§ 4. Необережність та її види

1. Необережність, як і умисел, – це основна форма вини у кримінальному праві. Необережна форма вини властива по­рушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту, вимог законодавства про охорону праці й безпеку виробницт­ва, окремим службовим злочинам. Не можна недооцінювати небезпеку необережних злочинів. Як свідчить практика, знач­ну частину матеріального збитку завдано необережними зло­чинами, котрі до того ж часто залишаються безкарними. Не­дисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових та професійних обов’язків в окремих випадках призводять до катастрофічних за своїми масш­табами та тяжкістю наслідків. Прикладом тому є аварія на Чор­нобильській АЕС.

У частині 1 ст. 25 КК зазначено два види необережності: зло­чинна самовпевненість¹ та злочинна недбалість.

Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпев­неністю, якщо особа передбачала можливість настання су­спільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяль­ності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Згідно з ч. 3 ст. 25 КК необережність є злочинною недбалі­стю, якщо особа не передбачала можливості настання суспіль­но небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Аналіз статей Особливої частини КК свідчить, що в них у більшості випадків передбачено відповідальність за необережні злочини у зв’язку з настанням суспільно небезпечних наслідків (див. наприклад, статті 119, 286, 367 КК). Ці норми сконструй­овано за ознаками матеріального складу злочину. Із наведених визначень злочинної самовпевненості та злочинної недбалості випливає, що законодавець у ст. 25 КК саме і сформулював нео­бережність через ставлення особи до наслідків свого діяння, тобто дав ці визначення відповідно до матеріальних складів злочинів. Разом із тим, окремі статті Особливої частини КК передбачають можливість відповідальності за самі дії (без­діяльність), вчинені з необережності. Наприклад, умисно або необережно можуть бути порушені правила охорони рибних запасів або диких водних тварин при проведенні вибухових робіт (ст. 250 КК), правила міжнародних польотів (ст. 334 КК). Ці норми сконструйовано за ознаками формального складу зло­чину. При визначенні ознак такого складу необхідно встанов­лювати форму вини щодо самого діяння (дії, бездіяльності).

2. Злочинна самовпевненість, як і інші види вини, характе­ризується двома ознаками – інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відобра­жена у законі вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу, за­кон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності). В теорії криміналь­ного права з цього питання висловлено різні думки. Одні авто­ри вважають, що особа при злочинній самовпевненості усві­домлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності). Інші, навпаки, стверджують, що при самовпев­неності суб’єкт не має усвідомлення суспільної небезпечності вчинюваного діяння, що інтелектуальна ознака самовпевне­ності – це не позитивне усвідомлення суспільної небезпечності діяння, а обов’язок і можливість такого усвідомлення. Остан­ня думка є більш обґрунтованою. Особа, діючи (не діючи) пев­ним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки ней­тралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, майстер виробничої дільниці направляє на роботу робітника, який прибув до ньо­го, не провівши з ним відповідного інструктажу з техніки без­пеки. При цьому він просить інших досвідчених робітників, обізнаних із вимогами правил техніки безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У цьому разі майстер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку свого рішення обставинами, котрі, на його думку, не допустять спричинення наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, він не оцінює своє діяння як суспільно небез­печне і цілком свідомо, з певною часткою упевненості, виклю­чає таку оцінку. Разом із тим, як уже було зазначено, діючи самовпевнено, особа усвідомлює фактичну сторону діяння, що відповідає об’єктивним ознакам складу злочину, передбачено­го законом про кримінальну відповідальність, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити можливість настання су­спільно небезпечних наслідків. У наведеному прикладі особа усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки безпеки і це може призвести до суспільно небезпечних наслідків.

Передбачення особою можливості настання суспільно небез­печних наслідків. Говорячи про цю сферу інтелектуальної діяль­ності суб’єкта, на яку вказано безпосередньо в ст. 25 КК, слід зазначити, що особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своєї дії (бездіяльності), так і її суспільно небезпечний характер. Певну складність стано­вить питання про характер передбачення наслідків. Багато хто з юристів вважає, що передбачення при самовпевненості має абстрактний характер. Інші говорять про абстрактний харак­тер самого передбачення. Деякі автори вважають, що при зло­чинній самовпевненості має місце передбачення абстрактної можливості настання наслідків. Останнє твердження є більш вдалим. Діючи (не діючи) злочинно самовпевнено, суб’єкт пе­редбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі-то при­зводять до суспільно небезпечних наслідків, однак упевнений, що вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна спричи­нити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює і реального розвитку причин­ного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити за більшого напруження своїх інтелектуальних можливостей.

Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розраховує на цілком реальні, певні обставини, які за своїми властивостями, зв’язками мають здатність відвернути настан­ня наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, уміння, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи тощо. Розрахунок же на втручання обставин, котрих в момент вчинення діяння не було, а їх вияв не є закономірним, виключає самовпевненість.

Незважаючи на впевненість суб’єкта у ненастанні наслідків, розрахунок його виявляється неправильним (легковажним), оскільки надія на певні обставини (властивості, зв’язки діян­ня) або частину таких була помилковою і не змогла відверну­ти суспільно небезпечних наслідків. Таку помилку особи зу­мовлено тим, що вона переоцінила можливість і значення об­ставин, на які розраховувала.

3. У слідчій та судовій практиці особливі ускладнення зу­мовлює відмежування самовпевненості від непрямого умислу, адже і за інтелектуальними, і за вольовими ознаками ці види вини певною мірою є схожими. Зокрема, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає мож­ливість настання суспільно небезпечних наслідків. Разом із тим, якщо при злочинній самовпевненості особа передбачає аб­страктну можливість настання наслідків, то при непрямому умислі – реальну конкретну можливість їх настання. У цьому випадку наслідки вона передбачає досить чітко. Особа, діючи (не діючи) з непрямим умислом, передбачає, що її діяння цілком ймовірно, за певних конкретних умов, може спричини­ти суспільно небезпечні наслідки. У цьому полягає відмінність зазначених видів вини від інтелектуальної ознаки.

За вольовою ознакою відмінність злочинної самовпевне­ності від непрямого умислу полягає в тому, що при злочинній самовпевненості воля особи спрямована на відвернення мож­ливості настання суспільно небезпечних наслідків. Розрахунок особи – конкретний, спирається на обставину (властивість, зв’язок діяння) чи групу обставин, здатних, на його думку, відвернути настання наслідків. Він у цьому впевнений. Однак, як було зазначено вище, у підсумку цей розрахунок виявляєть­ся помилковим, неправильним, оскільки особа переоцінила можливості обраних нею обставин. При непрямому ж умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому в неї, як правило, немає розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випадках воля особи нібито і спрямована на недопущення наслідків свого діяння, тобто є розрахунок. Проте такий розрахунок і надія, яка ним була обу­мовлена, мають абстрактний характер. Надія, що виникає у осо­би, є невиразною, пасивною за змістом, це надія на «якось-то буде», на випадковість, а не на конкретні обставини. Наприк­лад, суб’єкт, який штовхає у воду людину, котра не вміє плава­ти, з човна посеред широкої та глибокої ріки, не має будь-яких достатніх підстав для реальної надії на те, що потерпілий не загине. Тому теорія та судова практика розглядають такі ви­падки як учинені з непрямим умислом.

4. Злочинна недбалість відрізняється від інших видів вини (прямого і непрямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що особа не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків. Для встановлення злочинної недбалості також необ­хідно знати її інтелектуальну та вольову ознаки.

Інтелектуальна ознака злочинної недбалості. Законодавець, як і при описі самовпевненості, не вказує, говорячи про нед­балість, на психічне ставлення суб’єкта злочину до своєї дії або бездіяльності, а лише зазначає у ч. 3 ст. 25 КК про непередбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків за на­явності обов’язку та можливості такого передбачення. Це, од­нак, не означає, що тим самим у особи немає взагалі будь-яко­го психічного ставлення до діяння, яке спричинило суспільно небезпечні наслідки. У працях із психології та юриспруденції зазначається, що непередбачення наслідків свого діяння за на­явності обов’язку і можливості їх передбачити – це наслідок певного психічного процесу, який відбувається у свідомості особи. Посідаючи панівне положення, він нейтралізує (при­гнічує) обов’язок і можливість передбачення суспільно небез­печних наслідків.

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю в особи усвідомлення суспіль­ної небезпечності здійснюваного нею діяння (дії або бездіяль­ності), а також відсутністю передбачення можливості настан­ня суспільно небезпечних наслідків від цього діяння.

