144

---

§ 7. Помилка та її значення для кримінальної відповідальності

1. Кримінальне право базується на принципі винної відпо­відальності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає пра­вильне адекватне відображення у свідомості суб’єкта як юри­дичних, так і фактичних ознак злочину. Однак у житті трап­ляються випадки, коли особа, вчинюючи конкретне діяння, помиляється в його фактичних ознаках (у характері об’єкта чи предмета, діяння, наслідків, причинного зв’язку) або непра­вильно оцінює його правову природу, юридичні властивості.

У цих випадках у свідомості особи складається помилкове уяв­лення про об’єктивну дійсність. Це може бути зумовлено різни­ми об’єктивними і суб’єктивними обставинами, за яких вчи­нюється діяння, і по-різному впливати на вирішення питання про вину особи та її кримінальну відповідальність. У цих ви­падках і виникає питання про помилку та її значення для кри­мінальної відповідальності.

КК не містить спеціальних норм про помилку. Поняття по­милки, її види і значення визначаються наукою криміналь­ного права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб’єктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» («казус»).

Під помилкою в кримінальному праві розуміють неправиль­не уявлення особи про юридичні властивості або фактичні об’єк­тивні ознаки вчинюваного нею діяння.

Залежно від змісту тих обставин, які неправильно сприй­маються суб’єктом, розрізняють два види помилки: юридичну та фактичну.

2. Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову ха­рактеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше нази­вають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності або незлочинності вчиненогонею діяння, його кваліфікаці

ї, у виді або розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридичну помилку поділяють на три види: а) помилка щодо злочинності діяння; б) помилка щодо кваліфікації злочину; в) помилка щодо виду та розміру покарання.

Помилка щодо злочинності діяння, своєю чергою, може бути дво­якого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, навпа­ки, – діяння за законом є злочином, а особа вважає, що воно не є злочином. У першому випадку має місце так званий уявний зло­чин, що існує тільки в уяві особи. Оскільки обов’язковою озна­кою злочину відповідно до ч. 1 ст. 11 є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочинність діяння вик­лючає вину і кримінальну відповідальність. Зокрема, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчинює скупку і про­даж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином, у дійсності ж такі діяння не передбачено в КК як злочинні.

У другому випадку, коли діяння за законом визнається зло­чином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і кримінальна відповідальність в принципі не виключаються. Це, насамперед, випливає зі змісту вини, її форм: законодавець не включає в їх характеристику таку ознаку, як усвідомлення осо­бою кримінальної протиправності діяння. Крім того, відповід­но до ч. 2 ст. 4 КК «злочинність і караність діяння визначають­ся законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння». Відповідно до ст. 68 Конституції Ук­раїни «незнання закону не звільняє від юридичної відповідаль­ності». Правовою підставою цього є передбачений Конститу­цією порядок опублікування і вступу закону в силу. Стаття 57 проголошує: «Закони й інші нормативні акти, що визначають права й обов’язки громадян, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом». З цього випли­ває, що, якщо цей порядок був дотриманий, то діє презумпція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб’єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відпові­дальності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягає керівник приватного підприємства, що протягом 4-х місяців не виплачує заробітну плату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочином, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудових прав громадян.

Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу не був дотрима­ний, або особа в силу конкретних обставин не мала реальної можливості ознайомитися з законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддаленій місцевості), а, отже, знати про зло­чинність діяння, кримінальна відповідальність виключається.

Помилка щодо кваліфікації злочину також, власне кажучи, відображає незнання або недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. Наприклад, вчинюючи відкрите без насильства викрадення чужого майна, особа вва­жає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст. 185 як крадіж­ка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186, яка передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небез­печність вчиненого, знає про заборону його кримінальним за­коном, але помиляється лише в кваліфікації, і тому повинна нести відповідальність відповідно до закону – за ст. 186.

Таке саме вирішення питання і за наявності помилки щодо характеру покарання, тобто, у разі неправильного уявлення особи про вид і розмір покарання, що загрожує йому за зако­ном за вчинений злочин.

Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що помилка особи в юридичних ознаках відображає незнан­ня особою кримінального закону і, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності.

3. Фактична помилка – це неправильне уявлення особи про фактичні об’єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фак­тичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, про­те помиляється у фактичних його ознаках.

Залежно від того, у змісті яких саме об’єктивних ознак по­миляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку щодо об’єкта; б) помилку щодо характеру діяння (дії або бездіяльності); в) помилку щодо причинного зв’язку; г) помилку щодо особи потерпілого.

Помилка щодо об’єкта полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає його діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шко­ди одним суспільним відносинам, але в силу її помилки шкода фактично заподіюється іншим.

У більшості випадків помилка щодо об’єкта пов’язана з по­милкою щодо предмета злочину, а в наслідок цього – щодо його об’єкта. Наприклад, особа, бажаючи викрасти наркотичні за­соби, проникає до аптеки і викрадає (як вона вважає) їх. В дійсності ж з’ясовується, що викрадені ліки не є наркотични­ми засобами. Вчиняючи злочин, особа вважала, що порушує відносини в сфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки в предметі фактично порушила інший об’єкт – відносини власності. Або, бажаючи знищити дім за­хисника в зв’язку з його діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, особа помиляється і підпалює дім, який належить іншій особі. В цьому випадку діяння було спрямова­не на порушення суспільних відносин у сфері здійснення пра­восуддя, а фактично, внаслідок помилки, спричинило шкоду відносинам власності.

