46

---

Розділ V

Суспільно-політичний лад і право України в складі Австро-Угорської та Російської імперій

Зміни в державному устрої, суспільному ладі і праві Російської імперії та їх запровадження в Україні

У першій половині XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії, а менша (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) — до Австро-Угорської. Попри це, суспільний лад на її землях в основному залишався незмінним.

Поширивши 1785 р. на Лівобережну Україну дію «Жалува­ної грамоти дворянству» і зрівнявши козацьку старшину й українську шляхту в правах з російським дворянством, царсь­кий уряд звільнив їх від обов'язку служити державі, а також від податків, різних повинностей, зокрема рекрутської, від тілесних та інших покарань.

Старшина й шляхта, ставши дворянами, набули особистої і майнової недоторканності. Позбавити дворянина соціаль­ного статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, за­твердженим царем.

Дворяни мали свої органи управління, які створювалися на повітових і губернських зібраннях. Важливим привілеєм було виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Щодо останніх вони мали широке право вотчинної юстиції.

На Україну було поширено дію Табеля про ранги — право­вого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який встановлював бю­рократичну ієрархію чинів в армії, на військово-морському флоті й у державному апараті. Цей табель поділяв усі чини й посади на 14 рангів (класів). Так, до 1-го рангу в цивільних установах належав канцлер, в армії — генерал-фельдмаршал, на флоті — генерал-адмірал; до найнижчого рангу відповідно — колезький реєстратор, прапорщик, мічман. Надання того чи іншого чину давало пра

во для призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлював зверхність військових чинів над цивільними чинами того ж рангу.

Шлях вихідця з нижчого стану до дворянства був непрос­тим. Він міг стати потомственим дворянином, отримавши на цивільній службі чин 5-го рангу (тобто статського радника), а на військовій — 8-го рангу (майора). Представники недворян-ських прошарків на цивільній службі від 14-го до 10-го рангу, як правило, отримували звання почесного громадянина.

Категорію почесних громадян було створено для оформ­лення проміжної ланки між дворянством і міською біднотою. Представники цього прошарку, сподіваючись вибитися в дво­ряни, підтримували кріпосницьку політику царизму.

Почесне громадянство поділялося на особисте й спадкове. Особистого почесного громадянства могли набути ті, хто закінчив університет, Академію художеств або заручився кло­потанням міністерства. В Правобережній Україні право на таке громадянство надавалося і представникам колишньої шляхти в містах. Це звання передавалося у спадок дітям, якщо батько як почесний громадянин мав 7-й військовий чин. По­чесні громадяни звільнялися від подушного податку, рек­рутської повинності, тілесних покарань (у разі вчинення ними злочину), а також мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Почесне громадянство й пов'язані з ним права скасовувалися лише за судовим рішенням, або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху.

Технічний прогрес, розвиток промисловості, зародження капіталістичних відносин, поява почесного громадянства, а згодом і нових станів — буржуазії та пролетаріату — все це поступово змінювало суспільний лад і життя міського насе­лення (ремісників, купецтва, робітних людей).

В Україні здавна були міцними цехові звичаї і традиції. В більшості міст цехові люди становили окрему соціальну групу, яка поповнювалася за рахунок міщан і державних селян. У містах Лівобережжя і степової частини України цеховий лад і правовідносини між членами цехів регулю­валися загальноімперським законодавством, зокрема Реміс­ничим положенням 1785 р. і Статутом про цехи 1779 р. В Правобережній Україні до 1840 р. цеховий лад регулювався в основному місцевим правом. Але й тут невдовзі почали поширюватися загальноімперські правові норми. 1850 р. було розроблено спеціальний список ремісничих цехів для міст і містечок України, який враховував місцеву практику орга­нізації цехів.

Цехові ремісники поділялися на вічно цехових і тимчасово цехових, мали свою систему управління. Її очолювала цехова управа, що підпорядковувалася магістратові чи ратуші. Це­хами керували майстри. Царський уряд підтримував цехову верхівку, надаючи їй привілеї у сплаті податків і зборів. Права рядових ремісників не захищалися.

На матеріальному становищі незаможних ремісників нега­тивно позначалося загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками — купецькими й дворянськими ремісни­чими підприємствами.

Купецтво першої половини XIX ст., відповідно до Регла­менту головному магістрату від 16 січня 1721 р., поділялося за­лежно від майнового стану на дві гільдії, що мали свої виборні керівні органи. Купці були обмежені корпоративним устроєм. Їхні намагання вийти з-під влади корпорації підтримував царський уряд, вживши цілу низку заходів, які розширили підприємницькі можливості купецтва. 1824 р. він скасував ви­могу сплачувати подвійний податок при переселенні, а 1832 р. надав купцям право брати в оренду земельні ділянки й будівлі для організації промислового виробництва. Все це сприяло становленню фабрично-заводської системи господарювання і створювало умови для поступового переходу Російської імперії від феодалізму до капіталізму. Разом з тим царизм не переставав зміцнювати феодальне- кріпосницьку систему.

Царськими указами 1800,1804, 1808, 1823 рр. завершилося юридичне покріпачення селян України. На них поширилася урочна система, що існувала в Росії. Виконання уроків (зав­дань) було нелегкою справою, яка забирала в селян дуже ба­гато сил і часу. До того ж поміщики, товаризуючи свої госпо­дарства, відбирали у кріпаків наділи з наданням їм місячного утримання (місячини). Таким чином селян перетворювали на кріпосних робітників. Обезземелювання селян набуло вели­кого поширення на Лівобережжі й у Південній Україні, де місячниками стали майже 123 тис. селян-чоловіків. Відрив кріпаків від землі був пов'язаний з розширенням переробних підприємств. Селяни, невдоволені визисками й погіршенням свого становища, вдавалися до масових актів непокори.

В Україні поряд з поміщицькими була величезна кількість державних селян, особливо на Лівобережжі (50 %), в Право­бережній Україні (13 %) і на півдні України (решта). Вони за­знавали нещадної експлуатації. Розмір грошової ренти й податків постійно зростав. Державних селян душив і над­мірний тягар повинностей (рекрутська, дорожна, возова та інші). У першій половині XIX ст. частина державних селян, в основному Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, отримала статус військових поселенців, життя яких суворо регламентувалося і було нестерпним. У Правобережній Україні широко застосовувалася така форма гноблення дер­жавних селян, як переведення їх на господарче становище. Державні землі здавалися в оренду поміщикові (посесорові), який експлуатував селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків. Тож не дивина, що тут селянський рух проти поміщиків був особливо активним. Це примушувало царизм вживати заходів. У 1837—1841 рр. було здійснено реформу управління державними селянами. Ця реформа графа І. Ки-сельова, тодішнього міністра державних маєтностей, надала селянам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні суди). Самоврядування було дуже обмежене, бо зале­жало від державних органів — окружних чиновників у пові­тах і губернських начальників палат державних маєтностей. Реформа дещо полегшила життя державних селян, але зберег­ла їхнє кріпосне становище й усі форми податків та повин­ностей.

