141

---

§ 3. Еволюція виборчого права. Поняття і типи виборчих систем

Більшість держав сучасного світу претендують на звання демо­кратичних і прагнуть в світлі цього підтвердити свій статус, форму­ючи представницьку систему виконавчої влади. право голосу є чи не єдиним універсальним правом людини у світі в теперішні часи. З понад 200 держав світу лише в шести — Брунеї, омані, Катарі, са­удівській Аравії, об’єднаних арабських еміратах і Ватикані — не­має нічого, що хоча б віддалено нагадувало народно-представницькі органи управління. Власне, в перелічених країнах це, мабуть, й не потрібно. а? ще в кількох десятках країн, переважно з монархічною формою правління, дуалістична система організації влади передба­чає квазіпредставницьку парламентську систему. В кількох соціа­лістичних країнах, що ще залишилися, таких як В’єтнам, Лаос чи Китай, парламенти взагалі мають характер зібрань непредставницького характеру, позаяк члени їх фактично призначаються правля­чою верхівкою, адже обираються на безальтернативних виборах. У решті країн зустрічаються різноманітні типи і системи народного представництва.

В конституціях більшості країн передбачається загальне виборче право громадян, що досягли певного віку. В деяких країнах населен­ня одержало це право відносно недавно. Наприклад, в Самоа в 1990 р.

Право голосу мали лише люди, які володіли званням “матаї”, тобто мали титул виборних вождів кланів. У деяких державах за конститу­цією освіта є обов’язковою умовою для набуття виборчого права, тоді як в індії, Гондурасі і Мадаґаскарі, де рівень грамотності дуже низь­кий, кожна партія повинна мати свій спеціальний символ для тих ви­борців, які не вміють читати. В Папуа-Новій Ґвінеї неграмотним ви­борцям дозволяється навіть “нашіптувати” свою думку чиновникам.

У більшості країн жінки останніми набули виборче право. В Но­в

ій Зеландії це відбулося досить давно — в 1893р., задовго до того, як країна стала повністю незалежною державою. В 1920 р. це відбулося в США. В Швейцарії жінки здобули право голосу тільки в 1971р., в Йорданії це мало місце в 1982?р., в Ліхтенштейні — в 1984 р. У 2003 році жінки здобули право голосу в Кувейті.

До 1994 р. пар залишалася єдиною країною, де значна частина населення не мала права голосу з причини расово-етнічної прина­лежності. однак в деяких країнах і досі існують закони, які позбав­ляють певні національні меншини виборчого права. Наприклад, в Естонії обов’язковою умовою для прийняття участі у виборах 1992 р. була приналежність до естонської етнічної групи або їх нащадків, які мали громадянство країни з 1918 до 1940 р. таке обмеження по­збавило права голосу близько 40% населення, переважно російських емігрантів. У сусідній Латвії подібну роль відіграв закон про грома­дянство 1992 р.

Сучасне виборче право суттєво відрізняється від виборчого права періоду зародження парламентаризму. право обирати депутатів спо­чатку було надане лише обмеженій кількості громадян. так, в Англії у 1832 р. право голосу мали всього 5% дорослого населення країни. Всі мешканці графств чоловічої статі отримали право голосу лише у 1884 році, жінки ж здобули це право аж у 1928 р. У 1969 р. віковий ценз було зменшено з 21 до 18 років.

Раніше у багатьох країнах виборче право громадян обмежува­лося майновим цензом, рівнем освіти, сплатою податків і триваліс­тю проживання у тій чи іншій місцевості. Зокрема, майновий ценз мав на меті обмеження виборчої активності незаможних громадян. У країнах Західного світу тривалий час існували обмеження, які не допускали до участі у виборах осіб найманої праці та й узагалі пред­ставників нижчих прошарків суспільства. У США до 1964 р. існував податковий ценз, а в Швеції облік виборців і досі ведуть податківці.

