89

---

§ 4. Вищі органи державної влади

Парламент. Законодавча влада належить парламенту, що скла­дається з двох палат: Національних зборів (557 депутатів від мет­рополії і 22 від заморських територій) і Сенату (321 член).

Парламент збирається один раз на рік на сесію, що відкриваєть­ся в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робо­чий день червня. Кількість днів, протягом яких палати можуть засідати, не повинна перевищувати 120. Можуть проводитися як додаткові засідання, так і надзвичайні сесії, відкриття і закриття яких здійснюється декретом Президента республіки.

Члени парламенту захищені депутатським індемнітетом, а з 1995 р. – обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні. Будь-який імперативний мандат недійсний, права відкликання не існує. Сумі­щення депутатського мандата з державними посадами заборонено.

Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого, крім голови палати, входять віце-голови, секре­тарі та квестори. Головою палати обирається представник найбільш значної партійної фракції в палаті. Крім керівництва, на засіданнях палати голова має й інші важливі повноваження: голови палат призначають по три члени до Конституційної ради, голова нижньої палати є представником у Конгресі парламенту при затвердженні поправок до Конституції, а голова верхньої па­лати виконує функції Президента Республіки у разі введення над­звичайного стану. Голова палати за потребою має право виклика­ти до палати військової частини.

Голова Національних зборів обирається на весь строк легісла­тури (п’ять років), а голова Сенату – після кожного часткового поновлення цієї палати (сенат обирається на дев’ять років і по­новлюється на третину кожні три роки).

: justify;">У палатах створюються наради голів у складі голови і віце-голів, голів постійних комісій, голів парламентських партійних фракцій, одного з міністрів, а в національних зборах ще й гене­рального доповідача фінансової комісії. На цих нарадах визна­чається організація обговорення питань порядку денного.

Як і в інших парламентах, у палатах французького парламен­ту відповідно до ч. 2 ст. 43 Конституції, створюється по шість по­стійних комісій, що попередньо розглядають законопроекти й певною мірою контролюють діяльність уряду. Кожний парламен­тар повинен входити до складу будь-якої постійної комісії.

Поряд із постійними комісіями на вимогу уряду або за рішен­ням відповідної палати можуть створюватися спеціальні комісії для вивчення якогось конкретного законопроекту. До цих комісій на основі пропорційного представництва входять 41 член ниж­ньої палати і 24 члени, що обираються верхньою палатою. У разі необхідності створюються на пріоритетних началах погоджу­вальні комісії і тимчасові спеціальні комісії з розслідування і кон­тролю, а також особливі комісії (наприклад, з питань позбавлен­ня парламентської недоторканності).

У кожній палаті засновується парламентська делегація у спра­вах Європейських співтовариств.

Залежно від партійної належності парламентарі об’єднуються у фракції, іменовані політичними групами. У Національних збо­рах політична група повинна нараховувати не менше як 20 членів, а в Сенаті – не менше 14.

Повноваження парламенту. Французький парламент, як і пар­ламенти інших держав, має законодавчі, контрольні, судові, зов­нішньополітичні та інші повноваження.

Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає зви­чайні (прості) органічні та конституційні (що змінюють консти­туцію) закони. Законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено ст. 34 Консти­туції, в якій міститься перелік питань про законодавчі повнова­ження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повнова­жень, належать до компетенції уряду.

Крім того, повноваження парламенту в цій сфері обмежують­ся можливістю Президента проводити референдуми з цих питань, обминувши парламент, та інститутом делегованого законодавства, передбаченого ст. 38 Конституції.

Законодавча ініціатива належить прем’єр-міністру і парламен­тарям. Президент республіки формально таким правом не володіє. Урядові законопроекти подаються до будь-якої палати, а законо­давчі пропозиції парламенту – тільки до бюро його палати. Потім ці законопроекти передаються до постійної або спеціальної комісії. Подальша процедура складається із звичайних етапів – загальної дискусії, постатейного обговорення, голосування за проектом у цілому. Можливими є четверте і п’яте читання, якщо законопро­ект повертається з іншої палати неприйнятим.

При цьому уряд вправі припинити розгляд законопроекту і вимагати «блокованого голосування» з урахуванням тільки по­правок уряду. Ця процедура дозволяє уряду в будь-який час при­пинити дискусію за законопроектом. При цьому допускаються лише п’ятихвилинні виступи по одному представнику від фракції для пояснення мотивів голосування.

