60

---

§ 1. Конституція

Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кож­ної з них відповідало перехідним етапам в історії розвитку дер­жави.

Перша конституція Німеччини була дарована Імператором Вільгельмом І в 1871 р. Вона юридично закріпила об’єднання краї­ни. 6 лютого 1919 р. Національні збори, обрані на підставі загаль­них виборів і наділенні установчими повноваженнями, прийня­ли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію, як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найдемократичніших конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріп­лена конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі по­вноваження голови держави вкупі з тривалим терміном повнова­жень (7 років), відсутність реальної «стримуючої» противаги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX ст.

Нині діюча конституція Німеччини 1949 р. офіційно іменуєть­ся Основним законом. Основний закон Федеративної Республі­ки Німеччина був створений у 1949 р. з метою надання державі на «перехідний період» нового, вільнодемократичного ладу. Ос­новний закон був задуманий не як остаточна конституція, а як тимчасовий закон. За народом Німеччини залишалося право «у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеччини». Згодом Основний закон виявився здатним нести навантаження фундаментом стабільного демократичного суспільства. Заповідь Основного закону про возз’єднання була виконана у 1990 р. На засадах Договору про об’єднання, який регулював вступ НДР до Федеративної Республіки, по-новому були сформульовані пре­амбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст кон­ституції документує, що німецький народ із приєднанням НДР знову досяг

своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 р. Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Його основні засади у вигляді «франкфуртських документів» були розроблені у червні 1948 р. на конференції представників окупаційної влади з прем’єр-міністрами земель у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створений комітет з 22 німець­ких фахівців у галузі конституційного права, який відповідно до «франкфуртських документів» підготував проект конституції. Для остаточної редакції і ухвалення проекту конституції була сформована парламентська рада із 65 представників земель. Ро­бота парламентської ради до самого прийняття конституції про­ходила під контролем і тиском влади країн Заходу. Після прийняття Основного закону парламентською радою, його ухвалення окупаційними владами і ратифікацією ландтагами земель 23 трав­ня 1949 р. відбулася процедура його підписання.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття була велика роль окупаційних влад. Безсумнівним впливом західної окупаційної влади можна пояснити і зміст ст. 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість «передати верховну владу міждержавним установленням».

У цілому, конституція ФРН подібно до інших післявоєнних конституцій є відображенням нового співвідношення соціальних сил як усередині країни, так і на міжнародній арені. Конституція Німеччини виходить із принципів загальнолюдських цінностей: демократії, розподілу влади, рівності, справедливості тощо. Фе­деративна Республіка Німеччина визначається конституцією як демократична, соціальна і правова держава. В багатьох місцях кон­ституції можна відчути прагнення уникнути помилок, що призве­ли до падіння демократичної Веймарської республіки. Законодав­цями у 1948 р. були, як зазначалося вище, прем’єр-міністри утво­рених у західних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, яка була обрана ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аденауера схвалила основний закон, що був оприлюднений 23 травня 1949 р.

Під час урочистостей до 40-го ювілею Федеративної Республі­ки у 1989 р. Основний закон був визнаний найкращою і найвільнішою Конституцією, яка будь-коли існувала на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспільства. Як жодна інша серед колишніх німецьких конституцій, Основний закон увійшов у свідомість громадян і визнавався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до сьогодні оминали серйозні консти­туційні кризи.

Основні права. На першому місці у конституції закріплено ка­талог основних прав і обов’язків держави щодо поважання і захи­сту гідності людини. Ця гарантія доповнюється загальним пра­вом на вільний розвиток особистості. Надається широкий захист від протиправних втручань держави. На поважання людської гідності і свободу особистості можуть розраховувати рівною мірою як німці, так й іноземці. До класичних прав, що називає Основ­ний закон, належить свобода віросповідання, свобода слова (включаючи свободу преси) і гарантія власності. Сюди належать також свобода мистецтва і науки, право утворювання коаліцій, право захисту таємниці листування, поштових і телеграфних відправлень, принциповий захист від примусу до праці й приму­сової роботи, недоторканність житла, а також право відмовляти­ся від військової служби з міркувань совісті.

