46

---

РОЗДІЛ IV

ЧИННІСТЬ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЧАСІ ТА ПРОСТОРІ

§ 1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

1. Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння (ч. 2 ст. 4 КК). Чинним визнається закон, що вже на­брав сили. У зв’язку з цим принципового значення набувають питання про час прийняття, оприлюднення, набрання законом чинності та про час припинення його чинності. Встановлення цих меж є важливим для вирішення питань, що можуть виник­нути при зіткненні (колізії) законів у зв’язку з їх застосуван­ням до конкретного суспільно небезпечного діяння, коли, на­приклад, під час вчинення такого діяння діяв один закон про кримінальну відповідальність, а під час розгляду справи в суді діє вже інший.

2. Після прийняття Верховною Радою України криміналь­ного закону (дата прийняття обов’язково супроводжує офі­ційний текст закону) він підписується Головою Верховної Ради України і направляється Президентові України для підпису та оприлюднення. Згідно зі ст. 94 Конституції України Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, і офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформу­льованими пропозиціями до Верховної Ради України для по­вторного розгляду. Якщо Президент України протягом вста­новленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо при повторному розгляді закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

3. Оприлюднення

закону – самостійна стадія процесу на­брання законом чинності. Воно має велике юридичне значен­ня і полягає у доведенні до відома громадян і державних органів від імені Президента України повного і точного тексту закону державною мовою шляхом його опублікування в офіційному друкованому виданні. Згідно з Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-право­вих актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р.1 такими виданнями є «Офіційній вісник Україні», газети «Пре­зидентський вісник», «Урядовий кур’єр». Офіційними друко­ваними виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюд­нення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета «Голос України», «Відомості Верховної Ради Україні». Офіційне оприлюднення закону здійснюється після внесення його до Єдиного державного реєстру нормативних актів і зі вказівкою привласненого йому реєстраційного коду. В окремих випадках закон може бути оприлюднено через те­лебачення, радіо, шляхом використання комп’ютерних мереж. Такі шляхи офіційного оприлюднення має бути передбачено в самому законі.

Закони України можуть бути опубліковані і в інших видан­нях, але лише після їх офіційного оприлюднення. Публікація закону в інших виданнях носить інформаційний характер і не може бути використана для офіційного застосування.

4. Питання про час набрання законом чинності врегульова­но в ч. 1 ст. 4 КК: «Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оп­рилюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування». Це положення включено в КК відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України. На підставі цього можливі три строки набрання новим законом чинності:

після десяти днів із дня його офіційного оприлюднення, якщо законом не визначено строк набрання ним чинності, але не раніше дня його опублікування. При розрахунку десяти днів за підставу береться час опублікування закону. Сам день опуб­лікування закону до числа десяти днів не входить. Тому, якщо закон був опублікований, наприклад, 1 вересня, то він набирає чинності з нуля годин 12 вересня;

з дня його опублікування в офіційному виданні. Формулю­вання «закон набирає чинності з дня його опублікування» до­сить часто зустрічається у текстах законів про кримінальну відповідальність. Наприклад, таке формулювання міститься в Законі України «Про внесення змін до Кримінального кодек­су України щодо посилення відповідальності за хуліганство і завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці грома­дян» від 7 березня 2002 р. Закон було опубліковано в газеті «Урядовий кур’єр» 4 квітня 2002 р. З нуля годин 5 квітня 2002 р. він набув чинності;

з того строку, який у ньому зазначений. Законодавець може визначити конкретний день, в який закон набуває чин­ності. Наприклад, Кримінальний кодекс 2001 р. був прийня­тий 5 квітня і відповідно до п. 1 розділу І Прикінцевих і пере­хідних положень набув чинності з 1 вересня 2001 р., з нуля го­дин цієї доби. В інших випадках законодавець визначає строк, який має сплинути від дня опублікування закону до дня на­буття ним чинності. Приміром, Закон України «Про особли­вості державного регулювання діяльності суб’єктів господарю­вання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування», яким КК доповнений стат­тею 2031, був опублікований у газеті «Урядовий кур’єр» 20 лю­того 2002 р. і набув чинності через шістдесят днів з дня його опублікування, тобто з нуля годин 22 квітня 2002 р.

