224

---

§ 3. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності суб’єктів господарювання

Порушення порядку зайняття господарською та банківсь­кою діяльністю (ст. 202). Безпосередній об’єкт — суспільні відно­сини у сфері зайняття господарською та банківською діяльністю.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 202, ха­рактеризується такими порушеннями порядку заняття госпо­дарською діяльністю: 1) здійснення без державної реєстрації підприємницької діяльності, яка підлягає ліцензуванню; 2) здійснення без одержання ліцензії видів господарської діяль­ності, які підлягають ліцензуванню; 3) здійснення видів госпо­дарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, з порушен­ням умов ліцензування. Відповідальність за кожне з цих діянь настає за умови, що воно було пов’язано з отриманням доходу у великих розмірах, тобто якщо сума доходу в тисячу й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визна­ченість (ст. 3 Господарського кодексу України). Підприємницт­во — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ри­зик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами гос­подарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 Госпо­дарського кодексу України).

Систематичність підприємницької діяльності традиційно розуміється як її здійснення тричі чи більше разів. Пленум Вер­ховного Суду України рекомендує судам розуміти система­тичність як не менше ніж три рази протягом одного календар­ного року (див. п. 4 постанови «Про практик

у застосування су­дами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» від 25 квітня 2003 р. № 31). Ви­няток із цього правила стосується продажу вироблених, пере­роблених та куплених продукції, речей, товарів, який вважається систематичним у разі, якщо здійснюється протягом календар­ного року більше чотирьох разів (див. ч. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 р. № 24-932).

Здійснення підприємницької діяльності без державної реєст­рації означає заняття цією діяльністю без реєстрації особи як суб’єкта підприємницької діяльності. Така реєстрація здійс­нюється відповідно до ст. 58 Господарського кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р.3

Перелік видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, встановлюється виключно законом, а саме — «Про ліцензуван­ня окремих видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.4Такими видами господарської діяльності, зокрема, є виготов­лення і реалізація лікарських засобів, особливо небезпечних хімічних речовин, медична і ветеринарна практика, зовнішньо­економічна діяльність тощо. Порядок ліцензування передбаче­ний вказаним Законом, а в деяких сферах діяльності – спец­іальними законами.

Під порушенням умов ліцензування слід розуміти порушення особою, яка одержала ліцензію, певних кваліфікаційних, органі­заційних, технологічних чи інших спеціальних вимог, обов’яз­кових при здійсненні ліцензованого виду господарської діяль­ності, наприклад, заняття такою діяльністю не в тій місцевості або місці, що зазначені в ліцензії. Ліцензійні умови є норматив­но-правовим актом. Пленум Верховного Суду України в зазна­ченій вище постанові більш широко розуміє порушення умов ліцензування, охоплюючи цією ознакою також порушення по­рядку одержання ліцензії.

Злочин вважається закінченим із моменту вчинення будь-яко­го передбаченого ч. 1 ст. 202 діяння, від якого отримано доход у великих розмірах. При його обчисленні із обсягу валового дохо­ду від реалізації продукції (робіт, послуг) вираховуються ви­трати, безпосередньо пов’язані з отриманням доходу.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Для підприєм­ницької діяльності є обов’язковою мета — одержання прибутку.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку та зобов’язана зареєструватися як підприємець або одержати відповідну ліцензію на заняття певною господарською діяльні­стю. Суб’єктом здійснення господарської діяльності з порушен­ням умов ліцензування є особа, яка має відповідну ліцензію.

Частина 2 ст. 202 передбачає самостійний склад злочину.

Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері діяльності банків, небанківських фінансових установ і профе­сійної діяльності на ринку цінних паперів.

Об’єктивна сторона злочину характеризується порушення­ми порядку здійснення банківської діяльності, банківських опе­рацій, професійної діяльності на ринку цінних паперів або опе­рацій небанківських фінансових установ. Порушення полягають у здійсненні такої діяльності або операцій: 1) без державної реє­страції; 2) без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством; 3) із порушенням умов ліцензу­вання. Кожне з цих порушень має бути пов’язане з одержанням доходу у великих розмірах, що розуміється так само, як у ч. 1 ст. 202.

Банківська діяльність — це діяльність із залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення за­значених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юри­дичних осіб. Така діяльність може здійснюватися банками, тоб­то юридичними особами, що мають виключне право на здійснен­ня в сукупності таких операцій на підставі ліцензії Національ­ного банку України. Правові підстави створення банків, їх державної реєстрації, ліцензування і діяльності передбачено Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 груд­ня 2000 р.5

Поняття «банківські операції» є ширшим, ніж поняття «бан­ківська діяльність», і охоплює також операції з валютними цінностями, емісію власних цінних паперів, здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені, надання гарантій і по­ручительств й ін. Перелік банківських операцій передбачено у ст. 47 вищеназваного Закону. Деякі банківські операції можуть здійснювати небанківські фінансові установи після одержання відповідної ліцензії. Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківськими фінансовими установами затверджено постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2001 р. № 3442.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це підприєм­ницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за до­помогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, технічного, консультаційного й іншого обслуговування випуску й обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або пе­реважним видом діяльності. Види професійної діяльності на ринку цінних паперів передбачено Законом «Про державне регу­лювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 р.7Таку діяльність можуть здійснювати юридичні та фізичні осо­би тільки після одержання ліцензії в порядку, установленому законодавством.

