РОЗДІЛ ХХ СУДИМІСТЬ

§ 1. Поняття судимості

1. Судимість є правовим наслідком засудження особи виро­ком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона по­лягає в такому стані особи, який пов’язаний із певними цивіль­но-правовими та кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість часто визначають як негативний правовий статус особи. Наприклад, ч. 3 ст. 76 Конституції Ук­раїни передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисно­го злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у вста­новленому законом порядку. У відповідних законах встанов­лено заборону на заняття посади прокурора, судді, виконання функцій адвоката, державного службовця особами, що мають судимість, а також деякі інші правові обмеження¹.

2. Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю метою запобігання вчинення нових злочинів як осо­бою, що має судимість, так і іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили, і яким особа засуджується до певного покарання. Тому такими, що не мають судимості, ви­знаються відповідно до ч. 3 ст. 88:

а) особи, засуджені вироком суду без призначення покарання;

б) особи звільнені від покарання;

в) особи, що відбули покарання за діяння, злочинність і ка­раність яких виключено законом.

Частина 4 ст. 88 визнає такими, що не мають судимості, та­кож осіб, які були реабілітовані. Реабілітація означає визнан­ня того, що особа була незаконно, несправедливо засуджена, відміну всіх обмежень, позбавлень та поновлення її у всіх гро­мадянських правах та свободах.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове зна­чення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випад­ках, передбачених законом.

Аналіз норм КК України свідчить, що закон передбачає су­димість як таку обставину, з якою пов’язуються найбільш су­ворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи су­димість, знову вчинює злочин. Наприклад: а) рецидивом зло­чинів, як найбільш небезпечним видом множинності, визнається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ст. 34); б) злочин може бути виз­нано повторним, якщо судимість за перший злочин не була погашена або знята (ч. 4 ст. 32); в) повторність злочину і реци­див є обставинами, що обтяжують покарання (п. 1 ч.1 ст. 67); г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, що вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад, звільнення від кримінальної відповідаль­ності (статті 45– 47); ґ) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передбачається як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Приміром, хуліганство буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, що має судимість за хуліганство (ч. 3 ст. 296).

Вже цей перелік кримінально-правових обмежень у до­статній мірі свідчить про значення інституту судимості в кримі­нальному праві.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування по­карання; 2) у випадках, передбачених законом, на певний строк після відбуття покарання.

Очевидно, що протягом цього часу особа, що має судимість, може виправитися, можуть істотно змінитися її життєві умо­ви, поведінка. Тому законодавець передбачає можливість припинення судимості і, тим самим, припинення пов’язаних із нею обмежень.

Частина 1 ст. 88 називає два види припинення судимості: її погашення та зняття².

_{1 Див.: Закони України «Про прокуратуру» (Закони України. – К., 1996. – Т. 2. – Ст. 303); «Про статус судів» (Закони України. – К. – Т. 4. – Ст. 13–14); «Про державну службу» (Закони України. – К., 1996. – Т. 6. – Ст. 235); «Про громадянство України» (Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65) та ін.}

_{2 Див.: постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику за­стосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» від 26 грудня 2004 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 2 (42).}