89

---

§ 4. Злочини у сфері банкрутства

Фіктивне банкрутство (ст. 218). Безпосередній об’єкт зло­чину — суспільні відносини у сфері виконання суб’єктами гос­подарської діяльності своїх фінансових зобов’язань.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) діяння у вигляді завідомо неправдивої офіційної заяви про фінансову неспроможність виконання вимог із боку кредиторів і зобов’я­зань перед бюджетом; 2) наслідок — велика матеріальна шкода кредиторам або державі; 3) причинний зв’язок між діянням та наслідком.

Офіційною заявою є подання боржником у письмовій формі заяви про порушення справи про банкрутство до господарсько­го суду. Така заява робиться відповідно до законодавства про банкрутство, зокрема, Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у ре­дакції від 30 червня 1999 р.1 У заяві стверджується неправдивий факт про нібито наявну фінансову неспроможність виконати зобов’язання перед кредиторами чи державою. Для кваліфікації цього злочину не є обов’язковим порушення господарським су­дом справи про банкрутство та визнання суб’єкта господарсь­кої діяльності банкрутом.

Фінансова неспроможність – це такий фінансовий стан суб’єкта господарської діяльності, який згідно із законодавством про банкрутство визнається підставою для порушення госпо­дарським судом справи про банкрутство. Взагалі такий стан характеризується як неспроможність, тобто нездатність суб’єк­та підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’язання перед іншими особами, терито­ріальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності (див. ч. 1 ст. 209 Господарського кодек­су України). За загальним правилом, справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кре­дитора (кредиторів) до боржника сукупно стан

овлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встанов­леного для їх погашення строку, якщо інше не передбачено За­коном (див. ч. 3 ст. 6 Закону).

Матеріальна шкода — це завдані кредиторам або державі збит­ки, під якими розуміють втрату або пошкодження майна, додат­кові витрати (вартість додаткових робіт, додатково витраче­них матеріалів тощо), неодержані доходи, які були б одержані у разі належного виконання зобов’язання. Згідно з приміткою до цієї статті матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Злочин вважається закінченим із моменту завдання великої матеріальної шкоди кредиторам або державі.

Суб’єктивна сторона злочину – умисел, за якого особа усві­домлює неправдивість інформації про фінансову неспро­можність суб’єкта господарювання, яка передається нею.

Суб’єкт злочину — громадянин—засновник або власник суб’єкта господарської діяльності, службова особа суб’єкта гос­подарської діяльності або громадянин—суб’єкт підприємниць­кої діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 218 — штраф від семисот п’ятдеся­ти до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або обмеження волі на строк до трьох років.

Доведення до банкрутства (ст. 219). Безпосередній об’єкт цього злочину такий самий, як у ст. 218.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: а) дії, що по­гіршують фінансову спроможність суб’єкта господарської діяль­ності; б) перший наслідок – стійка фінансова неспроможність цього суб’єкта господарської діяльності; в) другий (похідний від першого) наслідок — велика матеріальна шкода державі чи кредитору; г) причинний зв’язок між діями та наслідками.

У статті 219 йдеться про будь-які цілеспрямовані дії, які на­справді погіршують фінансове становище суб’єкта господарсь­кої діяльності, вчинені власником або службовою особою цього ж суб’єкта (наприклад, укладання завідомо невигідних угод або завідомо нездійсненних угод із великими штрафними санкція­ми, взяття на себе чужих боргів тощо). Такі дії можуть поєдну­ватися з наступною бездіяльністю (наприклад, службова особа приймає управлінське рішення не висувати вимоги до боржни­ка щодо повернення ним боргів).

Стійка фінансова неспроможність означає, що суб’єкт госпо­дарської діяльності насправді не може виконати грошові зобов’я­зання в певному розмірі протягом визначеного законом періоду часу, що потребує застосування передбаченої законом процеду­ри відновлення його платоспроможності. Йдеться аналогічно ст. 218 про такий фінансовий стан суб’єкта господарської діяль­ності, який визнається підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. Крім того, слід брати до уваги особливості законодавства про відновлення платоспро­можності банків або визнання їх банкрутами, передбачені Зако­ном України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.2 Для кваліфікації цього злочину не є обов’язковим пору­шення господарським судом справи про банкрутство та визнан­ня суб’єкта господарської діяльності банкрутом.