Законами часто встановлювався дуже високий віковий ценз — не молодше?30 і навіть 40 років. проте з часом віковий ценз зменшував­ся і тепер становить від 15 (Іран, Ґвінея-Бісау) до 25 (Монголія) ро­ків у різних країнах в залежності від типу правової системи і системи законодавства. В двох третинах держав право голосу громадяни набу­вають з 18 років (Україна, Росія тощо), в понад 20 країнах — з 21 року (Іспанія, Туреччина, Малайзія, Синґапур) і та ін. Ценз осілості й досі зберігається у законах більшості країн до цього часу: у США він ста­новить 1 місяць, в Австралії, Німеччині та Японії — 3 місяці, у Фран­ції — 6 місяців, в Канаді і Фінляндії — 1 рік. Крім вимоги певного строку проживання на території відповідного виборчого округу, ви­борче право деяких країн встановлює і строк проживання в цій країні, необхідний для набуття можливості реалізації активного виборчого права. такий строк у Норвегії та Ісландії становить 5 років, Австра­лії — півроку, Україні — 2 роки. Це обмежує електоральну активність мігрантів.

Еволюція виборчого права призвела до того, що тепер обмежен­ня виборчих прав громадян у більшості країн обумовлюються лише кримінальним законодавством — так званим моральним цензом, який обмежує чи позбавляє виборчих прав осіб, які перебувають за виро­ком суду в місцях позбавлення волі, і цензом недієздатності, що об­межує виборчі права психічно хворих людей, визнаних судом неді­єздатними.

Можливість віддавати голос за свого представника в органах дер­жавної влади у більшості держав є правом громадян, а не обов’язком. однак у багатьох країнах встановлене обов’язкове голосування, по­кликане боротися з явищем абсентеїзму1 в суспільстві, а в Австралії, Бельгії, люксембургу і Нідерландах передбачено навіть штрафні санкції за неучасть у виборах.

Головним регулятором виборів є виборча система, яка визначає загальні принципи організації виборів, а також способи “переведен­ня” голосів виборців у мандати і владні посади. головне призначен­ня виборчої системи — забезпечити представництво волі народу, а також сформувати життєздатні та ефективні органи влади. тож ви­борча система — це встановлений законодавством держави порядок організації і проведення виборів до її представницьких органів та по­рядок формування виборних органів держави.

сучасні демократії використовують широку палітру різноманіт­них виборчих систем. Всього їх нараховується близько 350, і кожна з них має власні особливості, вади і переваги. але якою б не була ви­борча система, при її застосуванні неможливо абсолютно виключити небажані, а іноді й руйнівні наслідки. тому досконалої виборчої сис­теми не існує. проте кожну систему виборів на практиці можна пев­ною мірою удосконалити, а її вади урівноважити іншими чинниками політичного процесу, проте для цього потрібні дієві політико-правові механізми.

Для кожної держави характерна певна виборча система. розріз­няють три основні типи (види) виборчих систем:

мажоритарну (альтернативну);

пропорційну (представницьку);

змішану.

існує дуже мало країн, у яких виборчі системи будуються на “чис­тих”, мажоритарному або пропорційному, принципах. прикладом перших є виборчі системи Канади, Великої Британії та США. “чис­тий” пропорційний принцип використовує лише Ірландія. Більшість країн намагаються поєднати переваги обох принципів і нейтралізу­вати їхні вади. тому говорять про змішані системи з домінуванням того чи іншого принципу. З урахуванням світової практики моделі виборчих систем можна охарактеризувати так:

Історично першою виникла мажоритарна виборча система, яка базується на принципі, за якого обраними вважаються ті канди­дати, які одержали передбачену законом більшість голосів виборців виборчого округу, в якому вони балотувалися; решта ж кандидатів вважаються необраними. На виборах, що проводяться за цією систе­мою, виборці голосують безпосередньо за конкретну особу, яка є кан­дидатом на виборну посаду.

Мажоритарна система має кілька різновидів: відносної, абсолют­ної та кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості (французька модель) передбачає, що обраним вважається той кандидат, який набрав більше половини (50% + 1 голос) голосів виборців у відповідному виборчому окрузі. така система сьогодні за­стосовується досить рідко, адже, як правило, вимагає проведення дру­гого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів виборців у першому турі. поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої обраним вважається кандидат, який одержав кількість голосів виборців більшу, ніж кожен з інших кандидатів, взятих окремо. при цій системі поріг виборчої активності, як правило, не встановлю­ється, тож обраним може стати кандидат, який одержав відносну біль­шість голосів, що належать абсолютній меншості виборців. Мажори­тарна система кваліфікованої більшості (змішана модель) передбачає, що для обрання кандидату необхідно набрати більше половини голосів виборців, і більше, аніж інші кандидати (2/3,3/4 від загального числа поданих голосів). У зв’язку зі складністю одержання такої кількості го­лосів ця система на практиці застосовується досить рідко.

