§ 3. Умисел та його види

1. Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий. Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямий умисел — це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК). Як бачимо, ці формулювання мають багато спільно­го, їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що ха­рактеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діян­ня і його наслідків. Свідомість і передбачення становлять інте­лектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків — його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак мож­на дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст по­лягає в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних злочинів можливі різно­манітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі та на практиці умислу на прямий і непрямий.

2. Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його су­спільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом. Усвідомленість суспільно небезпеч­ного характеру діяння містить у собі не тільки розуміння фак­тичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що харак­теризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі зна­чущість об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості.

Передбачення означає, що у свідомості певної особи скла­лося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний харак­тер. Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв’яз­ку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання пе­редбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Частіше за все особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задо­вольнити ту чи іншу потребу. Наприклад, із метою заволодіння квартирою батьків і одержання спадщини умовив свого знайомого В. за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалі­зації злочинного наміру 3. розробив план вбивства, приготу­вав та сховав у квартирі ніж і повідомив В., де знаходяться гроші, якими він може заволодіти після вбивства. В. після вбив­ства матері не став чекати на повернення з роботи інших членів сім’ї, заволодів грошима і пішов із місця злочину. В цьому разі 3. і В. діяли з прямим умислом. Обидва усвідомлювали су­спільно небезпечний характер своїх дій: 3. — організацію вбив­ства, розробку плану реалізації злочину, підготування знаряд­дя вбивства тощо; В. — завдання смертельних ударів ножем у життєво важливі органи потерпілої та заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і переслідують корис­ливу мету: 3. — одержання спадщини і вирішення для себе житлової проблеми, а В. — одержання грошової винагороди. 3. і В. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, що намічений план буде реалізовано, і обидва бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.

3. Непрямий умисел. Усвідомленість за непрямого умислу є аналогічною усвідомленості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи передбачає розуміння всіх фактичних обста­вин, що характеризують об’єктивні ознаки конкретного скла­ду злочину, в тому числі характеру і значення об’єкта і пред­мета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.

Передбачення за непрямого умислу має свою розпізнаваль­ну особливість. Як і за прямого умислу, воно має конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її кон­кретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний су­спільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв’язку між діянням і можливим його наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як мож­ливий результат свого діяння. Передбачення неминучості на­стання наслідку за непрямого умислу виключається. Воля осо­би в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небез­печного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків за непрямого умислу. Од­нак основна сутність непрямого умислу — в його вольовій оз­наці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на пе­редбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, за якої особа, не спрямовую­чи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо до­пускає його настання. Частіше за все таке свідоме допущення полягає в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпеч­ного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість.

Наприклад, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмовилися, взяв цеберку бензину і вилив його на підлогу кухні біля плити. Від гарячої плити бензин загорів­ся, і вогонь охопив усе приміщення, де були люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки. Суд дійшов висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак вища судова інстанція зазначила, що небажання в цьо­му разі смерті потерпілих не виключає умисної вини підсуд­ного. Всі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлю­вав суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав на­стання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Т. вилив біля плити бензин, він створив обстановку, яка призвела до заги­белі двох людей, і тим самим свідомо допускав можливість та­ких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків виявилося в його байдужому ставленні до настання смерті. Т. вчинив вбив­ство з непрямим умислом.

В окремих випадках свідоме допущення суспільно небез­печних наслідків може виявитися в безпідставному розрахун­ку на їх ненастання. Воля особи нібито спрямована на недопу­щення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абст­рактні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. В подібних випадках говорять про розрахунок на «якось-то буде».

4. Відмінність непрямого умислу від прямого. Викладене дозволяє визначити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій ознаці — за прямого умислу особа бажає на­стання суспільно небезпечного наслідку як основного або про­міжного результату (мети), а за непрямого — воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша розпізна­вальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежувати­ся. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передба­чення наслідків. Якщо за прямого умислу особа передбачає на­слідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то за непрямого умислу вона передбачає тільки можливість (ймовірність) настання таких наслідків.

5. Особливості умислу в злочинах із формальним складом.

Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закін­ченими з моменту вчинення діяння і не потребують настання і встановлення яких-небудь наслідків такого діяння (погроза вбивством — ст. 129, погроза знищення майна — ст. 195, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину — ст. 383 КК та ін.). Структура цих складів злочинів є такою, що наслідки тут лежать за межами необхідних ознак об’єктивної сторони, а відтак, і складу злочину. Вже тому суб’єкт не може бажати їх настання. Проте ця обставина не виключає умисної вини. Інте­лектуальна ознака умислу в цих випадках містить лише усві­домлення суспільно небезпечного характеру свого діяння, став­лення до наслідків тут не виникає та й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення кон­кретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формаль­ним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

У літературі існує погляд, відповідно до якого в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне став­лення не тільки до діяння, а й до його суспільно небезпечних наслідків, щодо яких можливий і непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує наявну в законі конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами злочину. Більше того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах з формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих злочинів, що не включають до складу їх наслідки і не враховують, що в цих випадках вольова ознака умислу пе­реноситься на саме діяння. Інакше кажучи, вольова ознака умис­лу повинна визначатися тут психічним ставленням суб’єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Вона виявляється не тільки в усвідомленні об’єктивно існуючої суспільної небез­печності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити. Отже, не­прямий умисел тут виключається, оскільки свідоме допущен­ня стосується виключно наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за межами її об’єктивної сторони. Саме тому немає необхідності визначення психічного ставлення суб’єкта до наслідків в та­ких злочинах.

6. Інші види умислу. В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці та кваліфікації деяких зло­чинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальни­ми ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкрети­зацією бажаного наслідку та ін. За часом виникнення і форму­вання розрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК відомі зло­чини, суб’єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст. 116 (умисне вбивство, вчинене в стані силь­ного душевного хвилювання) або ст. 123 (умисне тяжке тілес­не ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хви­лювання).

За заздалегідь обдуманого умислу мотив і мета вчинити зло­чин і його безпосередня реалізація відокремлені між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини зазвичай свідчать про підвищену антисоціальність суб’єкта. Тому, незважаючи на те, що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення, його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що за заздалегідь обдуманого умислу часто вчиняються такі особливо тяжкі злочини, як вбивство, викрадення людей, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та ін.

Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидко­плинність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реаліза­цією зовні. Злочин тут вчиняється особою відразу з виникнен­ням умислу. Частіше за все підставою до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядаєть­ся як обставина, що пом’якшує покарання (п. 7 ст. 66 КК). В окремих випадках, як уже було зазначено, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів із обста­винами, що пом’якшують відповідальність (статті 116 і 123 КК). Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують) умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка умис­лу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного порівняно із заздалегідь обдуманим була б помилковою. На­приклад, вбивство з хуліганських мотивів навіть за наявності умислу, що виник раптово, обґрунтовано визнається вбивством за обставин, що обтяжують покарання (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК). А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК). Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важ­кими переживаннями, приниженнями і сумнівами. Тому в кож­ному конкретному випадку вчинення злочину необхідний все­бічний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу.

Залежно від спрямованості та ступеня конкретизації бажа­них наслідків умисел розмежовують на визначений (конкре­тизований) і невизначений (неконкретизований). Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Суб’єкт тут передбачає кон­кретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків. Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до суто формаль­них параметрів. Діапазон їх досить широкий. Саме тому виз­начений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпі­лого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає та однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначе­них наслідків. Приміром, при заподіянні проникаючого ножо­вого поранення грудної клітини потерпілого винний однако­вою мірою передбачає і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження.

Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості на­стання шкідливих наслідків тут немає їх індивідуальної ви­значеності. В особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб’єкт у цьому разі бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіткого уявлення. Наприклад, при завданні ударів кулаком вин­ний не передбачає, які саме тілесні ушкодження буде заподія­но потерпілому: легкі, середньої тяжкості або навіть тяжкі. Але у подібних випадках він передбачає спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких ви­падках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками.

Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, й тому їх слід враховувати при призначенні покарання.