86

---

§ 6. Наука кримінального права

1. Наука кримінального права являє собою частину юридич­ної науки, одну з галузей суспільних наук. Її змістом є злагодже­на система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин і покарання. Науку кримінального права як систему кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень і понять слід відрізняти від кримінального права як системи (сукупності) юридичних норм, галузі права. Кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення. Саме наука кримінального права, вивчаючи кримінальне законодавство, з’ясовуючи його соціальне призначення, характер усіх його інститутів, їх ефективність, виявляє практичне значення кож­ної норми, прогалини в правовому регулюванні, досліджує проблеми удосконалення кримінально-правових норм. Предме­том науки кримінального права є такі соціальні явища, як зло­чин і покарання. Вона розкриває їх соціальний зміст, юридичні ознаки, з’ясовує підстави кримінальної відповідальності, вивчає проблеми складу злочину, розробляє теоретичні основи відпо­відальності за попередню злочинну діяльність, співучасть у зло­чині, дає поняття і класифікацію видів множинності злочинів, зокрема, поняття рецидиву злочинів, обставин, що виключають злочинність діяння. Наука кримінального права досліджує по­няття покарання, визначає зміст його мети, аналізує окремі види покарань, підстави і порядок їх призначення.

Серйозна увага в науці кримінального права приділяється вивченню проблем звільнення від кримінальної відповідаль­ності та покарання.

Предметом вивчення науки кримінального права є не тільки кримінальне законодавство, а й практика його застосування. Критерієм правильності наукових положень у сфері криміналь­ного права є не тільки правотворча, а й правозастосовна діяльність. Наука кримінального права не може плідно розви­ватися без глибокого вивчення практики. У

той же час вона впливає на практику шляхом наукової розробки питань пра­вильного застосування норм кримінального закону. Зв’язок науки кримінального права з практикою виявляється в бага­тьох напрямах. Це, насамперед, участь у комісіях з підготовки проектів законодавчих актів. Велику роль відіграла наука і її представники в створенні нового Кримінального кодексу Ук­раїни. Провідні вчені нашої країни були постійними членами робочої групи з підготовки кодексу, що була створена Кабіне­том Міністрів України1. Велика увага приділяється в науці вивченню й узагальненню практики з різних питань криміналь­ного законодавства, участь у різних нарадах, конференціях і радах (наприклад, Консультативна рада при Верховному Суді України), де разом із практичними працівниками вирішуєть­ся багато питань, що виникають у правозастосовній діяльності. Результати наукових узагальнень практики втілюються в На­уково-практичних коментарях до КК України, у написанні яких беруть участь як науковці, так і представники практики.

Кримінальне законодавство і практика його застосування вивчаються наукою в їх історичному розвитку і зміні. Тому предметом науки кримінального права є історія розвитку кри­мінального права України, тенденції вдосконалення криміналь­ного закону і практики його застосування.

До кола проблем, досліджуваних наукою кримінального права, належить кримінальне законодавство, практика його за­стосування, а також теорія кримінального права інших держав, як ближнього, так і далекого зарубіжжя.

2. Методи науки – це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об’єктивної дійсності, що становлять предмет даної науки. Існують різноманітні методи, якими ко­ристується наука кримінального права. Серед них можна ви­ділити основні та допоміжні. Однак усі вони перебувають між собою в тісному взаємозв’язку, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального права (як, оче­видно, і всієї юриспруденції) належать: філософський, або діа­лектичний метод пізнання; юридичний, або догматичний, ме­тод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод по­рівняльного правознавства чи компаративістський метод, і, нарешті, історичний, або генетичний, метод дослідження.

Як допоміжні наука кримінального права використовує методи математичного моделювання, екстраполяції, психоло­гічного аналізу, експертних оцінок тощо.

Зупинимося коротко на основних методах пізнання, які ви­користовуються в науці кримінального права.

