109

---

Право України в другій половині XVII—XVIII ст.

В означений період гетьманська влада, суди, громади й суспільні верстви Війська Запорозького використовували велику кількість джерел права — різних за походженням, за формою і змістом та історичним значенням. Наприклад, порядок виборів і заміщення сотенної та полкової адміні­страції, судочинства, а також заїмка землі, користування лісами, продаж і купівля різного майна тощо значною мірою регулювалися звичаєвим правом. Царський уряд зобов'язу­вався берегти звичаєве право і гетьману та старшині наказував діяти і судити «по давнім правам і обичаям». Суди, ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї.

Важливим джерелом права було конституційне законодав­ство — українське й російське. Договірні статті між геть­манським урядом і царським становили основні нормативні акти, що визначали правовий статус Війська Запорозького. Кожен з цих документів називався ім'ям гетьмана, який підписував його, або місцем, де документ було прийнято: Пе­реяславські, чи «Березневі статті» Б. Хмельницького; другі Пе­реяславські, або Ю. Хмельницького (1659 р.); Московські, чи І. Брюховецького (1665 р.); Глухівські, або Д. Многогріш­ного (1669 р.); Коломацькі, чи І. Мазепи (1687 р.); Решети-лівські, чи І. Скоропадського (1709 р.), і, нарешті, «Решитель-ньіе (конфирмованньїе) пунктьі» Д. Апостола (1728 р.). Ці правові документи визначали загальні положення адміністративно-політичного устрою Лівобережної України. Їх якоюсь мірою можна назвати конституціями. Статті підтверджували авто­номне становище України в складі Російської держави, але поряд з цим вони фіксували владу російського царизму. На початку XVIII ст. в Україні поступово поширюється мос­ковське законодавство.

Основною формою поточних правових актів гетьмансько­го уряду були листи й універсали, які регулювали різні сфери суспільного ж

иття, встановлювали право володіння і спадку­вання землі та іншого майна, обов'язки селян, міщан, козаків стосовно старшинської адміністрації і власників маєтків, порядок несення служби, а також судочинства. Наприклад, універсал К. Розумовського (1752 р.) визначив порядок за­снування і діяльності (статус) Новгород-Сіверського магіст­рату: а) виборність бурмистра та інших урядників; б) здій­снення магістратом судових функцій на основі Магде­бурзького права; в) право мати свою міську печатку; г) право збирати податки й витрачати кошти відповідно до того ж таки Магдебурзького права.

Крім універсалів і листів гетьмани видавали так звані ордери. Вони відрізнялися від універсалів лише тим, що за їхньою допомогою вирішувалися конкретні питання сус­пільно-політичних відносин. Так, ордером 1755 р. К. Розу-мовський заборонив іноземним та іногороднім купцям за­йматися роздрібною торгівлею, а ордерами 1752 і 1760 рр. визначив порядок розгляду апеляційних справ у Генерально­му суді. Серед актів гетьманської влади звертають на себе увагу інструкції, що встановлюють порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема судових орга­нів, права й обов'язки чиновників, порядок виконання рішень вищих органів влади. Як приклад наведемо «Інструкцію судам» 1730 р. Д. Апостола. Її метою було встановлення поряд­ку в судах полкових, сотенних і сільських. Узявши за основу закони литовсько-польської держави, гетьман визначав чіткішу структуру судових органів, місце й порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Отже, гетьманські універ­сали, листи, декрети, інструкції та інше регулювали загальні й конкретні сторони суспільно-економічного і державного життя у Війську Запорозькому.

До правових документів (.джерел) гетьманської влади відносяться акти Генеральної військової канцелярії у формі універсалів та указів. Вони були підзаконними актами, за до­помогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади.