У першій половині XIX ст. було завершено феодально-кріпосницькі перетворення в Україні, які до решти позбав­ляли її автономії. Найвища влада тут належала імператорові. Вияв його волі у письмовій чи усній формі вважався правовою нормою, обов'язковою для виконання, а підписаний ним акт — законом. У 1800 — 1850 рр. в імперії правили Павло І, Олек­сандр І і Микола І разом зі своїми радами, кабінетами, міні­стерствами та іншими розпорядчими установами. Комітет міністрів, створений при Олександрі І восени 1802 р., розгля­дав найважливіші питання державного управління. Його пов­новаження як вищої адміністративної установи було визначено «Установленням...» у березні 1812 р. Ще з січня 1810 р. при імператорові діяла Державна рада. Членів цього дорадчого органу цар призначав з числа впливових чиновників. До ради входили й міністри. Першим її головою був канцлер граф М. П. Румянцев, а після нього (з 1812 р.) на цю посаду призначалися Н. П. Салтиков, П. В, Лопухін, В. П. Кочу-бей, О. І. Чернишов. Рада попередньо розглядала законопро­екти, які після усної чи письмової санкції царя ставали за­конами й оголошувалися першим департаментом.

Сенат було створено ще раніше, 1711 р., з наданням йому широких (навіть законодавчих) повноважень. Упродовж XVIII ст. ці повноваження чимдалі звужувались, і, зрештою, Павло І обмежив їх розглядом судових питань. Із загострен­ням кризи, що охопила феодально-кріпосницьку систему, повноваження Сенату перебирали то Комітет міністрів, то Державна рада.

Зміцненню самодержавства сприяло створення т. зв. «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». В дру­гій чверті XIX ст. вона стала надзвичайно впливовим органом. Завдяки своїй наближеності до особи імператора Канцелярія діяла набагато енергійніше й оперативніше за інші владні структури. Вона мала кілька відділень. Перше контролювало міністрів, друге було пов'язане з кодифікацією законів, а третє виконувало функції вищої політичної поліції. Четверте, п'яте, шосте та інші відділення займалися другорядними справами. Взагалі «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія» була органом надзвичайного управління, без якого царизм не міг обійтися в складній тогочасній обстановці.

В Росії з 1802 р. існувало вісім міністерств (внутрішніх справ, поліції, юстиції, фінансів, народної освіти, військове, морське та іноземних справ). Повноваження міністерств були сформульовані у «Зводі законів Російської імперії». Він містив усі правові акти стосовно створення і регулювання діяльності міністерств, кожне з яких мало свої органи місцевого управ­ління в губерніях і повітах.

Започатковану ще Петром І реформу адміністративно-тери­торіального устрою та місцевого управління продовжив уряд Катерини II. 1775 р. було здійснено чергову велику реформу місцевого управління і суду. Відповідно до законодавчого акта під назвою «Установлення для управління губерній Всеро­сійської імперії» розпочалося подрібнення губерній з поділом їх на повіти. Всі установи і посади, породжені реформою 1775 р., умовно можна поділити на три основні групи: 1) адмі-ністративно-поліційну; 2) фінансово-господарську; 3) су­дову. Першу з них на рівні губернії представляли губерна­тор, губернське правління і приказ громадського опікування (рос.— призрения), а на рівні повітів — земський справник (ка­пітан), нижній земський суд і городничий.

Після ліквідації 1781 р. старого полково-сотенного устрою губернська реформа розпочалася спершу на Лівобережжі, а здругої половини 90-х рр. XVIII ст.— на Правобережжі. У першому десятиріччі XIX ст. в адміністративному поділі України відбулися зміни. Найхарактерніша з-поміж них — подрібнення губерній і створення нових, а також створення кількох генерал-губернаторств. 1802 р. з однієї Новоросійсь­кої виникло три губернії: Катеринославська, Таврійська і Мико­лаївська. Останню 1803 р. було перейменовано на Херсонську. З Малоросійської губернії постали Чернігівська і Полтавська. Київська губернія входила спочатку в одне генерал-губерна­торство з Мінською. Окреме генерал-губернаторство стано­вили Подільська і Волинська губернії. А 1802 р. з Київської, Волинської і Подільської губерній було створено нове Київське генерал-губернаторство. З приєднанням Бессарабії до Росії 1812 р. Новоросійське генерал-губернаторство отри­мало назву Новоросійсько-Бессарабського. Здійснення тако­го поділу України й запровадження нових структур місцевого управління мало свідчити, що в «Малоросії зберігаються і не порушуються старі права й малоросійський народ судиться за своїми законами».

Генерал-губернатори і губернатори України зосереджу­вали у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліційну й судову владу. В їхньому розпорядженні були війська, поліція і жандармерія. Губернатор і весь комплекс очолюваних ним органів становили місцеві установи Міністерства внутрішніх справ. Разом з тим губернатор як найвища посадова особа гу­бернії очолював місцеві структури центральних міністерств. Особливе місце в цих структурах займала Казенна палата, що входила до Міністерства фінансів. У її віданні перебували: податкова справа, продаж солі, винні відкупи, будівництво шляхів, казенних будівель тощо.

З 1827 р. важливу роль у системі губернського державного правління почали відігравати органи політичної поліції — корпус жандармів, підпорядкований начальникові третього відділення «Власної Його Імператорської Величності Канце­лярії» графові Бенкендорфу. На території Росії було створено п'ять округів корпусу жандармів. Губернії України увійшли до складу 3-го і 4-го жандармських округів. З самого початку свого існування жандармерія стала головним органом у бо­ротьбі з національним і революційним рухом. Вона діяла в тісному контакті з губернською адміністрацією. Вища влада комплектувалася з найзаможнішого дворянства. Йому нале­жали й ті чиновницькі посади в губернських установах, які заміщалися за призначенням губернатора.

Крім губернських правлінь до системи місцевого управ­ління відносилися органи місцевої дворянської корпорації — дворянські зібрання (повітові й губернські), що складалися з родових дворян. Зі свого складу вони обирали постійно діючі органи — предводителів дворянства, депутатів дворянського зібрання, секретарів, засідателів. Через ці органи дворяни розв'язували свої станові проблеми, обирали з-поміж себе осіб до'державних установ. Право на участь у дворянських зібран­нях мали всі дворяни, але виборчим правом користувалися лише ті з них, хто досяг 25 років, мав чин на державній або військовій службі й прибуток не менший 100 крб. на рік. Дво­рянське самоуправління юридичне забезпечувалося насампе­ред «Жалуваною грамотою дворянству».

З боку держави повітами управляли запроваджені «Уста­новленням про губернії» нижні земські суди. На них було пок­ладено адміністративні, слідчі й судові функції, а також полі-ційний нагляд. Власне кажучи, це були поліційні установи, покликані забезпечувати спокій і громадський порядок — приборкувати бунти, припиняти дії політичного характеру, розганяти несанкціоновані зібрання, а їх учасників притягу­вати до відповідальності, карати, застосовувати примус до не­платників податків і тих, хто ухилявся від виконання повинностей, контролювати діяльність різних громадських установ. Наказ чинам поліції 1837 р., окреслюючи обов'язки поліційних органів включно із нижніми земськими судами, рекомендував їм не лише до винних з погляду поліції, а й до підозрюваних вживати таких заходів, «які за умов, що склалися, будуть дійовими та зручними». На власний розсуд земські суди могли використовувати війська для придушення народних виступів. Зосередивши у своїх руках величезну владу, ці суди неподільно верховодили у повітах.

