§ 2. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність)

1. Термін «діяння» вживається в КК, у теорії кримінально­го права і судовій практиці у двоякому значенні:

а) у ст. 11 за допомогою цього терміна визначається понят­тя злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві зло­чину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»;

б) термін «діяння» застосовується тільки для характерис­тики однієї з ознак об’єктивної сторони, тобто дії або бездіяль­ності. При аналізі цієї ознаки складу злочину має йтися саме про друге значення терміна «діяння».

Діяння є обов’язковою ознакою кожного складу злочину. Стаття 2 встановлює, що підставою кримінальної відповідаль­ності є здійснення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 є дія чи без­діяльність.

2. Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: діяння має бути конкретним, усвідомленим і вольовим актом поведінки людини, суспільно небезпечним і протиправним.

Діяння, як ознака об’єктивної сторони складу злочину, зав­жди повинно мати конкретний характер. Воно становить со­бою конкретний акт поведінки людини, який відбувається в певній обстановці, місці й часі і завжди втілюється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина, як соціальна істота, вступає у сферу, підвладну кримінальному закону, тільки шляхом своїх дій. Тільки зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об’єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками людина не вступає у сферу правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні риси людини, якими б негативними вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння, а отже, не можуть тягти за собою кримі­нальну відповідальність. Злочинні наміри можуть дістати не­гативну кримінально-правову оцінку, тобто бути «криміналі-зованими» тільки тоді, коли вони об’єктивовані в конкретно­му акті поведінки особи – у дії чи бездіяльності.

Діяння – це усвідомлений акт поведінки людини, що завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відбиттям у свідомості людини об’єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, які не контролюються свідо­містю, навіть якщо вони за своїм характером були об’єктивно суспільно небезпечними і ними заподіювалася істотна шкода охоронюваним законом суспільним відносинам. Наприклад, дії, вчинені неосудними і душевнохворими особами, не контро­люються їх свідомістю, отже, і не можуть становити діяння чи бездіяльність у кримінально-правовому розумінні.

Діяння, що належить до об’єктивної сторони складу злочину, має бути вольовим, тобто проявом волі особи, якщо вона діє з відповідних мотивів, маючи щось певне на меті. Діяння, у якому немає прояву волі, яке вчинене, наприклад, унаслідок нездолан­ної сили, нездоланного фізичного чи психічного примусу (ст. 40) не може становити об’єктивну сторону складу злочину.

Суспільна небезпека як ознака діяння полягає в тому, що, будучи визнаним злочином, це діяння заподіює істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним зако­ном, або створює реальну загрозу її заподіяння. Суспільна не­безпека органічно притаманна діянню, що й обумовлює не­обхідність його криміналізації, тобто визнання його злочин­ним і караним. Це положення безпосередньо випливає з ч. 2 ст. 11. Дія чи бездіяльність, що через свою малозначущість не спричиняє істотної шкоди об’єкту кримінально-правової охо­рони або ж не створює загрози її заподіяння, не може розгля­датися як злочин, оскільки останній позбавлений такої соціаль­ної властивості, як суспільна небезпечність. Матеріальна озна­ка злочину – суспільна небезпека – виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. У той же час харак­тер дії або бездіяльності, спосіб і засоби, за допомогою яких вчиняється замах, значною мірою визначають характер і сту­пінь суспільної небезпеки злочину, тобто його тяжкість.

Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, яке саме в такій якості передбачено кримінальним законом. Тому для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія або бездіяльність) було зазначено в диспозиції однієї зі статей Особливої частини КК, тобто заборонено кримінальним зако­ном під загрозою покарання. З цього положення випливає, що злочинність і караність діяння, а також інші кримінально-пра­вові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 4). Відсутність ознаки протиправності виключає можливість визнання діяння (навіть якщо воно суспільно небезпечне) зло­чином, виключає можливість притягнення особи до криміналь­ної відповідальності, оскільки в такому випадку буде поруше­но ч. 4 ст. 3 КК, відповідно до якої застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Озна­ка протиправності означає, що діяння завжди порушує відповід­ну норму кримінального закону. Для встановлення криміналь­ної протиправності при відсильній чи бланкетній диспозиції (так звана змішана протиправність) необхідно звернутися до аналізу інших статей КК або до нормативних актів (законів чи підзаконних актів) інших галузей права або до локальних нор­мативних актів.

3. Дія – це активна, свідома, суспільно небезпечна, проти­правна поведінка суб’єкта. Вона є найбільш поширеною формою суспільно небезпечного діяння. Більше 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою) одиницею дії є рух тіла. Дія може полягати в одному (одиничному) русі тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що становлять дію, по­винні мати цілеспрямований характер і, отже, поєднуватися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об’єкт зло­чину, відокремлює дію, обмежує обсяг і межі дії, визначає її предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюють­ся свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об’єкт. Звідси випливає, що мимовільні (наприклад рефлекторні) акти руху, що відбуваються поза контролем свідомості та не виражають волю особи, не можуть утворити дію як ознаку об’єктивної сторони злочину, наприклад, рухи, внаслідок яких завдано шкоди охоронюваному законом благу, якщо вони зу­мовлені реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо.

