67

---

§ 1. Форми власності

Характерною рисою суспільної системи зарубіжних країн є плюралізм форм власності, яка має два різновиди: приватна і пуб­лічна.

Переважаючою формою власності є приватна (лат. рrivatus): приватна трудова власність, власність кооперативів, акціонерних товариств (фірм, компаній, корпорацій), транснаціональних кор­порацій.

Публічна (лат. рublicus – суспільний) власність своїм суб’єк­том може мати державу, суб’єкт федерації, місто, громаду, полі­тичну партію, Церкву тощо. Приватна власність може мати як індивідуальний, так і колективний характер, а суб’єктом права цієї форми власності може виступати будь-яка фізична чи юридична особа. До згаданого вище варто додати, що за сучасних умов при­ватна власність дедалі частіше виступає не в індивідуальній, а в різноманітних асоційованих формах – колективній, акціонерній.

Щодо акціонерної форми власності, то в розвинених країнах нею охоплено близько 80% основного капіталу і продукції, що виробляється. Завдяки акціонерним фірмам стало можливим з’єднувати фінансові ресурси принципово різних обсягів і тим самим залучати до бізнесу як тих, хто має сотню вільних доларів, так і тих, чиї кошти складають десятки й сотні мільйонів доларів. Так, у США акціями володіє понад 60% дорослого населення, у Франції кількість індивідуальних власників акцій перевищує 6 млн. чоловік, у Великобританії – 10 млн.

За сучасних умов життя зарубіжних країн приватна власність має тенденцію до демонополізації. Поряд з такими могутніми кор­пораціями, як «Дженерал моторс», «Боїнг», «Нортроп» у США; «Хьохст», «Мессершмітт-Белоков-Блом» у Німеччині; «Бритіш еркрафт» у Великобританії; «Тойота», «Ніссан», «Міцубісі» в Японії та ін. створюється багато середніх і малих підприємств з кількістю працюючих від 10 до 20 чоловік. Причина

цього проце­су полягає в тому, що за умов ринкової економіки і гострої конку­рентної боротьби, підвищення життєвого рівня населення і зрос­таючого попиту на вироблювані товари й послуги перепрофілю-вати монополію складно. І навпаки, перепрофілювати середнє або мале підприємство можна за два-три місяці. Вони більш придатні для впровадження нових технологій, для налагодження виробниц­тва, нових товарів, на які з’явився попит. Принцип «ефективного малого підприємства» виявився на рідкість вдалою економічною знахідкою. Тільки на такому підприємстві можна зустріти дива спритності, надвправності та гнучкості.

Світовий досвід переконливо свідчить, що країна процвітати­ме тільки тоді, коли будуть успішними малий і середній бізнес, створюючи міцну основу для всієї економічної системи. Так, у Німеччині та Франції частка середніх і малих підприємств у еко­номіці сягає понад 95% загальної кількості. У переробній промис­ловості Японії (з кількістю працюючих на одному підприємстві до 20 чоловік) вони складають 90%, причому третина їх – сімейні підприємства, де взагалі не застосовувалася наймана праця. По­над 50% таких підприємств Японії зайняті у сфері роздрібної торгівлі та обслуговування. Малі та середні підприємства Японії виробляють 68% усього валового національного продукту краї­ни. У США це складає три чверті валового національного про­дукту. Середні та малі підприємства – це, так би мовити, капі­лярні судини будь-якого здорового економічного організму. Вони володіють технологіями, яких немає у «гігантів», тобто великих фірмах і корпораціях.

За даними ЮНКТАД (Конференції ООН з торгівлі та розвит­ку) у 1999 р. з 20 провідних транснаціональних корпорацій (ТНК) світу – 6 американських, 5 – японських, 4 – німецьких, інші — з Західної Европи. Лідерство зберігають японські: «Іточі», «Міцуі», «Міцубісі», «Суміто», «Марубені». За ними йдуть американські ТНК: «Дженерал моторс», «Форд», «Екссон». Водночас зміцнен­ня позицій середніх і дрібних підприємців призводить до того, що розвиток економіки відбувається за умов зіткнення інтересів різних груп підприємців – великих, середніх і дрібних. Тоді держава зглад­жує, «утихомирює» їх суперечності, генерує соціальні згоди й ком­проміси. Цьому сприяє й антимонопольне законодавство, спрямо­ване на захист малого та середнього бізнесу від монополій.

Таким чином, на ґрунті різних форм власності складається ще більш різноманітна система форм господарювання. Сучасна за­рубіжна економіка спирається на малий і середній бізнес, великі корпорації; державне господарювання і регулювання.