Там-таки поряд з поліційними функціонували й інші органи управління, зокрема повітові казначейства при Міні­стерстві фінансів та окружні правління Палати державного майна.

І в державному управлінні міст поряд з виборними устано­вами (міськими радами, магістратами, ратушами) головну роль відігравали поліційні органи. У значніших містах керу­вали управи благочиння — знову ж таки поліційні органи, створені 1782 р. відповідно до «Статуту благочиння». Вони складалися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Великі міста було поділено на дільниці й квартали на чолі з дільничними приставами і квартальними наглядачами. Кадри міської поліції призначалися губернатором, точніше губерн­ським правлінням. Менші міста мали городничих, поліц­мейстерів і станових приставів. У низці великих міст із жвавою торгівлею, зокрема в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. було запроваджено особливе управління — градоначальство. Маю­чи широкі повноваження, градоначальники керували полі­цією, митницями, громадськими установами, судом і при­рівнювалися до губернаторів, але не підлягали їм. Вони отримували вказівки від царя або міністра внутрішніх справ.

Отже, можна сказати, що державний устрій України, яка перебувала в складі Російської імперії, мав усі ознаки поліційної держави. Керівну верхівку очолював імператор. Самодержавство закріплювалося законодавством. Ті правові акти України, які не суперечили законам Російської імперії, якийсь час співіснували з ними. •

У другій половині XIX ст. територія України залишалася в складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Кри­за феодально-кріпосницької системи в Російській імперії примусила царський уряд, політичну еліту держави здійснити низку соціально-політичних реформ: селянську, судову, земську, військову тощо. Головною подією стала селянська реформа, започаткована маніфестом Олександра II й Поло­женням про вихід селян з кріпосної залежності від 19 лютого 1861 р. Ці й наступні закони проголошували скасування кріпосного права й породжували надію у селян, що вийшли з кріпосної залежності, жити вільно і створювати для себе кращі матеріальні умови. Цих людей у юридичних документах поча­ли називати «сільськими обивателями». За ними формально було закріплено такі права: брати шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої сімейні й господарські справи, купувати нерухоме майно, вести торгівлю й тримати ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт, запису­ватися в цехи, вступати в купецькі гільдії. Селяни ставали суб'єктами права та судового процесу — за ними закріплюва­лося право подавати позов і відповідати в суді, а також висту­пати представниками сторін. На зразок міських обивателів у селах створювалися волосні й сільські органи самоуправління та суду, що підлягали царській бюрократії — повітовій адмі­ністрації. Зміни у правове становище селян внесла земська реформа 1864 р., за якою сільські обивателі зі свого складу обирали незначний процент гласних земських повітових зібрань.

Разом з тим селяни упродовж багатьох років ще зали­шалися економічно залежними від поміщиків. Доки селянин сплачував викуп за земельну ділянку, доти він не міг повною мірою користуватися правоздатністю. В період сплати викуп­них платежів селянин вважався «тимчасово зобов'язаним» (напівзалежним). Він мав право власності лише на рухоме майно, а хати, земельні ділянки та інша нерухомість вва­жалися власністю поміщика. Селянин не мав права відмо­витися від земельного наділу, а за користування ним мусив сплачувати оброк або відробляти панщину. Розмір оброку за користування землею становив від 1,5 до 3,5 крб. і більше з кожної ревізької душі. Плата за наділ у Лівобережній та Правобережній Україні, де існувало подвірне землекористу­вання, визначалася в розмірі 5,1 крб., а в населених пунктах Південної України і в частині Харківської та Чернігівської губерній вона сягала 9 крб. Конкретні правила поземельних відносин поміщиків із тимчасово зобов'язаними селянами визначалися статутними грамотами, що розроблялися самими поміщиками. В них також закріплювалися повинності усієї сільської громади («миру») за користування земельною ді­лянкою окремим селянином. Закріплення таких відносин отримало назву «кругова порука».

Держава, розуміючи, що селянам важко буде викупити землю, надавала їм позику. Її отримали безпосередньо помі­щики у вигляді готівки або цінних паперів. Ці кошти селяни мали сплачувати державі протягом 49 років, вносячи щорічно певну суму і ще 6 % від суми позики.

Крім кріпосних селян, які до реформи мали земельні наділи, були ще й дворові кріпосні робітники. Спеціальне «Положення про устрій дворових людей» і «Правила про кріпосних робітників» наділяли ці групи сільського населення всіма тими правами, що їх мали селяни, котрі вийшли з кріпосної залежності. Але за ст. 6 «Положення» земельний польовий наділ отримували лише ті, хто користувався земель­ною ділянкою або виконував повинності при обробці орних ланів. Усі інші дворові селяни й кріпосні робітники приса­дибними землями не наділялися. За законом дворові люди зобов'язувалися за надану їм особисту волю протягом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Поміщикові, якому з тих чи інших причин було не вигідно утримувати дво­рових, дозволялося позбутися їх достроково.

Становище удільних селян регулювалося спеціальним положенням від 26 червня 1863 р., за яким всі удільні селяни упродовж двох років переводилися до розряду селян-влас­ників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, записане за ними в табелі, а в разі його відсутності наділ визначався за нормою, встановленою для даної місцевості.

Закони стосовно державних селян вийшли лише 18 січня і 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання Міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим та місцевим установам. Другим законом визначав­ся порядок поземельного устрою. За селянами закріплю­валися в основному ті землі й угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в ма­лоземельних місцевостях і 15 десятин — у багатоземельних. Наділи цих селян обкладалися щорічним державним оброчним податком, розмір якого в багатьох районах України зріс на 10—15 %. На цю категорію селян також поширювалася кругова порука.

Як випливає з короткого огляду правових документів, се­лянська реформа проводилася в інтересах дворян. Водночас ця реформа за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною, бо відкривала шлях для розвитку капіталізму, а також демократичною, оскільки здійснювалася під тиском основної маси народу й сприяла становленню нових гро­мадсько-політичних інститутів у державі.

Селянська реформа внесла суттєві зміни у дворянське се­редовище. Наступними роками стан дворян-поміщиків роз­коловся на дві верстви: 1) дворянство, що будувало своє гос­подарство на капіталістичному грунті і являло собою велику землевласницьку буржуазію; 2) поміщики, які, спираючись на відробіткову систему, становили верству дворян-напівкріпо-сників. Обидві ці групи були взаємопов'язані, оскільки в основі їхньої економічної могутності лежало привілейоване феодальне землеволодіння. До прошарку обуржуазнених дворян прилучилася група великих землевласників з інших станів. Царське законодавство охороняло інтереси усіх про­шарків дворян-землевласників. Звід законів закріпив за ними чільне місце в переліку станів. Привілеї та пільги дворян було доповнено, зокрема, наданням їм права на одержання кредиту Державного дворянського банку й приватних земельних бан­ків під заставу земель, встановлювалися премії за реалізацію за-кордоном сільськогосподарської продукції, особливо цукру. В створених після 1864 р. земствах дворяни займали високі посади. Згідно з законом 1889 р. земські начальники обира­лися лише з потомствених дворян. Відповідно до «Статуту про загальний військовий обов'язок» 1874 р. дворян залучали до військової служби, але для них встановили пільги, які забез­печували їм посади офіцерів, а термін служби було скорочено. Разом з тим дворянство поступово втрачало пріоритети в суспільстві, розшаровувалося. Підприємливіші з них ста­новили велику групу фабрикантів і заводчиків. Права цієї групи дворян, що переходили до буржуазного стану, також було закріплено в законах. Інакше кажучи, реформи щодо селян сприяли зростанню чисельності буржуазії, яка поповню­валася вихідцями з різних станів, передовсім дворянського.

