252

---

Державний устрій України в складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

Суспільний лад, в основі якого були феодально-кріпос­ницькі відносини, мав систему центральних і місцевих орга­нів державної влади.

Після входження в другій половині XIV ст. південно-західних земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського тут ще довго зберігався устрій старого державно­го удільного ладу.

Цей державний удільний лад поступово занепадав. У дру­гій половині XV ст. Велике князівство Литовське очолив великий князь (господар) з широкими повноваженнями в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, який правував над розпорядчо-виконавчими органами; призначав і звіль­няв службових осіб; командував військом; розпоряджався державним майном і коштами; керував міжнародними спра­вами; виконував судові функції тощо. По суті, він був монар­хом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався управлінський апарат (дворські): підчаший, крайчий, конюший, дворний, чашник, підкоморій, стольник, кухмістер, мячник, маршалки та хоружі (двірські й земські), канцлери, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи. Управ­лінські посади займали, як правило, великі землевласники. З часом з магнатів було сформовано владний орган — раду, яка дістала назву «пани радники». До нього входили особи з най­ближчого оточення князя, що пойменовувалися радниками, панами чи конзіляріями.

Наприкінці XV ст. пани радники почали обмежувати владу великого князя. Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало законної сили. Разом з тим коло повноважень і функцій великого князя залишалося широ­ким. В його руках зосереджувалися всі ланки державного управління, він керував зовнішньою і внутр

ішньою політи­кою. Але найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами радниками. Він не мав права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядових посад або карати когось без згоди ради, роздавати староства, само­стійно витрачати державні кошти, чи вивозити їх за кордон. Відповідно до привілею 1509 р. всі закони видавалися після обговорення їх із радою. Якщо ж думки панів радників роз­ходилися з поглядами князя, останній повинен був підко­ритися раді.

Поряд з радою діяв Сейм — станово-представницька уста­нова. Спочатку так називали з'їзди литовсько-руських фео­далів, а також литовського, українського та білоруського ли-царств, зокрема з'їзди 1401 р. (для обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV Ягеллончика). Цей останній з'їзд фактично був уже вальним (загальним) Сеймом. Наступні вальні Сейми вирішували широке коло державних питань, приймали закони.

Рада була складовою Сейму, однією з його палат — лави­цею. До другої палати (кола) входили нижчі державні уря­довці й лицарство (шляхта).

У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перет­ворився на законодавчий орган. Він прийняв нову редакцію Литовського статуту, розробленого 1566 р., здійснив судову реформу. За його адміністративною реформою, литовсько-руські землі було поділено на ЗО судових повітів і 13 воєводств. Воєвод призначав великий князь. Старост обирала шляхта, а князь затверджував цей вибір.

На українських землях було створено такі воєводства й повіти: Берестейське (Берестейський, Кобринський, Пінсь­кий, Туровський), Підляське (Більський, Мельницький і До-рогочинський), Київське (Київський, Овруцький, Мозирсь-кий, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський), Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький), Брацлавське (Брацлав-ський, Вінницький і Звенигородський).

Кожен повіт об'єднував кілька волостей. Якраз вони, повіти й волості, стали основними адміністративно-терито­ріальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовря­дування сільських общин. Їх очолювали отамани (переважно на південних землях) або старці (на півночі) й підлеглі їм адміністратори (війтики, сорочники та інші). Головна їхня функція зводилася до своєчасного збирання податків для князівської скарбниці.

Місцеве управління здійснювали воєводи, що призна­чалися великим князем на необмежений термін (часто ця посада переходила у спадок). Як правило, воєводами ставали великі магнати, власники більшості земель воєводства. Вони очолювали місцеву адміністрацію, стежили за стягненням державних податків, займалися питаннями організації вій­ська під власною корогвою, вирішували судові справи.

Впливовими особами в державі були повітові старости, наділені широкими адміністративними й судовими повнова­женнями.

Центральні повіти воєводства, очолювані каштелянами, які нерідко виконували функції помічників воєводи, інколи називали «каштеляніями».

Шляхта кожного повіту становила окремий військовий відділ під керівництвом повітових хорунжого й маршалка. Ці відділи об'єднувалися в більші військові одиниці — воєвод­ства під орудою воєводи. Головним командувачем війська був великий гетьман.

