91

---

§ 3. Соціально-економічна система

Економічна система. США – єдина країна у світі, економіка якої за роки Другої світової війни значно зміцніла. Війна звільнила цю країну від серйозних конкурентів, але ненадовго: промисло­вий ринок Японії та економічний підйом у Західній Європі зміни­ли картину.

Загроза панівному положенню США у світовій системі госпо­дарства вимагала значних зусиль з боку адміністрації країни. Було збільшено витрати на науково-дослідні та конструкторські робо­ти, прискорено темпи перебудови промисловості на користь наукомістких галузей, удосконалено методи стимулювання науково-технічного прогресу. Незважаючи на те, що близько двох третин усіх витрат США на наукові дослідження припадає на військову галузь, ефективне їх впровадження в цивільній сфері лишається значнішим, ніж в інших країнах. Частка США у валовому внутр­ішньому продукті розвинутих зарубіжних країн–членів Органі­зації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) сягає май­же 30%.

Зусилля США, спрямовані на органічну інтеграцію амери­канської економіки у світове співтовариство, набувають дедалі інтенсивнішого характеру. Сьогодні на зовнішніх ринках США реалізує близько 30% усіх виготовлених у країні матеріальних цінностей. Головними статтями зовнішньоторговельних операцій є машини, обладнання та продукція сільського господарства. США зберігають лідерство у світовому виробництві й торгівлі промисловою електронікою. Понад 80% інформаційного устатку­вання, що експлуатується сьогодні в Європі, виготовлено в США.

Не можна не зазначити, що для укріплення позиції США у світовому господарстві важливе значення має і той факт, що на них припадає близько половини світового експорту зерна. Разом із тим, у традиційних промислових галузях, таких як будівельна, виробництво верстатів і споживчих товарів, автомобіле- і судно­буду

вання, США сьогодні програють своїм конкурентам в Європі та Японії.

Посилюється вплив американських транснаціональних корпо­рацій і їхніх філій на міжнародно-економічне життя. Американські підприємства, розміщені за територією США, забезпечують ви­робництво товарів і послуг на суму, яка перевищує 1,5 трлн до­ларів за рік, що становить близько 40% валового національного продукту США.

Прибутки, що їх отримують США від прямих інвестицій за кордоном, є прямим джерелом фінансування економічного роз­витку цієї країни. На розвинуті зарубіжні країни припадає три чверті американських інвестицій. Близько половини прибутків транснаціональних корпорацій реінвестується на місці, а решта – понад половину – переводиться в США.

З початку 70-х років минулого століття на перше місце вихо­дить експорт капіталу в осудній формі. Позики американських приватних банків перевищили сьогодні 60% сукупного обсягу між­народного кредиту. Спираючись на міцну банківську систему, США спромоглися з найбільшою користю для себе використати загаль­ну тенденцію до підвищення ролі міжнародного кредиту у світовій економічній системі. Прибутки крупних американських банків від закордонних фінансових операцій відповідають приблизно їхнім внутрішнім прибуткам. Міжнародний кредит сьогодні перетво­рився на інструмент, з допомогою якого США чинять тиск – еко­номічний і політичний – на інші країни і, насамперед, на країни, що розвиваються. Величезна заборгованість останніх індустріаль­но розвинутим країнам і, передусім, США ставить проблему, яка посідає перше місце серед інших, не менш важливих проблем.

Переважаючий вплив американських корпорацій відчуваєть­ся в усьому світі в цілому ряді галузей світового економічного господарства. Найбільш важливі зрушення відбуваються у таких напрямах: по-перше, масовий приплив іноземного капіталу в еко­номіку США і поступове перетворення її на величезного борж­ника поглиблює протиріччя між інтересами американських кор­порацій і національними інтересами більшості розвинутих індус­тріальних держав і країн, що розвиваються. Для таких країн розвиток цієї тенденції означає зменшення власних можливостей економічного і соціального прогресу; по-друге, маючи міцну еко­номічну базу, США дедалі наполегливіше намагаються перебуду­вати світову торгівлю і валютно-фінансову систему у відповіднос­ті з умовами жорсткої конкурентної боротьби, тобто з принципами, які найбільше відповідають інтересам великих американських компаній; по-третє, особливе місце в економічній системі США посіли нафтові компанії. Ведучим імпортерам нафти з числа роз­винутих країн і, насамперед, США вдалося чинити вплив на організацію країн–експортерів нафти (ОПЕК). Ціни на нафту на світовому ринку знизилися. Країни, що розвиваються, залиши­лися без дійсної зброї економічного тиску на розвинуті індустрі­альні держави; по-четверте, посилюється конкурентна боротьба між трьома величезними фінансово-економічними центрами: Спо­лученими Штатами Америки, Західною Європою та Японією. Особливо наочно це виявляється на характері взаємовідносин між Японією і США. Американська адміністрація використовує пол­ітичні й адміністративні заходи для втручання в ринкові процеси з метою витиснення конкурентів і встановлення контролю з боку США над основними економічними ринками.

