47

---

РОЗДІЛ II

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ ПІДСТАВИ

§ 1. Поняття кримінальної відповідальності

1. КК часто вживає термін «кримінальна відповідальність» (наприклад, ст. 2 має назву «Підстава кримінальної відпові­дальності»; глава ІІ — «Закон про кримінальну відповідаль­ність»; глава ІX — «Звільнення від кримінальної відповідаль­ності»). При цьому КК ніде не розкриває цього поняття, хоча проводить її відмінність від покарання (наприклад, глави X, XІ і XІІ Загальної частини КК відповідно називаються «Пока­рання і його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання і його відбування»). У науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов’язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції криміналь­но-правової норми; п’яті вважають кримінальну відпові­дальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчи­нений злочин із призначенням покарання або без нього тощо.

2. Визначаючи кримінальну відповідальність, виходять із того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча останню в правознавстві розуміють по-різному, проте у вузькому, спеціально-правовому значенні юридичну відпові­дальність трактують як відповідальність ретроспективну, тоб­то як відповідну реакцію держави на вчинене в минулому пра­вопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру обмеження державною владою передбачених законом прав і свобод особи, яка вчинила пра­вопорушення.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності

юридичної і, водночас, має видові, визначальні ознаки. Ними є такі: 1) кримінальна відпові­дальність — це вид державного примусу, що полягає, насампе­ред, в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні додаткових для винного позбавлень і обмежень; 2) вид і міра обмежень особистого (наприклад поз­бавлення волі), майнового (наприклад штраф) або іншого ха­рактеру (наприклад позбавлення права обіймати певні поса­ди) визначені тільки в кримінальному законі і, насамперед, у санкції кримінально-правової норми, що передбачає відпові­дальність за вчинений злочин; 3) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію суду і спеціальних органів ви­конавчої влади, держави та особи, визнаної винною у вчиненні злочину, в результаті чого ця особа зазнає визначених обме­жень; 4) зазнавання зазначених обмежень завжди має виму­шений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов’язком суду та спеціально уповноважених органів держа­ви; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинен­ня злочину, що є підставою такої відповідальності. З урахуван­ням викладеного, кримінальна відповідальність — це перед­бачене Кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвину­вальному вироку суду і здійснюються спеціальними органа­ми виконавчої влади держави.

3. Як уже було зазначено, поняття кримінальної відпові­дальності відбиває факт реальної взаємодії особи, що вчинила злочин, і суду та спеціальних органів держави. Така взаємодія урегульована нормами кримінального права і тому здійснюєть­ся в рамках певних правовідносин, що, називають криміналь­но-правовими. Багато хто вважає, що ці правовідносини ви­никають із моменту вчинення злочину. На думку ж інших — або з моменту порушення кримінальної справи, або притягнен­ня особи як обвинувачуваного, або навіть із моменту винесен­ня чи набуття законної сили обвинувального вироку суду. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що являють собою ці правовідносини, який зміст їх структур­них елементів, у чому полягає їх взаємодія, в якому співвідношенні перебувають кримінальна відповідальність та аналізо­вані правовідносини тощо.

Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, у силу яких у такої особи та держави виникають взаємні права й обо­в’язки. Злочинець зобов’язаний зазнати осуду за вчинений зло­чин, а також позбавлень і обмежень, передбачених КК. У той же час він має право, щоб до нього було застосовано саме ту статтю КК, яка передбачає вчинене ним діяння; призначено по­карання лише в межах санкції даної статті; враховано відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. Своєю чер­гою, держава повноважна засудити злочинця та вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та строків погашення або зняття судимості, проте при цьому зо­бов’язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого, при­значення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, тощо. Взаємні права й обов’язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять його юридичний зміст. Вони об’єктивно виникають із моменту вчинення злочину незалежно від того, чи злочин виявлений органами держави, чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності в силу ст. 49 починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримі­нальної справи, притягнення особи як обвинувачуваного або винесення обвинувального вироку не породжують і не ство­рюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і держа­вою уже виникли реальні юридичні відносини. Суб’єктами та­ких відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а з іншого — держава в особі, насамперед, органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, вони увесь час розвиваються, уточнюються і змінюються в резуль­таті дій суб’єктів з реалізації їх взаємних прав і обов’язків (на­приклад, винний може з’явитися із зізнанням, активно сприя­ти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду тощо, що, своєю чергою, породжує у відповідних органів і посадових осіб обов’язок врахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвину­вальний вирок суду остаточно засвідчує існування криміналь­них правовідносин. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння та індивідуалізує вид і міру тих обмежень, яким має бути піддано засудженого. Та­ким чином, із моменту набуття законної сили обвинувальним вироком правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об’єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, обмеження яких передбачається в санкції кримі­нально-правової норми, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину і які визначені обвинувальним вироком суду. Надалі, при відбуванні засудженим покарання, суб’єкта­ми, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, що відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-вико­навчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існу­ють протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після – до моменту погашення або зняття су­димості (ст. 89). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого при­пинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, сплив строків давності (статті 49 і 80), звільнення особи від кримі­нальної відповідальності (статті 45—48), видання акта амністії або помилування (статті 85—87) тощо.

Кримінальна відповідальність протікає в рамках криміналь­но-правових відносин. Вона виникає з моменту набуття закон­ної сили обвинувальним вироком суду і закінчується, за за­гальним правилом, у момент погашення та зняття судимості.

Такий погляд на момент виникнення і припинення криміналь­ної відповідальності не є в науці кримінального права загаль­новизнаним. Багато хто вважає, що кримінальна відпові­дальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчи­нення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинувачуваного) тощо. Проте, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року, яким дано офіційне тлумачення частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатсь­ку недоторканність), «кримінальна відповідальність наступає з моменту набуття законної сили обвинувальним вироком суду».

По-різному визначають і закінчення кримінальної відпові­дальності: момент припинення кримінально-правових відно­син, відбування покарання, погашення або зняття судимості. Якщо, проте, під кримінальною відповідальністю розуміти об­меження прав і свобод злочинця, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце протягом часу зазнавання призна­ченого судом покарання, а також, у деяких випадках, протягом певного часу до моменту погашення чи зняття судимості.

4. Розгляд взаємозв’язку кримінально-правових відносин і кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох типових формах. Перша з них — засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане, проте, із призначенням йому кримінального покарання. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 74 «особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездо­ганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на момент розгляду справи в суді не можна вважати суспільно не­безпечною».

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого засуджена осо­ба, проте, звільняється. Наприклад, відповідно до ст. 75, «якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовця, обмеження свободи, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлен­ня засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробу­ванням».

Третьою, найбільш типовою формою реалізації криміналь­ної відповідальності, є відбування винним призначеного йому судом покарання (наприклад, відбування покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк). Останні дві форми реалі­зації кримінальної відповідальності створюють для особи су­димість як правовий наслідок її засудження до певної міри по­карання. У той же час судимість має свої межі, що зазначені в статтях 89—90, що, як уже було зазначено, визначають межі кримінально-правових відносин. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинення кримінально-пра­вових відносин.

 

< Попередня   Наступна >