92

---

Джерела та характерні риси права

Різні частини закабаленої царизмом України використову­вали різні правові норми. Так, у цивільному й кримінальному праві в Новоросійській і Слобідсько-Українській губерніях набуло поширення загальне законодавство Росії, а в лівобе­режних (Полтавській і Чернігівській) та правобережних (Київ­ській, Волинській і Подільській) губерніях залишалися чин­ними нормативні акти XVII — XVIII ст. (Литовські статути, збірники Магдебурзького права, «Саксонське зерцало», зако­нодавство гетьманів України тощо).

У XVIII — на початку XIX ст. правлячі кола Російської імперії намагалися привести українське законодавство у від­повідність до російського. Однією з кодифікаційних комісій керував відомий правознавець, автор кількох проектів дер­жавних реформ ліберального напряму граф М. Сперанський. 1808 р. він став найближчим радником імператора Олексан­дра І. Тоді ж таки, у 1804 — 1808 рр., М. Сперанський разом з головою української кодифікаційної комісії графом П. Зава-довським та групами кодифікаторів права на чолі з А. Пов­станським і Ф. Давидовичем уклав «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та «Зібрання ци­вільних законів, діючих в Малоросії» під назвою «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. Ці збірники містили норми чинного в Україні права. Із 1255 статей «Зібрання мало­російських прав» 515 грунтувалися на нормах Литовського статуту, 457 — на «Саксонському зерцалі», 224 — на Холмсь-кому праві й 58 — на Магдебурзькому праві.

«Зібрання малоросійських прав» і нині залишається цін­ним джерелом знань про право України XVIII — першої поло­вини XIX ст. У ньому чи не вперше в дореволюційній історії було систематизовано норми цивільного права, зокрема про спадкування, власність, сімейно-шлюбні та інші правовідно­сини. За змістом — це збірник феодального права. На відміну від попередніх збір

ників XVIII ст. у ньому знайшли відобра­ження ті правові зміни, що відбулися в Україні у зв'язку з роз­кладом феодалізму і зміцненням капіталістичних відносин.

Наприкінці 1807 р. відредагований примірник «Зібрання» було передано для перевірки до другої експедиції кодифі­каційної комісії другого відділення «Власної Його Імпера­торської Величності Канцелярії», де збірник пролежав без руху багато років. Тим часом урядові кола Російської імперії, вбачаючи необхідність у висвітленні норм Литовського стату­ту, яким ще користувалися судові й адміністративні органи на місцях, ініціювали (наказ міністра юстиції) видання цього ста­туту в редакції 1786 р. під контролем 6-го відділення тієї ж «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». Ли­товський статут вийшов у світ 1811 р. в російському перекладі двома книгами. Він містив норми цивільного і процесуально­го права, що залишалися чинними в Україні під час реформу­вання місцевої влади й управління.

Під керівництвом М. Сперанського було складено Повне зібрання законів Російської імперії (в 45 томах; 1830 р.) і «Звід законів Російської імперії» (в 15 томах; 1832 р.). З поширен­ням цього «Зводу» на Правобережну й Лівобережну Україну і запровадженням там загальноімперського законодавства втратили чинність норми Литовського статуту. Так було до решти ліквідовано автономію України.

Загалом норми права в усіх сферах його застосування не виходили за межі феодально-кріпосницьких відносин. І лише кілька нових норм, зафіксованих у Х томі, віддзеркалювали буржуазний характер тогочасних майнових відносин та інте­реси буржуазії.

1839 р. вийшов Сільський судовий статут, що містив норми феодального цивільного, кримінального і процесуального права, а 1846 р. набуло чинності «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Правові норми «Уложення», порівняно з викладеними в XV томі «Зводу законів Російської імперії», розширювали сферу застосування кримінального права й відображали каральну політику царизму.

Вищеназвані джерела охоплювали найважливіші галузі права: цивільне, кримінальне, процесуальне та інші. Коротко зупинимося на деяких із них.