Специфічною модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. для неї характерно те, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборщиків. Кандидатів у члени колегії висувають єдиним списком коміте­ти політичних партій з усіх 50 штатів. Кількість колегій виборщиків дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників Конгресу США, обраних з відповідного штату. У день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборщиків від тієї чи іншої полі­тичної партії. На заключному етапі колегії виборщиків віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти та віце-президенти. самі ж кандидати визначаються на передвиборах, так званих “праймеріз”, що передують власне виборам і проводяться кожною з полі­тичних партій, яка прагне висунути свого єдиного кандидата безпо­середньо на президентських виборах.

До числа переваг мажоритарної системи зазвичай відносять:

відносно простий шлях формування уряду і його значну стабільність. Це досягається за рахунок розподілу депутат­ських мандатів здебільшого серед великих партій, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до створення коаліцій чи злиття (блокування) ще до початку ви­борів. Ця виборча система спрямована на утворення дієвої парламентської більшості, тобто на створення умов для фор­мування уряду, який був би солідарно відповідальним за свої дії і ефективно провадив у життя державну політику, визна­чену парламентом;

формування стійких зв’язків між виборцями та депутата­ми. оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і, звичайно ж, депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорцій­ній системі. саме так обраний депутат зможе більше займати­ся проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника. але саме тут може виникнути й велика небезпе­ка, адже в діяльності такого депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостре протиріччя із загальнодержавними інтересами.

Мажоритарна виборча система має чимало вад. Вона багато в чому спотворює реальну картину переваг і волю виборців, не відображає ре­альної розстановки політичних сил в країні. при ній можлива ситуація, за якої партія, що користується меншою підтримкою виборців, здобуде перемогу над партією, яка одержала в цілому по країні більшість голо­сів. Це може бути досягнуто за рахунок різного ступеня концентрації у виборчих округах прихильників різних партій. Власне, головний аргу­мент супротивників мажоритарного представництва завжди полягав і полягає у тому, що воно ігнорує меншість. так викривляється реальне співвідношення політичних сил і не забезпечується адекватне пред­ставництво. Це відбувається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як саме розподілено ці голоси по округах.

Безпосередня залежність результатів виборів від розподілу ви­борців по округах створює небезпеку маніпулювання голосами за до­помогою тенденційного формування виборчих округів. така практи­ка перекручування волі виборців одержала назву “джеримендеринг”. для наочності розглянемо таку ситуацію. скажімо, маємо три виборчі округи по 100 000 виборців у кожному. У них балотуються кандида­ти від партій а, Б і В. ставиться мета: послабити партію а? і зміцнити партію Б за її рахунок. для цього створюється виборчий округ 1, де партія а? має незаперечну перевагу. Вибори в окрузі 1 дають такі ре­зультати: кандидат партії а? одержує 90 000 голосів, кандидат партії Б — 2 000 голосів, кандидат партії В — 8 000 голосів. В округах 2 і 3 пе­ремагає кандидат від партії Б, який набирає в них по 34 000 голосів, а кандидати від партій ?а? і В — по ?33? 000 голосів відповідно. У результаті партія ?а, зібравши в трьох округах 156 000 голосів, одержує одне місце в парламенті, партія Б, зібравши 70 000 голосів, але перемігши у двох виборчих округах з трьох, одержує два місця в представницькому ор­гані, а партія В, зібравши 74 000 голосів, але не здобувши переконливої перемоги в жодному з трьох округів, не матиме ні одного місця в пар­ламенті. таким чином, мажоритарна виборча система уможливлює си­туацію, коли значне число виборців залишається без свого фактичного представника в законодавчому органі, а партія, яка завоювала голосів менше, ніж конкурент, одержує значну частину місць у парламенті.

В Україні мажоритарна виборча система застосовується на пре­зидентських виборах, а також виборах депутатів сільських і селищ­них рад та виборах сільських, селищних і міських голів.

Мажоритарна система виборів має кілька різновидів. Найпро­стішим з них є система простої більшості голосів. Відповідно до цієї системи кандидат, який здобув більшість голосів, і стає переможцем, незалежно від того, який відсоток склали виборці, що за нього про­голосували. подібна система практикується в 1/3 країн, включаючи США, індію, сполучене Королівство і більшість колишніх британ­ських домініонів, політична система яких після здобуття незалежнос­ті склалася за Вестмінстерською моделлю організації влади.