Більшість міст, розташованих у тих чи інших адміністра­тивно-територіальних одиницях України, належала феода­лам. Так, 1625 р. в Брацлавському й Київському воєводствах із 323 міст і містечок понад 260 були приватними. А загалом в Україні у 40-х рр. XVII ст. налічувалося більше 1000 міст і містечок.

Із зміцненням феодальних відносин і посиленням визиску міщан зростав опір міського населення, яке домагалося са­моуправління.

В Україні самоврядування почало запроваджуватися у XIV ст. 1356 р. Магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р.— Луцьку, 1442 р.— Снятину, 1494 р.— Києву, а 1541 р.— Любомлю. Отримавши грамоти цього права, міста користувалися низкою пільг: міщани могли вільно займатися різними ремеслами, промислами, влаштовувати ярмарки й торги.

Відповідно до Магдебурзького права в містах України ство­рювалися адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був магістрат, який складався з двох колегій — міської ради і лави.

До міської ради щорічно обиралися ротмани («радці» або «райці») — як правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від 6 до 24 осіб залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів затверд­жував староста, а в приватновласницьких — пан (магнат) міста. Нерідко службові особи чи пани самі призначали рад­ців і бургомістрів. Міська рада як головний орган самовряду­вання виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників і судового війта, а в деяких випадках і цехових старшин.

Лава на чолі з війтом була судовим органом. За відсутності війта засідання вів його заступник — ленвійт. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів.

Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повно­важення. Бургомістр і ротмани розпоряджалися міськими до­ходами й видатками, дбали про укріплення, оборону, забезпе­чували функціонування міських служб.

Отже, міста, отримавши Магдебурзьке право, переходили до самоуправління на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним судом і управлінням.

Зазначимо, що міста з Магдебурзьким правом існували майже в усій Європі (окрім Московії). Не було винятком з цього правила й Королівство Польське, державний лад якого майже нічим не відрізнявся від устрою Великого князівства Литовського. В Польщі найвищими представниками держав­ної влади й управління були: король, королівська рада і Сейм. А з 1386 р. тут утвердився принцип обрання глави держави. Повноваження короля (господаря) залишалися такими ж широкими, як і раніше, але тепер його влада врівноважувалася королівською радою і Сеймом.

Королівська рада — це постійно діючий дорадчий орган влади, що сформувався приблизно в XIV ст. До її складу вхо­дили: королівський (коронний) канцлер; його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і творив суд над придворними чиновниками й слугами; його заступник — надвірний маршал;

королівський підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій; воєводи; каште­ляни й католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися «великою».

У XIV ст. почав формуватися Сейм. Спочатку король про­водив наради з шляхтою і панами періодично. Пізніше ці наради стали постійними. На них делегувалися представники шляхти й панів. Таким чином, у XV ст. сформувався вальний (загальний) Сейм. До його складу входили член великої ради й депутати від шляхти. Згодом вальний Сейм поділився на дві палати: 1) Сенат, що виник з великої ради; 2) посольську ізбу, яка складалася з представників земської шляхти. Валь­ний Сейм скликався щорічно. Він вирішував питання, по­в'язані з податками, приймав різні законодавчі акти. А пізніше його основною функцією стало обрання глави держави.

Влада державних структур Королівства Польського поши­рювалася на землі Галичини й Західної Волині. У 30-х рр. XV ст. українські землі було поділено на три воєводства: 1) Руське, що складалося з чотирьох земель — Львівської, Галицької, Перемишльської і Сяницької; 2) Подільське (Західне Поділ­ля й Борщівський повіт) і 3) Белзьке (повіти Цішанівський, Равський, Белзький, Сокальський, частина Жовківського, Кам'янко-Струмилівського, Бродського і частина південно-західної Волині).

Кожне воєводство на чолі з воєводою мало виборний земський суд. У землях і повітах керівництво здійснювали ста­рости.

Після Люблінської унії 1569 р. Річ Посполиту було поді­лено на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (до неї входили українські землі) й Литву (Берестейщина і Пінщина) зі збереженням поділу на воєводства і повіти, а також апарату управління.

Литва втратила свою державність і лише стосовно місцевого управління, організації війська й судочинства збе­регла автономію. Як зазначає І. Крип'якевич «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що захо­валися під формами автономії у Великому князівстві Литовському... Весь розвиток життя йшов під великим наступом Польщі». Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського суспільства. Посилився національний і релігійний гніт, що призвело до зростання національно-визвольного руху.

 

< Попередня   Наступна >