У загальній масі юридично незалежних фірм, число яких в США перевищує 15 млн, ключові позиції у промисловості, кредитно-фінансовій сфері та деяких інших головних секторах еко­номіки займають великі господарські об’єднання. Вони зосереди­ли у своїх руках значну частину суспільного капіталу, виробниц­тва і реалізації товарів і послуг. У 90-і роки продовжувалися про­цеси концентрації і централізації виробництва й капіталу, удосконалювалися форми й методи підкорення дрібного й серед­нього підприємництва великому бізнесу. Нині, наприклад, близь­ко 200 величезних корпорацій зосередили у своїх руках понад 61% активів обробної промисловості.

Як уже згадувалося, особливе місце в структурі господарства США належить нафтовим концернам. Наприклад, вартість про­дажу компанії «Ексон» перевищує ВНП багатьох країн світу. Сумарний обіг 20 американських нафтових компаній можна при­рівняти до прибуткової частини федерального бюджету США.

Міцні позиції у США тримає військово-промисловий комп­лекс. Військові концерни мають гарантований ринок збуту і одер­жують більш високий, ніж у цивільних галузях, прибуток.

Високий ступінь концентрації капіталу характерний для про­мисловості та кредитно-фінансової сфери США. Так, наприклад, понад 99% виробництва автомобілів зосереджено в руках трьох гігантських концернів «Дженерал моторc», «Крайслер», «Форд». У 50 банках зосереджено більш як 35% активів і 32% депозитів усіх банків США.

Незважаючи на підсилення у 80-і роки японських і німецьких конкурентів, американські транснаціональні корпорації зберіга­ють домінуюче положення у світовій економіці. У США нарахо­вується понад 2 тис. ТНК, які створили за межами США «другу економіку», що не поступається за своїм потенціалом національ­ним господарствам Німеччини, Франції, Великобританії і може бути прирівняна до економіки самих США, стає важливою сфе­рою діяльності американських компаній на світовому ринку.

Суттєвою закономірністю розвитку економіки США є зроста­юче значення середнього й малого бізнесу. В його рамках вироб­ляється не менш як 40% валового національного продукту. І все ж таки американська дійсність свідчить про те, що суттю еконо­мічної системи є приватна власність.

Слід зазначити, що в США існує відносно невеликий держав­ний сектор. Частка державного сектора у валовому національно­му продукті становить 11–12%. Держава володіє 33,9% всієї землі в країні, їй належить 1/4 всіх капіталовкладень у виробництві. З допомогою різних економічних важелів, таких як бюджет, кредит­но-грошова політика, фінансування соціальних і науково-дослід­ницьких програм, контроль за якістю товарів, зовнішньоеконо­мічні операції, держава активно регулює економічні відносини. Економічній системі США притаманна тенденція до розширен­ня масштабів узагальнення виробництва.

Соціальна структура суспільства. Конституція США не міс­тить ніяких положень про соціальну структуру американського суспільства. Офіційна статистика свідчить, що понад 90% еконо­мічно активного населення США працюють за наймом. Частка осіб, які володіють основними засобами виробництва, сягає 4% самодіяльного населення. Характерно, що ця порівняно невели­ка частина населення вельми неоднорідна. Тут виділяються такі прошарки: надто багаті власники (так звана «економічна еліта»), річний прибуток яких перевищує 100 тис. доларів (0,3–0,25%); великі власники, які володіють значною кількістю промислових, торговельних і транспортних підприємств. Не більше 10 тис. та­ких осіб володіють капіталом в 10–50 млн доларів; середні влас­ники (до 500 тис. осіб), які володіють підприємствами, фірмами, кредитними закладами, активи їх сягають 10 млн доларів; дрібні власники – володарі підприємств з активами до півмільйона до­ларів, їх число перевищує 1,5 млн осіб.