У рамках законодавства про стани царизм вживав заходів, які сприяли розширенню прав буржуазії. Особливе значення для пожвавлення підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова й кредитна реформи, згідно з якими підприємці отримали право користуватися різними формами державного кредиту, розгалуженою мережею громадських і приватних банків. В Україні діяло чимало контор, відділень і філіалів Державного банку, Державного дворянського земельного банку та ін. У 33 містах України функціонували міські гро­мадські банки, а в повітах і губерніях — позикоощадні каси земств. Розвиток банківської системи сприяв формуванню нової соціальної групи — банкірів. Царизм, підтримуючи зростання промислових, торгових, банківських акціонерних компаній, надавав їм пільги.

Заходами царського уряду поступово здійснювався пере­хід поміщицьких господарств від відробіткової системи до вільного найму. У 80-х рр. в губерніях Правобережжя 54 % зе­мельної площі в поміщицьких маєтках оброблялися вільно­найманими робітниками. В губерніях Лівобережжя наймана праця використовувалася рідше й тісно перепліталася з відробітками. У шести губерніях України — Катеринославсь­кій, Таврійській, Херсонській, Київській, Подільській і Волинській — переважала капіталістична система землероб­ства. Ці приклади свідчать про становлення сільської буржу­азії. Частина поміщиків за браком умов, необхідних для організації сільськогосподарського виробництва на капіта­лістичних засадах, або з інших причин укладала угоди про оренду землі. Із середовища орендарів також виростав новий стан господарів-власників, названий куркулями. Ними були переважно селяни. Інакше кажучи, селянська реформа сприя­ла розвиткові капіталізму в сільському господарстві, який су­проводжувався соціальним розшаруванням. З селянства фор­мувалися пролетаріат і буржуазія.

У більшості губерній України робітничий клас зростав за рахунок зубожілого селянства й міської бідноти. Серед робітників виділялося його ядро, виховане мануфактурою і великою майстернею. 1887 р. загальна кількість промислових робітників України становила близько 425 тис. осіб, причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисло­вості Катеринославської губернії. Проте промислові робіт­ники становили лише 7 % робочої сили. Їхнє правове стано­вище тривалий час залишалося невизначеним. Фабриканти, заводчики, промисловці встановлювали на свій розсуд умови найму, робочий час і розміри заробітної плати, запроваджували складну систему штрафів і санкцій, що робило жалюгідним ста­новище робітників. Штрафи забирали в них до половини і навіть більше заробітку. Політичних прав робітники не мали. І лише у 80-х рр. під впливом масового страйкового руху царизм став на шлях правового регулювання відносин між робітниками й фабрикантами. З червня 1886 р. і 2 червня 1897 р. було прийня­то головні фабричні закони, що започаткували правове офор­млення відносин між робітниками й буржуазією. Так, у законі про штрафи від 3 червня 1886 р. зазначалося, що штрафи не можуть перевищувати третини заробітку, а штрафні кошти повинні спрямовуватися на забезпечення потреб самих робіт­ників. Разом з тим закон передбачав суворі покарання за участь у страйках, особливо за керівництво ними. Законом про скорочення робочого дня на фабриках і заводах від 2 червня 1897 р. встановлювався робочий день тривалістю до 1! ,5 години і святковий відпочинок. Видання цих законів свідчило про те, що робітничий клас став значною суспільною силою.

Реформи 60 — 70-х рр. додали Російській імперії деяких елементів буржуазної державності, не змінюючи її суті. В уп­равлінні країною царизм зберіг стару феодальну систему дер­жавних органів і навіть посилив їхню владу. Але в організації і діяльності старих установ монархії з'явилися нові елементи: представників буржуазії стали частіше запрошувати як членів дорадчих галузевих установ міністерств (комітетів, рад); у міністерствах було здійснено децентралізацію діяльності з розширенням повноважень місцевих органів; вищі державні органи (Комітет міністрів, Державна рада, Сенат) чимдалі більше уваги приділяли вирішенню справ, пов'язаних з під­приємницькою діяльністю буржуазії, з акціонерними това­риствами і компаніями. В пореформений період створюються виборні представницькі установи адміністративно-госпо­дарського управління (земські та міські органи самоврядуван­ня), виборні органи суду (мирові судді). Закладаються підвалини буржуазного судоустрою і судочинства, гнучкіші форми фінансового контролю і цензури, закріплюються принципи всестановості в комплектуванні армії, діяльності органів народної освіти. До старих органів державного управління 1861 р. додалася Рада Міністрів, яка складалася з міністрів, головних управляючих, голів Комітету міністрів і Державної ради та наближених до імператора осіб. Головою Ради Міністрів був імператор. Йому належало право вносити на розгляд Ради усі питання. Рада Міністрів розглядала й обго­ворювала заходи загальнодержавного значення. До неї надходили матеріали і висновки про роботу окремих комісій, комітетів і установ, що розробляли законопроекти буржу­азних реформ. На розгляд Ради подавалися звіти міністрів, а також «всеподданейшие» доклади з пропозиціями перетво­рень і реформ.

У другій половині XIX ст. ще існували старі адміні­стративно-територіальний поділ і управління територіями. Повноваження губернатора й губернського управління зали­шалися надзвичайними, революційний рух, який чимдалі зростав, підштовхував уряд до посилення влади губернатора. 1866 р. губернатори отримали право ревізії всіх цивільних ус­танов губернії незалежно від відомства. «Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського спо­кою» (1881 р.) царизм надав генерал-губернаторам і губерна­торам право оголошувати місцевості у стані посиленої охо­рони. Враховуючи те, що з падінням кріпосного права вотчинна поліція поміщиків втратила своє значення, уряд здійснив поліційну реформу. 25 грудня 1862 р. було затверджено «Тимча­сові правила» про устрій поліції, згідно з якими в 44 губерніях Російської імперії включно з Україною старі поліційні органи в кожному повітовому місті (городничий та його канцелярія) і повітові (земський справник і земський суд) об'єднувалися в повітове поліційне управління на чолі із справником. Останні призначалися губернатором з місцевих дворян. В губернських містах було створено міські поліційні управління, що називалися «присутствіями». Паралельно з поліційними функціонували гу­бернські жандармські управління. Централізація міської і повітової поліції посилювала владу справників, у провадженні яких перебували основні справи поліційного управління міста і повіту. Влада справника поширювалася на весь повіт. У кожно­му повіті під головуванням предводителя дворянства або справ­ника діяли розпорядчо-виконавчі й дорадчі органи з повітових чиновників. Згадуване вище «Положення» від 1881 р. макси­мально розширило компетенцію поліційних і жандармських управлінь. У місцевостях, оголошених на становищі надзвичай­ної охорони, поліція і жандармерія отримали право своєю вла­дою заарештовувати підозрілих осіб і робити обшуки, вико­ристовувати військово-поліційні сили для забезпечення порядку і законності.