«Звід» унормовував різні види цивільних правовідносин:

право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право та інші. Ці норми в основному були сконцентровані в Х томі, де розкривалася ціла низка важливих юридичних категорій, як-от: право власності, види власності, об'єкти права власності, суб'єкти цього права, види його обмеження та захист. Зазначимо, що з укладенням «Зводу» вперше в російському законодавстві з'явилося поняття «право влас­ності». Воно тлумачилося як право особи володіти, користу­ватися і розпоряджатися майном до передачі свого права на нього іншому суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в, інший спосіб. Право власності тісно пов'язувалося із зобов'язальним правом. Регламентувалися загальні обов'яз­кові вимоги до змісту договору (добровільність, предмет, мета, порядок укладення) та його виду (обмін, купівля-продаж, найм на роботу, позика, доручення, підряд, постачання тощо). Також уперше регулювалися зобов'язальні відносини влас­ників майна та фінансів у разі створення різних товариств (корпорацій).

«Звід» встановлював суворі вимоги дотримання розроб­лених форм укладення договорів, розширював засоби забезпе­чення їхньої дієвості (поручництво, неустойка, застава тощо), конкретизував норми відповідальності за порушення умов до­говору. Інакше кажучи, царський уряд законодавче закріп­лював права буржуазії, яка була творцем нових суспільно-економічних відносин. Що ж до спадкового права, пов'я­заного з правом власності, то у «Зводі» його норми забезпечу­вали матеріальні інтереси прямих і непрямих спадкоємців. Пріоритет надавався чоловікам. У Російській імперії спадкове право грунтувалося на давньому звичаєвому праві, яке, попри деякі зміни в історичному розвитку народів Київської Русі, добре збереглося. Цивільне право захищало власників, у той час як кріпосне селянство, залишаючись об'єктом права, було незахищене законодавче.

В Україні кримінальне право регулювалося нормами, що походили з різних джерел — Литовського статуту (до 1840 р.), пізніше нормами «Зводу законів Російської імперії», а також «Уложенням про покарання кримінальні та виправні» (корот­ко — «Кримінальне уложення»), яке можна вважати першим у Російській імперії кодексом кримінального права. Він міс­тив загальну і особливу частини, що випливали із «Зводу». Ці правові джерела визначали поняття «злочин» як дію, заборо­нену законом під загрозою покарання. Такі дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки. Відповідальність наста­вала при наявності умисної дії, а також внаслідок необереж­ності, що спричинили порушення недоторконності прав влас­ності, прав і безпеки суспільства або приватних осіб. За політичні й інші злочини передбачалася сувора відповідаль­ність. Перелік таких злочинів значно розширився. Серед політичних злочинів особливе місце займали антикріпос­ницькі виступи селян і страйки робітників. Метою покарання за злочинні дії, як і в попередні періоди, було залякування, власне покарання. Про це свідчить величезна кількість смертних вироків та інших надто суворих покарань. Застосо­вувалося 35 видів покарань — від смертної кари до догани. Покарання визначалися за становим принципом (для дворян, міщан, селян) поліційними органами й судом.

Діяльність судів України, як і будь-якої іншої частини Російської імперії, сприяла зміцненню і захистові економіч­ного й політичного становища дворянства. Разом з тим судова система на українських землях протягом першої половини XIX ст. була неоднорідною. Якщо в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях вона нічим не відрізнялася від тієї, що існувала в центральних губерніях Росії, то в судових установах Правобережної Украї­ни, а також Чернігівської і Полтавської губерній ще збері­галися деякі місцеві та історичні особливості.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. судова система Слобідсько-Української, Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній зазнала реформ, здійснених Павлом І. Потім Олександр І своїм указом від 9 вересня 1801 р. частково відновив судову систему, що склалася відповідно до «Установ­лення для управління губерній Всеросійської імперії» 1775 р. До цієї системи входили губернські суди з поділом на палати кримінального і цивільного ведення справ. Вони стали другою апеляційною інстанцією для нижчих судів. Судами першої інстанції залишалися станові суди: в повітах — нижній земсь­кий суд (він же державний орган управління) для дворян і селян; у містах — магістрати й ратуші.

Палата цивільного губернського суду складалася з голови і радника, які призначалися урядом, чотирьох засідателів (два від дворян і два від купців). Вона розглядала справи про власність, оформляла угоди стосовно кріпосних «душ» (про­даж, купівля, обмін тощо).

