223

---

§ 2. Корисливі злочини, пов’язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб

Загальними ознаками, що об’єднують різні злочини цієї гру­пи, є: 1) незаконне, безоплатне обертання чужого майна на ко­ристь винного або інших осіб; 2) корисливі мотив та мета — прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Обертання як обов’язкова ознака об’єктивної сторони зло­чинів цієї групи передбачає активну поведінку (дію) — вилу­чення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або особи, якій його ввірено на законній підставі, на користь винного або інших осіб і збагачення його або інших осіб за рахунок цього майна.

Обертання має бути незаконним. Це означає, що суб’єкт не має права на це майно, оскільки воно для нього є чужим. Обер­тання майна має бути безоплатним, тобто воно не повертаєть­ся, не оплачується, не відшкодовується власникові еквівалент його вартості.

З об’єктивної сторони більшість злочинів, пов’язаних із не­законним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, належить до злочинів із матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об’єктивної сторо­ни є наслідки — матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості володіти, користуватися, розпоряджатися ним за своєю волею. Тому закінченими ці злочини визнаються з моменту фактичного заподіяння матеріальної шкоди у певному розмірі. Особливості в цьому питанні є в складах розбою та вимагання, про що буде сказано при аналізі цих злочинів.

Суб’єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідом­лює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає матеріальну шкоду власникові та бажає настання цього наслідку, переслід

уючи мету незаконного збагачення.

Мотив корисливий — прагнення одержати матеріальну ви­году для себе або інших осіб, спонукання до незаконного збага­чення за рахунок чужого майна.

Суб’єкт корисливих злочинів — крадіжки, грабежу, розбою, вимагання — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. В інших випадках — особа, яка досягла 16-ти років. У разі привласнен­ня, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем суб’єкт спеціальний — особа, якій май­но ввірено чи перебувало в її віданні, або службова особа, яка заволодіває чужим майном шляхом зловживання службовим становищем.

Поряд із цими загальними ознаками корисливі злочини, по­в’язані з обертанням чужого майна, мають і відмінні ознаки. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинен­ня, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна. Саме за способом вчинення цих злочинів КК виділяє: крадіжку; грабіж; розбій; викрадення шляхом демонтажу та іншим спосо­бом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнан­ня; вимагання; шахрайство; привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Крадіжка (ст. 185). Частина 1 ст. 185 визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна.

Об’єктивна сторона крадіжки виражається в дії — таємному незаконному, безоплатному, поза волею власника викраденні чужого майна. Таємне викрадення означає, що майно вилу­чається непомітно, за відсутності власника чи інших осіб, або в їх присутності, але за умови, що потерпілий або інші особи не здатні усвідомлювати факт викрадення (наприклад, на очах у людей, що відпочивають на пляжі та не усвідомлюють, що вин­ний викрадає чужі речі; в присутності малолітніх тощо). Таємним вважається і викрадення в присутності осіб, які усвідом­люють, що вчинюється крадіжка, але суб’єкт знає, що ці особи йому не перешкоджатимуть: він упевнений в їх мовчазній згоді, невтручанні (наприклад крадіжка продуктів на м’ясокомбінаті в присутності інших працівників).

З суб’єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, за якого винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це психічне ставлення винного має вирішальне значення для кваліфікації вчиненого як крадіжки. Тому, якщо злочинець по­миляється, вважаючи свої дії непомітними, а за ним фактично хтось спостерігає та усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене залишається крадіжкою.

Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення май­на та отримання винним можливості хоча б початкового розпо­рядження вилученим (сховати, передати, викинути тощо).

Частина 2 ст. 185 встановлює відповідальність за крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до примітки 1 до ст. 185 повторною визнається кра­діжка, вчинена особою, яка раніше вчинила не лише крадіжку, а й будь-який із злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189— 191 або статтями 187 і 262 (повторність однорідних злочинів), незалежно від того, чи була особа судима за раніше вчинений злочин, чи ні. Важливо лише мати на увазі загальне положення, що стосується поняття повторності (ст. 32): повторність краді­жки виключається, якщо за раніше вчинену крадіжку (або інший злочин, вказаний у примітці) особу було звільнено від кримі­нальної відповідальності або якщо судимість за цей злочин була погашена чи знята.

