124

---

Судова система України в XIV - першій половині XVII ст.

Судова система в Україні XIV—XVII ст. була безпосередньо пов'язана з класовим і становим ладом суспільства. Її основу визначали такі засади: залежність суду від адміністрації, зро­щення з нею, становий принцип побудови судових установ тощо.

Магнати й велике панство судилися в королівському і сей­мовому судах, а шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама й ут­ворювала.

Крім вищезазначених судів, у повітах створювалися так звані громадські («замкові») або старостинські суди, які могли судити шляхту й простих громадян. Головними суддями в них виступали воєводи, каштеляни і старости. Гродські (кримі­нальні) суди поділялися на вищі й нижчі.

Спеціальним судово-адміністративним органом для роз­гляду спорів про межі земельних володінь феодалів був підко-морський суд.

З утворенням кріпосницької системи виникли доменіальні або панські суди. До їхньої компетенції відносилися справи кріпосних селян та інших залежних станів.

На великокнязівських і королівських землях довго існу­вали так звані копні (громадські) суди для сільської громади (колишні «вервні суди»). Після Люблінської унії 1569 р. копні суди було замінено вотчинними судами феодалів.

Копні суди мали тісний генетичний зв'язок зі старим вічевим зібранням. У літописах та інших джерелах копа часто називається вічем. Населення певної території укладало своєрідний союз для самозахисту від злочинних елементів і боротьби з ними. Той, хто виявив злочин або сам став його жертвою, скликав «копу», тобто віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які повинні були прийти самі чи надіслати за­ступників, щоб чинити слідство й суд.

tyle="text-align: justify;">Компетенція копного суду була досить широкою. До неї належали чи не всі кримінальні й цивільні справи, що ви­никали серед населення. До суду могли звертатися всі стани суспільства. Він передавав справу до вищої інстанції — гро­мадського суду. Туди ж можна було апелювати на вироки коп­ного суду.

Найбільший розквіт практики копних судів, як про це свідчать джерела, припадає на XVI ст.

В українських землях литовсько-польської доби тривалий час зберігався обвинувачувально-змагальний процес, основні риси якого набули закріплення ще в давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати всі докази, подати їх судові й підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії судового процесу позивач мав право відмовитися від позову або обвинувачення й укласти мирову угоду. Однак при вчиненні найтяжчих злочинів слідство і суд були обов'яз­ковими незалежно від заяви сторін.

У судово-процесуальній практиці застосовувалися доно­си, катування, захист тощо. В цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним. Судова система над­звичайно важливого значення надавала доказам. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («полічне»), клятва тощо.

Суттєву роль у здійсненні правосуддя відігравали возні, призначені воєводою на пропозицію земського (повітового) суду й шляхти. За дорученням суду або на прохання сторін возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди тощо. В разі необхідності возний забезпечував явку відповідача до суду. Фактично він був виконавцем рішення суду.

Крім возного литовсько-польські суди мали й інших уря­довців, як-от: вижі — урядові оглядачі, що підтверджували факт порушення права; ув'язчі, які вели справу на користь позивача й за це отримували платню (ув'язчиє); кати, що після присуду виконували вироки.

Загалом судова система в литовсько-польський період була досить розвинутою. Але ця розвиненість служила інтересам панівного стану. Судова система й державна влада в умовах феодально-кріпосницького ладу іншими і не могли бути.

 

< Попередня   Наступна >