До інституту приватної власності близька кооперативна фор­ма власності. Відомо, що піонером кооперативів була Велико­британія, де у 1844 р. був створений перший кооператив робітників-ткачів. Нині членами кооперативів у країнах Європейсь­кого Союзу є понад 40% працездатного населення. Значна частина їх економічного потенціалу сконцентрована у сільському господарстві. Сільськогосподарські кооперативи виробляють понад 50% сільськогосподарської продукції. Далі йдуть споживча, ви­робнича, банківська (кредитна) кооперації.

Кооперативна форма власності розвинута у Франції, Італії, Німеччині, Скандинавських країнах, а також у багатьох постсоціалістичних державах – Польщі, Болгарії, Угорщині, Румунії та ін. У Великобританії розвинені маркетингові кооперативи, що займаються збутом продукції. В економіці США кооперативна форма власності відіграє незначну роль.

Аналізуючи різні форми власності зарубіжних країн, не мож­на не звернути увагу на постійно зростаючу роль ТНК. Як еко­номічні структури вони з’явилися в основному за останні три де­сятиріччя. Сьогодні вони мають дві форми: а) національні корпо­рації та концерни зі своїм капіталом і підприємствами за кордоном; б) міжнаціональні, міжнародні монополії. До перших належать всесвітньо відомі корпорації Великобританії – «Жиллет», «Бри-тіш петролеум»; США – «Дженерал моторс», «Екссон»; в Японії – «Мацусіта денкі», «Тойота» і багато інших. Американська нафтова фірма «Екссон» має підприємства у понад 130 країнах, а швей­царська корпорація «Нестле» (харчова промисловість) здійснює за межами Швейцарії 96% свого обігу.

Серед найбільших ТНК головне місце посідають американські корпорації. На підприємствах американських ТНК за кордоном виготовляється продукція, що становить за вартістю від третини до половини національного валового продукту США.

За приклад другої форми ТНК може правити об’єднання зусиль американської корпорації «Дженерал моторс» і японської корпо­рації «Тойота» у виробництві екологічно чистого автомобіля.

За розрахунками спеціального центру ООН щодо ТНК, що вивчає їх діяльність і здійснює своєрідний моніторинг за ними, на початку 90-х років минулого століття частка ТНК у світових капіталістичних активах перевищила 40%, а у світовій торгівлі – понад 50%. У сучасному світі до категорії ТНК разом із філіями й дочірніми компаніями належать понад 100 тис. підприємств. Зро­зуміло, що за таких розмірів діяльності ТНК справляють досить значний вплив на стан і розвиток не тільки світової економіки, а й світової політики. Саме цим зумовлено створення на початку 70-х років при ООН Комісії щодо ТНК і Центру з питань вивчен­ня їх діяльності.

Як зазначалося вище, публічна власність – це власність дер­жави, міста, громади, політичної партії тощо. Відомі два способи її утворення: за рахунок націоналізації (одержавлення) і за раху­нок бюджету. У розвинених країнах націоналізуються, як прави­ло, нерентабельні, збиткові підприємства і галузі. За рахунок коштів державного бюджету вони модернізуються, доводяться до рентабельності, а потім денаціоналізуються. Яскравим прикладом є залізниці Японії, які після Другої світової війни опинилися в занедбаному стані й тому були націоналізовані. За планом їх ре­конструкції до середини 80-х років на всій території країни була створена мережа надшвидкісних залізниць і автомагістралей ви­сокого класу, і відразу ж розпочалася їх денаціоналізація.

Націоналізація може бути і результатом поступок малозабез­печеним верствам населення, коли до влади приходять уряди, очолювані соціалістами. Так було у Франції з приходом до влади Франсуа Міттерана на початку 80-х років минулого століття. Але спад виробництва на підприємствах збільшеного державного сек­тора, відтік капіталу за кордон та інші причини змусили соці­алістів перейти на шлях денаціоналізації.

За рахунок бюджету в розвинених країнах державний сектор має місце головним чином у капіталомістких галузях економіки: атомній промисловості, освоєнні космосу, військовому виробництві тощо. Частка державної власності в основних виробничих фондах зарубіжних країн складає від 7 до 25%. У державній власності США знаходиться 20% національного багатства, це менше, ніж у Франції, але більше, ніж у Німеччині та Великобританії. США – роботода­вець для 18–19 млн чоловік (близько 18% зайнятих).