5. У літературі виділяють три обставини, внаслідок яких закон про кримінальну відповідальність втрачає чинність:

якщо він був скасований або змінений іншим законом про кримінальну відповідальність. У тексті нового закону містить­ся в цьому разі пряма вказівка на скасування закону, що існу­вав раніше, або на скасування окремих приписів закону, що в цілому продовжує діяти, або на заміну закону, що втратив чинність, новим. Наприклад, у п. 2 розділу І Прикінцевих та перехідних положень до КК 2001 р. зазначені нормативно-пра­вові акти, що втратили чинність із набранням чинності новим КК. Серед них – КК Української РСР від 28 грудня 1960 року;

якщо він замінений повністю чи частково іншим законом без будь-якої вказівки про те в новому законі. Наприклад, За­коном України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за хуліганство і завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці грома­дян» від 7 березня 2002 р. було викладено нову редакцію абз. 2 ч. 1 ст. 296 КК «Хуліганство»;

у зв’язку із закінченням строку дії або зі зміною (усунен­ням) умов чи обставин, на які закон був розрахований. Наприк­лад, таким нормативним актом був Указ Президії Верховної Ради України «Про відповідальність за порушення порядку користування картками споживача на право придбання товарів та іншими офіційними документами» від 26 грудня 1990 р.

6. Для правильного застосування закону про кримінальну відповідальність нерідко вирішальне значення має визначен­ня часу вчинення злочину. Це залежить багато в чому від ха­рактеру вчиненого злочину, його специфіки. Приміром, залеж­но від особливостей здійснення злочинних дій та їх розміру у часі розрізняють продовжувані та такі, що тривають злочини2. Часом вчинення злочину, що триває, вважається час вчинення дії або бездіяльності, з якої починається так званий «злочин­ний стан» особи (залишення в небезпеці, втеча з місць позбав­лення волі, зберігання зброї тощо). Часом вчинення продов­жуваного злочину вважається час вчинення останньої дії з чис­ла кількох тотожних діянь, об’єднаних єдиним наміром, які лише у сукупності становлять єдину «дію» (наприклад, краді­жка останньої деталі комп’ютера, який викрадається по части­нах). Часом вчинення злочину у співучасті вважається час ви­конання суспільно небезпечного діяння виконавцем.

Вчинення багатьох злочинів пов’язане не тільки з виконан­ням суб’єктом суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяль­ності), а й із настанням певних суспільно небезпечних на­слідків, встановлювати які вимагає закон3. У теорії криміналь­ного права немає єдності у вирішенні питання про час вчинення таких злочинів. Одні юристи визначають час вчинення злочину настанням зазначених у законі наслідків, інші вважають, що часом вчинення злочину треба визнавати час вчинення дії (без­діяльності), незалежно від часу настання суспільно небезпеч­них наслідків. Останній погляд виявився найбільш обґрунто­ваним і дістав закріплення у ч. 3 ст. 4 КК, де сказано: «Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передба­ченої законом про кримінальну відповідальність дії або без­діяльності». Настання зазначених у законі наслідків свідчить про закінчення злочину.

7. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі. Як загальне правило у ч. 2 ст. 4 КК закріплено поло­ження про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Однак часто мають місце випадки, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час досудового слідства або розгляду справи в суді – вже інший. Зокрема, такі ситуації виникли і продовжують виникати у зв’язку з набран­ням чинності 1 вересня 2001 р. новим КК. Постійно постає питання, який кодекс застосовувати до злочину, вчиненого до 1 вересня, – КК 1960 р. чи КК 2001 р.? Це і є питання про зво­ротну дію закону, тобто про можливість поширення нового за­кону на діяння, вчинені до набрання цим законом чинності. Його регулює ст. 5 КК 2001 р., згідно з якою закон про кримі­нальну відповідальність має зворотну дію, якщо він: 1) скасо­вує злочинність діяння або 2) пом’якшує кримінальну відпо­відальність. Разом із тим закон, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зво­ротної дії в часі (ч. 2 ст. 5 КК).