Палата кримінального губернського суду мала таку саму структуру, як і цивільна. Вона розглядала за першою інстан­цією справи про посадові злочини, підпали, порубки та інші, що завдавали шкоди державі. Вироки в цих справах затверд­жували губернатор і казенна палата. В разі незгоди з рішенням суду, губернатора й казенної палати справа подавалася на роз­гляд до Сенату. Крім того, кримінальна палата повинна була вносити на ревізію Сенату і такі категорії справ: вироки у вигляді смертної кари або позбавлення честі; справи в обвину­ваченні дворян і чиновників у вбивстві, навіть у тих випадках, коли їх визнано невинними. Імператор мав право втручатися в судовий процес і відстрочувати будь-який вирок палати. Справи з незначних злочинів, за які призначалися покарання у вигляді арешту, штрафу чи догани, вирішувалися в палаті остаточно.

Нижні (повітові) суди розглядали справи дворян, дер­жавних селян та іншого населення повіту, крім справ по­міщицьких селян, які належали до юрисдикції поміщицького суду. Магістрати й ратуші займалися справами купців та міщан. Земські й магістратські суди розглядали як цивільні (з сумою позову до 100 крб.), так і кримінальні справи, що не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Вони не підлягали апеляції та ревізії судами другої інстанції. Ці суди виконували також нотаріальні дії.

Судова система частини Київської, Волинської та Подільської губерній помітно відрізнялася. Тут діяв головний (губернський) суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих судів — повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Головний суд складався з двох департаментів: цивільного й кримінального ведення справ, компетенція яких була такою, як і палат цивільного й кримінального суду. Повітовий суд не підлягав адміністрації і складався з голови (судді), двох підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Суд мав четверо возних. Їхньою компетенцією було: огляд потрав, порубок тощо;

оцінка і стягнення заподіяних збитків. Склад суду і возних обирався дворянством. Підкоморські суди вирішували межові спори. Магістрати складалися з двох голів і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою.

Майже такою самою була судова система в Київській і Полтавській губерніях. Тут головною судовою інстанцією також був генеральний суд, який за значенням не поступався палатам цивільного й кримінального суду. Особливість гене­рального суду полягала в тому, що старшому з генеральних суддів у разі відсутності губернатора й віце-губернатора дору­чалося тимчасово керувати губернією. Генеральний суд скла­дався з двох департаментів, кожен з яких мав генерального суддю і двох радників, що призначалися урядом, а також п'ятьох засідателів, обраних від дворян на три роки. Повітовий і підкоморський суди цих губерній не відрізнялися від судів Правобережжя.

Поза загальною судовою системою Російської імперії на Лівобережжі діяв совісний суд, започаткований Катериною II і відновлений Олександром І на взірець суду в Англії (суд спра­ведливості). Він складався з призначеного генерал-губернато­ром судді й шести засідателів, обраних по двоє від кожного стану. Кандидати на посаду совісного судді висувалися кожним судовим органом губернії і затверджувалися губерна­тором. Цей суд вирішував цивільні справи з метою прими­рення сторін, а також справи про злочини душевнохворих і малолітніх; справи про чаклунство; справи про скарги на не­законне утримання в тюрмі. Хоч цей суд і вважався позаста-новим, він обслуговував в основному дворян.

1808 р. в Одесі було створено комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. У провадженні суду були купецькі договори, позови міських та іногородніх купців, справи осіб інших станів, пов'язані з ко­мерцією. Суд мав право остаточного вирішення справ. Ціна позову становила не більше 500 крб. Відповідно до «Установ­лення комерційних судів», виданого царським урядом 1832 р., такі суди почали з'являтися чи не в усіх містах Причор­номор'я.

1802 р. було відновлено словесні суди, тобто суди з усним провадженням, а для осіб невизначеного стану й різночинців створювалися надвірні суди, які вже діяли у Москві й С.-Пе­тербурзі.

У 30-х рр. XIX ст. царський уряд видав низку нормативних актів про ліквідацію місцевих особливостей в управлінні й судочинстві України. Всі повітові суди було перейменовано на «уездньїе». Мовою провадження справ стала російська. А в 40-х рр. згідно із Сільським судовим статутом 1839 р. загально-російська судова система поповнилася волосними селянсь­кими судами, які складалися з двох інстанцій: сільської і во­лосної розправ. Цей суд розглядав цивільні справи державних селян з позовом до 5 крб. (сільським) і до 15 крб. (волосним), а також кримінальні справи, в яких кара не перевищувала 3 крб. штрафу, з биттям різками (70 ударів) або призначався арешт до 7 діб.