Країни, де існує подібна система, навіть не намагаються зрівня­ти кількість одержаних голосів і депутатських місць у парламенті. Відповідно в державах з двопартійною системою, наприклад у Ве­ликій Британії, партія, що програла, отримує дуже мало мандатів, непропорційно до завойованих нею голосів. Було, щоправда, два випадки, коли партія, яка здобула там найбільшу кількість голосів, одержала менше місць в парламенті, ніж партія, що йшла за нею. В країнах, де існує велика кількість незначних партій, заснованих на регіональному рівні, і одна національна фракція, що користується широкою підтримкою, влада постійно знаходиться в руках остан­ньої, незважаючи на те, що на виборах її частка голосів є незначною відносно загальної їх кількості. В країнах, де існує кілька впливо­вих місцевих етнічних фракцій, система простої більшості може давати цим незначним партіям значні переваги. Це характерно для Шотландії, Уельсу та північної Ірландії. На Філіппінах, де система простої більшості використовується як на парламентських, так і на президентських виборах, у 1992 р. здобув перемогу кандидат на пре­зидентський пост, який набрав тільки 23% голосів. так само було і в панамі в 1994 р., де президентом став кандидат, який одержав під­тримку лише 1/3 виборців.

привабливими рисами цієї системи є можливість сформувати єдиний і сильний уряд, а також реальність існування прямого зв’язку між виборцями та народними обранцями. Хоча в деяких країнах, зо­крема у Новій Зеландії, від цієї системи відмовилися з причини не­справедливості по відношенню до незначних партій і спільнот, воле­виявлення яких на практиці втрачається.

Ще одним різновидом мажоритарної виборчої системи є так зване альтернативне голосування. система альтернативного голосу­вання також не може гарантувати відповідності одержаних партією голосів і місць в парламенті для її членів та дійсно призводить, часом, до приголомшливих результатів. однак це одна з найбільш справед­ливих систем голосування.

Від кожного виборчого округу має бути висунутий один депутат; виборець обирає кандидата і ставить цифру “1” навпроти його пріз­вища в бюлетені. при бажанні виборець ставить цифру “2” навпроти прізвища кандидата, якого він би обрав в другу чергу і та ін., але це не обов’язково. потім підраховуються голоси, відмічені цифрою “1”, і будь-який кандидат, що набрав понад 50% голосів, автоматично стає переможцем. якщо жоден з кандидатів не набрав понад 50% голосів, то його кандидатура виключається, і із тих бюлетенів, де навпроти його прізвища стоїть цифра “1”, обираються прізвища з цифрою “2”, і ці голоси також поширюються серед кандидатів, які залишилися. Цей процес продовжується доти, доки хоча б один із кандидатів не досягне результату “50%+1голос”.

Головним недоліком системи альтернативного голосування є те, що воно побудоване на компромісах і може призвести до непередбачуваних наслідків; іноді переможцем виявляється той кандидат, за якого спершу проголосувала найменша кількість людей. сьогодні лише Австралія використовує таку виборчу систему. Вперше вона була уведена в 1919 р. Вона справила незначний вплив на партійну систему, яка являла собою міцний двопартійний конгломерат, а ін­декс її пропорційності (87%) мало відрізняється від індексів, зареє­строваних в країнах із системою простої більшості. однак на загаль­них виборах, що відбулися в 1998?р., вийшло так, що екстремістська партія, що здобула підтримку 8% голосів виборців, не одержала жод­ного місця у парламенті.

Близькою до альтернативного голосування є система пере­балотування. якщо в першому турі жоден з кандидатів не наби­рає 50% голосів, то далі проводиться другий тур, але з числа учас­ників виключається кандидат, що отримав найменшу підтримку. правила, що визначають право на участь у перебалотуванні, зна­чно варіюються. У Франції, де подібна система використовуєть­ся на виборах в Національну асамблею, кандидати, що здобули підтримку принаймні 12,5% виборців, мають право взяти участь у перебалотуванні. і той кандидат, який у другому турі отримує більшість голосів, оголошується переможцем. У Франції під час президентських виборів у перебалотуванні можуть взяти участь лише два кандидати з більшою кількістю голосів. Ця умова є гарантом того, що президент обирається більшістю голосів і корис­тується підтримкою населення.