З фізичної сторони дія може бути простою і складною. Прості дії містять у собі одиничні (елементарні) акти поведін­ки людини, наприклад завдання удару. Складні дії характери­зуються ускладненою структурою. Серед них можна виділити ті, що складаються з кількох актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний як самостійна дія. Наприклад, у ч. 2 ст. 186 встановлено кримінальну відповідальність за грабіж (відкри­те викрадення чужого майна), поєднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого або з по­грозою застосування такого насильства. Тут мають місце дві дії – викрадення і насильство, кожна з яких, якщо розглядати їх ізольовано, утворить самостійні злочинні дії, передбачені окремими статтями КК (ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 125 або ст. 126). Подібну об’єктивну сторону мають і деякі інші злочини, пов’я­зані з насильством (ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 373 та ін.). У зазначених випадках одна дія виступає як спосіб здійснення іншої. Вони перебувають у нерозривному зв’язку та органічній єдності і у сукупності утворюють складну дію, яка і завдає шкоди об’єкту (як основному, так і додатковому).

До складних належать також дії, що складаються з низки тотожних актів поведінки, об’єднаних єдиним умислом і спрямованих на досягнення єдиного злочинного наслідку (наприк­лад, крадіжка цілого, вчинена в кілька прийомів), що утворять у своїй єдності злочини. До складних належать, зокрема, і дії у так званих тривалих злочинах, коли злочин, розпочавшись од­ним актом поведінки (активною дією), потім продовжує здійснюватися впродовж певного часу на стадії закінченого злочину, наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї. У деяких випадках складні дії утворюються з цілої низки вчинків, пов’язаних один з одним. Це, наприклад, зайняття за­бороненими видами господарської діяльності (ст. 203), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304) тощо. Але й у цих випадках має місце активна форма суспільно небез­печної протиправної поведінки, яка має всі необхідні ознаки дії (складної) в кримінально-правовому розумінні.

Залежно від характеру впливу на об’єкт злочину всі дії мож­на поділити на фізичні та інформаційні. Фізичні (або енерге­тичні) дії полягають у застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення злочинного посягання (крадіжка, грабіж, розбій, вбивство, завдання тілесних ушкоджень тощо) і завжди спря­мовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів мате­ріального світу. Інформаційні дії полягають у передаванні інформації іншим особам і завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, що не­суть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), вираз­них рухах (міміка). За допомогою інформаційних дій відбува­ються такі злочини, як погроза вбивством, вимагання тощо. Для деяких злочинів характерним є поєднання фізичних та інфор­маційних дій, наприклад, при шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з загрозою насильства.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб вчинення злочину, що являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні зло­чину. Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрічаються: фізичне насильство, психічне насильство (погроза насиль­ством), обман, зловживання довірою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб, загальнебезпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст певної дії, її інтен­сивність і шкідливість.

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У такому разі спосіб вказується в законі як конститутивна оз­нака складу злочину, наприклад, таємне викрадення чужого майна як спосіб крадіжки (ст. 185), відкрите викрадення тако­го самого майна при грабежі (ст. 186), заволодіння чужим май­ном шляхом обману чи зловживання довірою при шахрайстві (ст. 190). В інших випадках злочин може бути вчинений різни­ми способами. Приміром, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115) та умис­не середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122) можуть бути вчинені будь-якими способами: шляхом завдання ушкод­жень колючим чи ріжучим предметом, із застосуванням вог­непальної зброї, отруйних речовин, шляхом завдання ударів, побоїв тощо. У зв’язку з цим законодавець не вказує в диспо­зиціях цих статей Особливої частини КК на певний спосіб вчи­нення злочину як на обов’язкову ознаку складу злочину¹.

Для вчинення злочинів винні часто використовують різні засоби і знаряддя: зброю, технічні пристосування, механізми, підроблені документи та ін. У цих випадках винний застосо­вує закладені в засобах вчинення злочину додаткові можли­вості, що можуть істотно посилювати інтенсивність і вражаю­чий ефект дії. Такі способи вчинення злочинів завжди свідчать про підвищену небезпечність як дії, так і особи, що її вчинила.

Кримінальна відповідальність за злочинну дію нічим не об­межено. Досить встановити, що вчинено суспільно небезпеч­ну дію (як активну форму поведінки особи), передбачену кри­мінальним законом як злочин.