Управи благочиння було замінено в містах канцеляріями обер-поліцмейстерів, поліцмейстерів і градоначальників. У скла­ді цих установ поряд з розпорядчими, виконавчими та інспекгорськими відділеннями з'явилися ще й розшукові, які запо­чаткували кримінальний розшук. Пізніше вони отримали назву охоронних відділень (охоронки).

В містах запроваджуються управління міським поліційним телеграфом, медичне поліційне управління, адресні столи і бюро, управління річкової і фабричної поліції та ін. Міста поділяються на частини, а частини — на дільниці й околотки на чолі з приватними приставами й околоточними нагляда­чами.

Як уже зазначалося, для селян, що вийшли з кріпосної за­лежності, було створено селянські станові установи на зразок тих, які вже існували у першій половині XIX ст. серед дер­жавних і удільних селян: сільські й волосні сходи, сільські й волосні посадові особи, очолювані сільськими старостами і волосними старшинами, волосні правління і волосні суди. Ці органи були додатковою ланкою в адміністративно-поліцій-ній урядовій системі управління. Компетенція селянських станових установ обмежувалася. Сільський сход обирав сіль­ську адміністрацію, розглядав сімейні чвари, займався поді­лом і перерозподілом земель всередині сільського співто­вариства, розписом оброків, повинностей і т. п. В обов'язки сільського старости входили скликання і розпуск селянських сходів, забезпечення виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного правління, нагляд за станом мостів, доріг тощо. Во­лосний сход складався з представників сільських і волосних посадових осіб на чолі з старшиною, а також десяти двірників (виборних від кожних із десяти дворів). Волосне зібрання обирало волосних посадових осіб, представників на попе­редній з'їзд для обрання гласних у повітове земське зібрання, розв'язувало господарські проблеми волості (остання являла собою сукупність кількох поселень), затверджувало рішення сільських сходів. Обраний волосним сходом на три роки во­лосний старшина виконував поліційні функції: стежив за «дотриманням громадського порядку, спокою і благочиння у волості». Йому підпорядковувалися сільські старости й інші посадові особи волості, а також волосне правління, що скла­далося зі старшини, старост, збирачів податків, одного-двох засідателів і писаря. Писар призначався мировим посеред­ником, а пізніше земським начальником і відігравав важливу роль. Волосний сход щороку обирав волосний суд, який ста­новив колегію з 4—12 суддів. Цей становий селянський суд розглядав спори й суперечки між селянами (якщо сума позову не перевищувала 100 крб., а також дрібні кримінальні справи.

Для узгодження питань між поміщиками й селянами на період селянської реформи царський уряд створив інститут мирових посередників, який існував до 1874 р. Спочатку його замінило повітове з селянських справ «присутствіє», а зако­ном від 12 липня 1889 р. на зміну всім цим установам прийшли адміністративно-судові особи — земські начальники, вихідці з дворян, що отримали широкі повноваження стосовно за­твердження рішень селянських установ, усунення посадових осіб у них, покарання селян.

Після 1861 р. розгорнувся процес завершення еволюції міських станів у буржуазне суспільство. У зв'язку з цим царський уряд з 16 червня 1870 р. починає здійснювати міську реформу на основі Міського положення, за яким створюються міські думи й управи. На них покладалися адміністративні та господарські завдання. Міські думи й управи займалися питаннями благоустрою міст, шкільної освіти, медичної допо­моги, благодійництва, торгівлі, кредиту та ін. Міські органи управління обиралися на чотири роки платниками податків по трьох виборчих куріях (великих, середніх і дрібних платників податків), кожна з яких обирала однакову кількість гласних. Останні становили думу. Міська дума як розпорядчий орган зі свого складу обирала виконавчий орган — міську упра­ву, до якої входили голова і члени. Міський голова очолював думу й управу. Міська управа мала постійну канцелярію з роз­галуженням на відділи, які займалися окремими питаннями міського життя. При управі створювалися постійні і тимчасові виконавчі комісії. Керівну роль у міських думах відігравали платники великих податків — міська буржуазія. Положення обмежувало склад думи за релігією, а голову думи — за національною ознакою. Євреї не могли бути обрані головами міських дум. Для нагляду за діяльністю міських дум і управ у кожній губернії створювалися губернські з міських справ при-сутствія із чиновників під головуванням губернатора. 11 чер­вня 1892 р. царський уряд видав нове Міське положення, згідно з яким виборчий податковий ценз замінювався май­новим. Внаслідок цього виборчі права отримали лише ті мі­щани, які мали нерухоме майно, оцінене особливою оціночною комісією в столицях і містах з населенням чисельністю понад 100 тис. жителів на суму не менше 3 тис. крб., у гу­бернських містах — 1000—1500 крб., а в повітових — 300 крб. Зрозуміло, що кількість виборців за новим положенням знач­но скоротилася.

Дворянські станові органи в пореформений період не змінилися. Під їхньою зверхністю діяли земські установи, створені згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. Законом було визначено механізм утворення земських установ. Земства складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів — повітових і губернських земських управ. До повітових зборів входили гласні (депутати), обрані на трирічний термін на збо­рах виборців окремо по трьох куріях: 1) з'їздів землевласників;

2) зборах міських власників; 3) волосних сходах. Для участі у виборах по перших двох куріях встановлювався майновий ценз: для землевласників — володіння маєтком від 200 до 800 десятин і більше, для міських власників — володіння підприємствами з річним оборотом до 6 тис. крб. або неру­хомим майном у невеликих містах від 500 крб. і більше, а з на­селенням понад 10 тис. чол.— від 3 тис. крб. і більше. У третій селянській курії виборчим правом користувалися всі селяни-домохазяї, але вибори тут були двоступеневі. Спочатку на во­лосних сходах обиралися представники даного повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Усі три курії обирали зумовлену Міністерством внутрішніх справ кількість гласних в повітове земське зібрання, як правило, з переви­щенням гласних від землевласників. Повітові земські збори обирали також визначену кількість гласних до губернсько­го зібрання. У повітові земства обиралося від 10 до 96 гласних, угубернські — від 15 до 100 (див.: Хрестоматія з історії Україн­ської РСР.— К., 1959. Т. 2. С. 52). Повітові губернські зібран­ня створювали управи, які діяли три роки. На чолі зібрань і управ були виборні голови, які не лише керували діяльністю земств, а й представляли їх у місцевих урядових установах (го­ловним чином у присутствіях). Головами земських зібрань, як правило, були предводителі дворянства. Землевласники, зай­нявши провідне становище у земствах, спрямовували їхню діяльність у своїх майнових інтересах. Зведені дані свідчать, що до губернських земських установ обиралося: дворян — 74 %, селян — 10,6 %, інших — 15 % (див.: «История СССР XIX — нач. XX веков».— М., 1987).