Надання зворотної дії в часі закону, яким скасовується зло­чинність діяння чи пом’якшується покарання, є вираженням гуманізму, охорони прав людини: якщо діяння згідно з новим законом перестало бути злочинним, то в такому разі зводяться нанівець (зникають) соціальні та правові підстави для пока­рання певної особи чи подальшого відбування нею покарання; якщо законодавець, наприклад, дійде висновку, що за злочи­ни, які будуть вчинені після прийняття нового закону, достат­ньо менш суворого покарання, ніж було передбачено попе­реднім законом, то немає підстав зберігати більш суворе покарання особам, які вчинили такі злочини до видання нового за­кону і набрання ним чинності.

Нові кримінальні закони, що скасовують злочинність діяння або пом’якшують кримінальну відповідальність за діяння, як і ті, що встановлюють злочинність діяння чи посилюють кримі­нальну відповідальність, можуть належати як до Загальної, так і до Особливої частин КК. Наприклад, у ст. 22 Загальної части­ни КК наведено перелік злочинів, відповідальність за які настає з 14 років. У ньому, на відміну від КК 1960 р., немає вказівки на відповідальність за необережне вбивство. Це означає, що особа віком з 14 до 16 років не може нести відповідальність за необе­режне вбивство, у тому числі за вбивство, вчинене до 1 вересня 2001 р., – строку набрання новим КК чинності.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 58 Конституції України за­кони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Поняття «відповідальність» передба­чає різні форми державного примусу, в тому числі криміналь­ну відповідальність. Як вид юридичної відповідальності кри­мінальна характеризується тим, що вона пов’язана з особли­вим видом правопорушень – злочином. «Відповідальність» як загальне поняття охоплює не тільки випадки, пов’язані з призначенням і застосуванням покарання, а й ті, що пов’я­зані з правовим становищем особи, до якої від імені держави застосовано кримінальну відповідальність. Тому, виходячи зі ст. 58 Конституції України та приписів, що містяться в ч. 1 ст. 5 КК, зворотну силу мають також закони, що, наприклад, розширюють види звільнення від кримінальної відповідаль­ності та покарання, поліпшують умови і порядок відбування покарання, знижують строки погашення і зняття судимості та ін. У частині 1 ст. 5 КК законодавець, у розвиток ст. 58 Кон­ституції України, уточнив коло осіб, на яких поширюється зворотна дія закону. Це особи, які вчинили відповідні діяння до набрання чинності законом, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, а також особи, які відбувають покарання або відбули його, але мають судимість.

8. Встановлення того, пом’якшує чи, навпаки, посилює кри­мінальну відповідальність новий закон, часто є складним завданням. Вимагається добре знання кримінального права, щоб точно встановити співвідношення колишнього і нового кримі­нального закону, визначити, який із них є більш м’яким.

У теорії кримінального права вироблено деякі правила, які дозволяють при порівнянні законів дійти висновку про більш м’який закон:

закон встановлює більш м’який вид покарання порівня­но з законом про кримінальну відповідальність часу вчинення злочину;

в законі мінімальна межа покарання нижча, ніж мінімум такого самого покарання в законі, що діяв раніше;

при збереженні рівності мінімальних меж у новому кри­мінальному законі максимальна межа того самого виду пока­рання є більш низькою, ніж максимум покарання в законі, що діяв раніше;

при одночасному зниженні мінімуму покарання і підви­щенні його максимуму більш м’яким вважається закон, що зни­жує мінімальну межу покарання. Це положення закріплено в ч. 3 ст. 5 КК. При цьому, однак, максимальне покарання за кон­кретний злочин не може бути призначено вище максимальної межі закону, що діяв раніше;

новий закон виключає додаткове покарання, передбаче­не в колишньому законі;

в новому законі збережено додаткове покарання, що було і в колишньому законі, однак це покарання передбачено фа­культативно, тоді як в колишньому законі воно було обов’яз­ковим;

якщо санкція в новому законі передбачає альтернативно кілька основних покарань, а в законі, що діяв раніше, було тільки одне таке покарання4.