Перехід Війська Запорозького під протекцію московських царів зумовив проникнення, а потім і поширення на українських землях російських правових норм. Головним чином, їх визначали царські грамоти й «іменні» укази, поста­нови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Певний вплив в Україні мав перший в історії Московії систе­матизований кодекс законів «Соборное уложение» 1649 р., який юридичне завершив закріпачення селянства (скасу­вавши «заповітні» й «урочні літа») і визначив коло питань, що стосувалися кримінального та цивільного права, судочинства. Керуючись цим кодексом, царський уряд окремими актами вимагав від гетьманів повернення московським землевлас­никам селян-утікачів, а в разі неможливості, сплачувати позивачам великі штрафи. Безпосередньо для судочинства Гетьманщини мали значення петровські укази з питань кримінального права від 12 і 19 листопада 1721 р. та «О форме суда» від 3 листопада того ж року. Першими передбачалося покарання крадіїв, що скоїли злочин уперше чи вдруге, у вигляді «битья плетьми й отдаче на поруки». Це скасувало відповідне положення Литовського статуту, за яким крадіж­ка речі понад 4 копи каралася смертю. Розбійників, що не скоїли вбивства, карали вириванням ніздрів і засилали на довічну каторгу. Статут призначав за це також смертну кару. Указ «О форме суда» поширювався в Україні відповідно до постанови Малоросійської колегії з початку 1724 р. Крім пет-ровських указів широко застосовувалися укази Єлизавети Петрівни 1760, 1761 рр. про заміну смертного вироку вічною каторгою. В означений період в Україні діяло кілька сотень різних правових джерел Московії та Російської імперії: це ука­зи про єдиноуспадкування (1714 р.), Табель про ранги (1722 р.), указ 1763 р. про остаточне закріпачення селянства та ін.

Поряд з поточними законами Війська Запорозького і Російської імперії залишалися чинними кодекси часів литовсько-польського панування: Литовські статути, «Сак­сонське зерцало», сеймові постанови, князівські й королівські привілеї та грамоти. Про чинність цих джерел свідчить універсал І. Скоропадського від 16 травня 1721 р. або «Інст­рукція судам» 1730 р. Д. Апостола. Петро І навіть видав указ про переклад «правних книг», «з польського діялекту на наше русское наречие» з метою ліквідувати ті розбіжності, які існу­вали в литовсько-польських, а відтак і в українських та російських законах. Але ця справа загальмувалася і лише після смерті Д. Апостола з ініціативи князя Шаховського (голови Правління гетьманського уряду) було укладено «Процес краткий приказной, вьіданньгй при резиденции гетманской, 1734 года», який увібрав у себе ті джерела права, що використовувалися в Україні. Це був новий збірник правових норм, який складався із вступу, параграфів, додатку й харак­теристики порядку винесення вироків. Посилання на статут містять 9 параграфів. Крім того, у збірнику відчувається вплив російського законодавства. «Процес краткий...» започаткував плідну кодифікаційну роботу. 1743 р. було підготовлено ко­декс «Права, по которому судится малороссийский народ» і «Суд і розправа в правах малоросійських, обширно на разньїх местах показанная, а зьіде в един краткий й ясньїй ексцерпт в прекращение горькой в судах волокитьі, собранная, в полез-ное же употребление малороссиянам списанная року от Рож-дества Христова 1750 18 октоврия», складений українським юристом Федором Чуйкевичем протягом десятиріччя, почи­наючи від означеної дати 18.Х.1750 р. В «Суді і розправі» було найбільше систематизовано юридичні норми, які закріп­лювали право власності українських державців на землю та маєтки, залежність селян. Чуйкевич обгрунтував ідею віднов­лення старих судів в Україні (земських, гродських, підкомор-ських, доменіальних та ін.).

Щодо законів, які діяли в Лівобережній Україні XVIII ст., збереглися цікаві свідчення в «Зкстракте из книги Статута прав малороссийских» 1767 і 1786 рр. Так, в «Зкстракте» 1767 р. зазначалося, що Малоросія «судится особенньїми правами, которьге именуются: 1-я книга статут, притом порядок прав трибунальних; 2-я книга зерцало саксонов, или право саксон-ское й магдебургское; в той же книге право гражданское маг-дебургское й право хелминское, в пяти книгах или главах состоящие; 3-я книга порядок прав гражданских, в четьірех частях состоящая, й притом артикульї права магдебургского; процесе, т. е. артикули, вьібранньїе из прав цесарских; устав платежа у судах права магдебургского; прибавление к книге порядок й до артикулов права магдебургского». Цей збірник було складено за дорученням президента Малоросійської ко­легії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородька (майбутнього канцлера Росії). В ньому вже простежується поділ права України на окремі його галузі.