Законопроект передається до іншої палати не після остаточ­ного його прийняття, а після кожного читання, що зумовлює мож­ливість його тривалого руху з палати до палати способом «човника». Це може бути припинено урядом, який вправі відповідно до ст. 45 Конституції зажадати від парламенту створення паритет­ної комісії, поправки котрої повинні бути узгоджені з урядом. Якщо комісія не зможе розробити узгоджений текст законопро­екту або її варіант тексту не приймається обома палатами парла­менту, уряд може вимагати від Національних зборів прийняття остаточного рішення. Це дає змогу уряду допускати нескінченне «ходіння» законопроекту з палати до палати, якщо його доля для нього байдужа і, навпаки, у випадку заінтересованості паралізу­вати вето верхньої палати і прискорити прийняття закону. Уряд може також заявити про терміновість проекту до закінчення за­гальної дискусії в палаті, розраховуючи при цьому прийняти за­кон шляхом звичайної процедури без створення змішаної пари­тетної комісії.

Істотні особливості має процедура прийняття парламентом фінансових законопроектів. Проект вноситься до Національних зборів не пізніше третього вівторка жовтня попереднього року. Протягом 40 днів збори повинні провести перше читання законо­проекту. Сенат зобов’язаний прийняти рішення в 20-денний строк після передачі йому проекта. Якщо збори не приймають проект у першому читанні, то уряд передає первинний проект до Сенату, який може врахувати поправки, внесені Зборами і схвалені уря­дом. У цьому разі Сенат повинен визначитися за законопроектом у 15-денний строк. Якщо парламент у 70-денний строк не прийме проект фінансового закону, то останній може бути введений у дію ордонансом Президента. Така жорстка процедура прийняття про­ектів фінансових законів розцінюється як позитивне явище в силу їх особливої важливості для держави, хоча, з іншого боку, це дея­кою мірою обмежує можливості впливу парламенту на їхній зміст.

Після прийняття парламентом закон передається Президенту для промульгації. Підготовку закону до промульгації здійснює Генеральний секретар уряду. Він збирає підписи міністрів, забез­печує закон необхідними додатками. Протягом 15 днів Президент може застосувати слабке вето, тобто зажадати нового розгляду закону в парламенті, що може бути переборено простою більшістю.

Президент до підписання звичайного закону може направити його для висновку до Конституційної ради, органічні ж закони направляються туди в обов’язковому порядку. До підписання закону Президентом звернутися до Конституційної ради можуть де­путати і сенатори (не менше 60 членів кожної палати).

Особливості проходження проектів і пропозицій органічних законів визначені ст. 46 Конституції. За цими законами обгово­рення і голосування в палаті мають бути завершені протягом 15 днів. Якщо між палатами виникнуть розбіжності, то застосовуєть­ся розглянута вище процедура (ст. 45 Конституції). Проте в ос­танньому читанні Національні збори приймають закон абсолют­ною більшістю голосів своїх депутатів. При цьому, якщо органіч­ний закон стосується Сенату, то без згоди останнього він не може бути прийнятий. Усі органічні закони до їх промульгації перевіря­ються Конституційною радою.

Парламент може делегувати свої законодавчі повноваження уряду за умови тимчасового характеру такого делегування і на­явності в уряді програми здійснення цих повноважень. Уряд за делегованими повноваженнями видає ордонанси, які повинні бути внесені на розгляд парламенту до закінчення строку, визначено­го в делегуючому законі. В іншому разі вони втрачають юридич­ну силу і стають недійсними. Якщо парламент до закінчення стро­ку делегування не затвердить проект закону про ратифікацію ор­донанса, то останній розглядається як декрет уряду з правом оскарження до Державної ради – вищого органу адміністратив­ної юстиції.

Французький парламент активно використовує багато відомих світовій парламентській практиці форм контролю за діяльністю уряду. Водночас така поширена форма парламентського контро­лю, як інтерпеляція, хоча і передбачена ст. 156 Регламенту Націо­нальних зборів, проте, у зв’язку з тим, що її процедура збігається з процедурою резолюції недовіри, практично не застосовується.

Для здійснення контролю використовуються питання до міністрів на пленарному засіданні, створюються різні слідчі та контрольні комісії. З контрольними повноваженнями пов’язане право подачі до парламенту петицій, тобто звернень, що направ­ляються парламенту або через голову палати, або через свого пар­ламентаря.

