98

---

§ 2. Структура Кримінального кодексу

1. Закони про кримінальну відповідальність систематизо­вані та поділяються в КК на Загальну й Особливу частини.

У Загальній частині зосереджено кримінально-правові нор­ми, що відображають принципи і загальні положення кримі­нального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, спів­участі в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочи­ну, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх засто­сування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів.

Особлива частина містить кримінально-правові норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочи­нами і які заходи кримінального покарання можуть бути за­стосовані до осіб, які їх вчинили.

Загальна та Особлива частини КК пов’язані між собою й утворюють нерозривну системну нормативну єдність. Значен­ня цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих ста­тей Кодексу. Не можна застосувати жодну кримінально-пра­вову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернув­шись при цьому до Загальної частини.

Загальна та Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, своєю чергою, – на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відпові­дальність», «Злочин, його види та стадії», «Особа, яка підля­гає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виключають зло­чинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідаль­ності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичног

о характеру та примусове ліку­вання», «Особливості кримінальної відповідальності та пока­рання неповнолітніх».

Особлива частина містить 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини. Наприклад, статті КК, норми яких перед­бачають відповідальність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, які проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, розміщено в розділі І «Злочини про­ти основ національної безпеки України». Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо­торканність і безпеку, розташовано в розділі ІІ «Злочини про­ти життя та здоров’я особи», розділі ІІІ «Злочини проти волі, честі та гідності особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи». Статті КК, норми яких охороняють основні права і свободи людини, об’єднано в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особис­тих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої час­тини КК 2001 р. на 20 розділів зробив її більш зручною для зас­тосування, оскільки надає слідчому, прокурору, судді, адвокату орієнтир у розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для гро­мадян України дуже важливо, щоб було просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають за­головки, що відбивають сутність правових приписів, що містяться в нормах. При включенні в КК нової статті вона по­міщається у відповідний розділ Загальної або Особливої час­тини, як правило, вслід за статтею, яка найбільш близька до неї за змістом. Новій статті надається номер попередньої статті та додатковий цифровий індекс – 1, 2, 3 і т. д. Наприклад, у 2002 р. до Особливої частини КК було включено статтю «Умис­не порушення вимог законодавства про запобігання та проти­дію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинними шляхом». Її було поміщено вслід за статтею 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом». Статті було надано номер 2091.

Вилучення тієї чи іншої статті з КК також не змінює поряд­ку нумерації статей у КК, зберігається номер статті 230 з по­значкою «Виключена». Ця стаття встановлювала відпові­дальність за порушення антимонопольного законодавства, її було скасовано Законом Верховної Ради України від 3 квітня 1992 р.

Багато статей КК поділяються на частини — окремі абзаци, які мають цифрові позначення. Наприклад, стаття 1 КК «Зав­дання Кримінального кодексу України» має дві частини – 1 і 2; стаття 135 КК «Залишення в небезпеці» складається з трьох частин – 1, 2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповідна цифра.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини, характеризується великою різноманітністю. Найчас­тіше в них розкривається відповідна кримінально-правова нор­ма, визначаються особливості її застосування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми чи виключення її з дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 КК вказано строк, на який може бути призначено покарання у вигляді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч. 2 вказано випадки, коли може бути призначено таке пока­рання як додаткове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч. 3 встановлено порядок обчислен­ня строків виконання цього покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей вста­новлюється, за загальним правилом, відповідальність за один і той самий злочин за наявності особливостей, що відображають тяжкість діяння, ознаки суб’єкта, потерпілого, інші обставини, які впливають на міру покарання. Наприклад, у ч. 1 ст. 190 КК визначено відповідальність за заволодіння чужим майном шля­хом шахрайства, сформульовано основні ознаки цього злочину, частини 2, 3 і 4 вказують на обставини, встановлення яких поси­лює (обтяжує) кримінальну відповідальність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять приписи, якими обмежується їх дія (наприклад ч. 4 ст. 331 КК) або передбача­ються умови і порядок звільнення від кримінальної відпові­дальності винного у вчиненні вказаного в статті злочину (на­приклад, ч. 2 ст. 255 КК, ч. 5 ст. 258 КК). Цими приписами ре­гулюється застосування кримінально-правових норм за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяють­ся на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, нор­му ст. 89 КК «Строки погашення судимості» поділено на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 КК «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності» по­діляється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 КК «Умисне вбивство» містить 13 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК мають примітки, в яких роз’яснюються поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших стат­тях. Приміром, у пункті 1 примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано поняття повторності вчинення злочинів, перед­бачених статтями 185, 186 та 189–191 КК; в пунктах 2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти власності визнається вчине­ним у значних, великих або особливо великих розмірах.