Небанківськими фінансовими установами є юридичні особи, які відповідно до закону надають одну чи кілька фінансових послуг та які внесені до відповідного реєстру у порядку, вста­новленому законом. Зокрема, це кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, уста­нови накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Під операціями таких установ слід розуміти ті з них, що здійснюються під час надання фінансових послуг, визначення та перелік яких містить­ся в Законі України «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р.8

Злочин вважається закінченим із моменту вчинення будь-яко­го передбаченого ч. 2 ст. 202 діяння, від якого отримано дохід у великих розмірах.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину визначається аналогічно ч. 1 цієї статті.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 202 — штраф від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 202 — штраф від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років.

Зайняття забороненими видами господарської діяльності

(ст. 203). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері зайняття господарською діяльністю.

Об’єктивна сторона злочину виражається в зайнятті вида­ми господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, встановлена законом, крім випадків, передбачених іншими стат­тями КК.

Чинне законодавство не передбачає єдиного вичерпного пе­реліку заборонених видів господарської діяльності. Тому при застосуванні ст. 203 важливим є врахування того, що у ній йдеть­ся про спеціальну законодавчу заборону певного виду госпо­дарської діяльності. Це означає, що законодавець установлю­вав заборону, враховуючи головним чином особливості певно­го виду господарської діяльності. Ті самі особливості діяльності визначають суспільно небезпечний характер порушення такої заборони.

Такі спеціальні заборони, зокрема, передбачено в ст. 4 Зако­ну України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.9, у якій міститься перелік видів господарської діяльності, що можуть здійснюватися тільки державними підприємствами (наприклад космічний запуск ракет), підприємствами певних організацій­но-правових форм (наприклад проведення ломбардних опе­рацій — також і повними товариствами) або підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України (на­приклад виробництво деяких видів бензину).

Більш широке тлумачення спеціальних заборон лежить в основі роз’яснень із цих питань, даних Пленумом Верховного Суду України, який поширює дію ст. 203 на порушення забо­рон, пов’язаних із певними категоріями осіб, наприклад, з тими, що мають непогашену або не зняту судимість за окремі злочини (див. п. 8 вищезазначеної постанови від 25 квітня 2003 р. № 3).

Не утворює ознак цього злочину зайняття дозволеними ви­дами господарської діяльності, що вчинюється особами, яким взагалі заборонено займатися підприємницькою діяльністю (наприклад військовослужбовцям).

Відповідно до ч. 3 ст. 43 Господарського кодексу України пе­релік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

Злочин вважається закінченим із початку зайняття заборо­неною господарською діяльністю.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Зайняття забороненою господарською діяльністю кваліфі­кується за ст. 203 лише у разі, якщо це діяння не передбачено спеціальною нормою. Тому, наприклад, виготовлення і розпов­сюдження предметів порнографічного характеру кваліфікуєть­ся лише за ст. 301.

Частина 2 ст. 203 встановлює відповідальність за ті самі дії, пов’язані з отриманням доходу у великих розмірах (згідно з при­міткою до цієї статті – це тисяча й більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) або вчинені особою, раніше суди­мою за такий злочин.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 203 – штраф від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 203 — обмеження волі на строк до п’яти років із позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Порушення законодавства, що регулює виробництво, ек­спорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, екс­порт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва

(ст. 2031). Безпосередній об’єкт злочину – суспільні відносини у сфері господарської діяльності, пов’язаної з виробництвом, екс­портом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування.

Предметом злочину є диски для лазерних систем зчитування, обладнання або сировина для виробництва таких дисків.

Диск для лазерних систем зчитування – будь-який оптичний диск для лазерних систем зчитування із записом або з можливі­стю запису на ньому інформації, що відображає об’єкти авторсь­кого права чи суміжних прав, або без запису такої інформації. Перелік основних вузлів для спеціалізованого обладнання з ви­робництва цих дисків затверджується Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Сировиною для їх виробництва є оптичний полікарбонат.

З об’єктивної сторони злочин виражається в порушенні зако­нодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сиро­вини для їх виробництва, якщо ці дії вчинено у великих розмірах.

Відносини у сфері виробництва, експорту, імпорту зазначе­них предметів регулюються законами України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.10, «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності» від 1 чер­вня 2000 р., «Про особливості державного регулювання діяль­ності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, екс­портом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» від 17 січня 2002 р.11, «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.12, а також міжнародними договорами України.

Порушення законодавства, зокрема, може виражатися в зай­нятті вказаною господарською діяльністю без ліцензії або з по­рушенням ліцензійних умов.

Виробництво дисків – діяльність, пов’язана із застосуванням технологічного процесу з переробки сировини в оптичні носії інформації у формі диску для лазерних систем зчитування, під час якого одночасно з виготовленням диску здійснюється запис на нього інформації, яка є об’єктом авторського права та/або суміжних прав, або без запису.

Експорт – продаж товарів українськими суб’єктами зовніш­ньоекономічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, враховуючи реекспорт товарів.

Імпорт – купівля українськими суб’єктами зовнішньоекономіч­ної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України.

Злочин визнається закінченим, якщо зазначену у ст. 2031 неза­конну господарську діяльність вчинену у великих розмірах, тоб­то якщо вартість предмета злочину у три тисячі разів і більше перевищила неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Покарання за злочин: за ст. 2031 — обмеження волі на строк до п’яти років.

Фіктивне підприємництво (ст. 205). Безпосередній об’єкт зло­чину — суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності.

