116

---

§ 4. Автономні утворення у зарубіжних державах

У сучасному світі нараховується близько двох тисяч великих і малих народів. Серед них більш як 320 перевищують мільйонне населення. На планеті немає держави, де разом з основною на­цією, яка дала своє ім’я державі, не жили б представники інших націй, народностей або етнічних груп. Одні національні меншості проживають компактно, інші – розсіяні серед основної нації.

Конституції держав з демократичними традиціями проголо­шують рівність громадян, незалежно від їх расової та національ­ної належності, а національні меншості, що проживають компакт­но, представлені у різних видах автономії. Іноді рівноправність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного та культурного життя декларується в інший спосіб.

Автономія – це внутрішнє самоврядування певної держави, яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Велико­британія, Данія, КНР, Португалія, Фінляндія тощо), так і феде­ративним (Індія, Росія) державам. За характером автономія буває національно-територіальною та адміністративно-терито­ріальною.

До національно-територіальної автономії належать союзні те­риторії й автономні округи в Індії; автономії німецького населення в Італії (область Трентино-Альто-Адидже), в Іспанії (Країна Басків, Каталонія, Галісія тощо), Аландські острови у Фінляндії (заселені шведами), Гренландія у Данії (заселена ескімосами). У КНР утво­рено кілька видів національно-територіальних автономій.

Адміністративно-територіальна автономія утворюється з ура­хуванням історичних, географічних, господарських та інших умов стосовно різних частин держави, наприклад Азорські острови та острови Мадейри (Португалія); Шотландія та Північна Ірландія (Великобританія).

e="text-align: justify;">Адміністративно-територіальна автономія має більше прав, ніж звичайна адміністративна одиниця. Правове становище автоном­них утворень закріплене в конституціях, а також в окремих ста­тутах (положеннях про національно-територіальну автономію).

Згідно з Конституцією Італії республіка розподіляється на області, які користуються широкою децентралізацією в межах єдиної і неподільної республіки. Серед двадцяти областей існує п’ять (Сицилія, Сардинія та ін.) областей, що були утворені в кількох районах для компактно проживаючих етнічних меншос­тей. Якщо правове становище п’ятнадцяти звичайних областей регулюється конституцією й нормативними актами уряду, одна­ковими для всіх областей, то устрій п’яти національних областей регулюється спеціальними статутами, що були прийняті у формі конституційних законів.

Так, згідно з Конституційним законом про спеціальний статут область Трентино-Альто-Адидже має такі органи: обласну раду, що обирається на загальних виборах за пропорційною системою на п’ять років, обласну джунту та її голову (виконавчий орган). Склад обласної ради повинен відповідати мовним групам, пред­ставленим у раді області. Заступники голови належать, відповід­но, до італомовної та до німецькомовної груп.

Обласна рада може бути розпущена, якщо чинить дії, які супе­речать конституції, або серйозно порушує закони.

Нормативні акти забезпечують їй значні повноваження з пи­тань управління місцевими справами (охорона громадського по­рядку, організація місцевих органів, економіка, туризм, керівниц­тво благодійними закладами й органами охорони здоров’я, реміс­ниче та професійне навчання, допомога школі, транспортні засоби тощо). Виконуючи свої функції, обласна рада приймає закони за умови, що останні не перешкоджатимуть національним інтересам інших областей. Закони оприлюднюються за згодою уряду. Спо­ри стосовно таких законів вирішує Конституційний Суд. Націо­нальна проблема в Іспанії є однією з найскладніших. Країна має десять великих автономних одиниць, серед яких Каталонія (на­селення – 6 млн), Країна Басків (2 млн), Галісія, Андалусія та Балеарські острови. Цим одиницям надано статус національної автономії. Країна Басків, до якої входять три провінції, вперше дістала автономію ще у 1425 р., Каталонія – у 1914 р. За режиму Франко автономію було скасовано.

Конституція Іспанії 1978 р. відновила автономію для кількох регіонів. Правовий статус регіональних автономних одиниць ре­гулюється Загальним положенням до конституції (ст. 2 ч. 8 гл. 1, 2, 3) та органічними законами 1979 р. про статут автономії Ката­лонії і про статут автономії Країни Басків.

Інші регіональні автономні утворення також мають свої стату­ти. Конституція (ст. 2) заснована на непорушній єдності іспансь­кої нації, єдиної й неподільної для всіх іспанців. Вона також визнає й гарантує право на автономію для національностей і регіонів, їх складових частин, а також відносини солідарності між ними.

Право клопотання про утворення автономії належить Зборам представників провінції або кожного з островів. Вони мають роз­робляти статути. Статус автономії затверджується Генеральним парламентом. Регіональні об’єднання мають свої органи самовря­дування: законодавчу асамблею, яка обирається загальними ви­борами, та урядову раду, яка здійснює виконавчі й адміністративні функції. Голова, що її очолює, призначається королем за подан­ням законодавчої асамблеї. Статут регулює питання про компе­тенцію автономного утворення.

КНР – багатонаціональна держава. Крім основної нації – ки­тайців (хань) – у країні проживають близько 60 національних меншин, серед яких найчисельнішими є чжуани (14 млн), уйгури (6 млн), дунгани, тибетці, монголи (по 4 млн кожна меншина), мяо (близько 5 млн), корейці (2 млн) та ін. Загальна кількість не-китайських народів перевищує 120 млн чоловік, або 10 відсотків усього населення країни. Національні меншини розселені пере­важно на околицях, на великій площі, що складає 60 відсотків усієї території країни.

Конституція КНР проголошує рівноправність усіх національ­ностей, гарантує їм законні права та свободи, охороняє їхні пра­ва, забороняє дискримінацію, пригноблення будь-якої національ­ності та дії, спрямовані на підрив єдності між національностями та їх розбрат.

У регіонах компактного проживання національних меншин здійснюється національна автономія, створюються органи само­врядування.

Залежно від чисельності населення національної меншості та площі території, яку вона займає, ступеня громадсько-політич­ного, економічного та культурного розвитку створено 159 авто­номних одиниць різного рівня. Серед них п’ять найбільших авто­номних районів (Тибет, Внутрішня Монголія, Сидзян-Уйгурський тощо), кілька десятків автономних округів та автономних повітів. Національні автономні райони існують як невід’ємна скла­дова частина КНР. Конституція КНР (розділ 6) та закон про на­ціональну районну автономію 1984 р. закріплюють правове ста­новище автономних одиниць. Органами самоврядування у райо­нах національної автономії є збори народних представників і народний уряд. Вони виконують повноваження місцевих органів влади, а також користуються правом на самоврядування у межах компетенції, встановленої конституцією, законом про національ­ну районну автономію та іншими законами. Організація та поря­док діяльності органів самоврядування у районах національної автономії зафіксовані Положенням про автономію.

Органи самоврядування у районах національної автономії ма­ють право розпоряджатися фінансами на місцях, планувати гос­подарське будівництво місцевого значення, керують справами освіти, науки, культури, охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, охороняють пам’ятники культури, мають право форму­вати (з санкції уряду республіки) загони громадської безпеки для охорони порядку. У межах своєї компетенції органи самовряду­вання приймають постанови.

 

< Попередня   Наступна >