Суспільний лад України в другій половині XVII—XVIII ст.

Козацька держава — Військо Запорозьке, що утворилася в процесі національно-визвольної боротьби українського на­роду в середині XVII ст., характеризується як станова. Соціаль­на диференціація в ній була такою ж, як і за часів Речі Пос­политої. Її основні суспільні верстви: шляхта, козацтво, духівництво, міщанство і селянство (посполиті).

За тією шляхтою, яка підтримувала повстання під прово­дом Б. Хмельницького, залишилися попередні права і приві­леї. Вони навіть були підтверджені «Березневими статтями» Б. Хмельницького й законодавчими актами його наступників.

Зазначимо, що значна частина української шляхти служи­ла державі й тому, перейшовши у козацький стан, була захи­щена ще й правом козацьким.

Козаки, які разом з частиною української шляхти будували державу, зайняли в ній становище організуючого і правлячо­го суспільного стану. Однак цей стан поступово диферен­ціюється (ділиться) на залежних і рядових козаків.

Заможне козацтво становило в основному керівну верству, старшину й ту шляхту, яка перейшла на бік повсталого народу. Представники тієї шляхти, що вже мала добру освіту або уря­довий досвід, посіли високі становища (Виговський, Тетеря, Богун, Нечай, Гуляницький, Зарудний, Жданович та ін.).

Спершу старшина складалася з козаків, які мали неабиякі організаторські здібності й значні військові заслуги. Їх шану­вали і обирали на керівні посади.

Пізніше на старшинські посади козаків почали призначати старшинська рада, гетьман або полковник. Як правило, це були родичі правлячої старшини.

Отже, за дуже короткий час старшина перетворилася на панівний стан. Доступ рядового козацтва до нього

Той факт, що старшина нагромадила у своїх руках значні багатства (маєтності), ще більше підносив її над рядовим ко­зацтвом.

Власниками величезних маєтків були гетьмани, пол­ковники, генеральна старшина, сотники. Розглянемо кілька основних форм старшинського землеволодіння.

Одна з них — це так зване «зупольное владение», тобто володіння на правах повної приватної власності, коли землі підлягали купівлі-продажу, обміну, спадкуванню. Питома вага повної приватної власності в кінці XVII — першій половині XVIII ст. помітно зростала на законних підставах. Старшина домагалася в гетьманів грамот на право володіння, користування і розпорядження маєтностями із загальнодер­жавного земельного фонду. Частина старшини випрошувала грамоти на володіння у царя. Козацька держава, не маючи достатніх коштів, часто-густо платила старшині земельними володіннями або правом на промисли.

Іншу групу старшинських володінь становили тимчасові маєтності. Нерідко земельні володіння надавалися на невиз-начений термін з такими формулюваннями: «до ласки нашей рейментарской», «ку вспартю домови» тощо. Але здебільшого надавалися вони на період заміщення посади, «на уряд». Це були так звані «рангові маєтності». Кожна посада старшини — як генеральної, так і полкової чи сотенної — передбачала відповідні рангові маєтності.

Для деяких урядовців рангові володіння поступово перет­ворювалися на зупольні. Так, переяславський полковий суддя І. Берло, йдучи у відставку, одержав універсал полковника Томари, в якому зазначалося, що Берло «хочай й уряду судей-ства полкового переяславського на себе имеет, однак самое достоинство велит ему всякий показать ку его пожиткови рес-пект», тому «село Панфильї в сотне Яготинскойлежачое, якое й за уряду судействе мел во владение теперь ему ж... сим нашим ствержаем универсалом». Тож не дивина, що козацька старшина, зробившись невдовзі верствою великих земле­власників, «державців», певною мірою замінила колишніх панів. Уся подальша соціальна політика старшинської верстви була спрямована на те, щоб розширити й закріпити за собою землеволодіння, утвердити приватну власність і залежність селянства.

Феодально-старшинське господарство базувалося на праці залежних селян, з яких складалася основна маса населення України.

На початковому етапі становлення козацької держави селяни були верствою вільних хліборобів. Вони підлягали адміністрації Війська Запорозького, обкладалися податками на користь держави.

Під час постійних воєн другої половини XVII ст. селянство за власним бажанням могло вільно переходити до козацького стану й користуватися його привілеями. І навпаки, козацтво в ці тяжкі часи часто переходило у стан вільних хліборобів.

Але згодом гетьманська влада почала обмежувати такі переходи. Наприкінці XVII ст. козацька верства вже нагадува­ла замкнуту касту, вступити до якої було непросто.

Та й становище селян істотно змінилося. Гетьманські універсали зобов'язували простих людей працювати на власників маєтків і обмежували їхню волю.

Селяни залишалися дрібними товаровиробниками. Вони володіли реманентом і були прикріплені до землі. За даними ревізій, можна визначити кілька груп селян, які відрізнялися одна від одної такими ознаками, як майновий стан, належність тощо. З-поміж них найчисельнішу групу ста­новили селяни військові (державні).