Оскільки об’єкт є елементом складу, що, насамперед, ви­значає характер суспільної небезпечності злочину та його пра­вильну кваліфікацію, неправильне уявлення особи про об’єкт впливає на її вину і відповідальність: особа відповідає за спря­мованістю умислу. Однак, оскільки фактично шкоду тому об’єкту, який передбачався, не було заподіяно, відповідальність має наставати за замах на цей злочин. В наших прикладах – за­мах на злочини, передбачені статтями 308, та 399.

Помилка щодо характеру діяння може бути двох видів. По-перше, вона може полягати в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об’єк­тивну сторону конкретного складу злочину; по-друге – в по­милці щодо відсутності в її діянні таких ознак. У першому випадку суб’єкт, вчинюючи певне діяння (дію чи бездіяль­ність), вважає, що воно є фактичною ознакою об’єктивної сто­рони конкретного складу злочину, тоді як в дійсності цього немає. Приміром, мати новонародженої дитини, бажаючи поз­бутися неї, кидає дитину в контейнер для сміття, вважаючи, що позбавляє її життя, однак з’ясовується, що дитина народи­лася мертвою. Така помилка не виключає умисел і відпові­дальність. Але оскільки особа помиляється і наслідки (смерть) не настають з причин, що не залежать від її волі, відпові­дальність настає за замах на злочин. У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство новонародженої дитини (ст. 15 та ст. 117). В другому випадку – при помилковому уявленні особи про відсутність в діянні фактичних ознак, що утворюють об’єктивну сторону конкретного складу злочину, – умисел на вчинення злочину виключається. Відповідальність можлива лише за необереж­ний злочин, якщо вчинення такого діяння з необережності пе­редбачено КК, і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачати помилковість свого висновку про від­сутність в її діянні ознак об’єктивної сторони. Наприклад, за вбивство з необережності (ст. 119) повинна відповідати мати новонародженої дитини, яка, вважаючи, що дитина народила­ся мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фактично ж виявляється, що дитина народилася живою, а смерть її наста­ла від дій матері. Вважаючи дитину мертвою, винна не перед­бачала можливості настання смерті від її дій, але повинна була і могла передбачати таку можливість, оскільки не вжила необ­хідних заходів для встановлення факту смерті.

Третя фактична помилка – щодо розвитку причинного зв’яз­ку – це неправильне уявлення про дійсний розвиток причин­ного зв’язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв’язку має істотне значення, оскільки причинний зв’язок є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів із матеріальним складом. При цьому слід врахувати, що кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв’язок у всіх деталях і особ­ливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розви­ток причинного зв’язку в загальних рисах. Тому помилка осо­би саме в цих загальних рисах впливає на форму вини і відпо­відальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має. Нарпиклад, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітини і вважає, що смерть настала від пора­нення серця, а в дійсності потерпілий помер від сильної втра­ти крові внаслідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного зв’язку не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, оскільки винний не помилявся в загаль­них закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка щодо причинного зв’язку виклю­чає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між передбачуваним і фак­тичним розвитком причинного зв’язку. Приміром, якщо вин­ний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і за­гинув, то винний повинен відповідати тільки за замах на вбив­ство, оскільки смерть потерпілого не була в причинному зв’яз­ку з даванням отрути: дійсний розвиток причинного зв’язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка щодо особи потерпілого полягає в заподіянні шко­ди одній людині, помилково прийнятій за іншу. Винний, ба­жаючи вбити С., вбиває В., помилково прийнятого за С. Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, бо життя будь-якої людини (а саме життя тут є об’єктом) одна­ково охороняється законом про кримінальну відповідальність. Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, відповідальність його і повинна наста­вати за умисне вбивство.

Помилку щодо особи потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки щодо об’єкта, зовнішньо схожих із помилкою щодо особи. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який виніс рішення не в його інтересах, чекає його ввечері на вулиці та спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Од­нак виявляється, що він помилився і прийняв за суддю іншу людину. У цьому випадку, хоча шкоду заподіяно здоров’ю іншої людини, але помилка була не в особі потерпілого, а в об’єкті: винний направляв свої дії не тільки проти здоров’я людини, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуддя. Пи­тання про його вину і відповідальність тут має вирішуватися за правилами помилки щодо об’єкта: винний повинен відпові­дати за замах на злочин, передбачений ч. 3 ст. 377.

Від помилки щодо особи потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При відхиленні дії суб’єкт спрямо­вує свої дії на заподіяння шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода заподіюється іншій особі. Наприклад, суб’єкт, побачивши В., який вийшов на ганок, і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ганок виходить дружина В., в яку і потрапила куля. При відхиленні дії, на відміну від помилки щодо особи потерпілого, відповідальність має наставати, по-перше, за спря­мованістю умислу (у нашому випадку – за замах на умисне вбивство), і, по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин справи. Наприклад, якщо в наведеному прикладі вин­ний не передбачав, але повинний був і міг передбачати мож­ливість позбавлення життя дружини В., то він відповідатиме за необережне вбивство. Якщо особа не передбачала і не по­винна була або не могла передбачати відхилення дії і заподі­яння смерті іншій особі (казус), то відповідальність за цю шко­ду виключається.

 

< Попередня   Наступна >