275

---

Право України в умовах перебування її в складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

У вищезазначених умовах в Україні діяла досить строката система права. Її первісною базою було право Київської Русі.

Особливу роль серед джерел права України відігравала «Руська правда». Вона мала значний вплив на розвиток пра­вових систем Великого князівства Литовського й Королівства Польського. Керуючись здобутками своїх попередників, ко­ролі й господарі видавали нові закони, продиктовані обста­винами суспільно-політичного і економічного розвитку.

У законотворчій діяльності великі князі литовські важ­ливого значення надавали привілеям (назва законодавчого акта), які стосувалися панів і шляхти. Привілеями закріп­лювалися у власність або довічне володіння землі, госпо­дарські замки й волості, гарантувалася недоторканність особи, роздавалися посади і титули. Привілеї поділялися на дві категорії: 1) привілеї земські; 2) привілеї обласні.

Привілеї земські надавалися як окремим особам, так і окремим інституціям, головним чином церквам і монас­тирям, окремим станам (шляхті, міщанам, духівництву тощо). В основному це були виняткові права. Наприклад, великі князі привілеями створювали привілейовану військову верст­ву (шляхту) на початку лише з литовців-католиків (привілей Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р.). Але в ході боротьби з княжим сепаратизмом великі князі змушені були опиратися також на українсько-білоруський елемент. Привілеї Сигіз-мунда 1432 і 1434 рр. надали українській шляхті ряд пільг, звільнили її від натуральних податків. Привілей Казимира IV Ягеллончика 1447 р. дав право «княжатам, панам, лицарям і боярам» виїжджати за кордон «для набуття ліпшого щастя або задля лицарських вчинків».

Привілеї обласні (їх ще називали ус

тавними) надавалися окремим землям, що мали якесь особливе значення. Така територія перетворювалася на автономну одиницю й ставала федеративною частиною держави. Обласні привілеї оформ­лялися так званими «земськими уставними грамотами». Такою грамотою після Люблінської унії вінницький староста Калиновський дістав пустиню «Умань». 1580 р. канівський і черкаський староста отримує уставну грамоту на просторі землі в середній Полтавщині. Подібних привілеїв на воло­діння з імунітетним правом було десятки і сотні.

Поряд з привілеями історія литовсько-польської доби знає договори, як наприклад, договори про союз Литви з Польщею 1385 р. і 1569 р., договори князя Вітовта з великим князем Тверським та ін., що регулювали міжнародно-правові від­носини.

В другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першим збірником литовсь­кого права був судебник Казимира IV Ягеллончика (в оригі­налі — Лист), затверджений сеймом 1468 р. у Вільно. Він містив 28 статей: постанови карного права, охоронні права міщан, маєткове право та ін.

В основу судебника було покладено місцеве звичаєве право й судово-адміністративну практику. Тому його вважають ко­дексом кримінального і кримінально-процесуального права, який захищав насамперед феодальну власність. Разом з тим у ньому є положення про однакову відповідальність за кри­мінальний злочин як пана, так і залежних отчичів (невіль­ників або кріпаків). За дітей до семи років відповідали їхні батьки.

Судебник Казимира містить значний масив тих самих пра­вових положень, що й «Руська правда».

З «Руською правдою» тісно пов'язаний ще один збірник права — Литовський статут. Наголошуючи на спорідненості «Руської правди» з литовським правом (зокрема в галузі цивільного, кримінального і судово-процесуального права), М. Максимейко, М. Ясінський та інші дослідники зазнача­ють, що навіть зміст Литовського статуту поділяється на ті самі розділи, що й «Руська правда».

Разом з тим це не просто інша назва. Значні зміни, що відбулися в соціально-економічному житті, потреби уза­конити їх спонукали уряд Великого князівства Литовського сконцентрувати в одному правовому збірнику новітні досяг­нення литовсько-руського правотворення. На початку XVI ст. литовсько-руська шляхта зініціювала розробку нового право­вого збірника, який мав закріпити їхнє панівне становище. На сеймі 1514 р. шляхта подала великому князю прохання ук­ласти новий писаний збірник права. 1522 р. вона повторила це прохання.

Новий збірник був потрібний і самому князю для зміц­нення політичної єдності держави.

Упродовж років новий збірник права розроблявся юрис­тами великокнязівської канцелярії, обговорювався на кіль­кох Сеймах. Віденський Сейм 1528 — 1529 рр. затвердив під­готовлений збірник, що увійшов в історію як перший (т. зв. Старий) Литовський статут 1529 р. Не вийшовши друком, він переписувався з оригіналу та копій для практичного користу­вання. Тому в обігу було багато списків Литовського статуту, які збереглися до нашого часу і в яких зустрічаються розбіж­ності, правки і додатки.