Важливу роль у здійсненні парламентського контролю відіграє заснований 1973 р. парламентський посередник, призначений урядом. Громадяни не можуть звертатися безпосередньо до посе­редника, а направляють заяви через своїх депутатів і сенаторів.

Для поновлення порушених прав громадян посередник не має ніяких власних повноважень. Згідно з законом про посередника 1973 і 1976 років, останній дає рекомендації, необхідні для вирі­шення даної справи, і пропозиції про поліпшення діяльності відпо­відного органу.

За результатами парламентського контролю санкції до уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити уряд піти у відставку в результаті винесення резолюції недовіри або відмови в довірі. У разі відмови в довірі уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпуску. Право роз­пустити нижню палату має Президент.

Група депутатів (не менше 1/10 чисельності парламенту) може внести резолюцію недовіри, що голосується не раніш як через 48 годин після її внесення. Резолюція приймається абсолютною більшістю голосів від загальної кількості членів нижньої палати.

При відхиленні резолюції недовіри її авторам забороняється її повторне внесення протягом тієї ж звичайної або надзвичайної сесії. Проте, якщо резолюція недовіри внесена у відповідь на по­становку питання про довіру, то ця заборона не діє.

Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до оголошення війни, стану облоги та ратифікації міжнародних до­говорів. До судових повноважень парламенту належить створен­ня ним особливих судів для розгляду справ вищих посадових осіб – Високої палати правосуддя і Суду правосуддя республіки – й ого­лошення амністії. Висока палата правосуддя формується для здійснення правосуддя стосовно Президента республіки за дер­жавну зраду, а Суд правосуддя республіки – для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій. Інституту імпічменту у Франції не існує.

Президент. Президенту Республіки належить центральне місце в системі державних органів П’ятої республіки. Разом із уря­дом він утворює центральну виконавчу владу. Відповідно до ст. 5 Конституції, він стежить за додержанням Конституції, забезпе­чує своїм арбітражем нормальне функціонування державних інститутів, спадкоємність держави, вживає заходів щодо забезпе­чення її територіальної цілісності, забезпечує дотримання міжна­родних угод і договорів.

Президент Республіки обирається шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Строк повноважень Президента – п’ять років. Обмежень для переобрання не існує. Кандидат у Прези­денти повинен задовольняти всім вимогам, що ставляться до осіб, які обираються до Парламенту. Через те, що у Франції немає інсти­туту Віце-президента, у випадку дострокової вакансії посади Пре­зидента його обов’язки тимчасово виконує Представник Сенату, а якщо він теж не в змозі виконувати ці обов’язки, їх виконує уряд.

Нові вибори проводяться не раніш як через 20 і не пізніш як через 35 днів після відкриття вакансії. За весь час існування П’я­тої республіки двічі мали місце випадки дострокової вакансії по­сади Президента і проведення дострокових виборів: у 1969 р. у зв’язку з відставкою Президента де Голля і у 1974 р. у зв’язку зі смертю Президента Жоржа Помпіду.

Відповідно до ч. 11 ст. 7 період, коли Президент відсутній або не може здійснювати свої функції, не допускається ні голосуван­ня довіри уряду, ні перегляд Конституції.

Повноваження виконуючого обов’язки дещо обмежуються. Зокрема, він не може проводити референдум і розпустити Націо­нальні збори.

Президент Республіки має широкі повноваження. Згідно зі ст. 19 Конституції існує дві основні групи повноважень:

ті, що здійснюються Президентом самостійно, тобто в диск­реційному порядку (особисті повноваження);

ті, що потребують для свого здійснення контрасигнатури Прем’єр-міністра (іноді також окремих міністрів, відповідальних за виконання даного акта Президента).

До першої групи особистих повноважень Президента належать:

Право розпуску Національних зборів (з цього питання Пре­зидент повинен проконсультуватися з головами палат Парламен­ту і Прем’єр-міністром, хоча ці консультації його ні до чого не зобов’язують). Це право Президента обмежене трьома умовами: не може бути здійснений розпуск протягом року після поперед­нього розпуску; під час дії надзвичайного стану або виконуючим обов’язки Президента.

Право призначати Прем’єр-міністра і за його поданням інших членів уряду, а також відкликати їх. Призначення уряду Прези­дентом потребує наступного схвалення урядової програми ниж­ньою палатою парламенту, а це означає, що при призначенні Прем’єр-міністра Президентові доводиться враховувати позицію партійної більшості Національних зборів.