Матеріальна шкода державі або кредитору вважається вели­кою у межах, встановлених ст. 218.

Велика матеріальна шкода кредиторам або державі є похідним наслідком стійкої фінансової неспроможності, спричиненої умис­ними діями винної особи. Тому якщо в конкретному випадку такої опосередкованості немає – учинене, за наявності підстав, потре­бує іншої кваліфікації, наприклад, за ст. 364 як зловживання служ­бовою особою своїм службовим становищем.

Злочин вважається закінченим із моменту завдання великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

Суб’єктивна сторона злочину – умисел, поєднаний із корис­ливими мотивами (прагненням до отримання будь-яких матеріальних вигод) або іншою особистою заінтересованістю (по­мста, заздрість, особисті неприязні стосунки з кредитором тощо) чи задоволенням інтересів третіх осіб (наприклад, інтересів осіб, які бажають купити збанкрутіле підприємство за безцінь).

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку та є влас­ником або службовою особою суб’єкта господарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 219 — штраф від п’ятисот до вось­мисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або об­меження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220). Безпосередній об’єкт цього злочину такий самий, як у статтях 218 та 219.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) діяння у вигляді приховування стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності; 2) спосіб дії — подання недо­стовірних відомостей; 3) наслідок — велика матеріальна шкода кредиторові; 4) причинний зв’язок між діянням та наслідком.

Стаття 220 передбачає відповідальність за приховування стійкої фінансової неспроможності тільки шляхом дій. Тобто особа шляхом подання недостовірних відомостей вводить дійсного або потенційного кредитора в оману щодо свого фінан­сового становища. Це можуть бути дії, якими породжується по­милкове уявлення кредитора щодо фінансової спроможності суб’єкта господарської діяльності (супротивної сторони), або ж таке уявлення закріплюється чи продовжується в часі.

Стійку фінансову неспроможність у цьому злочині слід розу­міти так само, як і при доведенні до банкрутства (ст. 219). При­чому фінансова неспроможність існує насправді, на відміну від фіктивного банкрутства (ст. 218), в якому суб’єкт господарю­вання фактично фінансово спроможний. Для кваліфікації цьо­го злочину не є обов’язковим порушення господарським судом справи про банкрутство та визнання суб’єкта господарської діяльності банкрутом.

Матеріальна шкода кредиторові вважається великою у ме­жах, встановлених ст. 218.

Велика матеріальна шкода має бути в причинному зв’язку з приховуванням стійкої фінансової неспроможності, тому для кваліфікації не має значення причина такої неспроможності. Завдання великої матеріальної шкоди кредиторові та державі, яка є в причинному зв’язку із самою стійкою фінансовою не­спроможністю, потребує іншої кваліфікації – залежно від при­чини неспроможності. Якщо причиною були цілеспрямовані дії, характерні для доведення до банкрутства, необхідна додаткова кваліфікація за ст. 219. В інших випадках може й не бути злочи­ну як такого, наприклад, якщо причиною стійкої фінансової не­спроможності були несприятлива економічна ситуація, надзви­чайні природні умови, випадковий збіг обставин тощо.

Злочин вважається закінченим із моменту завдання великої матеріальної шкоди кредиторові.

Суб’єктивна сторона злочину – умисел, який характеризуєть­ся усвідомленням особою недостовірності інформації, яку вона подає.

Суб’єкт злочину — громадянин-засновник або власник суб’єкта господарської діяльності, службова особа суб’єкта гос­подарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 220 — штраф від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обме­ження волі на строк до двох років, із позбавленням права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини у сфері виконання суб’єк­тами господарської діяльності своїх фінансових зобов’язань та обов’язків у судових процедурах банкрутства.