Об’єктивна сторона злочину виражається в створенні або придбанні суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) для прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Створення суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) передбачає вчинення певної сукупності дій: прийняття рішення, розроблення установчих документів тощо (див. ст. 87 Цивільного кодексу України та статті 56—58 Господарського кодексу України), а також підготовку та здійснення державної реєстрації нового суб’єкта підприємництва. Дії винного вигля­дають зовні цілком законно: подаються документи на державну реєстрацію, із дотриманням необхідної процедури приймаєть­ся рішення про реєстрацію (ліцензування). Проте ще до реєст­рації винний знає, що це підприємство не здійснюватиме ста­тутну діяльність взагалі, або ж тільки імітуватиме її, створюва­тиме видимість діяльності.

Під придбанням суб’єкта підприємницької діяльності (юри­дичної особи) слід розуміти отримання будь-яким способом пра­ва власності на вже створеного суб’єкта підприємницької діяль­ності (юридичну особу) як у цілому, так і на певну його частину, що дозволяє здійснювати контроль над ним.

Злочин вважається закінченим із моменту державної реєст­рації суб’єкта підприємництва (юридичної особи) або набуття права власності на нього.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний зі спеціальною метою — прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Під незаконною діяльністю слід розуміти такі види діяльності, які особа не має права здійснювати взагалі, або ж, маючи право на це за певних умов чи з дотриманням певного порядку, здійснює з їх порушенням.

Діяльність, щодо якої є заборона, — це діяльність певного виду, що спеціально заборонена законодавцем з урахуванням особливостей цього виду діяльності (див. ст. 203).

Суб’єкт злочину – особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 205 встановлено відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику мате­ріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам. Така шкода визначається по-різному: якщо вона заподіяна фізичним особам – це двісті й більше, а якщо державі чи юридичним особам – тисяча й більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (згідно з при­міткою до цієї статті).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 205 — штраф від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 205 — позбав­лення волі на строк від трьох до п’яти років.

Протидія законній господарській діяльності (ст. 206). Без­посередній об’єкт злочину – свобода законної господарської діяльності. Додатковими об’єктами можуть виступати життя, здоров’я і недоторканність людини, власність.

Об’єктивна сторона злочину виражається в протидії законній господарській діяльності, тобто в протиправній вимозі припи­нити займатися законною господарською діяльністю чи обме­жити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, вико­нання (невиконання) якої може заподіяти матеріальну шкоду або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднаній із погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вимагання.

Протиправна вимога являє собою викладену в рішучій формі пропозицію про припинення заняття законною господарською діяльністю або про здійснення іншої дії (бездіяльності), зазна­ченої вище. Ця вимога повинна бути поєднана з хоча б однією із зазначених погроз.

Погроза насильством полягає в погрозі негайно або в май­бутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб. Зокрема, це погроза завдання побоїв, мордування, за­подіяння тілесних ушкоджень, позбавлення волі, вчинення інших насильницьких дій.

Погроза пошкодження чи знищення майна стосується майна, що належить потерпілому або близьким йому особам на праві приватної власності, або майна, за збереження якого вони не­суть матеріальну відповідальність.

Під близькими потерпілому особами розуміються як його близькі родичі (батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), так й інші особи, блага та інтереси яких небайдужі потерпілому (інші родичі, наречена тощо).

Злочин вважається закінченим із моменту пред’явлення за­значеної вимоги, поєднаної з погрозою.

Суб’єктивна сторона злочину – прямий умисел, поєднаний із метою припинення іншою особою зайняття законною госпо­дарською діяльністю або обмеження її, укладання угоди або неви­конання угоди, про яку йдеться в ст. 206. Вчинення зазначених у цій статті дій із корисливою метою, яка характеризує вимаган­ня, кваліфікується за ст. 189.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 206 встановлено відповідальність за ті самі дії, вчинені: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушко­джень; 4) поєднані з насильством, що не є небезпечним для жит­тя і здоров’я; 5) поєднані з пошкодженням чи знищенням майна.

Насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я по­терпілого, визнаються: легкі тілесні ушкодження, що не спри­чинили короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, удари, побої, інші насильницькі дії, за умови, що такі дії не були небезпечними для життя і здоров’я у момент їх вчинення.

У частині 3 ст. 206 передбачено відповідальність за проти­дію законній господарській діяльності, вчинену: 1) організова­ною групою; 2) службовою особою з використанням службово­го становища; 3) поєднану з насильством, що є небезпечним для життя чи здоров’я; 4) яка заподіяла велику шкоду; 5) яка спри­чинила інші тяжкі наслідки.

Насильство, що є небезпечним для життя або здоров’я, — це легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний роз­лад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяж­кості чи тяжке тілесне ушкодження, а також інше насильство, що було небезпечним для життя або здоров’я в момент його вчи­нення (застосування зброї, електричного струму тощо).

Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ят­сот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян (згідно з приміткою до ст. 206).

Інші тяжкі наслідки — це смерть потерпілого або близької йому людини, самогубство, припинення роботи підприємства, масове звільнення з роботи його працівників тощо. Умисне вбив­ство, вчинене при протидії законній господарській діяльності, додатково кваліфікується за ст. 115.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 206 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 206 — позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років; за ч. 3 ст. 206 — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років.

Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209). Статтю включено в Кримінальний кодекс на виконання міжнародних зобов’язань України, передбачених, зокрема, Конвенцією про відмивання, пошук, арешт та конфіс­кацію доходів, одержаних злочинним шляхом, прийнятою 8 листопада 1990 р. державами—членами Ради Європи.

Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері заняття господарською діяльністю і боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, отриманих злочинним шляхом.

Предмет злочину – грошові кошти та інше майно, одержані злочинним шляхом, права на такі грошові кошти чи майно.

Грошові кошти — це готівка і безготівкові гроші в націо­нальній або іноземній валюті. До іншого майна належать цінні папери, рухоме і нерухоме майно (будівлі, автотранспорт, си­ровина, матеріали, товари, земельні ділянки тощо).

Грошові кошти та інше майно є предметом легалізації за умо­ви, що вони раніше були одержані (здобуті) шляхом вчинення первинного злочину. Згідно з приміткою до ст. 209 КК таким зло­чином може бути, по-перше, обумовлене КК України діяння (крім статей 207 та 212), за яке обумовлене покарання у вигляді поз­бавлення волі на строк від трьох і більше років; по-друге, суспіль­но небезпечне діяння, яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави, за умови, що за таке саме діяння передба­чена відповідальність за КК України. Обмежень щодо первин­них злочинів, вчинених в іншій державі, за розміром покарання чи за видами злочинів закон не передбачає.

Об’єктивна сторона злочину полягає в легалізації (відми­ванні) грошових коштів чи майна, одержаних злочинним шля­хом, або прав на такі грошові кошти чи майно. Вона може вира­жатися в таких діях: 1) набуття, володіння чи використання гро­шових коштів або іншого майна, що були одержані внаслідок вчинення зазначеного в примітці до ст. 209 злочину, а також вчинення фінансової операції чи укладення угоди з такими пред­метами; 2) вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження зазначених вище грошових коштів чи майна або володіння ними, а також прав на такі гро­шові кошти чи майно, джерела їх походження, місцезнаходжен­ня, переміщення.

Набуття грошових коштів чи іншого майна, одержаних зло­чинним шляхом, — це здійснення оплатних чи безоплатних дій (купівля, одержання в дарунок, в обмін, у рахунок боргу, у по­рядку відшкодування збитків тощо), що забезпечують мож­ливість розпоряджатися такими грошима чи майном як своїм власним, тобто володіти ним, відчужувати або особисто вико­ристовувати його.

Володіння – це фактичне володіння предметом цього злочину, який може перебувати в будь-якому визначеному винним місці.

Використання грошових коштів чи майна, одержаних зло­чинним шляхом, може здійснюватись будь-яким способом і в різних видах діяльності, наприклад, внесення коштів у статут­ний фонд підприємства. Як окремі види такого використання у ст. 209 визначено вчинення фінансової операції та укладення угоди.

До фінансових належать операції з переміщення капіталу: зарахування грошових коштів на рахунок, розосередження їх у різних банках, переведення в іншу валюту, придбання на зло­чинно здобуті гроші цінних паперів, переказ грошових коштів за кордон на рахунки в банках із наступним їх поверненням звідти тощо.

Угоди, за допомогою яких відбувається легалізація, – це будь-які угоди, наприклад, купівля-продаж, застава, оренда, обмін, дарування. В багатьох випадках вчинюються кілька угод і опе­рацій, внаслідок яких губляться сліди походження отриманих коштів, наприклад, купівля нерухомості, потім її продаж , пере­каз грошей на рахунки в закордонних банках тощо.

Злочин вважається закінченим із моменту вчинення будь-якої дії, передбаченої в ст. 209.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який харак­теризується усвідомленням винним злочинного походження предмета легалізації. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сто­рони злочину є мета легалізації — надання правомірного ви­гляду володінню, користуванню і розпорядженню предметами, зазначеними в ст. 209, або приховання чи маскування їх злочинного походження, володіння ними, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення. Такий висновок випливає зі статті 209 та визначення легалізації, передбаченого у ст. 1 Зако­ну України «Про попередження і протидію легалізації (відми­ванню) доходів, отриманих злочинним шляхом» від 28 листо­пада 2002 р.13

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частинах 2 і 3 ст. 209 передбачено відповідальність за ті самі дії, вчинені: повторно (ч. 2); за попередньою змовою гру­пою осіб (ч. 2); у великому розмірі (ч. 2); організованою групою (ч. 3); в особливо великому розмірі (ч. 3).

При вчиненні дій у великому розмірі сума коштів або іншого майна, що є предметом злочину, більше шести тисяч, а при особ­ливо великому розмірі – більше вісімнадцяти тисяч неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 209).

Заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберіган­ня чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, при відсутності ознак легалізації (відмивання) таких доходів квалі­фікується за ст. 198.

Легалізація коштів, здобутих від незаконного обігу наркотич­них засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, кваліфікується за ст. 396, яка передбачає спеціальну норму.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 209 — позбавлення волі на строк від трьох до шести років із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років із конфіскацією коштів або іншого майна, одержаних зло­чинним шляхом, та з конфіскацією майна; за ч. 2 ст. 209 — поз­бавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років із конфіскацією коштів або іншого майна, одержаних злочинним шляхом, та з конфіскацією майна; за ч. 3 ст. 209 — позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнад­цяти років із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років із конфіс­кацією коштів або іншого майна, одержаних злочинним шля­хом, та з конфіскацією майна.

Умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 2091). Безпосередній об’єкт злочину та­кий самий, як у ст. 209.

Предметом цього злочину є: 1) інформація про фінансові операції, що підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, що подається спеціально уповнова­женому органу виконавчої влади з питань фінансового моніто­рингу; 2) завідомо недостовірна інформація про такі операції.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) повторне неподання інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; 2) повторне подання цьому органу завідомо недостовірної інформації про такі операції.

Неподання інформації про відповідні фінансові операції ви­ражається в бездіяльності. Обов’язок подання такої інформації передбачено статтею 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­ним шляхом» від 28 листопада 2002 р. і стосується фінансових операцій, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторин­гу, а також інших операцій, щодо яких установлено під час про­ведення внутрішнього фінансового моніторингу, що вони мо­жуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, от­риманих злочинним шляхом.

Фінансова операція підлягає обов’язковому фінансовому моні­торингу, якщо сума, на яку вона проводиться, дорівнює чи переви­щує вісімдесят тисяч гривень або дорівнює чи перевищує суму в іно­земній валюті, еквівалентну вісімдесяти тисячам гривень, і має одну або більше ознак, визначених статтею 11 вищевказаного Закону.

Внутрішнім фінансовим моніторингом є моніторинг, здійсню­ваний суб’єктами первинного фінансового моніторингу (бан­ками, страховими і фінансовими установами, ігорними закла­дами й іншими юридичними особами, які здійснюють фінан­сові операції) щодо фінансових операцій, які мають одну або більше ознак, визначених статтею 12 того ж Закону.

Спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу – центральний орган виконавчої вла­ди із спеціальним статусом.

Порядок подання зазначеної інформації встановлюється відповідно Національним банком України – для банків, і Кабі­нетом Міністрів України – для інших суб’єктів первинного фінансового моніторингу.

Злочин вважається закінченим із моменту повторного непо­дання відповідної інформації або з моменту повторного подан­ня завідомо недостовірної інформації.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який при поданні вищевказаної інформації характеризується усвідомлен­ням винним її недостовірності.

Суб’єкт злочину — особа, на яку законом покладено обов’я­зок подання вищезазначеної інформації, а також особа, відпові­дальна за достовірність такої інформації.

У частині 2 ст. 2091 передбачено самостійний склад злочину.

Об’єктивна сторона злочину виражається в незаконному розголошенні у будь-якому вигляді інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.

Під розголошенням інформації слід розуміти протиправний її розголос будь-яким способом: повідомлення в бесіді, показ до­кументів тощо. Злочин вважається закінченим із моменту, коли ці відомості були повідомлені хоча б одній сторонній особі.

Суб’єктивна сторона злочину – умисел.

Суб’єкт злочину — особа, якій зазначена вище інформація стала відома у зв’язку з її професійною або службовою діяльні­стю. Це, зокрема, керівники і працівники суб’єктів первинного фінансового моніторингу, спеціально уповноваженого органу з питань фінансового моніторингу й інших органів виконавчої влади, правоохоронних органів та ін.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 2091 — штраф від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 2091 – штраф від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк, із позбавлен­ням права обіймати певні посади або займатися певною діяльн­істю на строк до трьох років.

Порушення порядку здійснення операцій з металобрух­том (ст. 213). Об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері господарської діяльності з металобрухтом. Ці відносини регулюються Законом України «Про металобрухт» від 5 трав­ня 1999 р.14та іншими нормативно-правовими актами.

Предмет злочину – брухт кольорових і чорних металів (ме­талобрухт). Тобто непридатні для прямого використання ви­роби або частина виробів, які за рішенням власника втратили експлуатаційну цінність внаслідок фізичного або морального зносу та містять у собі чорні або кольорові метали чи їх сплави, а також вироби з металу, що мають непоправний брак, залишки чорних і кольорових металів та їх сплавів.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують альтер­нативні дії: 1) здійснення операцій із металобрухтом без дер­жавної реєстрації; 2) здійснення операцій із металобрухтом без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством; 3) надання приміщень та споруд для розташу­вання незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрух­ту; 4) організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту.

Операції з металобрухтом – це заготівля, переробка, мета­лургійна переробка брухту чорних і кольорових металів. Ви­значення цих операцій містяться у вищеназваному законі.

Здійснення операцій без державної реєстрації означає зай­няття особою будь-яким із цих видів господарської діяльності без реєстрації як суб’єкта господарювання.

Здійснення операцій із металобрухтом без спеціального доз­волу (ліцензії) слід розуміти як здійснення будь-якої з названих операцій без законного отримання ліцензії і за умови, що отри­мання ліцензії на здійснення таких операцій є обов’язковим згідно із законодавством.

Ліцензії на здійснення операцій із металобрухтом видають­ся лише спеціалізованим підприємствам (на заготівлю та пере­робку) та спеціалізованим металургійним переробним підприєм­ствам (на заготівлю, переробку та металургійну переробку). Порядок отримання ліцензії передбачено Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.15 та наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства про­мислової політики від 25 лютого 2003 р. «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з за­готівлі, переробки, металургійної переробки металобрухту ко­льорових і чорних металів»16.

Не підлягає ліцензуванню діяльність фізичних осіб, пов’я­зана із збиранням і реалізацією побутового металобрухту, пе­релік видів якого затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. № 169617.

Під незаконними пунктами прийому, схову та збуту мета­лобрухту слід розуміти пункти, на здійснення операцій в яких особа не має права, оскільки вона не отримала ліцензії або пункт не вказано у ліцензії.

Надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту означає надан­ня іншій особі будь-яких приміщень та споруд повністю або ча­стково для використання як бази для незаконного прийому, схо­ву чи збуту металобрухту.

Організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту ме­талобрухту – це сукупність дій з їх створення (підшукування приміщень, транспортних та фінансових засобів, співучасників; розробка плану функціонування пункту, конспіративних за­ходів; об’єднання або узгодження дій співучасників тощо).

Злочин вважається закінченим із моменту здійснення будь-якої з дій, передбачених ст. 213. Організація незаконних пунктів є закінченою з моменту, коли такий пункт було створено.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 213 встановлено відповідальність за дії, пе­редбачені ч. 1 цієї статті, якщо вони вчинені особою, раніше су­димою за цей злочин.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 213 — штраф від ста до п’яти­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або гро­мадські роботи від ста до двохсот годин; за ч. 2 ст. 213 — штраф від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або обмеження волі на строк до трьох років.

Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорого­цінного каміння (ст. 214). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері господарської діяльності, пов’яза­ної із видобутком та обігом дорогоцінних металів та дорогоцін­ного каміння. Ці відносини регулюються Законом України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використан­ня дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997 р.18, а також іншими нормативно-правовими актами.

Предметом злочину можуть бути дорогоцінні метали, доро­гоцінне каміння, ювелірні чи побутові вироби з них або лом та­ких виробів.

Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому вигляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, про­мислові продукти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Дорогоцінне каміння — це природні та штучні (синтетичні) мінерали в сировині, необробленому та обробленому вигляді (виробах): алмаз, рубін, сапфір, смарагд, олександрит тощо (пов­ний перелік дано у ст. 1 Закону).

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують дві фор­ми ухилення особи від виконання певного обов’язку: 1) ухилен­ня від передбачених законом обов’язкової здачі на афінаж або обов’язкового продажу видобутих із надр, отриманих із вторин­ної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинено у великому розмірі; 2) ухилення від обов’язкової здачі на афінаж або для обов’язкового продажу скуплених дорогоцінних металів, доро­гоцінного каміння, ювелірних чи побутових виробів із них або лому таких виробів.

Під ухиленням слід розуміти невчинення особою у встанов­лений строк вказаних дій, яке виражає її небажання виконува­ти свій обов’язок.

Афінаж дорогоцінних металів — це металургійний процес одержання дорогоцінних металів високої чистоти шляхом відділення від них забруднюючих домішок. Тому предметом ухилення від обов’язкової здачі на афінаж є тільки дорогоцінні метали.

Дорогоцінні метали чи дорогоцінне каміння, видобуті із надр або отримані із вторинної сировини — результат їх вилучення певним способом. Останнє не характерне для піднятих чи знай­дених предметів, наприклад самородків.

Згідно з приміткою до ст. 214 порушення правил здачі доро­гоцінних металів і дорогоцінного каміння визнається здійсне­ним у великому розмірі, якщо вартість вказаних у цій статті пред­метів, не зданих або не проданих, перевищує п’ятсот неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян.

Диспозиція цієї статті є бланкетною, тобто вимагає зверну­тися до інших нормативних актів для встановлення обов’язку особи здійснити зазначені у ст. 214 дії. Зокрема, ст. 12 зазначе­ного вище Закону передбачає, що збирання, облік і здавання відходів та брухту дорогоцінних металів і дорогоцінного камін­ня, які утворюються в процесі виробництва, провадяться суб’єк­тами підприємницької діяльності незалежно від форм власності у порядку, визначеному законодавством України. Продукти пер­винної обробки відходів та брухту дорогоцінних металів і доро­гоцінного каміння здаються на переробні підприємства для афінажу дорогоцінних металів і рекуперації дорогоцінного ка­міння у порядку, визначеному законодавством України.

Злочин вважається закінченим із моменту ухилення особи від здійснення будь-якої із вказаних у ст. 214 дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і на яку законом покладено обов’язок зі здійснення дій, передбачених у ст. 214. Зокрема, суб’єктом визнаються громадянин-підприємець і службова особа суб’єкта господарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 214 — штраф від трьохсот до ти­сячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обме­ження волі на строк до двох років.

Примушування до антиконкурентних узгоджених дій

(ст. 228). Відповідно до ст. 42 Конституції України держава за­безпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна кон­куренція. Види та межі монополії визначаються законом.

Безпосередній об’єкт цього злочину – конкурентні відноси­ни між суб’єктами господарювання. Додатковими об’єктами є особа та власність.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) дії — примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які забо­ронено законом про захист економічної конкуренції, 2) способи дій — насильство чи заподіяння матеріальної шкоди або погро­за застосування насильства чи заподіяння такої шкоди.

Заборони щодо здійснення антиконкурентних узгоджених дій, перелік таких дій, а також визначення низки понять, які мають значення для кваліфікації цього злочину, передбачено у Господарському кодексі України, а також у Законі України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.19

Узгодженими діями є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна по­ведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Визначення суб’єкта господарювання міститься у ст. 55 Госпо­дарського кодексу України.

Антиконкурентні узгоджені дії — це узгоджені дії, які при­звели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обме­ження конкуренції. Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встанов­лення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх, реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід із ринку) інших суб’єктів господарювання, по­купців, продавців тощо.

