89

---

§ 4. Вищі органи державної влади

Конституційними органами із переважно легіслативними (за­конодавчими) завданнями є Бундестаг і Бундесрат. Виконавчі зав­дання, тобто державні дії, здійснюють передусім федеральний уряд з федеральним канцлером та федеральний Президент. Функ­ція судочинства на конституційному рівні припадає на Федераль­ний конституційний суд.

Федеральний Президент. Главою держави Федеративній Рес­публіці Німеччина є федеральний Президент. Він обирається строком на п’ять років Федеральними зборами – конституційним органом, що скликається лише з цією метою. Він складається із депутатів Бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслужені особи, які не належать до парла­менту землі. Федеральний Президент обирається більшістю го­лосів Федеральних зборів строком на п’ять років. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний Президент представляє Федеративну Республі­ку Німеччина з точки зору міжнародного права. Він укладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і прий­має послів. Сама ж зовнішня політика є справою федерального уряду.

Федеральний Президент призначає і звільняє федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів.

Він може милувати злочинців. Він перевіряє конституційне ух­валення законів, після чого вони публікуються у Віснику Феде­ральних законів.

Він пропонує Бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та при­значає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не зна­ходить згоди Бундестагу, то федеральний Президент за пропози­цією канцл

ера може розпустити Бундестаг. У 1972 і 1983 роках таким чином були викликані дострокові вибори. Федеральний Президент уособлює єдність політичного устрою держави своє­рідним способом. Він стоїть понад партійними межами і символі­зує все те, що єднає державу і конституційний лад. Попри його переважно представницькі завдання федеральний президент як вирівнююча, нейтральна сила над політичною боротьбою може здобути великий особистий авторитет. Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними політич­ними справами встановити мірки для політичної і моральної орі­єнтації громадян. Більшість актів Президента повинна бути контрасігнованою головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

Бундестаг. Німецький Бундестаг є народним представницт­вом Федеративної Республіки Німеччина. Він обирається наро­дом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції од­нопалатним, а фактично складається з двох палат – Бундестагу (Федеральний з’їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власне парламентом є Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, які оби­раються загальними виборами строком на чотири роки. Бундес­рат відповідно до ст. 50 Основного закону вважається органом через який землі беруть участь у законодавстві й управлінні фе­дерацією та в справах Європейського Союзу. У складі Бундес­рату – 69 чоловік, які призначаються урядами земель на чотири роки із свого складу. Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх го­ловуючих і створюють постійні комітети. Засідання палат про­водяться відкрито, якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите засідання. Основний закон визначає коло пи­тань, які стосуються виключно законодавчої компетенції федерального парламенту і конкуруючої законодавчої компетенції центру і земель.

Процедура прийняття федеральних законів відбувається на­ступним чином. Законопроект приймається Бундестагом і відра­зу передається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не ухвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний ко­мітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет пропонує якісь зміни до прийнятого законопроекту, ос­танній має вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект, ух­валений Бундестагом вдруге, може бути знову відхилений Бун­десратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається до Бундестагу втретє, і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу також належать контрольні повноваження щодо уряду. Вони виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, у роботі слідчих комісій та в праві вимагати відставки уряду.

Розпущення (дострокове) Бундестагу є можливим лише як виняток і є справою федерального Президента. Найважливіши­ми завданнями Бундестагу є законодавство, вибори федерально­го канцлера і контроль за роботою уряду.

Пленум Бундестагу є форумом великих парламентських де­батів, передусім, якщо там дискутуються вирішальні питання зов­нішньої і внутрішньої політики. На переважно закритих для пуб­ліки засіданнях парламентських комісій провадиться попередня робота вад кожним законом, там має бути погодженою політична конструктивна воля із компетентністю експертів. У комісіях зна­ходиться також центр ваги парламентського контролю за діяль­ністю уряду. Різноманітність специфічних питань інакше не мож­на було б подолати. Свої комісії Бундестаг сформував, наслідую­чи відомий розподіл федерального уряду. Робота комісій сягає від справ зовнішньої політики до соціальних питань Бюджетної комісії, яка має особливе значення, бо вона втілює бюджетні по­вноваження парламенту. До Петиційної комісії може звернутися кожний громадянин із проханням або скаргою.