Функції земських установ були обмеженими. Вони зводи­лися до підтримання в належному стані місцевих шляхів, організації медичної допомоги населенню, будівництва й утримання шкіл, налагодження поштового зв'язку, збирання і подання в державні органи статистичних відомостей, розподілу державних грошових коштів. Діяльність земств перебувала під суворим контролем урядових органів — губер­натора і поліції. Губернатор міг скасувати будь-яку постанову земства, мотивуючи це порушенням закону або тим, що вона суперечить державним інтересам. Для контролю за земствами було створено губернське з земських справ присутствіє, за до­помогою якого губернатор здійснював нагляд за діяльністю земств. 12 червня 1890 р. царський уряд провів т. зв. контрре-форму, прийнявши нове «Положення про губернські і по­вітові земські установи», яке внесло зміни у виборчу систему й значно обмежило повноваження цих установ. Однак земства стали осередками народно-представницького руху в Росій­ській імперії. В Україні він був найактивнішим.

Політичні реформи в Російській імперії не розв'язували національних проблем. Навпаки, запровадження, наприклад, загальних судів в Україні потрібно було царизму ще й для здій­снення русифікаторської політики. Міністр юстиції К. І. Палєн у своїй записці 7 серпня 1875 р. писав, що запровадження в західних губерніях імперії судової реформи у повному обсязі бажане не лише в інтересах правосуддя, айв інтересах об'єд­нання, обрусіння наших окраїн (див.: Щербина П. Ф. Судеб-ная реформа 1864 года на Правобережной Украине.— Львов, 1974. С. 109). Всілякі вияви національного життя (освітній рух українських громад, наукова діяльність української інтеліген­ції у вивченні української історії, мови та ін.) стали приводом для обвинувачення українофілів у сепаратизмі й намаганнях відірвати українські землі від Росії. Таємні циркуляри міністра внутрішніх справ П. Валуєва у 1863 і 1876 рр. мали на меті зав­дати нищівного удару українству (заборонялося друкувати українською мовою всі оригінальні твори й переклади, крім історичних документів, ставити українські сценічні вистави, читати лекції тощо). Цей вияв шовінізму з боку царизму спо­нукав до боротьби, до захисту прав українців. Видатний політолог, мислитель України М. Драгоманов, виступаючи проти насильства над українцями, вперше вводить в політичний словник такий термін, як «права людини».

Соціально-політичні реформи другої половини XIX ст. в Російській і Австро-Угорській імперіях сприяли швидкому розвиткові капіталістичних відносин. На зламі XIX — XX ст. економіка обох імперій вступила у стадію монополізму. В Ук­раїні чимдалі більше зростала концентрація промислового й фінансового капіталу в усіх галузях, особливо провідних: кам'яновугільній, гірничій, металургійній, цукровій. Зазна­чимо й те, що частка промисловості України в загальному промисловому виробництві Росії становила: з видобутку вугілля — 70,2 %; залізної руди — 72,3 %; з виробництва чаву­ну — 67,1 %; заліза і сталі — 57,2 %; цукру-піску — 80 — 85 % (див.: Очерки развития народного хозяйства УССР.— М., 1954).

Безпосереднім наслідком концентрації виробництва було зосередження на підприємствах значної кількості робітників. 1902 р. на великих підприємствах з чисельністю робітників понад 500 осіб працювало 40 % усіх робітників. А в цукровій галузі цей процент концентрації був іще значнішим.

Разом з тим прогресивність капіталістичного розвитку поєднувалася з безліччю феодальних, докапіталістичних відно­син, і насамперед з поміщицьким землеволодінням. За ста­тистичними даними 1905 р., земельні володіння поміщиків і селян в Україні характеризувалися так: 32 500 поміщиків воло­діли 10,9 млн. десятин землі, в середньому на кожного при­падало 834 десятини, а кожна з 97 таких родин, як Браницькі, Потоцькі, Терещенки, мала понад 20 000 десятин. Тим часом З млн. селянських дворів володіли 20 млн. десятин землі, в се­редньому близько 6 десятин на двір. Серед селян була значна кількість малоземельних або безземельних. Основна частина селян мусила працювати на поміщицьких володіннях, отри­муючи незначну плату.

Економічне піднесення капіталістичної промисловості й капіталізованого сільського господарства супроводжувалося посиленням гніту, що призводило до загострення суспільних суперечностей, зростання революційного і національного руху.

Домагаючись поліпшення економічних умов життя, під­вищення заробітної плати, скасування викупних платежів, повернення дореформених земельних володінь, народи Російської імперії, в т. ч. й український, у ході розпочатої революції 1905 р. висунули такі політичні вимоги: ліквідація самодержавства, встановлення демократичної республіки, за­безпечення громадянських прав і свобод, скасування поміщицького землеволодіння і запровадження 8-годинного робочого дня. В момент найвищого піднесення революції, що припав на жовтень — грудень 1905 р., царизм змушений був піти на реальні поступки. 13 жовтня 1905 р. голова Комітету міністрів граф С. В. Вітте склав на ім'я імператора Миколи II доповідь з пропозицією здійснити реформи, які б спрямували Російську імперію «до ладу правового на базі громадської сво­боди». Цар схвалив цю доповідь і доручив підготувати відповідний законопроект. Такий документ під назвою «Маніфест про вдосконалення державного порядку» було підготовлено й підписано Миколою II 17 жовтня. В ньому дек­ларувалися громадянські свободи слова, друку, недоторкан­ності особи, совісті, зборів і союзів, виборів до Державної ду­ми тощо. Остання мала стати законодавчою установою. В роз­виток цього закону було оприлюднено низку правил про тим­часові видання (пресу), про товариства й союзи, а 23 квітня 1906 р. вийшов новий текст «Основних державних законів». Старе визначення: «Імператор російський є монархом само­державним і необмеженим» (ст. 1 «Основних державних законів», 1831 р.) було замінено новим, гнучкішим формулю­ванням: «Імператорові всеросійському належить верховна са­модержавна влада... підкорятися владі його не тільки на страх, а й на совість Бог наказує». Таким чином, із тексту «Основних державних законів» було вилучено конкретний термін «необ­межений», але зберігся другий — «самодержавна влада», що в принципі нічого не змінило, оскільки ці два поняття тотожні. Наступні статті підтверджували священність і недоторкан­ність особи імператора, його право на остаточне затверджен­ня законів та ін. Ст. 86 «Основних державних законів» за­кріпила двопалатну законодавчу систему у вигляді двох самостійних органів: Державної думи і Державної ради та їхні повноваження.