Повторну крадіжку слід відрізняти від продовжуваної крадіж­ки, за якої вчиняється одна крадіжка, але кількома тотожними діями, об’єднаними однією метою (наприклад крадіжка із заво­ду велосипеда окремими деталями). Якщо крадіжка вчинюєть­ся після крадіжки, то вчинене кваліфікується за ч. 2 ст. 185.

У разі вчинення крадіжки після інших, вказаних у статтях 186, 187, 189—191 і 262, однорідних злочинів, необхідна квалі­фікація вчиненого за сукупністю — за ч. 2 ст. 185 і відповідною статтею, що передбачає відповідальність за ці злочини, напри­клад, ч. 1 ст. 187 та ч. 2 ст. 185.

Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, перед­бачає вчинення її спільно кількома особами (двома й більше), які заздалегідь, тобто до початку вчинення крадіжки, домовили­ся про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28). При цьому не має значен­ня, яку конкретно роль виконував кожний із них при вчиненні крадіжки.

У частині 3 ст. 185 встановлено відповідальність за крадіж­ку, поєднану з проникненням у житло, інше приміщення чи схо­вище або таку, що завдала значної шкоди потерпілому.

Аналіз першої ознаки вимагає з’ясування, по-перше, понять «житло», «інше приміщення», «сховище», по-друге, поняття «проникнення».

Житло — це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, но­мер у готелі тощо). До житла дорівнюються і його складові час­тини, де може зберігатися майно (балкон, льох тощо), за винят­ком господарських приміщень, не пов’язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо). Приміщення — це різного роду спо­руди, будови, в яких постійно або тимчасово міститься майно. Це може бути магазин, база, промислове підприємство, музей тощо. Інше сховище — це широке поняття — будь-яка споруда для постійного або тимчасового зберігання майна (контейнер, фургон, дільниця території, що охороняється тощо).

Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище ро­зуміється незаконне вторгнення до них будь-яким способом — із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх викорис­тання. Однак обов’язковою його ознакою є незаконність — із метою крадіжки. Якщо особа увійшла в приміщення, житло не з метою крадіжки, але потім викрала майно, то ознаки, що роз­глядається, немає. Наприклад, І. прийшов в гуртожиток до своєї знайомої, якої в кімнаті не було. І. пішов шукати її в інших кімна­тах. Побачивши, що в одній із кімнат, в якій нікого не було, на столі лежав гаманець, викрав його. У цьому випадку немає кра­діжки з проникненням у житло.

Для проникнення не має значення, чи проник винний сам (фізично) у житло, приміщення, або використав знаряддя, яки­ми, наприклад, через відкриту кватирку вилучав майно.

Якщо з метою проникнення застосовується насильство (на­приклад, до охоронця, господаря квартири та інших) то, залеж­но від характеру насильства, все вчинене має кваліфікуватися як грабіж або розбій.

Крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому, визна­чається за сукупності двох умов: матеріального становища по­терпілого та розміру збитку на суму від ста до двохсот п’ятдеся­ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (примітка 2 до ст. 185). Тому, якщо спричинена шкода відповідає розміру від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян, але матеріальний стан потерпілого такий, що для нього ця шкода не є значною, крадіжка не може визнаватися такою, що спричинила значну шкоду. З іншого боку, не буде такої крадіжки і в тому разі, якщо розмір шкоди нижчий ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян1, незалежно від матеріального стану потерпілого. Матеріальний стан потерпі­лого встановлюється в кожному конкретному випадку на підставі оцінки заробітної плати, інших доходів, кількості членів сім’ї, наявності дітей або хворих тощо.

Частини 4 і 5 ст. 185 передбачають відповідальність за кра­діжку, вчинену у великому та особливо великому розмірі. Краді­жка, вчинена у великому розмірі, має місце при вчиненні її од­нією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а в особливо великих розмірах — на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує цей мінімум (примітки 3 і 4 до ст. 185).

