43

---

Тема 4.

ЗАКОНОДАВЧИЙ ПРОЦЕС

Численність законів свідчить не на користь

звичаїв, а численність процесів —

не на користь законів.

П’єр Буаст

§ 1. Поняття і основні риси законотворчості

У сучасному суспільстві люди і різного роду їх об’єднання по­стійно стикаються з правилами поведінки, зафіксованими в нормах законів і підзаконних актів — з їх вимогами, заборонами і дозвола­ми, з необхідністю їх дотримання, виконання і застосування, з тими наслідками, які настають у разі їх порушення. Кожна держава вста­новлює у суспільних відносинах певний порядок, який з допомогою законодавства і режиму законності формулює їх в правових нормах, забезпечує, охороняє й захищає. Законодавство охоплює більшість сфер людської діяльності, розширює межі свого регулятивного впли­ву на суспільні відносини за рахунок ускладнення соціального буття і, як наслідок, появи нових типів людських відносин, безпосередньо супроводжуючи людей у їх спілкуванні один з одним.

Невід’ємну роль у формуванні і розвитку цього важливого соціально-правового інституту відіграє правотворчість, яка є склад­ним соціальним явищем, що має управлінську природу, виступаючи однією з форм державної організації суспільства. Як і будь-який соці­альний процес, це свідома цілеспрямована діяльність, що здійснюєть­ся через право та правові норми. Кажучи про правотворчість як про явище соціально-юридичного характеру, не можна обмежувати його лише функцією видання нормативних актів. Воно охоплює більш широке коло процесів: підготовку нормативних актів, виявлення іс­нуючих потреб в правовому регулюванні, визначення оптимальних напряму й характеру такого регулювання тощо.

Комплекс

ний підхід до правотворчості вимагає розвитку реаль­них зв’язків між різними явищами, що беруть участь у формуванні права. правотворчість — основна, первісна ланка механізму правово­го регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововве­день вже назріла і стала очевидною, а їх напрям визначено вектором суспільного розвитку. На цьому етапі в процес правотворення вклю­чаються компетентні органи держави.

Згідно з традиційною точкою зору правотворчість — це діяль­ність держави, спрямована на створення юридичних норм. тож правотворчий процес можна визначити як порядок здійснення юридично значущих дій із підготовки, прийняття та опублікування норматив­них актів, які процесуально оформлені, юридично опосередковані і носять офіційний характер.

Головне для правотворчості — вироблення і встановлення нових правових норм. У цьому передусім знаходить свій прояв призначення цієї форми державної діяльності. по суті своїй правотворчість — це піднесення державної волі до ступеня закону, до юридичних припи­сів, що мають загальнообов’язкове значення.

Отже, правотворчість — це організаційно оформлена діяльність держави із піднесення державної волі до рівня закону шляхом ви­явлення потреб у нормативно-правовому регулюванні певного типу суспільних відносин і створення відповідно до цих потреб нових пра­вових норм, зміни і скасування діючих. правотворчість є діяльністю із підготовки, затвердження й опублікування нормативних актів, що здійснюється компетентними органами держави. як і будь-яка інша процесуальна діяльність, правотворчість являє собою офіційний по­рядок юридично значущих дій. Відтак, вона обумовлює виникнення низки взаємопов’язаних соціальних відносин, наприклад правовідно­син з приводу підготовки і прийняття нормативного акта. Окрім того, правотворчість виникає лише за наявності певного юридичного фак­ту. підставою для активації механізму правотворчого процесу є при­йняття офіційного рішення про підготовку проекту відповідного пра­вового акта. В якій би формі це рішення не виражалося, воно також є юридичним актом, що породжує певні права та обов’язки. і саме з моменту прийняття такого рішення виникає певне правовідношення, за якого усі дії із створення нормативного акта якісно відрізняються від тих, що передували ініціації його створення.

Видається очевидним, що найбільш вдалим є широке розумін­ня правотворчості, тобто виділення в ній як в процесі двох основних етапів. перший — це попереднє формування державної волі, що зовні виражається у складанні проекту нормативно-правового акта. Цей етап складається з дій, які не породжують правових норм безпосе­редньо. Він створює основу для наступних дій, будучи передумовою прийняття нормативного акта. другий етап — це офіційне піднесен­ня державної волі до норми права, тобто прийняття і оприлюднення нормативного акта. На цьому етапі вирішальне значення має діяль­ність правотворчого органу. Зазначені етапи загалом притаманні усім видам правотворчості. проте найбільш повно вони проявляються при створенні законів. Ця діяльність найбільш повно моделює правотворчий процес і найбільш точно відтворює на практиці його сутнісне призначення.

Варто додати, що законотворчість і правотворчість аж ніяк не тотожні поняття. Як відмежовують категорії “система права” і “систе­ма законодавства”, так само розрізняють і поняття “правотворчість” і “законотворчість”, які співвідносяться між собою як загальне і кон­кретне. На відміну від правотворчості метою законотворчості є ство­рення закону (законодавчого акта). тож законотворчість — це вид державної діяльності, за допомогою якої воля певної соціальної гру­пи чи спільноти підноситься до ступеня закону і виражається у нормі права конкретних змісту й форми.

