§ 10. Амністія та помилування

1. Звільнення від відбування покарання застосовується ви­ключно судом. Винятки становлять випадки звільнення від по­карання, тобто усунення застосування кримінального закону у зазначеному випадку (dispensatio legis), що застосовуються в порядку амністії або помилування.

У статтях 74, 85–87 КК визначається можливість звільнен­ня особи від покарання чи пом’якшення призначеного пока­рання в порядку амністії або помилування.

На відміну від КК України в КК Російської Федерації інсти­тут амністії та помилування виокремлено в окрему главу 13, чим підкреслюється їх важливість.

Оскільки і амністія, і помилування здійснюється не судом, а відповідно суб’єктами органів вищої державної влади, це до­зволяє віднести їх скоріше до державно-правового, ніж до кри­мінально-правового інституту.

Відповідно до ст. 92 Конституції України, Закону України «Про застосування амністії в Україні»¹ (зі змінами і доповнен­нями) амністія оголошується спеціальним законом про амні­стію, який приймається Верховною Радою України в кожному конкретному випадку, а порядок здійснення помилування міститься в Указі Президента, яким затверджено Положення про порядок здійснення помилування від 12 квітня 2000 року №588/2000.

До прийняття чинної Конституції України укази про амні­стію видавав Президент України (наприклад, Указ Президен­та України «Про амністію учасників війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах» 1994 р.).

2. Поняття «амністія» – грецького походження, означає забуття, прощення, здійснюване актом верховної влади.

Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Отже, чинність закону про амністію поширюється на зло­чини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільно небезпечні діян­ня, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.

Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політич­ною ситуацією, є проявом гуманізму держави.

У стародавні часи амністія оголошувалася на честь релігій­них свят. З часом стали традиційними амністії з приводу схо­дження на престол, видужання царя чи членів його родини, на­родження спадкоємця тощо, пізніше імператори до таких при­водів додали амністії на честь перемоги в боях. У радянський час амністії видавалися на честь знаменних подій (наприклад, у зв’язку з 40-річчям перемоги у Великій Вітчизняній війні).

За роки незалежності нашої держави, станом на 2003 рік, було проголошено тринадцять амністій: сім – Указами Прези­дента України, шість – законами Верховної Ради України.

Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовуєть­ся амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.

Закон розрізняє три види амністії: повну, коли передбачаєть­ся повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткову — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання; умовну, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення суспільно небезпеч­них групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені до пев­ної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового ви­конання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.

Таким чином, згідно з чинним законодавством до особи, яка вчинила злочин, може бути застосований один із таких видів амністії:

а) відмова в порушенні кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);

б) закриття кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);

в) звільнення від відбування основного і додаткового пока­рання (ч. 2 ст. 86 КК; ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні») ;

г) звільнення від невідбутої частини основного і додатко­вого покарання (ч. 2 ст. 86 КК);

ґ) звільнення від основного покарання із залишенням до­даткових мір покарання (ст. 5 Закону України «Про застосу­вання амністії в Україні»);

д) заміна покарання або його невідбутої частини більш м’я­ким покаранням (ч. 3 ст. 86 КК).

Положення закону про амністію, які не відповідають пе­реліченим вимогам, не мають юридичної сили і застосуван­ню не підлягають.

Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, за­подіяну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закін­чені, припинені або перервані після прийняття закону про ам­ністію.

Судимість не може бути знята за законом про амністію. Питання про погашення або зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, вирішується відповідно до поло­жень статей 88–91 КК, виходячи із виду і строку фактично відбутого винним покарання.

Закони про амністію, за винятком законів про умовну ам­ністію, можуть прийматися не частіше одного разу протягом календарного року. Особи, які відповідно до закону про амні­стію підлягають звільненню від відбування (подальшого відбу­вання) покарання, звільняються не пізніше трьох місяців після опублікування відповідного закону.