За ставленням до діяння (дії, бездіяльності) можуть бути такі варіанти психічного стану:

а) суб’єкт усвідомлює, що порушує певні вимоги обереж­ності, але не передбачає можливості настання суспільно небез­печних наслідків. Таке ставлення є характерним для випадків, коли суб’єкт вважає своє відхилення від потрібної поведінки неістотним і нездатним набути негативного соціального роз­витку. Наприклад, охоронець без належного дозволу проводить на об’єкт, закритий для сторонніх, свого знайомого, не припус­каючи, що останній може використати перебування на цьому об’єкті для вчинення протиправної дії;

б) суб’єкт, здійснюючи свідомий вчинок, не усвідомлює, що в такий спосіб він порушує вимоги обережності. Наприклад, водій, керуючи транспортним засобом, не знизив швидкості до потрібної, бо не помітив попереджувальний знак «Обмеження максимальної швидкості». Продовжуючи рух, він вважає, що діє належним чином;

в) саме діяння суб’єкта позбавлене свідомого вольового кон­тролю, але цей контроль втрачено з його вини. Наприклад, робітник виробництва, перебуваючи у стані сильного алкоголь­ного сп’яніння і намагаючись встояти на ногах, хапається за рубильник, вмикає струм на лінію електропередачі у той час, коли на ній проводяться ремонтні роботи.

Як бачимо, у названих випадках суб’єкт не усвідомлює су­спільної небезпечності вчинюваного ним діяння (дії або без­діяльності), що і є головною рисою в характеристиці його став­лення до діяння.

Непередбачення можливості настання наслідків свідчить про зневажливе ставлення особи до суспільних інтересів, її недостатню передбачливість при здійсненні службових обо­в’язків, при виконанні спеціальних правил, які регулюють ту чи іншу професійну діяльність, при додержанні загальнови­знаних норм людського спілкування. При дбайливому, уваж­ному ставленні до суспільних інтересів особа, як правило, пе­редбачає можливі небезпечні наслідки своєї дії (бездіяльності) і або запобігає їм, або відмовляється від такого діяння.

При визначенні злочинної недбалості в поведінці особи важ­ливе місце посідає встановлення обов’язку і можливості суб’єк­та передбачити суспільно небезпечні наслідки. Обов’язок, або повинність, передбачити наслідки («повинна була») в теорії кримінального права називають об’єктивним критерієм зло­чинної недбалості; можливість передбачення («могла») – суб’єктивним критерієм. Для констатації злочинної недбалості необхідно сполучення об’єктивного і суб’єктивного критеріїв.

Об’єктивний критерій злочинної недбалості базується на вимогах персональної відповідальності суб’єкта. Цей критерій означає обов’язок конкретної особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків при здійсненні нею дій, які потребують додержання певних заходів обережності. Це можуть бути як елементарні (прості) заходи, які застосову­ють у процесі безпосереднього спілкування людей один з од­ним, так і складні, наприклад вимоги безпеки при здійсненні виробничої діяльності. Обов’язок бути уважним і обачливим при здійсненні відповідних дій, передбачити можливість на­стання їх небезпечних наслідків може випливати із законів, спеціальних правил (інструкцій, положень), які регулюють ту чи іншу службову або професійну діяльність, а також із загаль­новизнаних (доступних для розуміння всіма) норм людського спілкування. Відсутність обов’язку для особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків (об’єк­тивного критерію) означає відсутність в її діяльності злочин­ної недбалості. Наприклад, Н. було притягнуто до криміналь­ної відповідальності за те, що, працюючи завідувачкою мага­зину, не перевірила якість ремонту печі. При користуванні піччю в магазині виникла пожежа, через те, що піч було відре­монтовано недоброякісно. Суд, аналізуючи суб’єктивну сторо­ну діяння, допущеного Н., встановив, що вона не зобов’язана була передбачити можливість виникнення пожежі внаслідок неякісного ремонту, оскільки контроль за такими роботами не належав до кола її службових обов’язків. Справу щодо Н. було припинено через відсутність вини.