Питання про створення Державної думи поставили народ і політичні партії на самому початку революції 1905 — 1907 рр. 18 лютого 1905 р. було оприлюднено рескрипт (розпорядження) на ім'я міністра внутрішніх справ А. Г. Булигіна, в якому Микола II наказував підготувати законопроект щодо органі­зації представницьких державних органів і «залучити най-достойніших, довір'ям народу наділених, обраних від насе­лення людей» до участі в попередній розробці й обговоренні «законодавчих передбачень» при умові збереження непоруш­ності основних законів імперії. Такий законопроект було підготовлено й затверджено царем 6 серпня 1905 р. під назвою «Установлення Державної думи». До нього додавалося «Поло­ження про вибори до Державної думи». Ці закони визначали дорадчий характер майбутньої Державної думи, яку тут-таки «охрестили» як «булигінську». За цими законами частина на­селення (жінки, військові, учні, міська біднота, чимало неросійських народів, робітничий клас) не отримала виборчих прав.

Вибори до Думи проводилися за системою курій, тобто розподіл виборців здійснювався за становими і майновими ознаками. Було створено три курії: 1) землевласницьку; 2) місь­ку; 3) селянську. Для першої курії встановлювався земельний ценз від 100 десятин або при наявності нерухомості щонай­менше на 15 тис. крб. Землевласники, які не мали цього цензу, обирали своїх уповноважених на попередній з'їзд. Повітовий виборчий з'їзд землевласників обирав виборщиків, а останні на губернському з'їзді виборщиків обирали депутатів. Друга курія складалася з міської буржуазії з досить великим май­новим цензом і обирала своїх представників за схемою першої.

Для селян (крім Сибіру й Польщі) цензу не вимагалося, але було встановлено складну чотириступеневу систему вибо­рів: сільські сходи обирали десятидвірників, ті на волосних сходах — уповноважених, останні на повітових з'їздах — вибор­щиків, а вже на губернських виборчих зібраннях обирали встановлену законом кількість членів Державної думи.

Обмеження для значної частини населення виборчих прав стало однією з причин загострення політичної ситуації і зриву виборів. Згадуваний «Маніфест про вдосконалення держаного порядку» від 17 жовтня 1905 р. виправив становище. На основі Маніфесту було підготовлено додатковий виборчий закон (за­тверджений царем 11 грудня 1905 р.), який надав виборчі права ще й робітникам. У кожній губернії створювалася робітнича курія. Для робітників запровадили триступеневу систему виборів. Право голосувати отримали робітники (чоловіки) підприємств, де працювало 50 і більше осіб. Кожне підпри­ємство обирало одного уповноваженого. Великі підприємства обирали по одному уповноваженому від кожної тисячі робіт­ників. Уповноважені робітників губернії збиралися на губер­нське зібрання уповноважених від робітників, на якому обирали виборщиків, а останні за квотою — депутатів Думи. Вищеназваний закон надав виборчі права міщанам (реміс­никам, дрібним чиновникам та іншим категоріям населення).

Доповнення до «Положення про вибори до Державної думи» стали приводом до підготовки нового закону під назвою «Установлення Державної думи», який було обговорено й ух­валено на спеціальній нараді 20 лютого 1906 р. За цим законом встановлювався п'ятирічний термін діяльності Думи. Але цар мав право будь-коли розпустити її та призначити нові вибори. Для Думи визначалися такі повноваження: розгляд питань, які вимагали видання законів і внесення змін; державний розпис доходів і витрат; обговорення і затвердження звітів державно­го контролера з виконання державного розпису; справи про будівництво залізничних шляхів за рахунок казни; справи про заснування компаній на акціях; справи, які ініціював цар. Формально Думі належало право законодавчої ініціативи. Разом з тим одна із статей «Установлення Державної думи» констатувала: «Державна дума може порушувати справи про скасування або зміну чинних і видання нових законів, за винятком «Основних державних законів». Цим усе сказано. Бо згідно з новим законом уся повнота влади (в т. ч. й зако­нодавча) належала царю. В Думі цілковиту перевагу мали панівні стани. Із загальної кількості депутатів 1-ї Думи помі­щики й буржуазія здобули 58 % місць.

Основним питанням 1-ї Думи було аграрне. Дума розгля­нула й низку інших питань (про скасування смертної кари, про громадянську рівноправність, асигнування позакош­торисних кредитів на продовольчу допомогу голодуючим та ін.). Але жоден з цих законопроектів не набув чинності. Не-вдоволений складом і характером діяльності Державної думи Микола II підписав 9 липня 1906 р. наказ про її розпуск і вибори до 2-ї Думи.

В умовах спаду революції на початку 1907 р. уряд провів вибори до 2-ї Думи. Кадети втратили половину місць (із 179 до 98). Значно зросла кількість лівих фракцій. Незважаючи на це, кадети зберегли керівництво.

Центральним в цій Думі було аграрне питання. Крім того розглядалися: продовольче питання, розпис бюджету на 1907 р., набір новобранців, скасування надзвичайного наказу про вій­ськово-польові суди, реформи місцевого суду. Але й 2-а Дума не виправдала сподівань царизму, і маніфестом від 3 червня 1907 р. її було розпущено. Знову призначалися вибори. За но­вим виборчим законом кількість виборщиків від дворян зрос­ла на 33 %, а виборщиків від селян зменшилося на 56 %. Міську курію було поділено на дві частини: до першої увійшли представники великої і середньої промислової і торговельної буржуазії, поміщики, багаті чиновники, власники значного нерухомого майна, а до другої — представники дрібної бур­жуазії (дрібні власники нерухомості, квартиронаймачі, реміс­ники, чиновники та інші). Кількість виборщиків від другої міської курії значно урізали. Виборчі права робітників обме­жили ще більше. Від українських губерній за новим законом обиралося 25 робітничих виборщиків замість 40, передба­чених старим виборчим законом. З 442 депутатів до 3-ї Думи обрали 252 поміщиків. Від України в Думі було 111 депутатів, у т. ч. 64 поміщики, 13 священнослужителів і лише 20 селян. За партійною належністю депутати розподілялися так: від чор­носотенних партій — 114, октябристів — 143, кадетів і близь­ких до них осіб — 104, трудовиків — 14, соціал-демокра­тів - 19.

3-я Державна дума підтримувала всі заходи царського уряду, спрямовані на збереження старого суспільно-полі­тичного ладу та зміцнення буржуазно-капіталістичних відно­син в імперії. Разом з тим під тиском робітничих, селянських та інших депутатів Дума розглянула значну частину законо­проектів, які сприяли поліпшенню становища цих соціальних верств.

Із закінченням повноважень 3-я Державна дума 9 червня 1912р. припинила свою діяльність. Царський уряд заздалегідь, ще з січня 1912 р., почав готувати нову виборчу кампанію. Внаслідок цього фракції табору урядової підтримки отримали в 4-й Державній думі 283 місця, ліберали — 128, а соціал-де­мократи — лише 14, з них 8 місць належали меншовикам.

Разом з прийняттям закону про «Установлення Державної думи» комісія, що працювала над цим законом, за ініціати­вою бюрократичних кіл Російської імперії підготувала два за­конодавчих акти: «Про перетворення установ Державної Ради» (20 лютого 1906 р.) і «Установлення Державної Ради» (23 квітня 1906 р.). Ці закони визначали склад, структуру і компетенцію оновленої Державної ради. Остання залишалася дорадчою уста­новою, але її діяльність було узгоджено з роботою Державноїдуми. Формувалася Державна рада шляхом призначення однієї частини її членів царем і обрання другої частини земствами, дворянськими зібраннями й буржуазією. Склад членів Ради повинен був онов­люватися протягом дев'яти років, по третині кожних три роки. Формально Рада мала рівні права з Думою, фактично ж Рада оста­точно затверджувала законопроекти або відхиляла їх, якщо вони не задовольняли уряд.