Особи, щодо яких відповідно до закону про амністію засто­совується скорочення строку покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове обчислення строку покарання і дату закінчення відбування покарання протягом місяця після опуб­лікування закону про амністію.

Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смерт­ну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві та більше судимостей за вчинення умис­них тяжких чи особливо тяжких злочинів; в) до осіб, яких за­суджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бан­дитизм, умисне вбивство за обставин, що обтяжують відпові­дальність; г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули менше по­ловини призначеного вироком суду основного покарання.

Законом про амністію можуть бути встановлені й інші ка­тегорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму відбування покарання та ін.).

Закриття справи внаслідок акта амністії не допускаєть­ся, якщо обвинувачений проти цього заперечує. Тоді про­вадження у справі продовжується у звичайному порядку (ч. 4 ст. 6 КПК України) і підлягає судовому розгляду. За дове­деності вини особи суд виносить обвинувальний вирок і відповідно до акта про амністію звільняє засудженого від покарання.

Відповідно до ст. 44 КК України звільнення від криміналь­ної відповідальності за актом амністії здійснюються виключ­но судом.

Цікавим є те, що за законодавством РФ звільнення від кри­мінальної відповідальності за актом амністії здійснюють різно­манітні органи (виправні установи, органи дізнання, суд, орга­ни внутрішніх справ) .

3. Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, Конституція України (п. 27 ст. 106), а за нею ст. 87 КК зазнача­ють, що Президент України здійснює помилування щодо інди­відуально визначеної особи.

У Конституціях СРСР 1936 і 1977 років у п. «к» ст. 49 і п. 11 ст. 121 було зазначено про помилування як про виключну ком­петенцію Президії Верховної Ради СРСР.

Цікавим є той факт, що у Конституції України, як і в радянсь­ких конституціях, про помилування йдеться, лише, як про по­вноваження державних органів. У цьому контексті Конститу­ція Російської Федерації 1993 р., використала формулювання, яким встановила право громадян на клопотання про помилу­вання.

Помилування — акт глави держави, за яким певна особа (чи кілька осіб) повністю або частково звільняється від відпові­дальності чи покарання (незалежно від тяжкості злочину вчи­неного ними), чи до неї застосовується більш м’яке покаран­ня, або ж з особи знімається судимість.

Згідно зі ст. 44 КК актом помилування особа звільняється як від відповідальності, так і від покарання.

Акт помилування не має нормативного характеру, оскільки він розрахований на застосування тільки в одному конкретно­му випадку — щодо конкретного засудженого.

Особливістю акта помилування є його персоніфікованість – в ньому зазначаються конкретні імена і прізвища помилува­них осіб.

Порядок здійснення помилування встановлено Указом Президента України, яким затверджено Положення про по­рядок здійснення помилування» від 12 квітня 2000 року №588/2000. Відповідно до нього помилування має місце щодо індивідуально визначеної особи, зазначеної в акті про помилу­вання.

Помилування засуджених здійснюється у вигляді:

а) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ч. 2 ст. 87);

б) повного або часткового звільнення від відбування як ос­новного, так і додаткового покарання;

в) заміни покарання або його невідбутої частини більш м’я­ким покаранням;

г) зняття судимості.

Право на клопотання про помилування має особа, яка:

а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;

б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбу­вання покарання в Україну без умови про незастосування по­ милування;

в) засуджена в Україні та передана для відбування покаран­ня іноземній державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і виконати прийняте в Україні рішення про помилування;

г) відбула покарання в Україні.

Крім того, право на подання клопотання про помилуван­ня мають, зокрема, захисник, батьки, дружина (чоловік), діти, законний представник засудженого, громадські організації тощо.

Помилування не ставиться в залежність ні від ступеня су­спільної небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчи­неного ним злочину і суворості призначеного йому покарання. Тому акти про помилування можуть видаватися і щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. При цьому, якщо особа була засуджена за вчинення тяжкого (та особливо тяж­кого) злочину до покарання у вигляді позбавлення волі на пев­ний строк, прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного відбуття нею не менше половини стро­ку призначеного покарання, а у разі засудження до довічного позбавлення волі — лише після фактичного відбуття не менше п’ятнадцяти років.