У соціалістичних державах і країнах, що розвиваються, держав­ний сектор є результатом цілеспрямованої політики. «Державний сектор економіки – сектор господарства, заснований на соціалі­стичній загальнонародній власності, є керівною силою у народно­му господарстві. Держава гарантує зміцнення і розвиток держав­ного сектора економіки», – зазначає ст. 7 Конституції Китаю 1982 р. Для ринкової економіки зарубіжних країн характерне са­морегулювання, головним важелем якого є конкуренція. Проте у жодній розвиненій країні ринок не існує сам по собі: він коригується і доповнюється діями держави. Державне регулювання економіки у ринковому господарстві становить систему типових заходів за­конодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами й громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування відповідної соці­ально-економічної системи до умов, що змінюються.

Ринок існує тисячоріччями, але нове, що дозволило США, Великобританії, Німеччині, Японії стати багатими й розвинути­ми країнами, – це його приборкання, регулювання.

Щодо способів регулювання економіки, то це можуть бути за­гальнодержавні плани комплексного розвитку, фінансова допо­мога з боку держави окремим фірмам, корпораціям чи галузям економіки у вигляді державних дотацій, субсидій, пільгових кре­дитів. Це може бути, врешті-решт, визначення розміру емісії гро­шей, перегляд податкової та митної політики тощо.

Якщо норми конституційного права епохи становлення капіта­лізму лише проголошували недоторканність інституту приватної власності (поправки V і XIV до Конституції США 1787 р.), то кон­ституційне право останнім часом детальніше регламентує такі еле­менти економічної системи, як програмування та планування, сво­боду підприємницької діяльності, націоналізацію і денаціона­лізацію майна, порядок кредитування і субсидування тощо.

Аналізуючи основні риси і тенденції розвитку суспільної сис­теми зарубіжних країн, не можна не звернути увагу на вплив на неї (особливо у розвинутих країнах) воєнно-промислового комп­лексу (ВПК).

Термін «ВПК» вперше вжив Дуайт Ейзенхауер, 34-й прези­дент США, генерал армії, верховний головнокомандуючий екс­педиційними військами союзників у Західній Європі у 1943 р., командуючий окупаційними силами США у Німеччині у 1945 р., головнокомандуючий Збройними Силами НАТО (1950–1952). У січні 1961 р., залишаючи Білий Дім у зв’язку із закінченням стро­ку його президентства, він застерігав США і світову громадськість від «зловісного, згубного і зростаючого впливу ВПК». Складови­ми цього місткого виразу є: монополії, що виробляють зброю і торгують нею; армійський генералітет і державна, військова бю­рократія; засоби масової інформації, які належать ВПК і форму­ють експансіоністську психологію; мілітаризована наука і лобі ВПК. Як кажуть, Богові війни служили кращі уми людства: Ро­берт Оппенгеймер, Едвард Теллер, Нільс Бор, Енріко Фермі, Лев Ландау, Петро Капиця, Сергій Корольов, Андрій Сахаров та ін.

Не підлягає сумніву, що військовий бюджет будь-якої країни – це показник моральних цінностей держави. А перекидання коштів, що призначені для мирних цілей, для реалізації воєнних програм, є небезпечним для країни, її народу як в економічному, так і в політичному та міжнародному плані. До речі, варто зазначити, що найвищі досягнення у сфері економіки були відзначені у тих краї­нах, які відмовились від воєнних витрат або скоротили їх до мінімуму (Японія, Німеччина).

Незважаючи на те, що у світі вже накопичені такі запаси зброї, що їх вистачить, аби підірвати земну кулю тисячу разів, ВПК на­полягає на збереженні асигнувань на воєнні цілі. Виробництво й торгівля зброєю дають воєнним корпораціям прибуток від 300 до 800%. Тому ВПК через своїх представників у парламентах, через лобістів домагається мінімального скорочення військових бюд­жетів, впливає на політику урядів і глав держав. Після терорис­тичного акту в США у вересні 2001 р. уряд США у кілька разів збільшив військовий бюджет. Не випадково Дж. Буш-молодший у своїй промові у Конгресі (жовтень 2001 р.) підкреслив, що у зв’язку з необхідністю ведення боротьби з міжнародним терориз­мом уряд США проводить політику збереження за США статусу «найсильнішої воєнної держави». Країна продає щорічно зброї на 30 млрд доларів (Росія – на 4 млрд). Після США на ринку зброї друге і третє місце посідають відповідно Ізраїль та Китай.

 

< Попередня   Наступна >