Громадянські права, що на протилежність вищеназваним сто­суються лише німецьких громадян, торкаються переважно полі­тичних прав співучасті і права вільної професійної діяльності. По суті, сюди належать право на проведення зборів, право заснову­вати спілки і товариства, право вільного пересування територією Федеративної Республіки (включаючи виїзд), право вибору про­фесії і роботи за фахом, заборона видачі громадян іншим держа­вам, а також виборче право.

Поруч із правами свободи стоять права рівноправності. Основ­ний закон конкретизує загальне положення про рівність всіх лю­дей перед законом визначенням, що ніхто не може зазнати обме­жень або одержати перевагу завдяки статі, походженню, расі, мові, батьківщині, вірі, або політичному світогляду. Виразно зазна­чається рівноправність чоловіка і жінки, і, нарешті, конституція гарантує всім німцям рівний доступ до громадських служб.

Основні права розглядають також відношення окремого гро­мадянина до таких соціальних об’єднань, як шлюб, сім’я, церква, школа, але також держави, надто у її властивості як соціальна дер­жава. Вони частково гарантують громадянинові безпосередні до­магання на послуги з боку держави, як, наприклад, на державне забезпечення.

Основним правом, що вже за своєю суттю стосується лише іно­земців, є вперше гарантоване в німецькій конституції право при­тулку, яке дає політичне переслідуваним іноземцям право на полі­тичний притулок на терені Федеративної Республіки. Багаторіч­не, а останніми роками майже неконтрольоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів притулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого політичного переслідування у своїх країнах і мали лише економічні мотиви в своїх домаганнях на от­римання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосу­вання основного плану на політичний притулок до дійсно пере­слідуваним.

Після довгих, здебільшого палких дебатів між прихильника­ми необмежено діючого від 1949 р. безприкладного у світі основ­ного права на політичний притулок і поборниками нової редакції права на притулок, що відповідає дійсності, з метою збереження його основного значення і приведення у відповідність із правови­ми нормами всіх інших країн ЄС була схвалена потрібними для цього двома третинами голосів Німецького бундестагу поправка до права на політичний притулок. Не торкаючись основного по­ложення «Переслідувані з політичних мотивів мають право на притулок», від липня 1993 р. діє нова стаття Основного закону, що уможливлює нову процедуру розглядання заяв щодо надання притулку. Наріжними положеннями нового формулювання пра­ва на притулок є:

– іноземці з держав ЄС або «надійних третіх країн», тобто країн, де гарантується застосування Женевської конвенції про біженців і Європейської конвенції про права людини, не можуть посилатися на право політичного притулку; не виникає навіть (тимчасового) права на отримання притулку;

– процедура розглядання заяв щодо надання притулку скоро­чується;

– внаслідок запобіжних заходів унеможливлюється багатора­зове одержання державної допомоги;

– прожитковий мінімум шукачів притулку забезпечується принципово шляхом натуральної допомоги.

Окремі основні права можуть згідно з конституцією обмежу­ватися безпосередньо законом або посередньо на підставі певно­го закону. Але ніколи ніякий закон на може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного зако­ну порівняно з колишніми конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні базувалися на зобов’язуючих про­грамних деклараціях. Сьогодні усі три гілки державної влади, пар­ламенти як законодавці, так само, як і уряди, суди, адміністра­тивні органи, поліція і збройні сили зобов’язані суворо дотриму­ватися основних прав. Кожний громадянин має право оскаржити рішення або дії держави у Федеральному конституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одного із основних прав. Внас­лідок приєднання до Європейської конвенції захисту прав люди­ни і основних свобод у 1952 р. Федеративна Республіка Німеччина від 1955 р. підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стаття 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підписали, на оскарження дій власної держави перед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. У 1973 р. Федеративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об’єднаних Націй.

 

< Попередня   Наступна >