76

---

РОЗДІЛ V ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття злочину і його ознаки

1. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні й суб’єк­тивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших зако­номірностей навколишнього світу; психологічні властивості – прояв свідомості й волі, певна мотивація поведінки, її ціле­спрямованість.

Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склали­ся в суспільстві, відображають його найважливіші інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відпо­відальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об’єктивні за­кономірності розвитку суспільства, його потреби й інтереси є критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведі­нки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інте­ресам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства пере­бувають в постійному розвитку, відповідно змінюється на пев­ному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповідати конкретному ета­пу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

визнання законом певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи вилучення її з кола злочинних (декриміналізаці

я діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається велике значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначали по-різному. Залежно від того, чому надавалось більше значен­ня – соціальній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матері­альне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відображає юридичну природу, юри­дичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що перед­бачається законом як кримінально каране (злочинно те, що кара­но, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину, суперечність його певним соціальним цінностям (зло­чин – суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціаль­ну та юридичну характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то, насамперед, необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відбиває соціальну і пра­вову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встанов­лює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно не­безпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єк­том злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характе­ристика злочину як діяння: дії (активної поведінки), або ж бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини має бути вираже­ний у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переко­нання, що не дістали свого вираження в актах дії або бездіяль­ності, як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочи­ном визнаватися не можуть. Разом із тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказано, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 є фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, дос­татніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 свідчить, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: передбаченість його в законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність. Перша – передбаченість діяння КК – формальна, що відбиває юридичну, нормативну його природу, тобто його протиправність. Інші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, такими, що розкривають соціально-психоло­гічну природу злочину.

Разом із тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримі­нального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань Кодекс визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочина­ми та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили» (курсив наш. — Авт.). У цій нормі чітко відбивається нероз­ривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності та караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи без­діяльність), вчинене суб’єктом злочину.

3. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину по­лягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі ре­альну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склали­ся в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небез­печності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком із тими соціаль­но-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 суспільну небезпечність як обов’язкову оз­наку злочину тільки названо, зміст її закон не розкриває. Між тим, порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адмін­істративних, дисциплінарних і ін.) свідчить, що суспільна не­безпечність їх не є рівнозначною суспільній небезпечності зло­чину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушен­ня значно більша. Не тотожні за своєю небезпекою і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діян­ня; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня, є об’єктивні та суб’єктивні ознаки зло­чину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб здійснен­ня злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної озна­ки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступе­нем тяжкості (ст. 12); по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загаль­них засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та по­карання (п. 3 ч. 1 ст. 65).

4. Другою обов’язковою ознакою злочину, що відбиває його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці втілено найважливіший принцип криміналь­ного права – принцип суб’єктивного ставлення, тобто відпові­дальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Кон­ституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність ви­ключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шко­ду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до ньо­го. Як діяння не може бути розкрито поза зв’язком з психіч­ним ставленням особи до нього, так і зміст психічного став­лення (вини) не може бути визначено поза зв’язком із харак­тером діяння: об’єктом, на який особа посягає, способом, наслідками й іншими його об’єктивними ознаками. Вина знач­ною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

5. Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину вона означає передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність – юридична, правова оцінка су­спільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння ви­никати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину — це конкретне виражен­ня принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено зако­ном як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік зло­чинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпечність для суспільства, але не передбачено законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про немож­ливість застосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що прямо в ньому не передбачено. Частина 4 ст. 3 КК прямо вказує, що застосування закону про криміналь­ну відповідальність за аналогією заборонено.

Слід зазначити, що КК України 1922 і 1927 років допуска­ли аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кри­мінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покаран­ня застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з ураху­ванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що поясню­валося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерп­ний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежува­лася, якоюсь мірою, обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона давала простір суб’єктивному розсуду правозастосовних органів в оцінці діяння як злочину і, в кінцевому підсумку, часто приводила до порушення зако­ну. Тому необхідність укріплення законності вимагала вилу­чення аналогії з Кримінального кодексу та утвердження прин­ципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це і було зроб­лено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у ньому не було. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не ви­знавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. 3 чин­ного КК цілком відповідає цьому положенню Конституції Ук­раїни.

6. З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язко­ва ознака злочину – його караність. Під караністю розуміють загрозу застосування за злочин покарання, що міститься в кри­мінально-правових санкціях. Караність, за своєю сутністю, випливає із суспільної небезпечності та протиправності діян­ня: воно тому і є кримінально караним, що суспільно небез­печне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час, діяння, за яке в законі передбачено криміналь­не покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конк­ретному випадку його вчинення за нього не буде призначено покарання (наприклад, унаслідок закінчення строків давності, за амністією тощо). Ще в 1961 р. В. В.Сташис слушно зазна­чав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як озна­ку злочину з застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в за­коні за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, що дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання»1.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукуп­ності розглянутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

 

1 Сташис В. В. Передача на поруки и некоторые вопросы советского уго­ловного права // Об усилении роли общественности в укреплении социали­стического правопорядка. – Харьков, 1961. — С. 30.

 

< Попередня   Наступна >