Цей перший Литовський статут мав 13 розділів, поділених на 264 артикули, що містили норми державного, адміністра­тивного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галу­зей права. Унікальність цього статуту полягає в тому, що його кодифікаторам внаслідок копіткої роботи вдалося роз­робити таку систему права, яка стала однаково прийнятною в усіх кутках величезної держави. Сюди було включено значний масив положень «Руської правди», норм звичаєвого права, низку положень німецького й польського права, в тому числі з «Саксонського зерцала» та Магдебурзького права, а також привілеї: Ягайла 1387 р., Городельський Ягайла та Вітовта 1413 р., Сигізмунда 1432 р., Земський 1447 р., Олександра 1492 р., судебник Казимира IV Ягеллончика 1468 р. та інші правові до­кументи.

Найсуттєвіше у цьому збірнику законів було те, що шляхті гарантувалася низка прав. Її не дозволялося карати «безправ­но», тобто без судового публічного процесу. За шляхтою за­безпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини. Шляхтичі викликалися на суд лише за повістками. Відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася ін­дивідуально. Якщо шляхтич обвинувачувався у злодійстві, але краденої речі в нього не знаходили, він міг очиститися при­сягою. Шляхтич отримував право апеляції на суд воєводи чи старости безпосередньо до князя. Він мав свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані звільнялися від усяких податків і повинностей на користь князя та адміністрації.

У Литовському статуті 1529 р. визначався критерій належ­ності до шляхетського стану. Ним було визнано принцип дав­ності. До шляхетського стану входили ті бояри, які давно, кількома поколіннями, належали до боярства й користу­валися боярськими правами. В окремих випадках закон визначав, що шляхетське походження можна підтвердити певною кількістю свідків — шляхтичів, які це робили під присягою. В інших випадках шляхетське звання надавалося рішенням господаря.

Складне економічне й політичне становище Литовської держави у першій половині XVI ст., вимоги шляхти внести зміни до статуту примусили князя прийняти рішення про до­опрацювання збірника. З цією метою було створено комісію. Статут збагатився значною кількістю юридичних доповнень, прийнятих литовськими Сеймами після 1529 р., закріпив соціально-економічні й політичні зміни, що відбувалися в державі, визначив становище великого князя (господаря), захистив привілеї магнатів, зафіксував ширші права і воль-ності шляхти. Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під найбільшим тиском волинської шляхти, то його в другій редакції ще називають Волинським. Статут набув чинності 1566 р. Це був значний крок вперед у законодавчій діяль­ності. За Литовським статутом 1566 р. в Литовській державі створювалися нові гродські (кримінальні) й земські суди, а також апеляційні юридичні установи в окремих землях. Усім землевласникам заборонялося самовільно захоплювати чужу землю.

Невдовзі становище Великого князівства Литовського ще більше ускладнилося. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. воно втратило свій державний суверенітет. З утворенням нової дер­жави — Речі Посполитої Польської, в якій панівне становище захопила польська аристократія, виникла необхідність у при­веденні литовсько-руського законодавства у відповідність до польських законів.

За дорученням короля Стефана Баторія цю роботу успіш­но ^виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомогла йому комісія, до якої увійшли визначні тогочасні правознав­ці. В результаті копіткої роботи з'явилася третя редакція статуту, яку було затверджено й надруковано 1588 р. згідно з привілеєм уже нового короля Сигізмунда III. Цей статут най­більший за розмірами. Його 10 розділів містили 488 артикулів. Перші 4 розділи були присвячені публічному праву. В них мовилося про особу князя (господаря), про злочини проти магістрату, про бунт, про земську оборону, про вольності шляхти, про устрій судів і процесуальне право. Шість на­ступних розділів стосувалися постанов цивільного права, тлу­мачили кримінальне право — від найтяжчих злочинів до на­йменших провин. Статут остаточно оформив закріпачення основної частини сільського населення.

У процесі підготовки до проекту Литовського статуту було внесено артикули про те, що великий князь під присягою за себе й своїх нащадків зобов'язується не порушувати території Литовської держави, прилучити до неї області, від неї відторг­нуті. І взагалі в проекті статуту низка артикулів суперечила постановам Люблінської унії. Тому польський Сейм його не затверджував.