Крім того, ч. 5 ст. 185 передбачає відповідальність за крадіж­ку, вчинену організованою групою (ч. 2 ст. 28).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 185 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 185 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 185 — позбавлення волі на строк від трьох до шести років; за ч. 4 ст. 185 — позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років; за ч. 5 ст. 185 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Грабіж (ст. 186) з об’єктивної сторони виражається у відкри­тому викраденні — вилученні чужого майна в присутності власника або інших осіб, які усвідомлюють те, що вчиняється зло­чин. При цьому винний також усвідомлює, що його дії помічено, однак ігнорує це. Якщо винний помиляється і вважає, що його помітили, а фактично це не так, він відповідає за грабіж; якщо ж ситуація зворотна — особа вважає, що її ніхто не бачить, але насправді за нею стежать, то вчинене вважається крадіжкою. Грабіж матиме місце і в тому разі, якщо викрадення, розпочате таємно, переросло у відкрите (наприклад, при вчиненні вин­ним крадіжки несподівано з’явився охоронник, але винний ігно­рує це, і, схопивши викрадене, тікає).

Грабіж, як і крадіжка, вважається закінченим із моменту ви­лучення майна та отримання можливості розпорядитися ним як своїм власним.

Частина 2 ст. 186 передбачає відповідальність за грабіж, по­єднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здо­ров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насиль­ства. Під таким насильством розуміється як фізичне насиль­ство — обмеження волі потерпілого або інших осіб (зв’язування, замкнення в певному приміщенні), завдання ударів, побоїв, за­подіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило ко­роткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездат­ності, так і психічне насильство — погроза застосувати вказане фізичне насильство. Такий грабіж має додатковий безпосередній об’єкт — свободу та тілесну недоторканність особи.

Насильство при грабежі у більшості випадків застосовуєть­ся з метою вилучити майно, а тому передує вилученню. Але на­сильство може застосовуватися і для утримання вже вилучено­го майна, тобто слідувати за вилученням (наприклад, винний, скориставшись тим, що продавець вийшов до підсобного при­міщення, з прилавка магазина викрав річ. Продавець, помітив­ши це, намагався її відібрати, але винний, утримуючи річ, зав­дав кілька ударів продавцеві і з викраденим зник). Якщо ж на­сильство застосовується тільки з метою уникнути затримання, то грабежу, поєднаного з насильством, не буде (наприклад, вин­ний кинув відкрито викрадену річ і, тікаючи, застосовує насиль­ство до особи, яка намагається його затримати).

Від грабежу, поєднаного з насильством, слід відрізняти так званий грабіж-ривок, за якого винний застосовує певні зусил­ля, щоб відібрати у потерпілого річ, предмет (наприклад, вирвав із рук сумку, зірвав з голови шапку тощо). У цих випадках насильство до потерпілого не застосовується, тому грабіж-ривок кваліфікується за ч. 1 ст. 186.

Всі інші кваліфікуючі ознаки грабежу (повторність, за попе­редньою змовою групою осіб, із проникненням у житло, інше при­міщення, завдання значної шкоди потерпілому, а також грабіж у великих і особливо великих розмірах або організованою гру­пою) аналогічні тим, які проаналізовано щодо крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 186 — штраф від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років; за ч. 2 ст. 186 — позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років; за ч. 3 ст. 186 — позбавлення волі на строк від чотирьох до восьми років; за ч. 4 ст. 186 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років; за ч. 5 ст. 186 — позбавлен­ня волі на строк від восьми до тринадцяти років із конфіска­цією майна.

Розбій (ст. 187) є найбільш небезпечним злочином проти власності. Його обов’язковим додатковим об’єктом виступають життя і здоров’я потерпілих.

Об’єктивна сторона розбою полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпеч­ним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з по­грозою застосування такого насильства. Насильство має реаль­ний характер: здатне придушити волю потерпілого і примусити його передати майно винному.

Під фізичним насильством, небезпечним для життя чи здоро­в’я, розуміється легке тілесне ушкодження, що спричинило ко­роткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездат­ності, середньої тяжкості, тяжке тілесне ушкодження, замах на вбивство, вбивство. Однак слід зазначити, що замах на вбив­ство та вбивство, що супроводжували розбій, не охоплюються цим складом і вимагають додаткової кваліфікації за відповід­ним пунктом ч. 2 ст. 115.

