149

---

§ 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у про­сторі визначається на підставі таких принципів: а) територіаль­ного; б) громадянства; в) космополітичного (універсального); г) реального. Перші два принципи вважають основними.

2. Територіальний принцип. Сутність цього принципу відби­то в ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідаль­ності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її тери­торію.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 6 КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду в зв’язку з його вчиненням. Зазначене положення охоплює як випадки вчинення всього діяння на території України, так і випадки вчинення діяння як на території України, так і на те­риторії інших держав. Злочин вважається вчиненим на тери­торії України, якщо його, наприклад, було почато за кордоном, а припинено чи закінчено на території України або, навпаки, розпочато в Україні, а припинено чи закінчено на території іншої держави. Злочин вважається вчиненим також на тери­торії України, якщо він підготовлений за її межами, а дії, що його утворюють, початі або вчинені на її території, або якщо суспільно небезпечне діяння було почато чи вчинено поза ме­жами України, а закінчено чи суспільно небезпечні наслідки настали на території України. Однак практично будь-яка із держав, на території якої було вчинено певну частину злочин­них дій, може застосовувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні закони, якщо відповідальність за такі злочи­ни в них передбачено.

Частина 3 ст.

6 КК вказує також на випадки вчинення зло­чину в співучасті. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучас­ників діяв на території України. Тому відповідно до ст. 27 КК злочин належить вважати вчиненим на території України, якщо організаційна діяльність, підмовництво, пособництво були здійснені за кордоном, а виконавець діяв на території України, а також у протилежних випадках, якщо той чи інший співучас­ник діяв в Україні, а виконавець злочину – за кордоном.

3. Територіальний принцип чинності закону в просторі ви­магає з’ясування, що таке «територія України». Поняття те­риторії визначається на підставі норм державного і міжнарод­ного права, зокрема Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.1. Стаття 1 цього Закону за­значає: «Державний кордон України є лінія і вертикальна по­верхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі тери­торії України – суші, вод, надр, повітряного простору».

Поняттям «територія України» охоплюються:

а) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над су­шею і водним простором, у тому числі над територіальним мо­рем. До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що на­лежать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затвер­джуються в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина терито­ріального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а якщо договорів немає – відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права1;

б) військові кораблі, приписані до портів на території Ук­раїни, що перебувають під прапором України у відкритомуморі, в територіальному морі або портах інших держав;

в) невійськові судна, приписані до портів на території Украї­ни, що перебувають під прапором України у відкритому морі;

г) іноземні невійськові судна, що перебувають у територі­альному морі чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону Ук­раїни «Про державний кордон України» прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено міжнародни­ми договорами України;

ґ) військові повітряні судна України, приписані до аеро­портів на її території, які під розпізнавальним знаком України перебувають у відкритому повітряному просторі, в повітряно­му просторі чи на аеродромі іншої держави;

д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і перебувають поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним зна­ком України.

Виділяють також об’єкти, що не є територією України, але на які за певних умов, передбачених нормами міжнародного права та законодавством України, поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України:

а) континентальний шельф – поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і є поза зоною територіального моря до гли­бини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина вод, що покривають шельф, дозволяє розробку природних ба­гатств цих районів. Поверхня і надра морського дна западин, що розташовані в суцільному масиві континентального шель­фу України, незалежно від глибини, є частиною континенталь­ного шельфу України. Важливо при цьому зазначити, що дія закону про кримінальну відповідальність у просторі стосуєть­ся тільки випадків учинення злочинів, пов’язаних із розвідкою континентального шельфу, розробкою його мінеральних і жи­вих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, ек­сплуатацією і використанням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери; прокладкою і експлуатацією підводних кабелів і трубопроводів. Разом із тим юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України не поширюються на води, що покривають континентальний шельф, і повітряний простір над ним, режим яких регулюєть­ся міжнародним правом;

б) виключна (морська) економічна зона України – це морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, вра­ховуючи райони навколо островів, що їй належать. Її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих ви­хідних ліній, що і територіальне море України3. Дія закону про кримінальну відповідальність у просторі поширюється на випадки вчинення в межах такої зони злочинів, пов’язаних із порушенням правил: ведення рибного промислу, ведення на­укових досліджень, проведення робіт і спорудження штучних островів, установок, споруд і встановлення зон безпеки на­вколо них, запобігання забрудненню морського середовища та інших.