Від 1949 р. до кінця останньої легіслатури 1994 р. на розгляд парламенту було винесено 7500 проектів законів, а 4600 із них були ухвалені. Більшість законів походить від федерального уря­ду, менша частина від парламенту або також Бундесрату. Проекти законів проходять у Бундестагу три читання і, як правило, один раз скеровуються до компетентної комісії. Під час третього чи­тання відбувається остаточне голосування. Закон (за винятком змін до конституції) вважається ухваленим, якщо він одержує більшість голосів. Проекти законів, що стосуються федеральних земель, мають бути схваленими також Бундесратом.

Депутати німецького Бундестагу обираються загальними, пря­мими, вільними, рівними і таємними виборами. Вони є представ­никами усього народу, не пов’язані дорученнями та директива­ми, відповідають лише перед своєю совістю. Таким чином, вони посідають вільний мандат. У відповідності з їх партійною прина­лежністю вони об’єднуються у фракції або групи. Свобода совісті і політична солідарність зі своєю партією можуть іноді стикати­ся. Але навіть якщо депутат залишає свою партію, за ним збері­гається мандат Бундестагу. Тут з усією чіткістю виявляється за­лежність депутатів.

Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад комісій. За старим німецьким конституційним звичаєм президент Бундес­тагу обирається із лав найсильнішої фракції.

Фінансова незалежність депутатів забезпечується відшкоду­ванням, яке відповідає значенню депутатської посади. Той, хто був членом парламенту щонайменше вісім років, після досягнен­ня граничного віку отримує пенсію.

Бундесрат, представництво 16 федеральних земель, бере участь у справах законодавства та урядування федерації. На про­тилежність сенаторській системі федеральних штатів США або Швейцарії, Бундесрат не складається із обраних народних пред­ставників, його утворюють члени урядів земель або їх уповнова­жені. Залежно від кількості мешканців землі мають три, чотири, п’ять або шість голосів; вони можуть віддаватися лише одностай­но. Більше половини всіх законів вимагають схвалення передусім тоді, коли зачіпаються істотні інтереси земель, наприклад, коли вони торкаються фінансів або суверенності урядування. У кож­ному випадку зміни конституції потребують згоди Бундесрату двома третинами голосів. У решті випадків Бундесрат має лише право на заперечення, яке бундестаг може провалити більшістю голосів. Якщо Бундестаг і Бундесрат не можуть дійти згоди, то з членів обох палат має бути утворена погоджувальна комісія, яка здебільшого може знайти компроміс.

У Бундесраті інтереси землі час від часу виступають вище пар­тійних інтересів; голосування може призвести до інших резуль­татів, ніж можна було б очікувати від співвідношення більшості голосів політичних партій. Це говорить на користь федералізму. Федеральний уряд не завжди може покластися на те, що уряд землі, який утворюється тією самою партією, буде йому в усьому слідувати. Кожна земля у Бундесраті зі своїми специфічними інте­ресами шукає іноді союзу з іншими землями, що прагнуть тієї самої мети, незалежно від того, яка партія формує там уряд. Це веде до зміни більшостей. Завжди повинні бути знайдені компро­міси тоді, коли ті партії, що утворили федеральний уряд, не ма­ють більшості в Бундесраті.

Бундесрат обирає із числа представників земель за встановле­ною черговістю свого президента строком на один рік. Президент Бундесрату виконує повноваження федерального Президента, якщо тому щось заважає.

Федеральний уряд. Федеральний уряд, «кабінет», складаєть­ся із федерального канцлера і федеральних міністрів. Федераль­ний канцлер у межах федерального уряду і стосовно федераль­них міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у фе­деральному кабінеті. Лише від один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному Президен­тові пропозицію щодо їх призначення або звільнення. Крім того, канцлер визначає кількість міністрів і встановлює галузі їх діяль­ності. Сильна позиція канцлера базується, передусім, на його ди­рективній компетенції: він визначає директиви урядової політи­ки. У рамках цих директив федеральні міністри керують своїми відомствами самостійно і на власну відповідальність. У політичній практиці канцлер повинен у межах урядових коаліцій враховува­ти також домовленість із партнером по коаліції.