Як і в попередні періоди історичного розвитку України, на першому місці перебувала галузь цивільного права. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву влас­ності. В умовах Національно-визвольної війни уже розпочав­ся процес перерозподілу земель. Козацька старшина, реєстрове козацтво захоплюють земельні ділянки, освоюють і займають пустки. Але невдовзі уряд Б. Хмельницького зупинив цю анархію, оголосивши всі вільні землі, крім тих, на яких жили селяни й козаки до 1648 р., власністю Війська Запорозького. Військовій адміністрації було надано право в межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці розпоряд­жатися державною землею. Кожен із представників влади (сотник, полковник і гетьман) мали право продавати, наділяти чи, навпаки, відчужувати землю. Важливим джерелом одер­жання землі стали пожалування земельних володінь переваж­но за службу (ранг). Рангова земельна власність набула знач­ного поширення. Як у російському, так і в українському праві існували два основних різновиди феодальних володінь на землю: 1) земля, одержана «на вічність» (у власність),— вот­чина; 2) рангова — на зразок маєтків, що вважалися тимча­совими. Рангове землеволодіння набуло значного поширення в другій половині XVII ст. Земля на ранг (на військову посаду) надавалася за рішенням гетьманів, полковників і сотників у межах їхніх повноважень. У XVIII ст. землею на ранг старшина наділялася і від царського уряду. Рангові земельні володіння поступово зближаються з правовим режимом вотчин. Пере­хідним ступенем до цього була передача рангових земель на основі права спадщини за умови, що нащадки нестимуть службу. В 1731— 1764 рр. кількість рангових земель ско­ротилася вдвічі у зв'язку з їх частковою передачею у власність. Пізніше рівність рангових і вотчинних земель було закріплено юридичне. Після ліквідації гетьманського полково-сотенного устрою на українську старшину поширюються усі права росій­ського дворянства.

У Правобережній Україні право власності на землю нале­жало лише феодалам. Тут тривалий час зберігався майорат — система спадковості, коли нерухоме майно переходить нероз­поділене до старшого в роді або до старшого із синів помер­лого. Майоратні маєтки вилучили з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дрібнити між на­щадками. Ця система, що бере свій початок з попереднього періоду розвитку України, зберігала велике феодальне земле­володіння. Значна частина земельних володінь польських магнатів в Україні перейшла в користування козацьких і селлнських сімей на правах «займанщини». «Займанщина» — право першого загарбання залишених земель, що не потра­пили до володінь козацької старшини чи української шляхти.

З правом власності тісно пов'язане зобов'язальне право. Добре розроблена система угод обслуговувала торгово-гро­шові стосунки, що розвивалися. Найбільшого поширення набули договір купівлі-продажу як нерухомого, так і рухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. Їх укла­дення мав засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася ще й царськими грамотами. У Право­бережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою (заклад, застава нерухомості з метою отримання довгострокової позики).

Особливий розділ зобов'язального права — регулюван­ня шлюбно-сімейних відносин переважно нормами звичає­вого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16, а юнак — 18 років. За звичаєм заборонялося одружуватись ро­дичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. За звичаєвим правом згода тих, хто одружував­ся, була не обов'язковою. Порушення цього правила вело до позбавлення батьківського благословіння, а інколи й спад­щини. Офіційний розрив шлюбу траплявся рідко, але в разі розлучення подружжя в присутності свідків і священно­служителя укладало так звані розлучні листи, в яких зумовлю­валися спільні права та обов'язки сторін.

Спадкове право як окремий інститут цивільного права також було нерозривно пов'язане з правом власності. Право спадкування розрізнялося за законом і заповітом. Майно мали право отримувати як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна визначав закон. Якщо законних спадкоєм­ців не було або вони не прийняли спадщину в установлений термін, майно визнавалося вимороченим і передавалося до скарбниці. В міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей. У Правобе­режній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося, дочки отримували лише четверту частину батьківського май­на, все інше розподілялося поміж синами. Майно матері сини й дочки успадковували в рівних частинах. При успадкуванні за заповітом вимагалося дотримуватись низки формальностей.