Філософський, або діалектичний, метод як загальний ме­тод пізнання застосовується в науці кримінального права для пояснення цілої низки явищ. Діалектичний закон про загаль­ний, універсальний зв’язок явищ дає можливість розглядати кримінальне право не як самостійне, не пов’язане ні з чим явище, а простежити численні його зв’язки з соціальними процесами, сутністю держави, співвідношенням з іншими га­лузями права тощо.

Далі, наприклад, діалектичний закон заперечення — запе­речення дає можливість бачити в знятому явищі елементи як нового, так і старого, що залишилось в ньому і виступає в новій якості (наприклад, новий КК містить не тільки нові положен­ня, але колись чинні норми права, звичайно, у якійсь іншій якості).

Такі категорії діалектики, як причина і наслідок, не­обхідність і випадковість, можливість і дійсність, сутність і явище, зміст і форма, використовуються в науці кримінально­го права при розгляді питань причинного зв’язку, трактування вини та її форм, стадій вчинення злочину й ін.

Юридичний, або догматичний, метод оснований на викори­станні правил формальної логіки для пізнання права. Він ви­являється в формулюванні та розкритті юридичних понять, побудові юридичних конструкцій, з’ясуванні дійсного змісту законів шляхом їх тлумачення. Критичний аналіз норм кримі­нального права за допомогою розроблених прийомів тлумачен­ня становить серцевину цього методу. З його допомогою ко­ментуються кримінальні закони, що надзвичайно важливо для їх однакового застосування. Завдяки цьому методу розробле­но вихідні поняття кримінального права, наприклад, поняття складу злочину і ряд інших. Теорія кваліфікації злочинів, що передбачає аналіз елементів складу конкретного злочину, ба­зується в основному на цьому методі.

У радянський період цей метод вважався антинауковим і зазнавав критики, хоча практично всі дослідники продовжу­вали їм широко користуватися. Матерію права не може бути пізнано без використання догматичного методу, оскільки фор­малізовані поняття права не можуть бути по-справжньому роз­криті без їх логіко-юридичного аналізу. Юридичний аналіз норм права, як зазначав ще Ієринг, – це «абетка права», без якої жоден юрист не може ні мислити, ні діяти. Тому догматичний метод є найважливішим інструментарієм правових досліджень, вихідною основою для праць найвищого наукового рівня.

Соціологічний метод полягає в дослідженні злочину і пока­рання як явищ соціальних. Наприклад, питання про соціальні фактори, що впливають на криміналізацію, чи навпаки, декриміналізацію певного діяння2, має вирішальне значення для за­конодавця. Вивчаючи ці соціальні фактори – економічні, по­літичні, моральні й ін., наука робить висновки про необхідність кримінально-правової заборони, чи її передчасності, чи, навіть, непотрібності взагалі. Наприклад, розвиток ринкових відно­син, визнання рівності усіх форм власності й інші фактори ви­магають криміналізації певних діянь, що посягають на нормаль­ний розвиток ринкової економіки (заняття забороненими ви­дами підприємницької діяльності, ухилення від сплати податків, фінансові зловживання тощо). Соціологічний метод використовує конкретно-соціологічні дослідження (анкетуван­ня, аналіз статистичних даних, інтерв’ювання й ін.) для вияв­лення соціального змісту конкретних злочинів, їх видів, соці­альної характеристики суб’єктів різних злочинів. Цей метод дає можливість зробити висновок про ефективність норм кримі­нального закону, надає істотну допомогу в процесі правотворчості.