До зазначених об’єктів належать також підводні телеграфні кабелі та трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; наукова станція «Академік Вернадський», розташована в Ан­тарктиді на острові Галіндес; запущені в космос об’єкти, що належать Україні та включені відповідно до Конвенції про реє­страцію об’єктів, що запускаються у космічний простір від 14 січня 1975 р. до реєстру космічних об’єктів України; тери­торії дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном; автомашини послів під прапором Украї­ни; місця розташування військових частин України на тери­торії інших країн та деякі інші об’єкти.

4. Із частини 1 ст. 6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом. Закон має на увазі громадян України, інозем­них громадян і осіб без громадянства (особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином4), які, перебуваючи на території України, вчинили злочини, передбачені КК.

Відповідно до міжнародних договорів і законодавства Ук­раїни іноземці, які користуються дипломатичним імунітетом, не належать до юрисдикції судових властей України.

Норми міжнародного права і прийнятого відповідно до них Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.5 надають дипломатичного імунітету і вилучають з-під кримі­нальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав і певне коло інших іноземних громадян, або частково, на засадах взаємності, обмежують кримінальну юрис­дикцію щодо консульських працівників та інших осіб.

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу ди­пломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічни­ки військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, які проживають разом з ними і не є громадянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються кон­сульські посадові особи і консульські службовці, дипломатичні кур’єри, члени адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представ­ники і службові особи міжнародних організацій, члени парла­ментських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримі­нальній юрисдикції України лише щодо дій, учинених ними при виконанні своїх обов’язків.

Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території Ук­раїни, вирішується дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до абз. 3 ст. 13 Положення від 10 червня 1993 р. поширюється лише у разі згоди на це акредитуючої держави, що полягає у позбав­ленні певної особи дипломатичного імунітету від криміналь­ної юрисдикції держави перебування.

5. Принцип громадянства. Внаслідок цього принципу гро­мадяни України та особи без громадянства, що постійно про­живають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підля­гають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, зго­ду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном гро­мадянами України, а також особами без громадянства, що по­стійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння зло­чином у тій країні, де його було вчинено.

Якщо громадяни України та особи без громадянства, які по­стійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин відбули там покарання, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей самий злочин. Цей при­пис введено до КК 2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: «Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення».

Разом із тим засудження за межами України її громадяни­на або особи без громадянства, яка постійно проживає в Ук­раїні, у разі вчинення ними на території України нового зло­чину може мати для них певні правові наслідки. Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші пра­вові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення поширюється також на іноземців і осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчи­нення ними злочину на території України.

6. Космополітичний (універсальний) принцип. Цей прин­цип випливає із міжнародно-правових зобов’язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст. 8 КК іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відпо­відальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжна­родними договорами. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі й Україні.

Особлива частина КК містить низку статей, що були вклю­чені до нього згідно з міжнародними договорами про боротьбу з окремими злочинами. Це, зокрема, дозволяє ставити питан­ня про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави зло­чини проти інтересів України. Наприклад, у ст. 199 «Виготов­лення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, вве­зення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї» закріп­лено положення Міжнародної конвенції про боротьбу з підроб­кою грошових знаків, укладеної в Женеві 20 квітня 1929 р.6У статті 284 «Ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха» — положення Брюссельської конвенції «Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі» від 23 вересня 1910 р.7Ці статті включено до КК на підставі договорів, укла­дених ще колишнім СРСР, але оскільки Україна після прого­лошення незалежності стала правонаступницею законодавства колишнього СРСР у частині, що не суперечить її національно­му законодавству і суверенітету, то і нині такі норми КК мо­жуть застосовуватися на підставі космополітичного (універ­сального) принципу не тільки до громадян України та осіб без громадянства, які постійно в ній проживають, а й до іноземців і осіб без громадянства, які постійно в ній не проживають і вчи­нили злочин за її межами.