В цілому для досягнення більшої пропорційності система пере­балотування працює гірше, аніж альтернативне голосування і навіть система простої більшості, її індекс пропорційності складає 81% (за результатами виборів до французького парламенту). до того ж вона є дорожчою для держбюджету. однак ця система використовується для того, щоб створити більш упорядковану і цілеспрямовану пар­тійну систему. до парламенту не повинні входити кілька партій, що є суперниками між собою, які то входять до коаліції, то виходять з її складу і щораз відмовляються брати участь у перебалотуванні; партії, що набирали меншу кількість голосів, також погоджувалися зняти висунуті ними кандидатури з другого туру, а перший тур вони ефек­тивно використовували для розподілу голосів не на користь своїх су­перників.

Сьогодні система перебалотування використовується у 25 краї­нах, зокрема в Болгарії, Кіпрі та Еквадорі. У порівнянні із системою простої більшості, і перебалотування і альтернативне голосування більшою мірою сприяють формуванню союзів між дрібними і зна­чними партіями і просто між малочисельними партіями. Такі альянси збільшують їх шанс на успіх. система більшості голосів спрямована на те, щоб ефективний уряд завжди повертався до влади; доміную­че місце у ньому зазвичай займає одна партія. основним завданням пропорційних виборчих систем є, навпаки, створення такого уряду, партійний, соціальний і етнічний склад якого відображав би реальну ситуацію в країні і максимально задовольняв бажання виборців.

Пропорційна виборча система вимагає розподілу депутатських мандатів між політичними партіями (виборчими блоками партій) пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах відповідного виборчого округу. За цією системою кандидати висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних списків і виборці голосують фактично не за окремих кандидатів, а за виборчий список тієї чи іншої партії (виборчого блоку партій) в ці­лому. особливістю цієї системи є те, що вона, як правило, передбачає встановлення відсоткового бар’єру, подолання якого є обов’язковим для партії (виборчого блоку партій), що набуває права на участь у розподілі депутатських мандатів. В Україні такий бар’єр на сьогодні складає три відсотки.

Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одержання яких гарантує пар­тії одне депутатське місце. Кількість депутатських місць дорівнює числу отриманих партією квот: Q (квота) = Х (всі подані по округу голоси)/Y? (кількість депутатів, які вибираються від округу).

Існує три основні види списків для голосування: тверді списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (Іс­панія, Португалія, Ізраїль); напівтверді — у цьому випадку мандат обов’язково одержує той кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, які партія одержала, здійснюється залежно від кількості голосів, що одержав відповідний кандидат (Італія, Ав­стрія, Швейцарія); вільні — розподіл усіх депутатських місць відбува­ється відповідно до преференцій (переваг), відданих безпосередньо виборцями, відповідно до їх політичних уподобань, незалежно від порядкового номера в партійному списку того чи іншого кандидата (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди).

Таким чином, пропорційна виборча система, на відміну від ма­жоритарної, краще враховує відповідність між кількістю голосів ви­борців і кількістю одержаних певною політичною силою мандатів, і виборець тут голосує, як правило, за конкретні політичні платформи, а не за позицію окремих політиків.

Однак пропорційна система має і свої вади. Зокрема:

відносно менша стабільність уряду. Відсутність домінуючої політичної партії робить неминучим появу коаліцій, полі­тичні програми яких страждають своєю еклектичністю і не­визначеністю, тому що створюються на основі компромісів і узгодження політичних позицій з різними цільовими наста­новами. оскільки такі компроміси неміцні, то й дії урядів час­то відзначаються непослідовністю і суперечливістю;

безпосередня залежність висування депутатів від позицій пар­тійного апарату, яка може, керуючись своїми вузькогруповими інтересами, включати в партійні списки будь-кого, навіть тих, хто взагалі невідомий широкому загалу громадськості. для того щоб перебороти надмірне дроблення складу парла­менту, обмежити можливість проникнення до нього представ­ників вкрай радикальних або малочисельних позасистемних партій, багато країн використовують загороджувальні бар’єри чи застереження, що встановлюють необхідний для одержан­ня депутатських мандатів мінімум голосів. У випадку, якщо партія не долає цей бар’єр, вона не одержує ні одного мандата, а віддані їй голоси виборців розподіляються між партіями, що спромоглися подолати цей бар’єр. В Україні пропорційна система застосовується на парламент­ських виборах, а також виборах депутатів міських, районних, район­них у містах, обласних рад та депутатів Верховної ради автономної республіки Крим.