Метод системного аналізу припускає вивчення криміналь­ного права і його інститутів як цілісної системи, що складаєть­ся з кількох підсистем, структурні елементи яких перебувають між собою в тісній єдності та інтеграції. Зокрема, норми кри­мінального права вивчаються за певною системою: спочатку норми Загальної частини, де сформульовано всі основні поло­ження, що стосуються злочину і покарання, потім норми час­тини Особливої, в якій визначається відповідальність за ок­ремі види злочинів. Метод системного аналізу вимагає, щоб норми Загальної частини розглядалися на основі норм части­ни Особливої. У той же час норми Особливої частини не мо­жуть бути засвоєні без положень частини Загальної. Наприк­лад, зрозуміти норму, викладену в ст. 115 про умисне вбивство, неможливо без ст. 24, що описує види умислу, а якщо таке вбив­ство вчинено кількома особами, — без урахування статей 27 і 28, де описуються види співучасників і форми співучасті. Ме­тод системного аналізу застосовується при розкритті такого ключового поняття кримінального права, як склад злочину, який интегративно включає в себе відповідні елементи й озна­ки. Цей метод дозволяє виявити суперечності та прогалини в законодавстві й на цій основі сформулювати пропозиції щодо його зміни або доповнення.

Метод порівняльного правознавства, чи компаративістсь­кий метод (метод компаративізму), полягає у вивченні норм кримінального права як далекого, так і ближнього зарубіжжя з метою зіставлення, порівняння з нормами кримінального права України. Цей метод дає можливість оцінити ті чи інші норми кримінального права країн зарубіжжя на предмет їх ви­користання в нашому законодавстві. Звичайно, не йдеться про повне перенесення іноземного права на наш ґрунт, що непри­пустимо, але окремі його положення може бути сприйнято. З цією метою при підготовці нового КК України вивчали кри­мінальне законодавство багатьох країн як далекого, так і ближ­нього зарубіжжя. Наприклад, на позитивне рішення питання про скасування смертної кари вплинула та обставина, що у всіх країнах Західної Європи і деяких колишніх республіках Со­юзу РСР (наприклад, Грузії, Молдові) смертну кару скасова­но. За зразком багатьох країн було введено інститут обмеже­ної осудності й ін.

Історичний, чи генетичний, метод припускає вивчення норм кримінального права в історичному розвитку. Усвідомити ге­незис поняття злочину можна лише в процесі вивчення як за­конодавства, що визначає це поняття (наприклад відповідні статті КК 1922, 1927 і 1960 рр.), так і трактування його в науці кримінального права. Генетичний метод покликаний з’ясува­ти проблеми наступності в кримінальному праві. Адже кримі­нальне право – це система, яка розвивається в історії, яка містить в собі не тільки елементи сьогодення, а й зберігає риси минулого, окреслює контури майбутнього. Наприклад, КК 1960 р. містив багато норм, що зберігаються з давнішнього часу (поняття умислу, відповідальність за окремі види вбивств та ін.), і багато в чому визначив контури майбутнього КК України 2001 р. (наприклад, необхідність більшої регламентації інститутів Загальної частини, нової системи Особливої части­ни й ін.).

3. Наука кримінального права має давню історію. Різні на­ прями наукової думки (так звані школи кримінального права) внесли значний вклад у розвиток цієї науки. Наприклад, кла­сична школа кримінального права розвивала юридичний (дог­матичний) метод дослідження і досягла в цьому істотних успіхів. Соціологічна школа кримінального права привнесла в науку соціологічні методи. Вчені достатньо використовували і методи порівняльного правознавства, і історичний метод. У ра­дянський період науку кримінального права було надзвичай­но ідеологізовано, сковано постулатами марксистсько-ленінсь­ких ідей. Однак, незважаючи на ці ідеологічні догмати, що ста­вили науку під твердий контроль комуністичної партії, в межах юридичного вчення про злочин і покарання було зроблено серйозні дослідження, положення і висновки яких може бути використано й у пострадянський період.

Безпосередньо в Україні працювали провідні вчені, які зро­били істотний внесок у розвиток науки кримінального права. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. це були А. Ф. Кистяковський, Л. С. Бєлогриць-Котляревський (Київ), Л. Є. Владими­ров, М. П. Чубинський, А. Д. Кисельов (Харків), Э. Я. Нємировський (Одеса). У радянський період українську науку гідно представляли Я. М. Брайнін, С. І. Тихенко (Київ), Г. І. Волков, В. С. Трахтеров, М. М. Гродзинський (Харків).