В Україні існувала й інша група селян — так званих підсусідків. Вони не мали власного господарства й жили у дворі заможнішого власника. Підсусідки, своєю чергою, поділялися на державних, козацьких і мужицьких (селян­ських). Підсусідство як соціальне явище набувало чимдалі більшого поширення. Селяни переходили в підсусідство з економічних мотивів: здавши в оренду або продавши свої зе­мельні наділи, вони уникали повинностей і податків з житла. Однак гетьманська влада видала ряд універсалів, які заборо­няли перехід у підсусідки.

Основний тягар податків лежав на плечах селян. У вільних військових селах було запроваджено загальний збір (так звану стацію), який стягувався почасти натурою, а почасти грішми. Існували й інші збори (показенщина), покухове, столове, на адміністрацію, на артилерійську прислугу, сторожів, музик тощо. Крім того селяни виконували різні повинності.

Але основною формою експлуатації селян була панщина. Кількість панщинних робіт неухильно зростала. Універсали зобов'язували селян виконувати всі роботи на свого пана (ко­зацького старшину). За ухиляння від цих обов'язків селян су­воро карали. Універсал І. Скоропадського 1721 р. наказував старшині пильно стежити за дотриманням законів, не допус­кати селянських переходів з одного полку в інший, із сотні в сотню без дозволу урядовців.

У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійсню­вався процес закріпачення селянства. За універсалом К. Ро-зумовського від 22 квітня 1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно селянина залиша­лося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 трав­ня 1783 р. взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника, поширивши кріпосне право на українських селян.

А два роки потому на Лівобережну Україну, як уже зазна­чалося, було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству» та зрівняно українську старшину в правах з російським дво­рянством.

Козацтво як окремий стан українського суспільства, основним обов'язком якого було несення військової служби, користувалося певними привілеями. Хоч козаки підлягали козацькій адміністрації і, за універсалами, на відміну від селян і міщан мали «зоставатися при своїх вольностях», вони також платили чимало зборів, зокрема на утримання військової адміністрації та обслуги, з тютюнових ділянок і пасік. Крім того, козаків залучали до будівництва й ремонту укріплень, шляхів і гребель, а за царювання Петра І—до найтяжчих зем­ляних та інших робіт на Неві (будівництво Петербурга). Ко­зацький стан був неоднорідним. Заданими ревізорів Київсько­го полку, в ньому 1723 р. із 3232 наявних козаків до категорії «ґрунтових й можних» належало 1677 осіб, до «негрунтовьіх й пеших» — 806, до «вдов можних» — 68, до «вдов мизер-ньіх» — 159, до «куренчиков» — 188, до «протекциональньк» — 122, до «в подданстве наидуючихся» — 170, до «боярско-слу-жащихся» — 14, до «спродавшихся своим державцем» — 33 особи. Як свідчить статистика, козацтво за своїм станови­щем наближалося до селянства. Старшина визискувала рядо­вих козаків, а розорених чи зубожілих примусово «перепису­вала» у селянство. Це було однією з найпоширеніших форм закабалення козаків. Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині та Лівобережжі й ліквідації Запорозької Січі козаків за указом Катерини II від 16 листопада 1781 р. було переведено на становище селян-однодворців. Вони сплачу­вали подушний податок і не мали права вільно міняти місце проживання.

Міське населення України в другій половині XVI— XVII ст. було дуже строкатим. Значну його частину, навіть у великих містах, становили селяни, які повністю або частково вели сільське господарство. Інша група населення — міщани — заробляла на життя промислами, ремеслом, торгівлею, як, зрештою, і козаки, що осіли в містах. Ремісники об'єднували­ся в цехи, а купці, що займалися оптовою і великою роздріб-. ною торгівлею,— в гільдії. Ці дві групи населення були привілейованими. Кожна з них ще поділялася на окремі про­шарки, підгрупи. Ремісники міста збиралися на свій сход, який обирав на три роки спільну для всіх цехів ремісницьку управу — ремісничого старосту й двох його товаришів (за­ступників). Система цехового управління підлягала магістра­там і ратушам. Ремісники сплачували податки й виконували повинності. Увесь тягар цих податків і повинностей лежав на плечах підмайстрів, учнів і наймитів (робітників), які підпо­рядковувалися майстрам, що керували цехами. Подібне ста­новище склалося і в купецькому середовищі. Поряд з пред­ставниками зазначених груп проживали козацька старшина, шляхта й духівництво — нечисельна група, що завершувала соціальну піраміду міщан і багато в чому визначала поведінку всього міського населення.

Суспільний устрій України другої половини XVII— XVIII ст. був нерозривно пов'язаний з попереднім періодом її со­ціального розвитку. Разом з тим він мав свої особливості. Місце литовсько-польських феодалів (панів і магнатів) посіла козацька старшина — від гетьмана до отамана. Найбільшими землевласниками були гетьмани, полковники, генеральна старшина, а також вище православне духівництво. Важливу роль серед панівного класу відігравала українська шляхта. Такі давні українські роди, як Борозни, Рубці, Ворони, Хмелевські, та багато інших в кінці XVII— XVIII ст. зберігали привіле­йоване становище й примножували свої земельні володіння.