Система пропорційного представництва функціонує в чотирьох основних варіантах.

Партійні списки. Система партійних списків близька до самої ідеї пропорційного представництва, вона розроблена таким чином, що до­зволяє повертатися до влади тим депутатам, які виражають дуже ши­рокий спектр суспільних світоглядів. Від кожного виборчого округу, переважно регіонального, а іноді, як у випадку із Нідерландами та Ізраїлем, і національного масштабу, висувається кілька кандидатів. На першому етапі реалізації цієї досить складної системи виборів кожна політична партія, що має намір взяти участь у виборчих пере­гонах, має подати списки своїх кандидатів. У цьому списку прізвища кандидатів розміщуються не в довільному порядку, а в порядку від більш значущого до менш значущого, і такий порядок формується са­мою партією. У більшості випадків виборці голосують по суті за саму партію та її лідера, а місця в парламенті розподіляються потім пропо­рційно до загальної кількості одержаних голосів, і більшість мандатів одержують, як правило, ті люди, яких виборець не знає.

Як і система альтернативного голосування, система партійних списків не може гарантувати абсолютного пропорційного представ­ництва. партійні списки існують в кількох варіантах: наприклад, в Із­раїлі та Іспанії виборцям пропонуються “закриті списки”, тобто вони не можуть голосувати за окремих кандидатів, а лише за партію. поді­бний варіант піддається критиці в більшості країн, оскільки він не дає можливості голосувати за окрему людину і передає надто багато вла­ди до рук самої партії. однак інші версії партійних списків дозволя­ють виборцям вказати свої уподобання не лише у зв’язку із партією, але й з індивідуальними її представниками. прикладами їм можуть слугувати “гнучкі списки”, що застосовуються в Бельгії, “відкриті списки”, що використовуються в Фінляндії, і найбільш ліберальні “вільні списки”, що мають місце в ?люксембурзі та Швейцарії, що до­зволяють виборцям віддати свої переваги кандидатам, які навіть не вказуються у списках.

У системі партійних списків обговорюється мінімальний рівень (у відсотковому відношенні), якого мають досягти партії, аби здобути представництво в парламенті. якби ця система не була обумовлена певним обмеженням, то в кінцевому результаті будь-яка, навіть найдрібніша партія мала би можливість одержати хоча б одне місце в представницькому органі, і він би перетворився у строкате зібрання. Цей мінімальний поріг варіюється дуже значною мірою в залежнос­ті від характеру правової системи держави. У Данії, наприклад, 2%, в Болгарії та Швеції — 4%, Чехії, Угорщині, Німеччині, Словаччи­ні — 5%, Туреччині — 10%, Шріланці — 12,5% тощо. сьогодні близь­ко 60 країн застосовують систему партійних списків. Для подальшого розподілу місць використовуються різноманітні пропорційні підсис­теми: “вища середня величина” (в Бельгії, Нідерландах, Португалії, Іспанії), система Сентлак (Данія), що дає переваги дрібним партіям, квота Хаґенбаха-Бішофа (Греція), за якою число голосів поділяється на число місць плюс один тощо.

В цілому партійні списки створюють сприятливі умови для ство­рення багатопартійного коаліційного уряду. однак в деяких країнах існує значна пропорційна невідповідність. Наприклад, у Параґваї від­буваються вибори за партійними списками, поданими національни­ми партіями, однак партії, яка здобувала більшість голосів виборців, автоматично передавалося 2/3 депутатських мандатів, тобто консти­туційна більшість. подібний підхід можна вважати непропорційним представництвом. Воно також має місце в Ґібралтарі, де партією-переможницею оголошується та, яка одержала більшість голосів, на­віть якщо її перевага склала всього один голос.

Позитивним боком системи партійних списків є те, що при до­строковому припиненні повноважень окремих депутатів парламенту немає потреби в проведенні довиборів (проміжних виборів), оскільки на їх місця автоматично приходять кандидати, які були наступними за черговістю в партійних списках, з якими партії йшли на вибори.

Система додаткового членства. В системі додаткового членства також використовуються партійні списки, але виборець тут віддає два голоси одразу: один — за окремого кандидата, і другий — за партію в цілому. таким чином, половина уряду обирається на основі системи простої більшості, як, наприклад, в Албанії, Грузії і Угорщині, а друга половина — на основі пропорційного представництва. партійні спис­ки, відтак, застосовуються задля уникнення будь-якої несправедли­вості, що можлива при системі простої більшості.