Примушування – це протиправна вимога, що висувається суб’єктам господарювання і спрямована на те, щоб у зазначе­ний у ст. 228 спосіб примусити їх (усупереч їх небажанню) вчинювати узгоджені антиконкурентні дії. Така вимога може вису­ватися: 1) в різний час або одночасно двом чи більше суб’єктам господарювання, 2) тільки одному суб’єктові господарювання, наприклад, якщо другий суб’єкт господарювання вже згоден вчи­нювати антиконкурентні узгоджені дії.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство у вигляді заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв тощо. Якщо воно саме по собі більш суворо карається за Кримінальним кодексом, необ­хідна додаткова кваліфікація як злочину проти особи.

Завдання матеріальної шкоди може полягати у викраденні, знищенні чи пошкодженні майна, збитках у вигляді додаткових витрат чи неодержаного прибутку (втраченої вигоди) тощо.

Погроза насильством і заподіянням матеріальної шкоди має бути реальною, тобто своїми діями винний зумовлює в інших осіб обґрунтоване побоювання реалізації погрози негайно чи у майбутньому.

Злочин вважається закінченим із моменту пред’явлення суб’єкту господарювання вищевказаної вимоги, поєднаної з хоча б однією із зазначених погроз.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і метою недопущення, усунення чи обмеження конку­ренції між суб’єктами господарювання.

Суб’єкт злочину – особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 228 встановлено відповідальність за дії, пе­редбачені ч. 1 цієї статті, вчинені організованою групою або осо­бою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею.

Покарання за злочин:за ч. 1 ст. 228 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 2 ст. 228 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення по­ходження товару (ст. 229). Безпосереднім об’єктом цього зло­чину є конкурентні відносини між суб’єктами господарювання, що базуються на принципі добросовісної конкуренції. Додатко­вий об’єкт – право інтелектуальної власності.

Предметом злочину є: 1) знак для товарів і послуг; 2) фір­мове найменування; 3) кваліфіковане зазначення походження товару.

Знак для товарів і послуг (торговельна марка) – це позначен­ня, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від то­варів і послуг інших осіб. Знаком можуть бути слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, ко­льори та інші позначення, придатні для вирізнення товарів та послуг, або будь-які комбінації таких позначень.

Фірмове (комерційне) найменування – це найменування суб’єкта господарювання (юридичної особи або громадянина-підприємця), яке дає можливість вирізнити його з-поміж інших. Воно може бути повним і скороченим.

Кваліфіковане зазначення походження товару – це термін, що охоплює (об’єднує) назву місця походження товару і геогра­фічне зазначення походження товару. Тобто йдеться про назву країни, регіону як частини країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об’єкта із офіційно визначеними ме­жами, яка вживається для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має особливі властивості, певні якості чи інші характеристики, які виключно або головним чи­ном зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами та/або людським фактором.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) аль­тернативні діяння — незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об’єкти; 2) наслідки — матеріальна шкода у великому розмірі; 3) причинний зв’язок між діянням та наслідками.

Диспозиція ст. 229 є бланкетною і вимагає звернення до інших нормативних актів для визначення незаконності вказаних дій. Основними актами є: Цивільний та Господарський кодекси України, закони України «Про охорону прав на знаки для то­варів і послуг» від 15 грудня 1993 р.20та «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.21

Використанням знака для товарів і послуг визнається: 1) на­несення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, вивіску, етикетку, нашивку, бирку чи інший при­кріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для прода­жу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт та експорт; 2) застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; 3) застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах, які використовуються для адресації комп’ютерів і ресурсів.

Незаконним є таке використання чужого знака для товарів і послуг, яке здійснюється без дозволу його власника, який є во­лодільцем відповідного свідоцтва про реєстрацію знака в Ук­раїні або володільцем міжнародної реєстрації, або особою, знак якої визнано в установленому законом порядку добре відомим.

Під незаконним використанням фірмового (комерційного) най­менування слід розуміти будь-яке використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого фірмового (комерційного) найменування, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання, який має пріоритет на його використання.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається: нанесення його на товар або на етикетку, упаковку товару, застосування у рекламі, запис на блан­ках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Іншим умисним порушенням права на вказані у ст. 229 об’єкти інтелектуальної власності є, наприклад, надання дозволу (ви­дача ліцензії) на використання знака для товарів і послуг чи передача права власності на такий знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва на цей знак.

Згідно з приміткою до ст. 229 матеріальною шкодою у вели­кому розмірі визнається шкода у розмірі від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Злочин вважається закінченим із моменту настання наслідків – матеріальної шкоди у великому розмірі.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 229 передбачено відповідальність за вчинен­ня цього злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також за заподіяння особливо великої матеріальної шко­ди, яка у тисячу й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

За частиною 3 ст. 228 кваліфікуються дії, передбачені части­нами 1 або 2 цієї статті, вчинені службовою особою з викорис­танням службового становища щодо підлеглої особи, тобто з використанням організаційно-розпорядчих або адміністратив­но-господарських повноважень.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 229 — штраф від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ви­правні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, із конфіскацією відповідної продукції та зна­рядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її ви­готовлення; за ч. 2 ст. 229 — штраф від тисячі до двох тисяч нео­податковуваних мінімумів доходів громадян або виправні ро­боти на строк до двох років, або позбавлення волі на строк від двох до п’яти років з конфіскацією відповідної продукції та зна­рядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її ви­готовлення; за ч. 3 ст. 229 — штраф від п’ятисот до тисячі неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років, із позбавленням права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне збирання з метою використання або викорис­тання відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст. 231). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері охо­рони комерційної таємниці. Додатковий об’єкт – право інте­лектуальної власності.