Нині наукові дослідження з кримінального права здійсню­ються на кафедрах провідних вищих юридичних навчальних закладів, у підрозділах Національної академії наук України та Академії правових наук України.

4. Наука кримінального права – це фундаментальна наука. Вона є науковим фундаментом для інших наук кримінального циклу – кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики й ін. У той же час вона використовує дані цих прикладних наук. Приміром, кримінологія – це юридична наука, що вивчає причини зло­чинності, особу злочинця, розробляє спеціальні заходи для за­побігання злочинам. Поняття, розроблені в науці криміналь­ного права (поняття злочину, форми вини, вік особи, з якого вона підлягає відповідальності за окремі види злочинів та ін.), широко використовуються в кримінології. У той же час крим­інологічні дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти зло­чинності тощо запозичаються кримінальним правом.

Наука кримінального права широко використовує дані такої науки, як судова статистика. При вивченні проблем осудності застосовуються дані судової психіатрії, вини та її форм – дані психології, а при дослідженні вікових особливостей непов­нолітніх, які вчинили злочин, — дані педагогіки. При вирішенні питань, пов’язаних зі встановленням причинного зв’язку між вчиненим діянням і наслідком, що настав, використовуються, зокрема, дані судової медицини, а при рішенні проблеми нео­судності – судової психіатрії. В останні роки в науку кримі­нального права проникають дані математичних досліджень, положення таких наук, як кібернетика, інформатика, наука ке­рування й ін.

5. Основні завдання науки кримінального права полягають у такому:

а) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

б) розробка рекомендацій щодо удосконалення практики застосування нового Кримінального кодексу;

в) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою виявлення їх ефективності;

г) зміцнення тісних зв’язків із правотворчими і практични­ми органами;

ґ) подальше удосконалення всієї науково-педагогічної діяльності з метою підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

д) вивчення кримінального законодавства і практики його застосування в країнах близького і далекого зарубіжжя.

6. Наука кримінального права і відповідна їй юридична дис­ципліна (курс кримінального права) мають свою систему. Си­стема курсу Загальної частини визначається системою Загаль­ної частини Кримінального кодексу, що її було розглянуто вище в § 4 цієї глави.

Однак система курсу (науки) Загальної частини криміналь­ного права містить більш широке коло питань. До неї належить вступний розділ курсу, у якому розглядаються поняття кримінального права, предмет його регулювання, з’ясування його завдань, його місця в системі права. У курсі також висвітлю­ються питання історії кримінального права України і його окре­мих інститутів. Крім того, в курс включені основні питання Загальної частини кримінального права зарубіжних держав, а також теоретичні концепції теорій (шкіл) кримінального права.

Цей підручник написано відповідно до Програми з кримі­нального права для юридичних вищих навчальних закладів, складеної кафедрою кримінального права Національної юри­дичної академії України імені Ярослава Мудрого. Весь курс Загальної частини може бути представлений такими розділа­ми (комплексами): введення у вивчення кримінального права, вчення про закон про кримінальну відповідальність, вчення про злочин, вчення про покарання, застосування примусових та інших заходів медичного характеру, особливості відповідаль­ності неповнолітніх, загальна характеристика законодавства і кримінально-правових теорій зарубіжних держав.

Літературу за курсом, видану в Україні, наведено наприкінці цього підручника.

 

1 Див.: Проект Кримінального кодексу України. Пояснювальна записка до проекту Кримінального Кодексу України // Українське право. — 1997. — № 2 (7).

2 Криміналізація – це визнання того чи іншого діяння з урахуванням його суспільної небезпечності злочином і встановлення за нього відповідальності в Кримінальному кодексі. Декриміналізація – це виключення з Криміналь­ного кодексу відповідальності за певне діяння внаслідок втрати ним суспіль­ної небезпечності, притаманної злочину.

 

 

< Попередня   Наступна >