Злочинні дії описуються в статтях Особливої частини КК по-різному. У більшості випадків у диспозиції описується один вид злочинної поведінки, наприклад, крадіжка – таємне ви­крадення чужого майна (ст. 185), погроза вбивством (ст. 129). Досить часто в диспозиції вказуються в альтернативі кілька дій, кожна з яких утворює об’єктивну сторону злочину. Наприклад, бандитизмом (ст. 257) закон визнає: організацію озброєної бан­ди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинених нею нападах. У подібних випадках, для констатації об’єктивної сторони відповідного складу злочину достатньо встановити хоча б одну з дій, альтернативно зазначених у законі. Нерідко в КК дається загальна характеристика дії, наприклад, у складі хулі­ганства (ст. 296). У таких випадках для з’ясування ознак діян­ня варто вдаватися до тлумачення закону.

Іноді при описуванні дії законодавець застосовує відсилочну диспозицію, наприклад, заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192). В інших випадках для з’ясування ознак дії необхідно звернутися до підзаконних нормативних актів (бланкетна диспозиція), на­приклад, порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273), пору­шення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274) та ін.

Різні прийоми описування дій у статтях Особливої части­ни КК обумовлено не розсудом законодавця, а особливостями того чи іншого злочину, ступінь конкретності описування якого залежить від характеру самої дії, об’єкта посягання, способів вчинення злочину, засобів, що використовуються, та ін. Чим чіткіше описано дію в законі, тим більше гарантій правильно­го застосування кримінального закону при розгляді конкрет­них кримінальних справ.

4. Бездіяльність. Умови кримінальної відповідальності за злочинну бездіяльність. Бездіяльність – це пасивна форма по­ведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за своїми соціальними та юридич­ними властивостями, тобто вона є суспільно небезпечною і протиправною, свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною стороною. За бездіяльності особа не робить певної дії, яку вона за певних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання заподіянню шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. На практиці злочинна бездіяльність зустрічається значно рідше, ніж дія. Шляхом бездіяльності вчи­няються такі злочини, як залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини. Однак ця характерис­тика стосується не будь-якої поведінки особи в момент вчи­нення злочину (наприклад, диспетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування – треба було побачитися зі знайо­мим – і не виконав своїх обов’язків щодо забезпечення безпеч­ної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих конкретних дій, що ця особа повинна була і могла вчинити в певних конкретних умовах. Звідси випливає, що обов’язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є наявність у неї обов’язку діяти певним чином і наявність у пев­них конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Обов’язок вчинити певні дії (повинність) може випливати з різних підстав:

а) із закону (наприклад, закон покладає на громадянина обо­в’язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, – ст. 136) або з іншого (наприклад підзаконного) нормативного акта – у злочинах, описуваних у бланкетних диспозиціях;

б) із професійних або службових функцій (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником – ст. 139, службова недбалість – ст. 367);

в) із договору (наприклад порушення обов’язків щодо охо­рони майна – ст. 197);

г) із родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей – ст. 164, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків – ст. 165);

ґ) із попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов’я­зана надати їй допомогу (наприклад, човняр, що взяв на себе обов’язок перевезти людей через річку, повинен надати допо­могу пасажирам, які опинилися у воді та почали тонути внас­лідок того, що човен перевернувся через перевантаження або шторм).

Наявність реальної можливості діяти певним чином поля­гає в тому, що особа в певній конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто виконати активні дії та запобігти тим самим злочинним наслідкам. Приміром, якщо лікар повинен був з’явитися до хворого і надати йому допомогу, але не міг цього зробити внаслідок повені та розливу ріки, він не може нести відповідальність за ст. 139. Так само ненадання допомо­ги особі, яка тоне, особою, яка не вміє плавати, не може тягти за собою кримінальну відповідальність за ст. 136 за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, бо тут немає можливості надати таку допомогу.

Отже, при оцінці можливості (чи неможливості) виконати покладені на особу обов’язки слід враховувати конкретну об­становку, умови місця і часу, зміст обов’язків, покладених на особу. Враховуються і її суб’єктивні можливості щодо вико­нання необхідних дій.

Злочинна бездіяльність, як і дія, може проявитися в оди­ничному акті невчинення особою конкретної дії, яку вона по­винна була і могла вчинити, але може являти собою і кілька (множинність) актів пасивної поведінки, що має місце, напри­клад, за службової недбалості, коли службова особа неоднора­зово не виконує покладені на неї обов’язки (ст. 367). Злочинна бездіяльність може відбуватися одноактно (одномоментно) і протягом певного, тривалого проміжку часу, зокрема, при зло­чинах, що тривають, наприклад при ухиленні від сплати алі­ментів на утримання дітей – ст. 164.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:

а) на особу був покладений спеціальний обов’язок вчинити активні дії, якими було б відвернено настання суспільно не­ безпечного наслідку;

б) у особи була реальна можливість у певній конкретній си­туації вчинити відповідні активні дії та запобігти заподіянню суспільно небезпечних наслідків.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може поєднува­тися з активними діями, за допомогою яких суб’єкт ухиляєть­ся від виконання обов’язкових для нього дій. У таких випад­ках має місце акт змішаної поведінки – активні дії тут є спосо­бом вчинення злочинної бездіяльності. Проте об’єктивну сторону злочину утворить злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть дістати самостійну правову оцінку (кваліфікацію) за наявності в них ознак самостійного злочину.