До насильства як обов’язкової ознаки розбою належить і на­сильство, небезпечне для життя в момент заподіяння. Специ­фіка його у тому, що реальна небезпека для життя існує для потерпілого лише в момент застосування насильства, фактично воно не приводить до настання смерті. Наприклад, здушення шиї, застосування електроструму, скидання з висоти тощо. Фізичне насильство може бути як відкритим, так і таємним (зав­дання удару потерпілому, який спав).

Психічне насильство — це погроза заподіяти вказане фізичне насильство або погроза вбивством. Додаткової кваліфікації за ст. 129 тут не потрібно. Насильство при розбої є способом заволодіння майном і, як правило, передує йому. Однак воно може застосовуватися і після заволодіння майном для його утриман­ня. Насильство, небезпечне для життя чи здоров’я, застосоване винним із метою уникнути затримання, вимагає самостійної кваліфікації за сукупністю з крадіжкою чи грабежем.

Тривалий час суперечливим у судовій практиці було питан­ня про можливість віднесення до насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, давання потерпілому, з метою вилучення у нього майна, наркотичних, психотропних речовин, що призве­ли до його несвідомого стану. Пленум Верховного Суду Украї­ни визнав, що, якщо такі засоби були застосовані без згоди по­терпілого (всупереч його волі) і містили в собі небезпеку для його життя чи здоров’я, про що знав винний, то такі дії квалі­фікуються як розбій2.

Розбій належить до усічених складів злочинів, тому вважаєть­ся закінченим із моменту нападу, тобто з моменту застосування насильства, незалежно від того, чи вдалося винному заволодіти майном, чи ні.

Кваліфікуючими ознаками розбою є: вчинення його за попе­редньою змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187); поєднання розбою з проник­ненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187); спря­мування розбою на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах або вчинення його організованою групою, або поєднання із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187). Ці ознаки аналогічні тим, які розкриті при аналізі кра­діжки, за винятком двох. Це розбій, вчинений особою, яка рані­ше вчинила розбій або бандитизм, і розбій, поєднаний із запод­іянням тяжких тілесних ушкоджень.

Розбій вважається повторним лише тоді, коли йому переду­вав розбій або бандитизм. Вчинення раніше крадіжки, грабежу чи інших корисливих злочинів, пов’язаних із обертанням чужо­го майна, повторності розбою не утворюють.

Заподіяння в процесі розбою тяжких тілесних ушкоджень охоплюється ч. 4 ст. 187 і додаткової кваліфікації за ст. 121 не потребує, навіть якщо вони потягли за собою смерть потерпі­лого.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 187 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 2 ст. 187 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років із конфіскацією майна; за ч. 3 ст. 187 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 187 — позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна.

Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом елек­тричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання (ст. 188). Додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину є відносини, пов’язані із забезпеченням електроенергією, послу­гами зв’язку споживачів, і, отже, нормальна діяльність служб життєзабезпечення.

Цей злочин відрізняється від інших злочинів проти власності своїм предметом — ним є електричні мережі, кабельні лінії зв’яз­ку та їх обладнання.

З об’єктивної сторони посягання полягає у викраденні, тобто в таємному або відкритому вилученні вказаних предметів шля­хом демонтажу чи іншим засобом. Наприклад, особа з метою здачі металобрухту вирізала більше ста метрів електрокабелю, внаслідок чого протягом доби було порушено електропостачан­ня низки підприємств і житлових будинків. Закінченим злочин визнається з моменту вилучення названих предметів.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом та корисливою метою.

Частина 2 ст. 188 встановлює відповідальність за вчинення цього злочину за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за такий самий злочин, чи у великих розмірах, а ч. 3 ст. 187 — за викрадення шляхом демонтажу та іншим засо­бом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнан­ня, вчинене організованої групою або таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки. З них рецидив цього злочину та спричи­нення ним особливо тяжких наслідків є специфічними, інші ква­ліфікуючі ознаки аналогічні тим, що розглядалися при аналізі крадіжки.

Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електрич­них мереж та їх обладнання визнається кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, раніше судимою за такий самий злочин, за умови, що судимість не погашено або не знято.