Законотворчість — це стрижень правотворчості, його найваж­ливіша складова частина, тому їй притаманні риси, загальні для всіх видів правотворчості. проте якщо правотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження і оприлюднення нормативних актів, що здійснюється компетентними державними органами, то законотвор­чість — це діяльність із підготовки, затвердження та оприлюднення законодавчих актів держави.

Значна роль законодавства в житті окремого індивіда й суспіль­ства в цілому припускає знання, перш за все, того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, в чому суть законотворчос­ті. Без такого знання виключається скільки-небудь успішна діяль­ність із створення законів.

Законотворчість передбачає наявність у законодавців не тільки загальної соціальної культури, а й вимагає від них спеціальних знань, певних навичок володіння мистецтвом формування і формулюван­ня законодавчої волі, яких вони досить часто не мають. Ці знання в юридичній науці називають законодавчою технікою, яка являє собою певну систему вимог при створенні нормативно-правових приписів та їх систематизації.

Успішна діяльність із створення законів передусім залежить від правової культури законодавця, його істинно творчого ставлення до свого завдання, від рівня володіння юридичною наукою і прийома­ми законодавчої техніки. сутність правової культури законодавця як складової загальної культури полягає у стилі мислення і відповідної дії, заснованої на визнанні і пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності і режиму правопорядку, відповідно до яких здійснюються законодавча діяльність і правореалізаційна практика.

В культурі законотворчості акумулюються різнобічні знання правової дійсності, її історії та перспектив розвитку, спеціальні зна­ння про право і закон, їх вміле практичне використання.

Динамізм економічних, політичних і соціокультурних потреб су­часного суспільства ставить все нові й нові завдання правового опосе­редкування відповідного кола суспільних відносин. Багатогранність і глибока соціальна обумовленість цих завдань наочно виявляється вже простим перерахуванням проблем, що постають перед законот­ворчістю, а саме необхідністю:

дослідження різних соціальних факторів, що обумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;

виявлення і ретельного обліку при створенні законів різно­рідних інтересів соціальних і національних спільностей, соці­альних груп і суспільства в цілому, урахування їх особливос­тей, звичаїв і традицій;

використання в процесі створення закону новітніх досягнень науки, техніки й культури;

проведення порівняльного аналізу законопроекту не лише з аналогічними правовими настановами колишніх і діючих законодавчих систем інших держав, а й з іншими регулято­рами суспільної життєдіяльності, існуючими в діяльнісній практиці;

проведення в доцільних і можливих випадках спеціальних експериментів для визначення оптимального варіанту пра­вового регулювання відповідних типів і груп суспільних від­носин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;

виявлення зв’язку, визнання відповідності й взаємодії зако­нопроекту з конкретною правовою системою і, передовсім, з її основним Законом;

удосконалення організаційних форм і процедур створення за­кону.

Такі об’ємні і трудомісткі завдання не можуть бути успішно реа­лізовані без творчого підходу до розв’язання їх законодавцем.

Законотворчість характеризується органічною єдністю трьох основних компонентів: пізнання, діяльності і результату, які в сво­їх діалектичних поєднання складають відносно завершений цикл законотворчості, услід за яким по висхідній лінії йдуть в тій самій послідовності аналогічні цикли, що створюють в своїй цілісності сис­тему цього процесу. Насправді, для того щоби в законах адекватно відображалися процеси, які відбуваються в суспільстві, необхідно постійно виявляти, вивчати та вміло використовувати об’єктивні за­кономірності, що ці процеси спрямовують. саме тому передумовою створення закону є пізнання тих складних умов, факторів і обставин, тих суспільних відносин, що мають місце на практиці, і правове ру­лювання яких диктується потребами соціального прогресу.

Однак обмеження законотворчості межами “чистого” пізнання, що не переходить в “діяльнісну сутність”, приховує в собі небезпе­ку обмеження його пасивним умоспогляданням. За пізнанням при­ходить і діяльність. Цей перехід не є прямолінійним і одноразовим. Він являє собою трудомістке багатоступеневе розгортання і конкре­тизацію знання в творенні потрібних суспільству законів. Лише після того, як усвідомлено потреби й цілі правового регулювання тих чи інших соціальних відносин, законодавець приймає рішення про пере­хід від пізнання до діяльності. Настає період створення самого зако­ну, розділений на ряд стадій, регламентованих низкою встановлених законом процесуальних процедур.

Якщо пізнання в законотворчості є процесом перетворення об’єктивної дійсності на факт законодавчої свідомості, за яким слідує прийняття відповідного рішення, то втілення цього рішення в життя являє собою зворотний процес, що передбачає перетворення законо­давчої свідомості на об’єктивно існуючий закон. тим самим підсум­ком законотворчості, її? кінцевим продуктом виступає готовий закон. але цей продукт — лише проміжний, початковий результат, услід за яким настає дія самого закону, що полягає в практичному регулю­ванні відповідних суспільних відносин. Вивчення дії закону дозволяє визначити його ефективність, доцільність, наукову обґрунтованість, що, в свою чергу, справляє зворотний вплив на законодавчий процес, дозволяючи уточнити, відкоригувати, доповнити чинне законодав­ство, підвищити його якісний рівень, збагатити його набутим прак­тичним досвідом.

 

< Попередня   Наступна >