Не можна обійти увагою й доволі численний (5 млн осіб) про­шарок власників, які беруть участь у процесі виробництва мате­ріальних благ, працюють у сфері побуту і т. п., у їх числі дрібні торговці, ремісники, володарі невеликих контор, дрібні фермери. У середині 90-х років у США у приватній власності нараховува­лося близько 11 млн фірм. Понад 90% з них мали річний прибу­ток до 100 тис. доларів, у тому числі понад 70% – до 25 тис. до­ларів.

У розвинутому соціально-економічному суспільстві, яким є американське, значне місце посідає так званий середній проша­рок суспільства: службовці, особи вільних професій (письменни­ки, художники, юристи, лікарі) – інтелігенція, тобто особи, які займаються інтелектуальною працею, їх кількість перевищує 23% самодіяльного населення країни.

Найчисленнішим соціальним утворенням американського сус­пільства є робітники – близько 60 млн осіб, у тому числі у сфері матеріального виробництва близько 26 млн (1 млн сільськогос­подарських робітників) і в невиробничій сфері (працівники торгівлі, сфери послуг, рядові конторські службовці) близько 30 млн осіб.

Як уже зазначалося, домінуючою формою підприємництва є акціонерні товариства – корпорації. Поряд із власниками вели­кого акціонерного капіталу влада в акціонерних товариствах на­лежить вищим управляючим. Свої пости президентів компаній, директорів і членів правління корпорацій вищі управляючі вико­ристовують для перетворення на крупних власників акціонерно­го капіталу. Формально – вони надомні службовці, насправді – належать до класу капіталістів. Керівники найкрупніших корпо­рацій і банків фактично належать до класу крупних власників. Зосередження у крупних власників соціальної значущості та при­боркання ролі вищої управлінської бюрократії – найхарактерні­ша риса соціальної структури високорозвинутих зарубіжних країн.

І, насамкінець, – бідняки у США. Бідняками офіційно вважа­ють осіб, щорічний дохід яких не перевищує так званої межі бідності. На початку 90-х років цією межею визнано 12 тис. до­ларів для сім’ї з чотирьох осіб. Рівень доходу визначається так: обчислюється мінімальна вартість харчування, необхідного для підтримки фізичного існування сім’ї з чотирьох осіб; ця сума потім множиться на три, виходячи з того, що вартість харчування (у США) становить одну третину необхідних витрат бідної сім’ї. Дві третини витрачається на житло, одяг, транспорт, медичне обслу­говування тощо. Це – стандарт. Передбачені й інші коефіцієнти, якщо йдеться про інший кількісний склад сім’ї. У США офіційно нараховується близько 35 млн осіб, чий прибуток нижче офіцій­ної «межі бідності», і ще 12–14 млн, чий прибуток трохи переви­щує цей рівень.

Важлива роль у суспільно-політичному житті країни належить підприємницьким союзам (асоціаціям). Існують вони як на місце­вому, так і на загальнонаціональному рівні. Усього їх нараховуєть­ся понад 40 тисяч. Найбільші з них: Національна асоціація про­мисловців (НАП – 1895 р.) і Торгова палата (1912 р.). Про харак­тер діяльності цих організацій свідчить їхня структура. На чолі НАП стоїть рада директорів (150–160 осіб), під керівництвом якої діють комітети: зовнішньої політики, економіки, сільського господарства, трудових відносин, національної оборони. У штабах цих комітетів народжуються проекти важливих законів, планів і програм, які реалізуються через органи державної влади. До тор­гової палати входять 65 тис. фірм і корпорацій. НАП об’єднує близько 75% усіх промислових компаній США.

Невід’ємним елементом американської політичної системи є лобізм (від англ. – кулуари). Лобізм – це специфічний інститут, з допомогою якого здійснюється могутній вплив приватних і гро­мадських організацій («групи натиску») на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовні­шньої політики. Мета лобізму – добиватися від Конгресу, Білого дому, міністерств і відомств, легіслатур і виконавчих органів штатів ухвалення чи відхилення тих чи інших законодавчих або адміністративних актів.

