107

---

§ 2. Наукові основи кваліфікації злочинів

У диспозиціях статей Особливої частини КК встановлюють­ся юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують пев­не суспільно небезпечне діяння як злочинне і каране. Це озна­чає, що диспозиція статті містить опис конкретного складу зло­чину. Наприклад, склад крадіжки визначено як таємне викрадення чужого майна (ст. 185). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не вичерпують усіх ознак складу злочи­ну. Деякі з них передбачено Загальною частиною КК, оскільки вони стосуються всіх або більшості складів, закріплених у час­тині Особливій. Наприклад, у статтях Особливої частини нічо­го не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Однак про ці ознаки для всіх складів йдеться в статтях 19 і 22. У статті 15 дається характеристика замаху, а в статтях 26 і 27 — співучасті. Отже, склад кожного злочину становлять ознаки, описані як в Особливій, так і в Загальній частині, що ще раз свідчить про нерозривну єдність останніх.

Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з’ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому в разі застосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, про­цесуальна і гарантійна.

Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фун­даментальна функція складу злочину). Кримінальній відпові­дальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним зако­ном (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відпові­дальності, за відсутності яких вона виключається. Водночас вста­новлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони є достатніми для кримінальної відповідальності.

Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони ві

дме­жовують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину — від іншого (розмежувальна функція складу злочину).

Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з кварти­ри потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправ­ство за ст. 356, якщо він вважав, що має на них дійсне або уявне право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потер­пілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки кра­діжки і кваліфікується за ст. 185.

Процесуальна функція складу злочину означає, що він є базо­вим поняттям при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак скла­ду злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше оз­нак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспо­зиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описано у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих «ка­учукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі досліджен­ня кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі — важлива умова ефектив­ності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримі­нальній справі, вони набагато ширші, однак ознаки складу ма­ють тут вирішальне значення.

Склад злочину виконує також функцію охорони прав і за­конних інтересів громадян. Шляхом опису точних складів зло­чинів і фіксації їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).

Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації злочину. Кваліфікуючи злочин, ми встановлюємо відповідність вчиненого особою суспільно небезпечного діяння складу, опи­саному в законі. У цьому полягає сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчи­неного особою діяння. В зв’язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охоро­ни правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів грома­дян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кримінальну відповідальність за це діян­ня, і будь-які відхилення від цієї вимоги є неприпустимими.

Неправильна кваліфікація призводить до неправильної право­вої і соціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і неправильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не містить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не вста­новлено ознак складу злочину.

Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню даєть­ся невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є роз­боєм, кваліфікується як грабіж, а крадіжка — як шахрайство.

У таких випадках діяння дістає не лише неправильну юри­дичну кваліфікацію, а й неправильну соціально-моральну оцін­ку. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 кваліфіко­вано за ч. 1 ст. 129, тобто як погрозу вчинити вбивство, то тут не лише неправильно застосовано кримінальний закон, а й тяж­кий злочин розцінено як злочин невеликої тяжкості. Адже хулі­ганство карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство — арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років. Кваліфіка­ція ж за ст. 129 може призвести навіть до звільнення від кримі­нальної відповідальності відповідно до положень розділу ІХ Загальної частини КК. Нарешті, оцінка у вироку діяння як по­грози вчинити вбивство, а воно таким не є, призведе до того, що вирок суду не лише не матиме належного запобіжного впливу, а й підриватиме серед громадян авторитет суду, порушуватиме права громадянина.

Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до непра­вильного призначення покарання, вона і тоді спричиняє нега­тивні наслідки. Наприклад, за зловживання владою або служ­бовим становищем, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені у вели­ких розмірах (ч. 4 ст. 191), може бути призначено покарання до восьми років позбавлення волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за злочин проти власності, пов’язаний із заволодін-ням чужого майна.

Викладене вказує на значення правильної кваліфікації зло­чинів, яка має відповідати вчиненому. Тим самим буде забезпе­чено правильне застосування кримінального закону, зміцнен­ня авторитету правосуддя.

Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встанов­лення тих фактичних обставин справи, що відповідають озна­кам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з’ясовано, не можна дати точну кваліфікацію зло­чину, що відповідала б об’єктивній істині.

Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необ­хідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність вчине­ного особою діяння ознакам складу, описаного в законі. Квалі­фікація злочину і є тією ланкою, що об’єднує фактично вчинене особою суспільно небезпечне діяння і той склад злочину, якому це діяння відповідає.

Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точний юридичний аналіз елементів складу злочину: об’єкта, об’єк­тивної та суб’єктивної сторін, суб’єкта злочину. Причому пра­вильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумовою правильної кваліфікації вчиненого. У порівняно простих випадках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити вис­новок щодо кваліфікації злочину, не вдаючись навіть до деталь­ного зіставлення виявлених обставин із нормою закону. Це квал­іфікація на основі так званого симультанного (миттєвого) упіз­нання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить небезпеку по­милки, оскільки виключає з’ясовування всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обставинами справи.

Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встанов­лення всіх елементів складу злочину. Зокрема, важливе значення має визначення тих суспільних відносин, яким це діяння запо­діює безпосередню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об’єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з’ясування дає можливість правильно усвідомити й об’єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відпові­дальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці усиновлення (удоче­ріння), комерційної таємниці, державної таємниці та ін.). Таєм­ниця — це відомості, які містять інформацію, що не підлягає роз­голошуванню і може бути відомою лише певному колу осіб. Пе­редбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об’єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Наприклад, якщо розголошено комерційну таємницю, то це свідчить, що об’єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері господарської діяльності, і такі дії підпа­дають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено інформацію, що становить державну таємницю, вчинене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і кваліфікується за ст. 328.

Наведемо ще приклад впливу на кваліфікацію злочину його предмета та об’єкта. Якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привлас­нила цей скарб, вона відповідає за ст. 193, оскільки об’єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов пістолет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то квалі­фікація настає за ч. 1 ст. 263, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, бо об’єктом тут виступають відносини гро­мадської безпеки.

Для визначення об’єкта злочину в певних випадках істотне значення мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного по­сягання. Зокрема, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недотор­канність якого і є об’єктом злочину, передбаченого ст. 156. По­терпілими в злочині, передбаченому ст. 345, є працівники пра­воохоронних органів у зв’язку з виконанням ними своїх службо­вих обов’язків. Об’єкт цього злочину — авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров’я цих осіб.

Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що визначають об’єктивну сторону його складу. Вони в переважній більшості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей КК. Приміром, щоб визнати наявність об’єктивної сторони контра­банди (ст. 201), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті КК, через митний кордон Ук­раїни поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно вста­новити, що особа вчинила таємне викрадення чужого майна. Важливе значення має також з’ясовування того, чи є злочин за­кінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Наприклад, затримання особи, яка намагаєть­ся вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як за­мах на грабіж, а змова про вчинення вбивства — як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відповідною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15, що визначають караність незакінченого злочи­ну. Для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособників крім статті Особливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необхідне посилання і на ст. 27.

Для визначення об’єктивної сторони істотне значення має встановлення суспільно небезпечних наслідків, які впливають на кваліфікацію злочину. Зокрема, заподіяння потерпілому внас­лідок порушення правил безпеки дорожнього руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 286, де пе­редбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним скла­дом необхідно також встановлювати і причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали.

У ряді випадків об’єктивну сторону злочину характеризу­ють спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчи­нення. Наприклад, доведення особи до самогубства чи до зама­ху на самогубство може бути кваліфіковано за ч. 1 ст. 120, якщо воно є наслідком жорстокого поводження з потерпілим, шанта­жу, примусу до протиправних дій або систематичного прини­ження його людської гідності.

Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб’єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Напри­клад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинено умисно, воно квалі­фікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні — за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших осо­бистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою за-володіння чужим майном. Якщо такий напад мав на меті подави­ти опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто нападав, мав на меті познущатися над потерпі­лою, показати свою зухвалість — це хуліганство, а, якщо він на­пав і побив потерпілу з ревнощів — злочин проти особи.

Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встанов­лення ознак суб’єкта злочину. Зокрема, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хабара відповідає лише службова особа, ознаки якої описано в примітці до ст. 364, а за злочини проти встанов­леного порядку несення військової служби — військовослужбовці та військовозобов’язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).

Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації зло­чину, тобто для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описано. Тут можуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих ви­падках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів зло­чинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особливої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукупністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкурен­ція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика ви­робили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. За сукупності злочинів кожне з діянь, які її утворюють, має отри­мати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчи­нювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілесне ушкод­ження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей — ч. 4 ст. 296 і ч. 1 ст. 121. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 або за ст. 296 буде неповною, оскільки не відбиватиме усіх ознак вчи­неного.

При кваліфікації злочинів за сукупністю слід мати на увазі, що в деяких випадках законодавець конструює так звані скла­дені злочини. Він об’єднує в одне діяння два або більше само­стійних злочинів. Наприклад, у ч. 3 ст. 296 передбачено, зокре­ма, хуліганство, якщо воно пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’яз­ки з охорони громадського порядку. Тут в один склад злочину об’єднано хуліганство й опір (законодавцем враховано так зва­ну ідеальну сукупність злочинів). Тому кваліфікація їх як само­стійних злочинів, тобто за сукупністю, виключається і застосо­вується лише ч. 3 ст. 296.

На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримі­нально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під озна­ки двох або більше статей КК. В одній із них діяння описано більш узагальнено, в іншій — виділено його індивідуальні озна­ки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спе­ціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповід­но до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну норму, що більшою мірою індивідуалізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Наприклад, ст. 348 встановлює відпові­дальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв’язку з вико­нанням ним службових обов’язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115, в якому передбачено відповідальність за умисне вбивство, вчине­не в зв’язку з виконанням потерпілим своїх службових обов’язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов — п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ст. 348, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК? Але через те, що норма ст. 348 є спеціальною щодо загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115, визначає конкретні особливості вчиненого.

При кваліфікації злочинів є неприпустимим формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовува­ти статті КК слід у тісному зв’язку з їх соціальним призначен­ням, з урахуванням обстановки й умов, за яких цю норму було прийнято, з’ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийо­ми тлумачення кримінальних законів. Наприклад, провести відмінність між насильницьким грабежем (ч. 2 ст. 186) і роз­боєм (ч. 1 ст. 187) можна тільки за умови використання систе­матичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке по­рівняння засвідчує, що розбій відрізняється від насильницько­го грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого, або застосування погрози такого на­сильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров’я потерпілої особи. Тому, якщо винний за­подіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, вик­радаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж.

Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого вис­новку: розбій вважається закінченим із моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законодавець так і зазначає — напад із метою заволодіння чу­жим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна).

За аналогією слід застосовувати й інші прийоми тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правиль­но кваліфікувати злочин.

Щодо цього важливе значення має практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз’яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо пра­вильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливо­го значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика. Це так звані стандарти ква­ліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пле­нуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних зло­чинів, які використовуються судами у разі застосування кримі­нального закону. Зокрема, важливе значення у правильному застосуванні п. 11 ч. 2 ст. 115 має роз’яснення у постанові Пле­нуму Верховного Суду України «Про судову практику в спра­вах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 щодо вбивства, здійсненого особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а за­мовник — вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріально­го чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх1. Прак­тичне значення для застосування КК 2001 р. і далі мають окремі рекомендації Пленуму Верховного Суду України щодо застосу­вання норм КК 1960 р. Це зумовлено тим, що багато норм цього кодексу були сприйняті КК 2001 р. З низки таких норм, як і інших, Пленум Верховного Суду України надав нові роз’яснен­ня щодо їх застосування, але лишається ще багато положень закону, зміст яких потребує авторитетного судового тлумачен­ня. Наприклад, щодо застосування ст. 201 нового КК, важливе значення зберігають роз’яснення, що містяться в постанові «Про судову практику в справах про контрабанду та порушення мит­них правил» від 26 лютого 1999 р. № 2. Зокрема, щодо замаху на контрабанду Пленум зазначив, що дії особи, пов’язані зі спро­бою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, кваліфікуються як замах на контрабанду2.

Можна навести ще й інші роз’яснення. Тому й надалі у відпо­відних главах цього підручника за необхідності буде викорис­тано також ті рекомендації Пленуму Верховного Суду, що не втратили свого значення при застосуванні нового КК України.

 

1 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 1. — С. 39.

2 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 1999. — № 2 (12). — С. 4.

 

< Попередня   Наступна >