2. У зв’язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура відрізняється однорідністю скла­дових елементів; в них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток становлять кілька статей, в нормах яких або в при­мітках до них наведено поняття злочинів певного виду, визна­чено суб’єктів їх вчинення, сформульовано деякі інші припи­си (наприклад, ст. 401 КК дає поняття військового злочину; визначення службової особи міститься у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364 КК).

Диспозиція — це частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. За технікою побудови і спосо­бом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримі­нальному законодавстві України розрізняють диспозиції чо­тирьох видів: просту, описову, бланкетну, відсилочну. Зустрі­чаються також змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без указівки на ознаки діяння сформу­льовано диспозицію у ст. 369 КК «Давання хабара». Просту диспозицію законодавець використовує у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці та науковій літературі.

Описова диспозиція вказує на найбільш істотні ознаки діян­ня. Наприклад, у ст. 185 КК «Крадіжка» наведено визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Точно ви­значаючи ознаки злочину, описова диспозиція має у зв’язку з цим перевагу перед простою.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак вчиненого злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відпові­дальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стан­дартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетними є дис­позиції норми статті 271 КК «Порушення вимог законодавства про охорону праці», статті 286 КК «Порушення правил безпе­ки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Отже, бланкетна диспози­ція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різно­манітні приписи, вимоги, заборони, які описано та детально розкрито в інших нормативно-правових актах та технічних нор­мах. Ці акти та норми можуть бути видані до набрання чин­ності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним або після його ви­дання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залишається при цьо­му без змін. Приймають і затверджують такі нормативні акти та технічні норми різні установи та організації. Ці акти та норми відрізняються за сферою застосування, і як ми вже заз­начали, не є джерелами закону про кримінальну відпові­дальність. Відповідно до останнього (його соціального при­значення) вони виконують підпорядковану роль. Приписи, вимоги, заборони, що в них сформульовано, сприяють вста­новленню ознак злочину, в першу чергу суспільно небезпеч­ного і протиправного діяння (дії або бездіяльності). Слід за­значити, що в КК 2001 р. кількість норм, що мають бланкетну диспозицію, помітно збільшилася. Особливо це стосується норм розділу VII Особливої частини «Злочини у сфері гос­подарської діяльності».

Відсилочна диспозиція відсилає до кримінально-правової норми або її окремого припису, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї статті КК, де йдеться про відповідний зло­чин або описано його ознаки. Наприклад, ст. 122 КК «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 КК «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спричи­нення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце за відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при описі другої і наступної частин відповідної статті, для уникнення повторно­го опису діяння, яке наведено в частині першій. Для цього у відповідній частині використовуються слова: «те саме діяння», «діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті» тощо. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при описі обставин, що обтяжують відпові­дальність. Наприклад, у ч. 2 ст. 309 КК «Незаконне виробниц­тво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пе­ресилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» вказано на здійснення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК.

У КК зустрічаються кримінально-правові норми, диспозиції яких мають змішаний (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або описові диспозиції, в іншій – бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст. 231 КК, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомос­тей (комерційне шпигунство), а також незаконне використан­ня таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єк­тові господарської діяльності.

3. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію.

Санкція – це частина статті, яка визначає вид і розмір по­карання за злочин, зазначений у диспозиції. За видом і розмі­ром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким, чи середньої або навіть невели­кої тяжкості.

У КК використовуються відносно-визначені та альтерна­тивні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі перед­ бачено нижчу та вищу межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296 КК, карається позбавлен­ням волі на строк від трьох до семи років;

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачено, на­ приклад, у ч. 1 ст. 153, частинах 1 і 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, стат­тях 355, 395 КК. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, що встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 КК встановлена нижча межа для виправних робіт – шість місяців, у ст. 60 для арешту – один місяць, у статтях 61 і 63 КК для обмеження і позбавлен­ня волі – один рік. Тому за злочин, передбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153 КК, суд може призначити міру покарання у ви­гляді позбавлення волі в межах від одного року до п’яти років; за ст. 355 КК – обмеження волі на строк від одного року до трьох років; за ст. 395 КК – арешту на строк від одного до шес­ти місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або кілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-виз­наченим (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю на строк від одного до трьох років).

Додаткові покарання в санкціях вказуються або як обов’яз­кові для застосування (наприклад, ч. 2 ст. 142 КК), або як фа­культативні (наприклад ч. 2 ст. 144 КК). В останньому випад­ку суд залежно від обставин справи вирішує питання про за­стосування або незастосування цього покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. В КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними. Прикладом може бути санкція, що наведена у ст. 145 КК. Вона надає суду можливість призначити один із таких видів пока­рання: штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот го­дин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-ви­значений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 КК – «карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнад­цяти років або довічним позбавленням волі»;

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 КК – «ка­рається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 КК – «ка­рається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно-визначені санкції, альтернативні санкції мо­жуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покарання (наприклад, санк­ція у ч. 1 ст. 131 КК – «карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

 

< Попередня   Наступна >