Право на пропозицію уряду під час сесії парламенту або на спільну пропозицію обох палат передавати на референдум будь-який законопроект з питань організації публічної влади, еконо­мічних або соціальних реформ і публічних служб, що сприяють їм або дозволяють ратифікацію міжнародного договору, який не суперечить Конституції, впливає на функціонування державних інститутів.

Право звертатися з посланнями до палат на їх роздільних засіданнях.

Право на свій розсуд головувати в Раді міністрів. Ніяке засі­дання уряду у формі Ради міністрів неможливе за відсутності Президента, крім випадку, коли він безпосередньо уповноважив іншу посадову особу здійснювати голосування на конкретному засіданні й у зв’язку з конкретним порядком денним.

Право вводити в країні надзвичайний стан. До введення над­звичайного стану Президент повинен провести такі самі консуль­тації, як і при розпуску Національних зборів.

Право звернення до Конституційної ради із запитами і при­значення однієї третини його членів.

Президент – глава Збройних сил, він головує у вищих радах і комітетах Національної оборони. У разі потреби Прем’єр-міністр може заміщати Президента як голова на засіданнях рад і комі­тетів Національної оборони.

Право помилування.

До повноважень Президента, що потребують контрасигнатури прем’єр-міністра або окремих членів уряду, належать: скли­кання парламенту на надзвичайну сесію; підписання декретів і ордонансів, прийнятих Радою міністрів; призначення вищих ци­вільних і посадових осіб та їх усунення; ратифікація окремих міжнародних договорів; призначення дипломатичних представ­ників; участь у розгляді законопроектом уряду.

Президенту належить право законодавчої ініціативи з питань, що стосуються конституційних переглядів, передачі законопро­ектів на референдум; а також право відкладального вето на зако­ни, прийняті парламентом, або право звернення і до Конститу­ційної ради на предмет відповідності закону Конституції.

Президент має широку регламентарну владу. У зв’язку з тим, що парламент вправі регулювати своїми законами тільки ті суспільні відносини, які визначені Конституцією, решта регулюєть­ся актами виконавчої влади. Цим обумовлено те, що акти, які підписуються Президентом, не розглядаються як звичайні підзаконні акти, прийняті на основі й для виконання закону. Тому ордонанси і декрети, що підписуються Президентом, є самостійни­ми нормативно-правовими актами, які виконують у регулюванні окремих суспільних відносин таку саму роль, що і закон.

Визнання Конституційною радою законодавчого акта як та­кого, що не відповідає вимогам ст. 34 Конституції, надає право регламентарній владі змінювати і замінювати цей закон власни­ми нормативними актами.

У Конституції визначені важливі повноваження Президента щодо зовнішніх відносин, оборони і безпеки. Він представляє краї­ну в міжнародних відносинах; акредитує надзвичайних послів і посланників в іноземних державах, а надзвичайні посли та послан­ники цих держав акредитуються при ньому; веде переговори про укладення міжнародних договорів і ратифікує їх, крім тих, для ратифікації яких потрібний закон, а для територіальних питань – ще й згода заінтересованого населення.

Особливо важливе значення має не передбачене Конституцією право Президента вводити в дію стратегічні ядерні сили, що на­дане йому 1964 р. звичайним декретом уряду.

У сфері судової влади повноваження Президента істотно роз­ширені порівняно з Четвертою республікою. Крім традиційного для глави держави права помилування Президент став активно впливати на склад і діяльність Вищої ради магістратури, входячи до складу обох її відділень і головуючи в ній. Це повноваження ефективно сприяє Президенту у виконанні важливої функції га­ранта незалежності судової влади.

На практиці Президент має більші повноваження, ніж ті, що належать йому за Основним законом. Так, він приймає рішення, якими втручається в компетенцію уряду, коли в парламенті є «од­ноколірна» з Президентом більшість, тобто коли Президент і пар­ламентська більшість належать до однієї політичної партії.

Президент республіки за Конституцією політично не є відпові­дальним. Він може бути засуджений лише за державну зраду, склад якої офіційно не визначений. Обвинувачення може бути висунуто йому тільки обома палатами парламенту, що повинні прийняти ідентичне рішення відкритим голосуванням і абсолютною більшістю голосів своїх членів. Судить Президента в цьому разі Високий суд правосуддя, члени якого, відповідно до ч. 2 ст. 67 Конституції, обираються в рівній кількості Національними зборами і Сенатом зі свого складу після кожного повного або част­кового поновлення палат. Високий суд правосуддя складається з 24 суддів і 12 заступників.