Головною перевагою системи додаткового членства є те, що го­лосування відбувається в одномандатних виборчих округах, тобто зберігається безпосередній зв’язок між кандидатом і електоратом. Водночас досягається високий рівень пропорційності.

Система додаткового членства проявляється в чистому вигляді на виборах до бундестаґу Німеччини. партійні списки складаються тут на загальнодержавному рівні, і для того, щоби пройти до друго­го туру, партіям треба або заручитися підтримкою 5% виборців, або посісти місця в трьох одномандатних виборчих округах. Якщо партія здобуває перемогу у більшій кількості виборчих округів, ніж вона має нате право, спираючись на її відсоткову частку національного голосу, їй дозволяється зберегти за собою ці місця, і розміри парламенту від­повідно збільшуються.

Різні варіанти системи додаткового членства застосовуються в близько 25 країнах. У більшості з них система додаткового членства не є повністю пропорційною системою, оскільки вона піддається впливу додаткового національного списку.

Система єдиного голосу. система єдиного голосу в багатьох ас­пектах є кращим методом, що гарантує пропорційне представництво і зменшує шанси втрати голосів, що є характерним для систем простої більшості та перебалотування. Британське виборне реформістське суспільство віддає перевагу саме цій системі. За її умовами в кож­ному виборчому окрузі обирається кілька кандидатів (в середньому три). складаються бюлетені із списками кандидатів, прізвища яких розташовані в алфавітному порядку, і виборці мають поставити на­впроти прізвищ бали відповідно до своїх переваг, від одного і нижче. потім усі голоси підраховуються і вираховується виборча квота, ін­шими словами, мінімальна кількість голосів, необхідна для того, аби бути обраним.

Вирахування ведуться таким чином: загальна кількість голосів поділяється на число місць у парламенті плюс один. Це відношення і є виборча квота. таким чином, у тримандатному виборчому окру­зі із загальною кількістю голосів виборців, що складає, припусти­мо, 120 000, виборча квота складатиме: 120 000/(3+1)+1=30 001. і будь-який кандидат, що матиме 30 001 голос і більше балів з позна­чкою “1”, буде автоматично обраний.

Наприклад, 12 кандидатів можуть претендувати на три місця, і виборча квота тільки одного з них більша за?30 001, можливо, він набрав зайву 1 000 голосів. Тоді підраховуються всі “другі” бали із бюлетенів тих виборців, які віддали свої “перші” бали кандидату-переможцю, і робиться відсотковий перерахунок серед кандидатів, які залишилися. Зайва 1 000 голосів розподіляється потім на цій відсотковій основі. якщо подібний перерозподіл дає ще якому-небудь кандидату квоту у?30 001 голос, то він обирається, і процес продовжується до тих пір, поки усі “треті” місця не заповняться. Якщо надлишок “других” балів повністю вичерпано, а кандидати на місця ще не обрані, то з виборчих перегонів вибувають кандидати, які набрали мінімальну кількість го­лосів, а з тих бюлетенів, де вони стояли на першому місці, беруться “другі” бали і перерозподіляються серед кандидатів, що залишилися, на пропорційній основі.

Необхідною умовою для функціонування системи єдиного голо­су є наявність численних виборчих округів. У цілому система єдино­го голосу робить великий акцент на особистості, оскільки теоретично вона дає право громадянам обирати не лише партії, а й окремих кан­дидатів, що представляють одну й ту саму партію.

Система єдиного голосу застосовується на парламентських ви­борах в Ірландії, на Мальті, Австралії, а також на президентських ви­борах у Шріланці.

Система обмеженого голосування. система обмеженого голо­сування, як один із варіантів пропорційного представництва, вико­ристовується у Ліхтенштейні, Сан-Маріно, Японії, Іспанії та ще в кількох країнах. За цією системою створюються численні виборчі округи, в кожному з яких обирається по 3-5 депутатів, але населення має право лише на один голос, що не передається. ті 3-5 кандидатів, які одержують більшу кількість голосів в кожному виборчому окрузі, здобувають перемогу за системою простої більшості голосів.