Суб’єктивний критерій злочинної недбалості слід розгля­дати у тісному зв’язку з об’єктивним. Вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані в законі наслідки. Цю можливість необхідно пов’язу­вати, по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, осві­та, ступінь підготовленості та кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обережності, наявність життєвого і про­фесійного досвіду, інтелектуальний рівень, стан здоров’я тощо); по-друге, – з тією конкретною обстановкою, в якій діяла певна особа. Наявність цих двох умов робить для суб’єкта реально можливим передбачення суспільно небезпечних наслідків. Вказівка в законі на те, що при злочинній недбалості крім обо­в’язку має бути і можливість передбачення суспільно небез­печних наслідків свого діяння, виключає об’єктивне ставлен­ня за вину. Тому немає вини суб’єкта щодо випуску на товар­ний ринок недоброякісної продукції (ст. 227 КК) у разі, якщо стандарти на продукцію змінено, але йому у встановленому по­рядку про це не повідомлено, і продукція продовжує випуска­тися на виробництві за старими стандартами. Незважаючи на обов’язок випускати продукцію відповідно до встановлених стандартів, особа, яка не знає про їх зміни, в такому разі не може передбачити, що своїми діями допускає випуск недоброякіс­ної продукції.

Вольова ознака злочинної недбалості полягає у тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно не­безпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої інтелектуальні та психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таких наслідків. Щодо таких дій у особи немає характерних для волі переживань – «треба», «це необхідно зробити», «я повинен їх здійснити», хоча ситуація давала їй достатню інформацію (зовнішні сигнали) для цього, а за своїми особистими якостями вона могла сприйняти й усві­домити цю інформацію та прийняти правильне рішення.

Як уже було зазначено, законодавець у ч. 3 ст. 25 КК сфор­мулював недбалість щодо злочинів із матеріальним складом. Що стосується злочинів із формальним і усіченим²складами, то при описанні вини характеристику її ознак треба давати щодо діяння (дії або бездіяльності), а не щодо наслідків. Таке переміщення тягне за собою заміну терміну з «не передбача­ла» на «не усвідомлювала». Звідси для злочинів, які мають формальний й усічений склади, недбалість може бути визна­чено таким чином: особа, яка вчинила діяння (дію або без­діяльність), не усвідомлювала його суспільної небезпечності, хоча повинна була і могла це усвідомлювати. Наприклад, влі­таючи на територію України, пілот іноземного літака, який ним керував, забув увімкнути відповідні розпізнавальні знаки. Про­довжуючи політ, пілот не усвідомлював, що порушує правила міжнародних польотів, тобто здійснює суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 334 КК, хоча повинен був і міг усвідом­лювати цю обставину, якщо б виявив необхідну уважність.

5. «Випадок». Від злочинної недбалості слід відрізняти «ви­падок» («казус»). «Випадок» у судовій практиці зустрічається нерідко, а актуальність питань, які з ним пов’язані, досить ви­сока, оскільки йдеться про наявність або відсутність вини у кожному випадку. Особливо часто «випадок» зустрічається у справах про заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини, ви­робничий травматизм, порушення правил безпеки руху та екс­плуатації транспорту.

«Випадок» у правовій літературі розглядається як само­стійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з діянням (дією або бездіяльністю) особи, яка, однак, не тільки не передбачала можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. «Ви­падок» виключає вину в поведінці особи. На відміну від недба­лості «випадок» характеризується відсутністю суб’єктивного критерію, який у поєднанні з об’єктивним визначає необе­режність як вид вини. Неможливість передбачення суспільно небезпечних наслідків може бути зумовлено як суб’єктивними особливостями особи (брак необхідних знань, навичок, досвіду, слабкі розумові здібності, хвороба тощо), так і тією конкретною обстановкою, в якій було вчинено діяння, що спричинило на­слідки. Наприклад, М. і К. ішли польовою дорогою. М., закурю­ючи, кинув у зарослий травою кювет палаючий сірник, який потрапив у бочку з-під бензину, що там лежала, внаслідок чого бензин, що залишився на дні бочки, запалав і стався вибух. Дном бочки, що вилетіло, К. було заподіяно тяжкі тілесні ушкоджен­ня. Сам же М. від вибуху не постраждав, бочки, що лежала в кюветі, не бачив. У цьому випадку М. не передбачав можливості заподіяння шкоди К. і не міг її передбачити.

«Випадок» («казус») виключає кримінальну відповідальність за відсутністю складу злочину (зокрема вини) в поведінці особи.

_{1 До прийняття КК 2001 р. цей вид необережної вини мав назву самона-діяності, що точніше відбивало його зміст.}

_{2 Щодо виділення злочинів з усіченим складом див. § 3 розділу VI «Склад злочину».}