У випадку віддання парламентом Президента під суд слідча комісія, яка щорічно призначається Бюро Касаційного суду в складі п’ятьох постійних членів і двох заступників, проводить розслідування. Після цього Високий суд правосуддя схвалює таємним голосуванням і абсолютною більшістю голосів рішення про винність Президента, його співучасників і посібників, про міру покарання, якщо винність буде встановлена. Ці рішення оскар­женню не підлягають. На практиці Високий суд правосуддя ще не розглядав подібних справ.

Офіційна резиденція Президента – Єлисейський палац. Пре­зиденту допомагає в його діяльності особистий апарат, що сягає кількох сотень чоловік. Апарат Президента складають: кабінет, генеральний секретаріат, військовий комітет, чиновник для особ­ливих доручень. Усі співробітники Єлисейського палацу призна­чаються та звільняються Президентом на його власний розсуд.

Уряд – колегіальний орган, що здійснює поряд або разом із Президентом Республіки виконавчу владу. У Конституції розділ про уряд розміщено одразу після розділу про Президента і перед розділом про парламент, що вже саме по собі свідчить про те зна­чення, яке надавали цьому інституту автори Конституції.

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради міністрів, що об’єднує усіх його членів під головуванням Президента. Засідання у разі відсутності Президента іменуються Радою кабінету. Як уже зазначалося, Прем’єр-міністр може голо­вувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним.

У Конституції вказуються питання, які підлягають обов’язко­вому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про по­становку питання про довіру, про проведення референдуму, при­значення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням Прем’єр-міністра.

Формування уряду належить до компетенції Президента. Зок­рема, Президент добирає кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра і призначає його. Останній добирає міністрів і представляє Пре­зиденту, який призначає їх. Хоча призначення Прем’єр-міністра є особистим правом Президента, проте при цьому він змушений враховувати розстановку політичних сил у Національних зборах, довіру яких повинен мати уряд.

Новий уряд за Конституцією не зобов’язаний подавати свою програму і склад на затвердження нижньої палати парламенту. Проте уряд на власний розсуд просить Національні збори про схвалення урядової програми або заяви з питань загальної по­літики.

Уряд несе колективну відповідальність перед Національними зборами. Групою депутатів Національних зборів (не менше деся­тої частини загальної кількості) може бути поставлена на голосу­вання резолюція недовіри. Голосування за резолюцією недовіри проводиться не раніше 48 годин після її надходження до Бюро Національних зборів. Для її прийняття необхідна абсолютна більшість голосів депутатів.

У випадку відмови в довірі або прийняття резолюції недовіри Прем’єр-міністр повинен вручити Президентові Республіки зая­ву про відставку уряду. Остаточне рішення приймає Президент, який може прийняти відставку уряду і призначити нового Прем’єр-міністра або прийняти рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових виборів.

Конституція заснувала інститут несумісності посади члена уряду з володінням парламентським мандатом, з якоюсь посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяль­ністю. Водночас законодавством не забороняється поєднувати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера і навіть голови генеральної та регіональної ради.

Повноваження уряду здійснюються або разом із Президентом Республіки, або кабінетом, або одноособово Прем’єр-міністром. Конституція підкреслює особливу роль Прем’єр-міністра. Згідно зі ст. 2-1 Конституції, він керує діяльністю уряду, відповідає за на­ціональну оборону, забезпечує виконання законів, здійснює регламентарні повноваження і призначає на цивільні та військові посади. Окремі свої повноваження він може делегувати міністрам. Прем’єр-міністру належить право законодавчої ініціативи. Для визначення відповідності прийнятого парламентом законопроекту Конституції він має право звертатися до Конституційної ради. На пропозицію Прем’єр-міністра скликаються надзвичайні сесії парламенту, про­водяться закриті засідання палат у формі секретного комітету і мо­жуть подовжуватися строки чергових сесій парламенту.

Велике значення має також і те, що деякі важливі повноважен­ня Президента Республіки здійснюються на пропозицію або після консультацій з Прем’єр-міністром; Прем’єр-міністру у здійсненні його функцій Допомагає генеральний секретар уряду, а також власні служби – кабінет Прем’єр-міністра, генеральні секретаріа­ти планування, оборони та ін. Кожний міністр має свій кабінет (а в департаментах засновуються служби міністрів).

 

< Попередня   Наступна >