Використання численних виборчих округів означає, що дрібні партії, що виставляють по одному кандидату в кожному виборчому окрузі, можуть отримати лише відносно невелику частку місць і го­лосів, близько 15-30%, залежно від розмірів виборчого округу і за­гальної кількості голосів виборців. У цьому аспекті система обмеже­ного голосування є лише напівпропорційною. система обмеженого голосування часто піддавалася критиці і обвинуваченням у сприянні розвитку корупційної політики. подібна система веде до укладення нелегальних угод між лідерами основних парламентських партій для того, щоб усі місця у виборчих округах гарантовано перейшли під контроль цих партій.

Як бачимо, кожен з варіантів пропорційного представництва має свої недоліки. раціональною виборчою системою в цьому пла­ні можна назвати хіба що вибори до Національної ради Швейцарії. Висунення кандидатів здійснюється політичними партіями. Кожна партія висуває таку кількість кандидатів, яка не перевищує числа де­путатських місць від даного округу. У бюлетені для голосування по­даються списки кандидатів від кожної партії. Виборець повинен про­голосувати за ту кількість кандидатів, яка відповідає числу мандатів у даному окрузі. при цьому він має право голосувати за кандидатів різних партій, проголосувати два рази за одного і того ж кандидата, щоб забезпечити йому перемогу. У таких багатомандатних округах розподіл місць відбувається за спеціальною системою, відповідно до якої кількість голосів для обрання одного депутата визначається шляхом ділення дійсних голосів виборців на число мандатів окру­гу плюс один (це називається “виборчим метром”). Щоб визначити, скільки мандатів округу отримала кожна партія, число поданих за партію голосів ділиться на “виборчий метр”. Партія, яка набрала кіль­кість голосів, меншу від цього “виборчого метра”, не одержує жодного мандата. За партійним списком мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів. така система створює певні пе­реваги для великих і потужних партій, члени яких, потрапляючи до парламенту, можуть утворити парламентську більшість, що матиме реальну можливість реалізовувати свою власну партійну програму.

Змішана виборча система передбачає, що частина депутатів обирається за мажоритарним принципом, інша — за пропорційним. В Україні змішана система виборів не застосовується.

В останні десятиліття деякі організації і політичні сили викорис­товують консенсусну систему виборів. Вона має позитивну спрямо­ваність, оскільки орієнтована не на критику супротивника, а на зна­ходження найприйнятнішої для всіх кандидатів виборчої платформи. практично це виражається в тому, що виборець голосує не за один, а за всіх (обов’язково більш як за двох) кандидатів і ранжирує їхній список у порядку їхніх переваг. Наприклад, якщо на посаду президента претендують 5 кандидатів, то виборець визначає місце кожно­го з них. За перше місце дається 5 балів, за друге — 4, за третє — 3, за четверте — 2, за п’яте — 1 бал. після голосування одержані бали під­сумовуються, і за їхньою кількістю визначається переможець.

У системі виборчого права відомим є поділ суспільства на курії, так зване куріальне представництво. так, за законом 1873 р. все на­селення Австрії було поділене на 4 курії: 1) землевласників; 2) торго­вельних та промислових палат; 3) міст; 4) сільських громад. Кожна курія обирала до парламенту певну кількість представників. Виборці курії землевласників повинні були володіти нерухомістю, курії міст і сільських громад — платити встановлений виборчий податок, курії торговельних і промислових палат — бути членами палат.

Куріальне представництво було запроваджене також і у росій­ській імперії при виборах державної думи у 1906 р. Все населення поділялося також на 4 курії: землеробська, селянська, міська і робіт­нича. У землеробській курії один депутат представляв 2000 чоловік, у селянській — 30000, у міській — 4000, а у робітничій — 90000, тобто вибори були нерівними і непрямими.

Сьогодні куріальні виборчі системи створюються в суспільствах, де існує гостра проблема забезпечення представництва в парламенті нечисленних етнічних, соціальних, професійних або демографічних груп. для кожної курії передбачаються норми представництва і від­повідно до них створюються виборчі округи.

Елементи системи куріального представництва мають місце у процедурах формування верхніх палат двопалатних парламентів і в наш час. За куріальною виборчою системою проводять вибори пар­ламенту в Зімбабве, на Фіджі і в Новій Зеландії тощо.

 

 

1 абсентеїзм — це байдуже ставлення людей до реалізації своїх політичних прав, їх свідоме ухилення від здійснення своїх громадянських обов’язків, насамперед від участі у виборах.

 

 

< Попередня   Наступна >