Особливо тяжкими наслідками, згідно з приміткою до ст. 188, вважаються: загибель людини; перерва в забезпеченні спожи­вачів електричною енергією та послугами зв’язку, внаслідок якої припинено діяльність промислових підприємств, порушено діяльність органів влади, державних установ, лікарських за­кладів, правоохоронних органів, частин пожежної охорони, збройних сил, порушено функціонування залізничного, морсь­кого, річного, повітряного, автомобільного транспорту та елект­ротранспорту.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 188 — штраф від ста до п’яти­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбав­лення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 188 — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років; за ч. 3 ст. 188 — позбав­лення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіс­кацією майна.

Вимагання (ст. 189) має своїм безпосереднім додатковим об’єктом відносини у сфері охорони безпеки життя, здоров’я, честі, гідності, особистої недоторканності потерпілих.

Предметом вимагання є не тільки майно, а й право на май­но, а також дії майнового характеру. Право на майно — це доку­мент, що дозволяє отримати в свою власність майно (напри­клад, заповіт на квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо).

Дії майнового характеру — це, наприклад, вимога підвищити в посаді, видати безкоштовну путівку на курорт тощо.

Об’єктивна сторона вимагання виражається у вимозі пере­дачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру, поєднаній із погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, сво­бод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Отже, діяння полягає в активній поведінці та може виявля­тися в незаконній вимозі: а) майна; б) права на майно; в) вчи­нення будь-яких дій майнового характеру, на які винний не має права.

Потерпілими можуть бути: власник; особа, якій майно ввіре­но на законній підставі; близькі родичі цих осіб (батьки, діти, бабуся, дідусь, сестри, брати).

Спосіб вимагання — це погроза заподіяння шкоди потерпі­лому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки погроза насильством, хоча вона зустрічається най­частіше, а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів вказаних осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або роз­голошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (наприклад, розголосити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність захворювання, про інтимне життя, про злочинну діяльність тощо). Ці відомості можуть бути дійсними або вигаданими, ганебними або не таки­ми. Погроза може бути виражена усно, письмово, жестами, де­монстрацією зброї тощо. У будь-якому разі важливо встанови­ти, що винний, застосовуючи погрозу, прагне до того, щоб у по­терпілого склалося переконання про реальність, дійсність реалізації цієї погрози, якщо він не виконає пред’явленої вимо­ги. Тому, навіть у тому випадку, якщо винний і не думав розго­лошувати відомості або погрожував непридатною зброєю або її макетом, а потерпілий сприймав таку погрозу як реальну, — вчинене є вимаганням.

При вимаганні суб’єкт злочину вимагає передати майно в майбутньому (завтра, через тиждень). При цьому саму погрозу також звернено в майбутнє: її буде реалізовано лише після того, як не буде виконано вимогу. У потерпілого є час прийняти пев­не рішення — виконувати чи не виконувати цю вимогу.

Вимагання вважається закінченим із моменту пред’явлення вимог, тобто з моменту погрози. Якщо винний при відмові по­терпілого від виконання вимоги з помсти реалізував свою по­грозу та умисно заподіяв потерпілому або його близьким родичам шкоду, необхідна кваліфікація за сукупністю певної части­ни ст. 189 і відповідної статті Особливої частини КК, яка перед­бачає відповідальність за фактично спричинену шкоду (наприк­лад статті 122 або 194).

Частина 2 ст. 189 передбачає відповідальність за вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового станови­ща, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому. У частині 3 кваліфіко­ваним визнається вимагання, поєднане з насильством, небез­печним для життя чи здоров’я особи, або таке, що завдало май­нової шкоди у великих розмірах, а в ч. 4 — вимагання, що завда­ло майнової шкоди в особливо великих розмірах або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження.

Такі кваліфікуючі ознаки, як повторність, вчинення вима­гання за попередньою змовою групою осіб, завдання значної шкоди або майнової шкоди у великих або в особливо великих розмірах, вчинення вимагання організованою групою або з по­грозою вбивства або спричинення тяжких тілесних ушкоджень (тобто погроза насильством, небезпечним для життя чи здоро­в’я), за своїм змістом аналогічні ознакам крадіжки та розбою, розглянутим раніше.