В означений період розвивалося кримінальне право. Зако­нодавство гетьманського уряду під кримінальним злочином розуміло дію, що спричинила шкоду і збиток не лише життю, здоров'ю, майну, честі окремої особи, а й «шкоду та збиток державі». Розрізняли злочини навмисні, необережні та випад­кові, хоч чітких термінологічних визначень цих форм вини ще не існувало. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час військового походу розглядалося як обста­вина, що обтяжує вину. Разом з тим, як і раніше, зберігалося притягнення до кримінальної відповідальності та покарання без вини. Одним з найнебезпечніших злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVII ст. поняття її розширюється. Тепер під зрадою розуміли перехід на бік ворога не лише України, а й Російської держави. До небезпечних злочинів відносили також казнокрадство, хабарництво і т. п., які набули значного поширення серед посадових осіб України.

Класифікували злочини за такими видами: злочини проти управління і суду; проти громадського порядку; проти особи. Центральне місце серед злочинів проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважало­ся вбивство батьків, немовлят, козацької старшини, за на-ймом. Система покарань за злочини була досить складною. Головна мета покарання — залякування. Тому покарання здійснювалися прилюдно. Одночасно метою покарання були: запобігання, відплата, заподіяння муки злочинцю; відшкоду­вання збитків. Допускалася множинність покарань.

Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу. В Правобе­режній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався виплатою штрафу, а також був зобов'язаний відшкодувати втрату сім'ї убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.

Страта поділялася на просту й кваліфіковану. До простої страти відносилися: відсікання голови, повішення, розстріл, а в окремих випадках застосовувалося утеплення. Для посилення страждань приреченого до смерті та залякування населення застосовували кваліфіковані страти: четвертування (відсікання кінцівок); колесування (роздріблення кісток і покладання тіла злочинця на колесо); посадження на кіл (палю); підвішення за ребро гаком; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовували до матерів-діто­вбивць.

Поширеними були каліцтво та болісні покарання. До пер­ших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. З болісних най­тяжчим покаранням вважалося биття палицею, батогом та ін.

З обмеженням гетьманського управління в Україні став поширюватися новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на зумовлений термін).

Широко застосовувався і такий вид покарання, як закову­вання в колодки, кайдани або прикуваннядо стовпа, гармати, воза тощо.

Переважали різні майнові покарання. Штрафи в урядових документах Гетьманщини називалися «вина». При цьому вони поділялися на «вину рядову», «панскую», «до шкатульї вой-сковой», «вину злодейскую» та ін.

Матеріальна компенсація моральної шкоди називалася нав'язкою.

Перелічені покарання могли бути як основними, так і до­датковими. Від покарання звільнювали розумово відсталих осіб або тих, хто мав фізичні вади, осіб похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, хлопчиків до 16 років, дівчат до 13, старих людей. На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків відносно людей доброї слави. Наприклад, від пока­рання стратою на прохання полтавчан було звільнено відому народну піснярку Марусю Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого.

У XVII— XVIII ст. в Україні існував самосуд. Так, 18 червня 1668 р. під час повстання козаків самосудом було страчено гетьмана І. Брюховецького. Позасудівській розправі піддали велику групу козацької старшини, що воювала проти Росії на боці Карла XII.

За судовою практикою, яка склалася на середину XVII ст., усі жителі України вважалися правоздатними. Судовий процес був переважно гласним. Процес існував у двох основних фор­мах: обвинувачувально-змагальний і слідчий (інквізиційний).

Результати судового процесу завершувалися судовою поста­новою — «декретом». У XVIII ст. судовий вирок у криміналь­них справах став називатися «мнение». А постанова за цивіль­ними справами — «решение». Судові постанови приймалися більшістю голосів членів суду. Сторона, не згодна з рішен­нями, могла клопотати про їх відміну. Це робилося шляхом подання скарги або апеляції.

Право, закони і суд Війська Запорозького, з одного боку, були демократичними, бо випливали з інтересів усіх станів, а з іншого — вищі стани приймали такі правові акти, які часто робили старшину й шляхту непідсудними. Як уже зазначало­ся, право і суд періоду Гетьманщини мали яскраво виражений становий характер.

І насамкінець додамо, що суспільний, державний устрій і право України у другій половині XVII— XVIII ст. були пере­важно феодально-демократичними. Наявні правові джерела, система управління й суду закріплювали і захищали цей устрій.

 

< Попередня   Наступна >