9. Порівняння законів про кримінальну відповідальність на предмет її пом’якшення чи посилення досягається також шля­хом аналізу в новому і колишньому законах усіх ознак злочи­ну, умов кримінальної відповідальності тощо. Наприклад, За­коном України від 11 липня 1995 р. (набрав чинності з 1 ве­ресня 1995 р.) було затверджено нову редакцію глави VII Особливої частини КК 1960 р. «Посадові злочини». Зокрема, в статтях 168–170 цього КК таку кваліфікуючу ознаку, як не­одноразовість, було замінено на повторність5. Оскільки понят­тя неодноразовості ширше за поняття повторності (останнім не охоплюються випадки передачі хабара одночасно кількома особами), то в цій частині відбулося пом’якшення відповідаль­ності за хабарництво. Тому одночасне давання хабара особі кількома особами охоплюється в КК 1960 р. ознаками ч. 1 ст. 170, тоді як до набрання чинності новим законом такі дії кваліфікувалися за ч. 2 цієї статті й тягли більш тяжке пока­рання. Формулюючи відповідальність за хабарництво у КК 2001 р., законодавець повторність передбачив в ч. 2 ст. 368 КК та ч. 2 ст. 369 КК як обставину, що обтяжує відповідальність за одержання та давання хабара, підтримавши в цій частині позицію Закону від 11 липня 1995 р.

КК 2001 р. відтворив у ст. 218 відповідальність за фіктивне банкрутство. Однак, на відміну від ст. 1563 КК 1960 р., законо­давець у диспозицію ст. 218 ввів вказівку на наслідки – зав­дання великої матеріальної шкоди кредиторам або державі, як умову кримінальної відповідальності за цей злочин. Тим са­мим законодавець звузив караність цього діяння порівняно з редакцією ст. 1563 КК 1960 р., оскільки тепер караність злочи­ну має місце не за будь-яке банкрутство, як це було за КК 1960 р., а лише за те, яке завдало великої матеріальної шкоди.

10. У зв’язку з прийняттям нового КК на особливу увагу заслуговує питання про зворотну дію так званого проміжного закону. На практиці трапляються випадки, коли під час вчи­нення злочину був чинним один закон, в процесі розслідуван­ня справи – другий, а на час розгляду справи в суді або постановлення вироку – третій. У цих випадках досить часто вини­кає питання про те, який із цих законів слід застосувати до особи, що вчинила злочин.

У теорії кримінального права проблема застосування про­міжного закону є спірною. Одні автори вважають, що про­міжний закон може застосовуватися тільки за його «життя», тобто тільки тоді, коли він діє6. На думку інших, такий закон, якщо він більш м’який, ніж наступний, має застосовуватися до осіб, які вчинили злочин, незалежно від того, чи є чинним та­кий закон7. Перевагу має таке рішення: проміжний закон по справі не застосовується, оскільки при розгляді справи вже є чинним новий закон. Застосуванню підлягає закон часу вчи­нення злочину. Однак покарання, що призначається, не може перевищувати максимальної межі, яку було вже передбачено в проміжному законі8.

 

1 Із змінами від 4 грудня 1997 р., 10 листопада 1998 р., 8 квітня 2004 р., 28 травня 2004 р.

2 Докладніше про це див. розділ ХІІІ цього підручника.

3 Йдеться про так звані злочини із «матеріальним» складом. Докладніше про це див. розділ VIII цього підручника.

4 Див.: Бажанов М. И. Уголовное право Украины: Общая часть. – Днеп­ропетровск, 1992. – С. 17–18.

 

5 Див.: Голос України. – 1995. – 11 липня.

6 Див.: Курс советского уголовного права (Часть Общая). – Л., 1968. — Т. 1. – С. 114—115.

7 Див.: Зайцев Л., Тишкевич И., Горелик И. Действуют ли промежуточные уголовные законы? // Советская юстиция. – 1966. – № 1. – С. 17.

8 Див.: Бажанов М. І. Зазнач. праця. – С. 18.

< Попередня   Наступна >