З 1592 р. шляхта знову почала домагатися перегляду стату­ту. Зважаючи на це, було підготовлено й видано нову редакцію третього Литовського статуту польською мовою (перші три писалися руською, тобто давньоукраїнською). Багато артику­лів цієї редакції доповнювалися так званими конституціями (рішеннями вального Сейму Речі Посполитої). Відтоді зміст Литовського статуту змінювався. Кожен Сейм додавав до нього нові конституції. Чинність цих редакцій статуту (його стали називати «Новим Литовським статутом») поширювала­ся на всі землі Речі Посполитої.

Таким чином, третій Литовський статут як кодекс права став першорядним юридичним збірником і багато в чому пе­ревершив тодішні західноєвропейські кодифікації. Науково доведено, що московське «Уложеніє» 1649 р. було складено під впливом цього статуту.

Прийняття литовських статутів певною мірою обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Перший Литов­ський статут, наприклад, дозволяв суддям за відсутності «пи­саної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Це положення повторювалося і в наступних редакціях.

Крім вищезазначених джерел права, що діяло в Україні, слід назвати Литовську метрику. Так називався державний архів Великого князівства Литовського, яким відав канцлер. До Литовської метрики передавалися на зберігання всі офіційні акти, що видавалися від імені держави й регулювали різні сфери суспільного життя. Документи Литовської метрики охоплюють період з 1386 по 1749 р., тобто з часу унії Литви з Польщею і до приєднання значної частини Речі Посполитої до Російської імперії. На превеликий жаль, знач­на частина правових джерел Литовської метрики втрачена. Деякі з них обробили й довели до сучасників Пташицький, Бершадський, Леонтович та ін. (див.: Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— К., 1998).

У XIV — першій половині XVII ст. в Україні діяли або мали вплив чужоземні джерела права, зокрема німецькі, польські, угорські та ін. Найбільше відомі дві категорії збірників німець­кого права в перекладі польською Павла Щербича Гроїцького (Зресшит Захопиш) і Бартоломія Гроїцького (Роггасіеіс 5а,с1о\у у 8рга^ гпісуакісЬ ргауа таеаеЬиг5кіе§о). Здебільшого ці кодекси називають збірниками Магдебурзького права, оскільки вони були книгами права, які регулювали міське життя. Магде­бурзьке право мало чітко виражений становий характер, що виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного стану (магнатам, шляхті, купецтву, верхівці реміс­ників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні нижчих верств городян.

До запровадження німецького права в Королівстві Поль­ському було власне право, яке поширювалося в Україні. До таких збірників права відноситься насамперед Вислицький статут 1374 р., оголошений Казимиром Великим. У ньому закріплювалися норми цивільного й кримінального права. Джерелом цих норм було стародавнє польське звичаєве право. Чимало норм регулювали процесуальне право (про статус суддів, про свідків), характеризували різного роду злочини й кару за них (про вбивство, про крадіжку, про розбій та інше). Ця пам'ятка цікава тим, що багато статей1 за своїм змістом збігається з «Руською правдою».

Ще одна пам'ятка польського права — Статут Вартський (1420 — 1423 рр.), виданий королем Владиславом-Ягайлом Ольгердовичем. Як і попередній, він являв собою збірник норм старого звичаєвого права. На відміну від Вислицького поширювався і руською (давньоукраїнською) мовою під на­звою «Статут короля Володислава» 1420 — 1423 рр. Серед за­конодавчих актів Королівства Польського особливого значен­ня набули т. зв. Генріхові артикули 1573 р., видані за часів короля Генріха Валуа. Ці артикули стосуються повноважень королівської влади не за принципом успадкування, а за прин­ципом виборності. Влада короля обмежувалася. Він повинен був мати при собі 16 сенаторів, без згоди яких не мав права приймати рішень, мусив звітуватися перед Сеймом, давати .четверту частину прибутків на утримання війська (наймано­го), названого пізніше кварцяним.

Вищезазначені та інші джерела містили різні галузі права: право власності, зобов'язальне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право.

Основним правовим інститутом, як і в попередні періоди, у XIV — першій половині XVII ст. залишалося право влас­ності. І в польському, і в литовському праві поняття власності виникло досить давно. В Королівстві Польському для визна­чення власності вживали терміни «дідизна», «дідівщина», що означали володіння, отримане в спадщину «від дідів». Пізніше їх витіснило поняття «власність», хоч деякий час зустрічалося і таке поняття, як «отчина». Об'єктами права власності були:

маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножатні, озера, річки, продукти виробництва тощо. Важливого значення при цьому набув поділ власності на рухоме й нерухоме майно. До останнього, за польським правом, належало все те, що було пов'язане із землею. За правом литовським до нерухомого майна відносили маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухо­мого — «інші всякі добра й пожитки». Головна увага в законах приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розмежовувалися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські й церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання, маєтки поділялися на кілька кате­горій: «вотчина» або «дідизна», тобто одержані в спадщину (родові) володіння; вислужені або надані в користування («держання») на визначених умовах, наприклад «до волі панської»; надбані внаслідок купівлі-продажу. Право роз­поряджатися цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним цілком вільно, то відносно маєтків, отриманих іншим шля­хом, існували певні обмеження. Земельна власність усіх видів вважалася недоторканною. Але якщо великокнязів­ські піддані, що втекли «до землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, то їхні маєтки переходили до господаря (князя). Діти злочинця також втрачали право на нерухоме майно. Своє право на частку батьківського володіння втра­чали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька або одружилися з іноземцем. Право володіння, користування і розпорядження майном підтверджувалося грамотою чи давністю часу.

На початку XV ст. набуло поширення так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що переда­валися для забезпечення боргу кредитору.

Право володіння землею супроводжувалося обов'язком для володільця відбувати військову повинність. Ця норма закріплювалася в усіх трьох Литовських статутах. Шляхтич, який відмовлявся від служби, втрачав право на володіння землею.

Ґрунтовна правова регламентація стосувалася питань, пов'язаних з успадкуванням, тому спадкове право виділялося в самостійний правовий інститут. У литовсько-польському праві розрізнялося успадкування за законом, за заповітом і на основі звичаю.

Чільне місце займало зобов'язальне право, яке в умовах литовсько-польської державності набуло подальшого роз­витку. Широко практикувалися договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна. Закони, зокрема Литовські статути, визначали форму й порядок укладення угод, встанов­лювали терміни позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. Порушення права власності й зобо­в'язального права тягнуло за собою майнову і кримінальну відповідальність.

Литовсько-польське право ревно захищало життя, майно, Честь і особисту гідність насамперед представників панівних станів. Залежні стани були безправними. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей, а інколи шляхтичі навіть звільнялися від покарання.

У XIV—XVII ст. із загостренням соціальних суперечностей поняття «злочин» почало змінюватись. Спочатку злочин тлу­мачили як фізичну, матеріальну чи моральну кривду, завдану окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як шкоду, злочинство. Потім його називали «виступом», тобто порушенням правових норм, встановлених державою. Зако­нодавство передбачало відповідальність за різні види правопо­рушень. Найтяжчим злочином вважалися образа або посяган­ня на життя, здоров'я і честь короля чи господаря. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до во­рожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку ворогові. Закон встановив систему покарань за злочинні дії проти особи, як-от: вбивство, заподіяння тілесних ушкод­жень, образа. Злочинами проти власності вважалися крадіж­ки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабежі — відкритий напад з метою заволодіння майном, розбійний напад на чужий дім (маєток). Якщо такий напад призводив до смерті людей, то всі його учасники, незалежно від ролі, яку вони відігравали, каралися смертю. До злочинів проти сім'ї та моралі належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близьки­ми родичами, звідництво, зґвалтування тощо.

У правових джерелах, зокрема Литовських статутах, міра відповідальності за злочин виражалася в таких термінах:

«кара», «страта» та інших. Найсуворішим покаранням була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбив­ство, розбій, наїзд та багато інших. Право розрізняло просту смертну кару (відрубування голови, повішення) і кваліфіко­вану, тобто особливу, нестерпну (спалювання, четвертуван­ня, посадження на кіл тощо). Наступним за суворістю видом покарання були тілесні або болісні (биття, калічення та ін.). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих ста­нів. Як покарання практикувалися позбавлення волі (ув'яз­нення), виставлення біля ганебного стовпа тощо.

У литовсько-польському праві склалася досить складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію май­на, відшкодування збитків злочинцем (головщина) та ін. Ха­рактерною рисою майнових покарань була їхня нормативна невизначеність. Дуже часто право визначало вид покарання, але не його розмір. Це давало змогу суддям призначати розмір покарання довільно, виходячи із своїх особистих та станових інтересів.

Інакше кажучи, у феодальній державі правова система без­посередньо залежала від станового ладу суспільства, захищала в першу чергу інтереси королів, князів, магнатів і шляхти. І насамкінець зазначимо, що державно-правовий розвиток тієї частини України, яка перебувала у складі Великого князівства Литовського й Королівства Польського, а пізніше Речі Посполитої, значною мірою зазнав їхнього впливу. До­сягнення в тодішньому цивільному, кримінальному та кримі­нально-процесуальному праві були й залишаються для нас важливими засадами законотворення.

 

< Попередня   Наступна >