Останніми роками уведення таких норм до КК здійснюєть­ся на підставі міжнародних договорів, учасницею яких Украї­на стала після проголошення нею незалежності. Наприклад, Міжнародну конвенцію по боротьбі з вербуванням, викорис­танням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р. було ратифіковано Верховною Радою 14 липня 1993 р.8Відповідно до цієї Конвенції до КК 1960 р. було уведено ст. 631 «Найманство». У КК 2001 р. положення Конвенції відтворе­но, з деякими уточненнями, в ст. 447.

Реальний принцип також закріплено в ст. 8 КК. Він по­лягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її ме­жами, підлягають в Україні відповідальності за її КК у випад­ках, якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян або інтересів Ук­раїни. Наприклад, за ст. 115 КК у випадках вбивства громадя­нина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 КК за вчинення поза межами України терористичного акту гру­пою осіб з метою провокації воєнного конфлікту між Украї­ною та іншою державою. Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують її кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу інтереси держави. Застосування реального принципу можли­ве за умови, якщо іноземці чи особи без громадянства, які в Україні не проживають постійно, не були засуджені в іноземній державі та притягуються до кримінальної відповідальності на території України.

Кримінальне законодавство України уперше ввело у си­стему норм Загальної частини інститут екстрадиції – видачі осіб, які вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відо­мий давно9. Основні його положення закріплено у ст. 10 КК.

Під видачею особи, яка вчинила злочин, (екстрадицією) ро­зуміють передачу такої особи однією державою (яку запиту­ють), на території якої ця особа перебуває, іншій державі (що запитує), на території якої було вчинено злочин або громадя­нином якої вона є.

Інститут видачі осіб, які вчинили злочини, має і певні ви­нятки. Згідно з ч. 1 ст. 10 КК громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили зло­чини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду10. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземці та особи без гро­мадянства, яким Україною було надано притулок (ст. 26 Кон­ституції України).

Стаття 10 КК передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини: видача для виконання покарання та видача для при­тягнення до кримінальної відповідальності й віддання до суду. Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на те­риторії України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така пере­дача передбачена міжнародними договорами України. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’язком. Підставою такої видачі є вирок, що набув законної сили, винесений судом України щодо громадянина запитую­чої держави, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і запитуюча держава. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства запитуючої держави є кримінально карани­ми. Наприклад, така видача злочинців передбачена Мінською конвенцією про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах, що була укладена державами–членами СНД 22 січня 1993 р. та ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р.11

Згідно з ч. 3 ст. 10 КК іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду або передані для відбу­вання покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Зокрема, видачу з метою проведення кримінального переслідування встановлено п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про пра­вову допомогу та правові відносини у цивільних і криміналь­них справах від 27 травня 1993 р.12

 

1 Див.: Відомості Верхової Ради України. – 1992. – № 2. – Ст. 5.

2 Див.: Стаття 5 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.

3 Див.: Стаття 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р.

4 Див.: стаття 1 Закону «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (в редакції від 6 лютого 2003 р.) // Урядовий кур’єр. – 2003. – 1 бе­резня.

5 Див.: Голос України. – 1993. – 26 червня.

6 Див.: Карпец И. И. Преступления международного характера. – М., 1979. – С. 137–141.

7 Див.: СЗ СССР. – 1926. – Отд. ІІ. – № 31. – Ст. 188 и 189.

8 Див.: Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочин­ністю та взаємна правова допомога. – К., 1995. – Кн. 1. – С. 293–301.

9 Див.: Международное уголовное право. – М., 1995.

10 Треба зазначити, що обмеження стосується тільки національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодо видачі громадян України і осіб без грома­дянства, які постійно в ній проживають, уповноваженому міжнародному суду, то вона можлива (див.: Рішення Конституційного Суду України від 11 лип­ня 2001 р. – Справа про Римський Статут).

11 Див.: Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочин­ністю та взаємна правова допомога. – Кн. 1. – С. 1041 – 1082. 7 жовтня 2002 р. держави—члени СНД підписали у Кишиневі нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних спра­вах, яка повинна замінити застосування в Україні Мінської конвенції після її ратифікації Верховною Радою України.

12 Див. там само. – С. 981–1019.

< Попередня   Наступна >