Предмет злочину — майно, майнові обов’язки, відомості про майно, документи, що відображають господарську чи фінансо­ву діяльність суб’єкта господарської діяльності.

Майно – це сукупність речей та інших цінностей, які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх ба­лансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Особливим видом майна є цінні па­пери.

Під майновими обов’язками слід розуміти зобов’язання осо­би, яка є боржником у процедурах банкрутства, перед іншими особами та державою, а також зобов’язання останніх перед борж­ником.

Відомості про майно – це відомості про наявне у боржника майно, у тому числі й кошти, які є на його рахунках у банках чи інших фінансово-кредитних установах.

Документами, що відображають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта господарської діяльності, є передбачені за­конодавством матеріальні носії відомостей про таку діяльність. Наприклад, це первинні документи, що відображають госпо­дарські операції, документи бухгалтерського обліку та звітності, виражені в паперовій формі чи на машинних носіях.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: діяння, вчи­нене у разі банкрутства; наслідок — велика матеріальна шкода; причинний зв’язок між діянням та наслідком.

У цій статті передбачено такі альтернативні діяння: 1) прихо­вування майна; 2) відчуження майна; 3) знищення майна; 4) пе­редача майна в інше володіння; 5) приховування майнових обо­в’язків; 6) приховування відомостей про майно; 7) фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта господарської діяльності; 8) приховування таких документів; 9) знищення таких документів.

Учинення діяння у разі банкрутства означає вчинення його після порушення господарським судом справи про банкрутство. Тобто йдеться про порушення особою своїх обов’язків у судових процедурах банкрутства, передбачених законодавством, зокре­ма, Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 черв­ня 1999 р. Банкрутство – це нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимо­ги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури (див. ч. 2 ст. 209 Господарського кодек­су України). Для кваліфікації цього злочину не є обов’язковим, щоб суд визнав суб’єкта господарської діяльності банкрутом.

Є відмінності у розумінні банкрутства в статтях 219 і 221. У складі доведення до банкрутства (ст. 219) йдеться про стійку фінансову неспроможність як підставу порушення справи про банкрутство, однак для кваліфікації не має значення, чи було порушено справу судом. У злочині, передбаченому ст. 221, нав­паки – порушення справи є обов’язковим, однак підстави для цього можуть бути різними.

Приховування майна, майнових обов’язків, відомостей про май­но, документів, що відображають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта господарської діяльності, – це незаконні дії, спрямовані на те, щоб унеможливити врахування та/або вико­ристання таких предметів чи відомостей у процедурах банкрут­ства. Наприклад, переміщення майна чи документів в інше місце, розміщення їх у спеціально створених схованках, знищення чи перекручення відповідної комп’ютерної інформації.

Передача майна в інше володіння означає незаконну передачу майна боржника іншій особі з наданням права володіння, або ж володіння та користування ним. Відчуження майна – незакон­на передача майна боржника іншій особі разом із правом влас­ності. Незаконність цих дій пов’язана з порушенням заборон, встановлених господарським судом у процедурах банкрутства, наприклад, розпорядження майном без погодження з арбітраж­ним керуючим (розпорядником майна).

Знищення майна та документів, які відображають господарсь­ку чи фінансову діяльність суб’єкта господарської діяльності, – це доведення їх до повної непридатності щодо цільового при­значення.

Фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта господарської діяльності, озна­чає повне виготовлення сфальсифікованого документа або підроблення справжнього документа.

Велика матеріальна шкода – це п’ятсот чи більше неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 218). Шкода може бути заподіяна не тільки державі або кре­диторові боржника, а й самому боржникові, а також власнику його майна.

Злочин вважається закінченим із моменту завдання великої матеріальної шкоди.

Суб’єктивна сторона злочину – умисел.

Суб’єкт злочину — громадянин—засновник або власник суб’єкта господарської діяльності, службова особа суб’єкта гос­подарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 221 — штраф від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до трьох місяців із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 42—43. – Ст. 378.

2 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.

< Попередня   Наступна >