Не без підстав німецьку урядову систему називають «канц­лерською демократією». Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у «конструктив­ному вотумі недовіри». Цей пункт був свідомо включений до Ос­новного закону на протилежність Веймарській Конституції. Це має протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у відхиленні уряду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд. Більше того, Бундестаг, який хоче висловити недовіру канцлеру, має водночас усунути канцлера за допомогою конструктивного вотуму недовіри. Такі спроби робилися двічі, але вдалася лише одна: внаслідок висловленої у жовтні 1982 р. недо­віри тодішньому федеральному канцлеру Гельмуту Шмідту був обраний федеральним канцлером Гельмут Коль. Вотум недовіри окремому федеральному міністрові Основний закон не визнає.

Фактично повноваження уряду дуже широкі. Він здійснює всі функції з управління державою і має сильні позиції в законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьо­му його законопроекти мають пріоритет. У разі відхилення тако­го законопроекту Бундестагом Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може оголосити стан «законодавчої необх­ідності», і тоді для прийняття цього законопроекту досить ухва­лення Бундесрату.

Федеральний конституційний суд. Федеральний конститу­ційний суд в Карлсруе стежить за додержанням Основного зако­ну. Він складається з двох сенатів, по вісім членів Федерального конституційного суду в кожному. Очолює роботу всього суду і першого сенату голова суду. Робота другого сенату координуєть­ся віцеголовою. Він вирішує спірні питання тлумачення Консти­туції, наприклад, між федерацією і землями або між окремими федеральними органами. Лише цей суд має право визначити, чи є якась партія загрозою для вільнодемократичного ладу і чи є вона антиконституційною; у цьому випадку він дає розпорядження про розпуск партії. Він перевіряє федеральні закони і закони земель щодо їх відповідності Основному закону; якщо він оголошує якийсь закон антиконституційним, то цей закон не може більше застосовуватись. У випадках такого роду Конституційний суд діє лише тоді, коли до нього звертаються певні органи, такі як феде­ральний уряд, уряд земель, щонайменше третина членів парла­менту або суди.

Крім того, кожний громадянин має право подати конститу­ційну скаргу, якщо він почуває себе позбавленим основних прав з боку держави. Але до цього він повинен, як правило, звернутися до компетентного суду і одержати там відмову.

Більшість земель, які входять до складу ФРН, мають свої кон­ституційні суди, компетенція яких обмежена тлумаченням положень конституцій земель і розглядом скарг на порушення закріп­лених у них прав. Рішення цих судів не підлягають оскарженню. Заміщення посад у судах земель здійснюється по-різному. В од­них землях судді призначаються прем’єр-міністром, у других – міністром юстиції даної землі, у деяких землях призначенню пе­редують вибори кандидата спеціальною комісією, до складу якої входять депутати парламенту землі, судді і адвокати. Усі судді призначаються на свої посади довічно.

Безпосередньо федеральним парламентом обираються, як за­значалося вище, тільки судді Федерального конституційного суду на строк 12 років.

Дотепер Федеральний конституційний суд вирішив понад 80 тис. справ. Приблизно 76 тис. із них торкалися конституцій­них скарг, із яких лише 2 тис. були успішними. Знову і знову роз­глядалися питання великого внутрішньополітичного і зовнішнь­ополітичного значення, що викликали найбільше зацікавлення громадськості, наприклад, чи відповідає Основному закону те, що німецькі солдати беруть участь у військових місіях Організації Об’єднаних Націй. Федеральні уряди всіх політичних відтінків були змушені схилятися перед рішеннями суддів із Карлсруе. Про­те суд завжди підкреслює, що він не бачить своє завдання в тому, щоб пропонувати державним органам певні політичні дії. Феде­ральний конституційний суд складається з двох сенаторів, кож­ний з яких має вісім суддів. Судді обираються наполовину Бун­дестагом, наполовину Бундесратом, їх строк служби становить дванадцять років; перевибори не дозволяються.

 

< Попередня   Наступна >