У державному апараті Російської імперії Державна рада і Державна дума займали провідне місце. Хоч вони й не стали справжніми законодавчими органами в державі, їхня діяль­ність сприяла переходові від імперської влади до консти­туційної (народно-представницької). На той час обидві пала­ти (Дума і Рада) згідно з «Основними державними законами» змушені були підтримувати політику царизму й згуртовувати поміщиків, буржуазію та їхні прошарки. Коли ж уряд виявився неспроможним розв'язувати проблеми під час 1-ї світової війни, частина т. зв. російського парламенту створила «прог­ресивний блок», який поставив своїм завданням переконати уряд у необхідності «стати на новий шлях», змінити методи управління, здійснити заходи в галузі національної політики, віросповіданні, переглянути земське положення, легалізувати опозиційну пресу тощо. Такий перебіг подій спонукав царя розпустити на початку 1917р. Державну думу й реформувати Державну раду. Але невдовзі й сам царський уряд був ліквідований повсталим народом. На базі Державної думи частина депутатів створила Тимчасовий комітет Державної думи, який 25 лютого 1917 р. перетворився на Тимчасовий уряд держави.

В процесі революційних змін Рада Міністрів перетвори­лася на постійну вищу урядову установу. На неї покладалося завдання «спрямовувати і об'єднувати дії головних на­чальників відомств з предметів законодавства і вищого дер­жавного управління». До складу Ради Міністрів входили всі міністри, головний управляючий землеустрою і землеробства, обер-прокурор Синоду й державний контролер. Посаду голови Ради Міністрів обіймали відомі в імперії політичні діячі: С. Вітте, І. А. Горемикін, П. А. Столипін. З діяльністю останнього пов'язана ціла низка реформ: судова, аграрна, освітня та ін. За проведення реформ і репресії його вбив есер Д. Багров у київському театрі 1 вересня 1911 р. В умовах 1-ї світової війни Раді Міністрів було надано надзвичайні повно­важення: вирішувати більшість справ самостійно від імені царя; затверджувати «всеподданнейшие докладьі» тощо. Не­зважаючи на такі повноваження, Рада Міністрів як орган мо­нарха не спромоглася загальмувати процеси демократизації, тож у ході революції 1917 р. також була ліквідована.

Місцеве управління, як і в попередні періоди, залишалося в руках губернаторів та їхніх адміністрацій. Спираючись на «Положення про заходи по охороні державного порядку і гро­мадського спокою» (1881 р.) і закон «Про військовий стан» (1892 р.), губернатори України реалізовували надзвичайні повноваження на управління губерніями. Під їхнім керів­ництвом втілювався закон «Про запровадження повітової поліційної варти» від 5 травня 1903 р. Ця владна структура, за задумом уряду, мала стати опорою станових приставів замість виборної сільської поліції у справі придушення селянських виступів. У період революції 1905 — 1907 рр. було видано ще низку законів, покликаних зміцнити місцеву владу в боротьбі з революційним рухом. В умовах спаду революції вийшли «Тимчасові правила про періодичні видання» й «Тимчасові правила про товариства і спілки», що обмежували свободу слова, спшок, товариств і зібрань, надану «Маніфестом про вдосконалення державного порядку». Губернатори мали право припиняти діяльність товариств та профспілок і пере­давати справи про їх остаточне закриття на розгляд спеціально створеним губернським присутствіям у справах про това­риства. Лише восени 1906 р. в Україні було закрито 53 проф­спілки. Особливо жорстоко царизм розправлявся з націо­нальними періодичними і неперіодичними виданнями, друкарнями, книжковими магазинами й бібліотеками. Царські укази 1908 і 1909 рр. визнавали всі «інородницькі» (українські) товариства й об'єднання такими, що «загрожують громадському спокою і безпеці», тому вони підлягали закриттю. Не було винятком з цього правила товариство «Просвіта».

На вимоги опозиційної преси й товариств уряд вніс деякі зміни в діяльність земських установ. Відповідно до закону від 20 лютого 1906 р. кожне губернське земське зібрання отримало право обирати по одному члену Державної ради (на трирічний термін), а законом «Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів» у жовтні 1906 р. було скасовано порядок призначення губернатором гласних від селян у земстві з відновленням повітових виборчих з'їздів від се­лянських громад. 1912 р. повітові земські зібрання і міські думи дістали дозвіл обирати мирових суддів у тих губерніях, де інститут мирових суддів було відновлено. Царським указом від 14 березня 1911 р. «Про поширення дії «Положення про земські установи» на Вітебську, Волинську, Київську, Мінську, Могилівську, Подільську губернії» в цих губерніях засновувалася (щоправда, в куцому вигляді) земська гро­мадська адміністрація.

Залишаючи в руках губернатора всі важелі управління, Рада Міністрів 20 і 27 січня 1907 р. прийняла закони «Про встановлення основних засад устрою місцевого управління» і «Про устрій губернського правління», згідно з якими станові установи замінювалися послідовним ланцюжком безстано­вих організацій. Сільські громади об'єднувалися у волость. Волость являла собою, за новим положенням, суцільний територіальний округ, до якого входили всі земські володіння «без розрізнення станів і становища їхніх власників». Розпо­рядчий орган волості (округу) організовувався на виборних за­садах, але кількість обраних осіб залежала від питомої ваги майнової власності членів волості, ціновартість якої визнача­лася в 7500 крб. Виконавчі функції залишалися в руках волос­ного старшини. Для здійснення контролю за самоврядною во­лостю встановлювалася особлива посадова особа в управлін­ні — дільничий начальник. За своїми юридичними повнова­женнями він відповідав земському дільничому начальникові, хоча і з обмеженішими компетенціями. Він не мав судових функцій. Волості (округи) об'єднувалися в повіт і утворювали виборне повітове управління, на чолі якого призначався на­чальник повіту, часто званий віце-губернатором. Таким чи­ном, реформа місцевого управління розширювала вплив і значення виборних установ, які повною мірою допускалися до вирішення справ громадського і господарського життя місцевості. Водночас посилювалася централізація установ урядового апарату, якому підпорядковувалися силові струк­тури жандармерії і поліційної варти. Законами від 20 і 27 січня 1907 р. ліквідовувалися губернське присутствіє і канцелярія. Натомість встановлювалася загальна канцелярія і губернська рада. До її складу входили: губернатор (голова), два його по­мічники (по адміністративній і поліційній частинах), проку­рор окружного суду, керуючий казенною палатою, началь­ники відділів міністерств і відомств, представники органів самоуправління і фабричний інспектор. Цей колегіальний орган збирався для вирішення лише екстраординарних пи­тань.

Органи державної влади і управління були реформовані в інтересах царизму і поміщицько-феодальних станів.

 

< Попередня   Наступна >