Відповідно до згаданого положення підготовку матеріалів для розгляду клопотань про помилування та з’ясування став­лення засудженого до помилування здійснює управління з питань помилування Адміністрації Президента України.

Підготовлені управлінням з питань помилування матеріа­ли попередньо розглядаються Комісією при Президентові Ук­раїни у питаннях помилування.

Розглянувши клопотання про помилування і матеріали, підготовлені Управлінням з питань помилування, Комісія вно­сить Президентові України пропозицію про застосування по­милування. Про клопотання, в яких Комісією не знайдено підстав для помилування, управління з питань помилування інформує Президента України.

У разі відмови в задоволенні прохання про помилування особи, засудженої за тяжкий або особливо тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, ця осо­ба може звернутися з повторним проханням, як правило, не раніше ніж через рік, а особа, засуджена за інші злочини, — не раніше ніж через шість місяців із часу відмови в задоволенні прохання.

Згідно з п. 12 згаданого Положення, затвердженого Указом Президента, під час розгляду клопотань про помилування вра­ховуються: характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, осо­ба засудженого, його поведінка, ставлення до праці, участь у громадському житті в місцях відбування покарання, строк відбутого покарання та інші обставини; думка керівника уста­нови виконання покарань або іншого органу, який відає вико­нанням вироку, спостережної комісії, служби у справах непов­нолітніх, громадських організацій і трудових колективів, а в необхідних випадках також думка місцевого органу виконав­чої влади та органу місцевого самоврядування.

Особа, яку раніше було неодноразово (два і більше разів) засуджено за вчинення умисних злочинів або до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміну невідбутої час­тини покарання більш м’яким, звільнення від відбування по­карання з випробуванням, якщо вона до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, може бути помилу­вана лише у виняткових випадках.

Норми Указу Президента України про помилування є нор­мами прямої дії й не потребують прийняття додаткових рішень судом, як у випадку із амністією.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК України кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю у зв’язку із помилуванням конкретних осіб.

Закриття справи на підставі акта помилування не допус­кається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному по­рядку.

За своєю юридичною природою помилування є не реабілі­тацією, а лише звільненням від покарання. Воно не усуває са­мого факту вчинення злочину: якщо особа після звільнення від покарання за помилуванням вчинить новий злочин, це буде основою для визнання повторності та рецидиву.

4. Помилування й амністія, незважаючи на очевидну схожість, мають такі відмінності:

– акт про помилування є юридичною підставою для звіль­нення особи від покарання, тоді як для застосування амністії необхідний акт відповідного органу, на який покладено обо­в’язок з реалізації положень закону про амністію;

– помилування не має загальнонормативного характеру, а являє собою акт застосування права в конкретному випадку;

– помилування має разовий характер, тоді як застосування амністії – це досить тривалий період, що вимагає зусиль упов­новажених органів: міліції, суду, прокуратури, органів, що віда­ють виконанням вироку;

– закон про амністію приймається щодо неперсоніфікованого кола осіб, а помилування інколи називають персоніфіко­ваною амністією, приймають щодо конкретних осіб;

– прийняття закону про амністію, як правило, приурочене до певної святкової дати для всієї держави, а акт про помилу­вання, який видається президентом, такої прив’язки не має;

– клопотання про помилування завжди походить від самого засудженого, його родичів, спостережних комісій, адміністрації установи виконання покарань. Акти ж амністії завжди вида­ються з ініціативи органів вищої державної влади, уповнова­жених їх видавати.

Спільним для амністії та помилування є те, що вони не став­лять під сумнів рішення суду і не реабілітують осіб, а є лише проявом реалізації принципів гуманізму та економії криміналь­но-правової репресії з боку органів вищої державної влади.

_{1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 48. — Ст. 263.}