Кваліфікуючими ознаками, специфічними для вимагання, є: вчинення вимагання службовою особою з використанням свого службового становища; пов’язане з пошкодженням чи знищен­ням майна (ч. 2 ст. 189); з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи (ч. 3), а також поєднане із заподіянням тяжко­го тілесного ушкодження (ч. 4). У всіх цих випадках загальним є те, що вимагання пов’язане з реальним завданням шкоди потер­пілому: вимога передати майно, право на майно, вчинити дії майнового характеру в майбутньому підкріплюється негайним, у момент вимоги, фізичним насильством, а також пошкоджен­ням або знищенням майна. Ці дії відіграють роль залякування, попередження про серйозність вимоги, реальну можливість ви­конання погрози, якщо вимогу не буде виконано. Вказане на­сильство охоплюється складом вимагання та не потребує до­даткової кваліфікації.

Аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак вимагання і, особ­ливо, його кваліфікованих видів, свідчить, що воно дуже схоже на склади насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186) та розбою (ст. 187) і, тому, щоб уникнути помилок у кваліфікації, слід виділя­ти ті ознаки, за якими ці злочини відрізняються: 1) при вима­ганні винний погрожує застосуванням насильства, пошкоджен­ням або знищенням майна, розголошенням відомостей, а при насильницькому грабежі та розбої має місце тільки погроза на­сильством; 2) при вимаганні винний погрожує застосувати на­сильство та вчинити інші дії в майбутньому, якщо не буде вико­нано вимоги, а при насильницькому грабежі та розбої — негай­но; 3) при вимаганні вимога стосується не тільки передачі майна, а й прав на майно або вчинення дій майнового характеру, а при грабежі та розбої — тільки майна; 4) при вимаганні погроза зав­дання шкоди існує не тільки для потерпілого, а і його близьких родичів, а при грабежі та розбої — для особи, яка зазнала нападу (насильства); 5) реальне застосування насильства при вима­ганні переслідує мету підкріплення вимоги, залякування потер­пілого, а при грабежі та розбої — воно є способом вимоги негай­ної передачі майна.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 189 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 189 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 3 ст. 189 — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років із конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 189 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна.

Шахрайство (ст. 190). Предметом шахрайства є не тільки майно, а і право на майно.

Об’єктивна сторона цього злочину виражається у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Обман — це повідомлення неправдивих відомостей або за­мовчування відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном або придбання права на майно. Він може виражатися в усній, письмовій формі, у використанні підроблених документів.

Зловживання довірою — це вид обману, що полягає у вико­ристанні винним довірливих відносин із власником або іншою особою, основаних на родинних, службових відносинах, зна­йомстві, інших цивільно-правових відносинах.

Особливості шахрайства полягають у тому, що потерпілий, будучи введеним в оману, зовні добровільно передає винному майно або право на майно. Тому обман або зловживання дові­рою за часом передують передачі майна або права на майно і формують у потерпілого усвідомлення правомірності такої пе­редачі. Наприклад, винний за фальшивим документом отри­мує грошовий переказ. Таким чином, обман чи зловживання до­вірою є способом зовні законного, за згодою потерпілого, отри­мання майна або придбання права на майно.

Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а вилучення відбувалося таємно чи відкрито, то складу шахрайства немає. Винний має відпові­дати за крадіжку або грабіж (наприклад, особа під виглядом телефонного майстра, пред’явивши підроблене посвідчення, проникає до квартири, а потім непомітно викрадає зі стола зо­лоту обручку. У цьому випадку він має відповідати за крадіжку і використання підробленого документа).

Закінченим шахрайство вважається з моменту заволодіння майном або придбання права на майно. Обман, що не призвів до заволодіння майном, визнається незакінченим шахрайством. Наприклад, якщо винний підробив документ для заволодіння чужим майном, але був затриманий, вчинене буде готуванням до шахрайства; якщо ж він був затриманий при пред’явленні такого документа з метою заволодіння майном, то це буде зама­хом на шахрайство.