Для здійснення цієї мети у США існує розвинута матеріальна структура. По-перше, практично всі крупні корпорації, підприє­мницькі спілки, професійні спілки, різні спеціалізовані організації мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються лобі­стською діяльністю. Вони можуть нараховувати до кількох сот лобістів у своєму складі. По-друге, зацікавлені групи, насамперед крупні промислово-фінансові, активно користуються послугами найманих лобістів, у ролі яких часто виступають юридичні, про­пагандистські та консультативні фірми та їхні провідні співробіт­ники. Існують і спеціальні організації, метою яких є виключно ло­бістська діяльність.

Абсолютна більшість осіб, що займаються лобістською діяль­ністю, – юристи. Чимало серед них колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, членів Палати представників, керів­ників відділів міністерств тощо. Їх попередній досвід дуже важ­ливий у новій діяльності, оскільки вони добре обізнані з проце­дурними питаннями вироблення і прийняття рішень. У них збе­реглися зв’язки з тими, хто продовжує перебувати на державній службі. Такі особи цінуються дуже високо, і за їхніми послугами охоче звертаються.

Для досягнення поставлених цілей лобісти використовують різноманітні методи: виступають на слуханнях у комітетах Конг­ресу з висловлюванням позицій зацікавлених сторін, складають і представляють для внесення проекти законів, фінансують виборчі кампанії кандидатів у Конгрес, допомагають «потрібним» конг­ресменам виступити з публічною лекцією тощо.

Офіційні вимоги до лобістської діяльності полягають у тому, що згідно з прийнятим у 1946 р. Федеральним законом про регу­лювання лобізму, особи й організації, які виступають у ролі лобістів, повинні реєструватись у палатах конгресу. Однак ця вимога на практиці нерідко порушується.

У США ніколи не було державної Церкви. Релігія, за Консти­туцією США, є особистою справою громадян. Проте це положен­ня у реальній дійсності порушується. Уряд утримує капеланів у Конгресі, в армії, на флоті, у в’язницях. Церковна власність не оподатковується, Президент приймає клятву на Біблії, національ­ним девізом є слова: «Ми покладаємось на Бога». У США фак­тично відсутній масовий атеїзм. За результатами опитування, 98% американців – віруючі, з них 40% щотижня відвідують храм своєї конфесії.

Для США характерний високий ступінь релігійного плюралі­зму. Усього в країні нараховується близько 2 тис. об’єднань, які мають різні віросповідання. Основне релігійне спрямування в США – протестантизм. Протестанти складають 57% населення країни, у південних штатах їх 74%, у західних – 63%. Найбільшим із спрямувань американського протестантизму є баптизм (20% населення). Лютерани (7% населення) – в основному нащадки німецьких і скандинавських емігрантів. Також існує Єпископаль­на церква (3% населення). Об’єднана Церква Христа – 2% насе­лення і деякі інші. Католицизм сповідують 28% населення; в ос­новному це нащадки емігрантів з католицьких країн. 2% населен­ня сповідують іудаїзм; це найзаможніша та найосвіченіша з релігійних общин. Помітну роль відіграє в США і православ’я. У країні існує 26 окремих незалежних церков, які поділяються за етнічною ознакою. Діють тут також багато релігійних сект, що ви­никли на місцевому ґрунті.

У політичних системах США певне місце посідають проф­спілки. Перші профспілки були створені на початку XIX століття. Це були організації кваліфікованих робітників ремісничого типу, тобто цехові профспілки. Об’єднання йшло суворо за цехами в певній місцевості. Переломним моментом у розвитку руху були 30-і роки минулого століття, коли основною силою стала маса напівкваліфікованих робітників. На цей час почали виникати проф­спілки на виборчих засадах. Вони об’єднували робітників неза­лежно від відмінностей у професії та рівня кваліфікації.