5. Непереборна сила, непереборний фізичний примус, пси­хічний примус та їх значення для вирішення питання про кри­мінальну відповідальність за суспільно небезпечну дію або бездіяльність. Дія або бездіяльність – це вольові вчинки лю­дини, вони являють собою психофізичну єдність зовнішньої (фізичної) та внутрішньої (психічної) сторін її поведінки. При цьому воля особи може бути безпосередньо виражена в її осо­бистих конкретних діях (фізичних чи інформаційних) або опо­середковуватися в її вчинках із застосуванням різних ме­ханізмів, засобів (наприклад, убивство із застосуванням зброї чи отрути), або ж виявлятися в діяльності інших осіб (наприк­лад, залучення до вчинення злочину осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності, психічно хворих тощо). Отже, вольовий зміст дії чи бездіяльності має важливе значення при вирішенні питання про наявність діяння (дії чи бездіяльності) як ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

Але трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або бездіяльності її воля не виявляється, а тому немає психофізич­ної єдності діяння. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому немає прояву волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут немає і самого діяння (дії чи бездіяльності) як ознаки об’єктивної сторони злочину. До таких обставин на­лежать:

непереборна сила;

непереборний фізичний примус (насильство);

психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необ­хідності.

Непереборна сила – це надзвичайна і нездоланна в певних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, немає волі особи, немає самого діяння і об’єктивної сторони злочину Отже, за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може. Наприклад, не несе кримінальної відповідальності за без­діяльність за ст. 139 лікар, який не міг з’явитися до хворого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені або землетру­су. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за активні дії, які вона вчинила внаслідок непереборної сили.

Наприклад, під час зіткнення тролейбуса з вантажним авто­мобілем К. був викинутий з кузова автомашини і при падінні збив Н., спричинивши йому тілесні ушкодження. Дії К. було обумовлено непереборною силою.

Під непереборним фізичним примусом розуміють такий про­типравний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство – застосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілес­них ушкоджень тощо), що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена мож­ливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в резуль­таті насильства такі рухи, якими була заподіяно шкоду іншій особі, або не вчинила тих дій, які вона повинна була в даній ситуації. Якщо фізичний примус був непереборним (наприк­лад, зв’язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчи­нити крадіжку, або касир видав злочинцям гроші внаслідок жорстоких побоїв), то у вчиненому діянні особи немає прояву його волі. Непереборний фізичний примус «руйнує» психо­фізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямований і воль­овий характер, через що особа не може керувати своїми вчин­ками. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні, внас­лідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40)².

Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчинила які-небудь суспільно небезпечні дії під впливом фізичного насильства, що не виключало можливості особи ке­рувати своїми діями, то в цьому випадку питання про відпові­дальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен розгляда­тися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66).

Психічний примус – це вимога вчинити певні дії або, навпа­ки, не вчинити тих або інших дій, які у певній ситуації має бути вчинено, під загрозою застосування фізичного насильства, за­подіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примусу має місце погроза або залякування особи, яка підда­лася примусу, для того, щоб примусити її діяти або не діяти в напрямі, потрібному для того, хто примушує. Безперечно, воля особи, яка піддалася примусу, до певної міри обмежена, внаслі­док чого вона відчуває труднощі у виборі того чи іншого варі­анта поведінки. Однак таке обмеження не має абсолютного ха­рактеру навіть за умови, що психічний примус підтримується фізичним насильством. У такому разі воля особи, щодо якої застосовується психічний примус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший варіант пове­дінки на свій розсуд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного приму­су, за загальним правилом, не виключає кримінальної відпові­дальності, але розглядається як вчинене за пом’якшуючих обставин при застосуванні покарання (п. 6 ст. 66).

Дія або бездіяльність, вчинені внаслідок психічного приму­су, не тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності. Інакше кажу­чи, вчинення суспільно небезпечного діяння під впливом пси­хічного насильства (погрози) виключає кримінальну відпо­відальність лише тоді, коли уникнути в певній конкретній обстановці заподіяння шкоди, якою погрожували, було немож­ливо, і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39).

_{1 Докладніше про це див.: Панов Н. И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. — Xарьков, 1982.}

_{2 Про фізичний примус та крайню необхідність див. § 4 й 5 розділу XIV цього підручника.}