Частина 2 ст. 190 передбачає відповідальність за шахрай­ство, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому; ч. 3 — за шах­райство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій із використанням електронно-обчислювальної техні­ки; ч. 4 — за вчинене в особливо великих розмірах або організо­ваною групою.

Специфічною ознакою шахрайства, таким чином, є спосіб обману: шляхом незаконних операцій із використанням елект­ронно-обчислювальної техніки. Небезпечність такого шахрай­ства полягає у тому, що ця техніка значно полегшує вчинення шахрайства, дозволяє заволодівати значними коштами, завдаючи непоправної шкоди власникам. Всі інші ознаки тотожні за своїм змістом тим, що було викладено при аналізі крадіжки. Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 190 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 190 — штраф від п’ятдесяти до ста неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох років, або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 190 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 190 — позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років із конфіскацією майна.

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шля­хом зловживання службовим становищем (ст. 191). Цей зло­чин характеризується особливим ставленням винного до май­на, яким він заволодіває. Особа в цих випадках не є сторонньою для майна: воно їй ввірене, перебуває в її віданні, або особа вна­слідок службового становища має певні повноваження щодо цьо­го майна. Юридичною підставою для такого ставлення винно­го до майна є цивільно-правові відносини, договірні відносини, спеціальне доручення, службові повноваження. Іншими слова­ми, суб’єкт злочину на законній підставі здійснює повноважен­ня щодо майна. Суб’єкт привласнення і розтрати може бути як приватною особою — експедитором, комірником, водієм при­ватної машини, агентом з нерухомості тощо (ч. 1 ст. 191), так і службовою особою (ч. 2 ст. 191).

Привласнення — це незаконне безоплатне утримання майна, ввіреного винному, або майна, яке перебуває в його віданні на законній підставі. Утримання як спосіб привласнення полягає у невиконанні вимог повернути майно у певний строк і встанов­ленні володіння над ним як над власним. Тому час невиконання вимоги про повернення свідчить про закінчення привласнення. Розтрата — це незаконне безвідплатне відчуження, викорис­тання, витрачення майна, яке було ввірено винному чи перебу­вало в його віданні (продаж, дарування, споживання, передача іншим особам тощо).

Найчастіше за все розтрата слідує за привласненням, є на­ступним після привласнення етапом злочину. Але розтрата може бути і не пов’язаною з привласненням. Наприклад, коли комірник незаконно, з корисливою метою передає майно третім особам.

Розтрата вважається закінченою з моменту відчуження, ви­трачення майна. На відміну від привласнення, при розтраті, на момент пред’явлення вимоги про повернення, ввіреного майна у винного немає.

Частина 2 ст. 191 передбачає, крім того, відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою осо­бою своїм службовим становищем, за умови, що майно, яким вин­ний заволодіває, не ввірено йому, не перебуває в його безпосе­редньому віданні, але внаслідок службового становища суб’єкт злочину має право оперативного управління цим майном.

Зловживання службовим становищем як спосіб заволодіння майном означає, що особа порушує свої повноваження і вико­ристовує організаційно-розпорядчі або адміністративно-госпо­дарчі функції для незаконного та безоплатного обертання чу­жого майна: незаконно дає вказівку матеріально відповідальній особі, підлеглій їй, про видачу майна; отримує майно за фіктив­ними документами тощо. Наприклад, службова особа, зловжи­ваючи своїм службовим становищем, незаконно отримує премії, надбавки до зарплати тощо. Закінченим цей злочин визнається з моменту незаконного, безоплатного заволодіння майном.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину є: вчинення його повторно або за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 191); у великих розмірах (ч. 4 ст. 191); в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 191). Всі ці ознаки аналогічні тим, які було розглянуто при аналізі крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 191 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 191 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлен­ня волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 191 — обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк від трьох до восьми років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 4 ст. 191 — позбав­лення волі на строк від п’яти до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 5 ст. 191 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із позбавленням права об­іймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

 

1 При обчисленні розміру матеріальної шкоди в злочинах проти власності слід керуватися Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. // Урядовий кур’єр. — 2004. — 13 липня. — № 27. — Ст. 22.

2 Див.: Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963—1995): Частина друга. — К., 1995. — С. 120.

 

 

< Попередня   Наступна >