Тепер профспілки нараховують у своїх лавах понад 24 млн осіб. Найбільшою профспілкою є Американська федерація праці – Кон­грес виробничих профспілок, створений 1955 р. АФП-КВП – найвпливовіша організація, яка представляє інтереси профспілково­го руху в державних органах – Конгресі й федеральних відомствах. Мета діяльності АФП-КВП така: законодавчо захищати інститут укладення колективних угод від його руйнування корпораціями та державою; домагатися від держави проведення такої соціаль­ної та економічної політики, яка б сприяла повній зайнятості й зменшенню соціальної нерівності у суспільстві. У середині 90-х років АФП-КВП об’єднувала понад 90 галузевих і багатогалузе­вих профспілок, які нараховували у своїх лавах близько 15 млн осіб.

Другим за розміром у США є Об’єднання профспілкових дій, створене 1966 р. Понад 4 млн осіб, що входять до об’єднання, зо­середжують свої зусилля на вирішуванні внутрішніх проблем США. Є у країні ще дві великі профспілки – автомобілебудівників, а також водіїв вантажних машин і складських робітників (3,5 млн). Неорганізованою залишається основна маса робітників хімічної, текстильної, харчової і деяких інших галузей.

Політичні партії. Історично в США склалася двопартійна си­стема, тобто політичне панування двох найбільш впливових полі­тичних партій – республіканської і демократичної. Спочатку партії достатньо чітко розмежовували свої інтереси. У той самий час, уже в 50-х роках XIX ст. в Америці суспільних суперечнос­тей було набагато менше порівняно з європейським суспільством.

Наприкінці XVII ст. виділилися два основних угруповання. По-перше, це федералісти, які прагнули створення сильного со­юзу штатів, тобто унітаризації держави. Пізніше це угруповання перетворилося на ядро демократичної партії. І, по-друге, респуб­ліканці, які вимагали політичного життя і збереження широкої автономії штатів. Заслугою республіканців у той час було здійснення ряду прогресивних реформ, які були пов’язані пере­важно з діяльністю Президента Т. Джефферсона. Проте у другій половині XIX ст. у цьому питанні сталися істотні зміни. Демок­ратична партія, яка мала як соціальну базу південні штати, пере­творилася на партію, що боролася за збереження рабства. Респуб­ліканська партія очолила боротьбу Півночі проти Півдня. Таким чином, колись дві головні партії в США у той час являли собою дійсно ворогуючі політичні організації, розділені серйозними су­перечностями. Після поразки рабовласницького Півдня капі­талізм почав швидко поширюватися на його території, в резуль­таті чого основа корінних суперечностей між республіканцями і демократами зникла.

Нині жодної істотної різниці між демократами й республікан­цями не існує. Основні функції обох партій складаються з того, щоб забезпечити добір, висунення і обрання на виборні посади своїх представників.

Слово «партія» у звичайному його розумінні може бути засто­соване до цих партій з деякою умовністю. Річ у тім, що і респуб­ліканська, і демократична партії не мають постійного членства, і кожний, хто голосував на виборах за представників тієї чи іншої партії, може вважати себе або республіканцем, або демократом. Партії не мають постійних політичних програм, партійних білетів, не збирають членських внесків. Тільки у 1974 р. демократи впер­ше прийняли устав своєї партії. До кожних президентських ви­борів партії розробляють свої передвиборчі програми.

У США існують і виявляють певну активність інші політичні партії. Вони мають вплив у масштабах окремих штатів, на місце­вому рівні і навіть досягають успіху у проведенні своїх кандидатів на суспільні посади.

Наприклад, протягом першої третини XX ст. Соціалістична партія мала два місця у Палаті представників і понад 50 постів мерів міст.

Губернатором штату Вісконсин протягом кількох років був член Прогресивної партії, а у 1974 р. губернатором штату Мен став незалежний кандидат, який переміг і республіканців, і демо­кратів.

У загальнодержавних масштабах лише раз сталося так, що Президентом був обраний представник другорядної партії – Ав­раам Лінкольн, якого було висунуто 1860 р. новоствореною тоді Республіканською партією. Але вже тоді двопартійна система на­стільки укоренилася в політиці, що одна з найбільших на той час політичних організацій – ВІГІ – швидко втратила свій вплив і через кілька років розпалася, залишивши на політичній арені знов-таки дві головуючі партії: республіканську і демократичну.

 

< Попередня   Наступна >