Предмет злочину — комерційна таємниця, а саме відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансо­вою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, які не є дер­жавною таємницею, але розголошення яких може завдати шко­ди інтересам суб’єкта господарювання (див. ч. 1 ст. 36 Госпо­дарського кодексу України та ст. 505 Цивільного кодексу України). Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господа­рювання відповідно до закону.

Комерційною таємницею не можуть бути ті відомості, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Водночас, існує Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, передбачений Постановою Кабінету

Міністрів України від 9 серпня 1993 року № 61122. До таких відо­мостей, зокрема, належать установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою і господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встанов­леними формами державної звітності; дані, необхідні для пере­вірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових пла­тежів та ін. Законом визначається коло органів, які мають до­ступ до комерційної таємниці.

З об’єктивної сторони злочин може полягати: 1) у вчиненні дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю; 2) в незаконному використанні таких відо­мостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарсь­кої діяльності.

Стаття 231 КК встановлює відповідальність за будь-які дії, спрямовані на отримання відомостей, що містять комерційну таємницю, будь-яким протиправним способом (так зване комер­ційне шпигунство). Наприклад, викрадення, підкуп, різноманітні погрози та шантаж, перехоплення інформації в засобах зв’язку, незаконне ознайомлення з документами або їх копіювання, вико­ристання спеціальних технічних засобів тощо. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відо­мостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єктові гос­подарювання (див. ч. 2 ст. 36 Господарського кодексу України). Злочин визнається закінченим незалежно від того, чи отримав винний відомості, що містять комерційну таємницю.

Незаконним використанням комерційної таємниці є впрова­дження таких протиправно здобутих відомостей у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприєм­ницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи.

Істотна шкода суб’єкту господарської діяльності визна­чається з урахуванням конкретних обставин, за яких вчинено злочин. Така шкода, наприклад, може виражатися в збитках, заподіяних суб’єктові господарської діяльності в зв’язку зі спа­дом виробництва, необхідністю його переорієнтування, змен­шенням клієнтури тощо. Злочин є закінченим із моменту за­вдання істотної шкоди.

Суб’єктивна сторона — прямий умисел, поєднаний при ко­мерційному шпигунстві зі спеціальною метою — розголошення або іншого використання цих відомостей. Розголошенням ко­мерційної таємниці визнається ознайомлення з цими відомос­тями іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (див. ч. 3 ст. 36 Господарського кодексу України). Щодо наслідків у вигляді істотної шкоди у винного може бути умисел і необе­режність.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Покарання за злочин: за ст. 231 — штраф від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Розголошення комерційної таємниці (ст. 232). Безпосередній об’єкт злочину такий самий, як у ст. 231.

Предмет злочину — комерційна таємниця (це поняття пояс­нено щодо ст. 231).

Об’єктивна сторона злочину виражається в розголошенні комерційної таємниці без згоди її власника, якщо це завдало істотної шкоди суб’єктові господарської власності.

Під розголошенням відомостей слід розуміти передачу їх без згоди власника, хоча б одній особі, що не володіла такою таєм­ницею. Розголошення може бути здійснено у будь-який спосіб — усно, письмово, із використанням засобів зв’язку та масової інформації, комп’ютерних мереж тощо.

Злочин вважається закінченим із моменту заподіяння істот­ної шкоди суб’єктові господарської діяльності, яка визначаєть­ся аналогічно ст. 231.

Суб’єктивна сторона злочину: щодо діяння — прямий уми­сел, поєднаний із корисливими чи іншими особистими мотива­ми; щодо наслідків у вигляді істотної шкоди — може бути умисел або необережність. Корисливий мотив пов’язаний із прагнен­ням особи одержати від цього матеріальну вигоду. Інші особисті мотиви — це, наприклад, помста, заздрість, образа, бажання до­годити іншій людині тощо.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і якій у зв’язку з професійною або службовою діяльністю стали відомі відомості, що становлять комерційну таємницю. Це, наприклад, працівники суб’єкта господарської діяльності або службові осо­би правоохоронних чи інших органів.

Покарання за злочин: за ст. 232 — штраф від двохсот до п’яти­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк.

 

1 Вісник Верховного Суду України. – 2003. — № 3. — С. 2—6.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 19. — Ст. 208.

3 Офіційний вісник України. — 2003. — № 25. — Ст. 1172.

4 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

5 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.

6 Офіційний вісник України. — 2001. — № 36. — Ст. 1668.

7 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 51. — Ст. 292.

8 Там само. — 2002. — № 1. — Ст. 1.

9 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 169.

10 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 43. — Ст. 214.

11 Там само. — 2002. — № 17. — Ст. 121.

12 Там само. — 1991. — № 29. – Ст. 377.

13 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 1. — Ст. 2.

14 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 25. — Ст. 212.

15 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

16 Офіційний вісник України. — 2003. — № 13. — Ст. 593.

17 Там само. — 1999. — № 37. — Ст. 1868.

18 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 9. — Ст. 34.

19 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.

20 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 7. — Ст. 36.

21 Там само. — 1999. — № 32. — Ст. 267.

22 Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 12. — Ст. 269.

 

< Попередня   Наступна >