Таким чином, право й судову систему в усіх місцевостях України на середину XIX ст. було приведено у відповідність до загальноросійського законодавства.

Зміни в суспільно-політичному і громадському устрої, за­початковані селянською реформою, викликали необхідність реформування судової системи. Ще напередодні ліквідації кріпосного права 6 червня 1857 р. Олександр II наказав розро­бити проект статуту цивільного судоустрою. 29 вересня 1862 р. він затвердив «Основні засади перетворення судової частини в Росії», на основі яких було укладено судові статути. Цар ухвалив їх 20 листопада 1864 р. Ці статути стосувалися цивіль­ного й кримінального судочинства, заснування судових засад про покарання, що накладалися мировими суддями.

Статут про заснування судових засад узаконив нові прин­ципи судоустрою. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації суд було замінено судом, який формально базу­вався на демократичних принципах (безстановості, незалеж­ності, загальності, гласності та ін.). Запроваджувалися дві системи судових установ: 1) суди із суддями, які обиралися — мирові судді, і з'їзди мирових суддів; 2) суди із суддями, що призначалися — окружні суди й судові палати. Найчисельні-шою судовою установою став мировий суд. Його першою су­довою інстанцією був дільничий мировий суддя. Крім дільничих мирових суддів існували почесні мирові судді, які, на відміну від перших, не отримували матеріальної винаго­роди за свою діяльність. Дільничий і почесний судді обира­лися на три роки місцевими органами міського й земського самоврядування з осіб, що мали відповідний віковий, освіт­ній, службовий і майновий ценз. Майновий ценз встановлю­вався не меншим 15 тис. крб. Віданню мирових суддів підля­гали дрібні кримінальні й цивільні справи. Розміри покарань за кримінальні злочини обмежувалися грошовим штрафом, не більшим 300 крб., арештом до трьох місяців і тюремним ув'язненням до 1,5 року. З цивільних справ мирові судді роз­глядали позови вартістю до 500 крб. Спірні справи вирішу­валися на повітовому або окружному з'їзді мирових суддів. З'їзд відігравав роль остаточної апеляційної інстанції для мирових суддів. Подальший розгляд справ мирових суддів відбувався у касаційному порядку в Сенаті. Із запроваджен­ням мирових суддів та їхніх з'їздів закон не скасував судових функцій мирових посередників і їхніх з'їздів у повітах, що діяли згідно з Положенням про вихід селян з кріпосної залеж­ності від 19 лютого 1861р. Крім того, діяли нескасовані станові селянські суди.

За законом було створено й загальні судові органи — окружні суди й судові палати для кількох повітів. Окружний суд складався з голови, його товариша і членів суду. В апарат окружного суду входили прокурор з товаришами і канце­лярією, нотаріус, адвокати, присяжні пристави, розсильні, присяжні перекладачі та інші особи. Прокуророві підлягали судові слідчі. Окружний суд був судом першої інстанції і поділявся на цивільний і кримінальний відділи. Кримінальні справи в окружному суді розглядалися з участю суду присяж­них, який виносив вердикт про невинність або винність підсудних. Його рішення не підлягали апеляції і могли бути оскаржені лише в касаційному порядку в Сенаті. Міру пока­рання для визнаних винними судом присяжних встановлю­вали судді. Міра покарання могла бути оскаржена в судовій палаті, яка за законом залишалася судом другої інстанції. Разом з тим для деяких категорій справ судова палата була судом першої інстанції, наприклад, для справ про пресу, злочини чиновників і проти чиновників та ін. Апарат судової палати нагадував апарат окружного суду. При окружних судах і судових палатах перебували адвокати — присяжні повірені, які поділялися на дві категорії: присяжних повірених і при­ватних повірених. Останні не перебували у штаті суду і мали право вести ті справи, які доручав їм суд. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й держави. Ст. 745 Ста­туту про заснування судових установлень застерігала адвокатів від порушення встановленої поваги до церкви, закону, влади тощо.

Статутом цивільного судочинства визначалися основні засади й порядок цивільного процесу. Норми статуту регулю­вали провадження справ у мирових, окружних судах, судових палатах і Сенаті. Запроваджувалися формальна змагальність і гласність судочинства, встановлювалися два порядки цивіль­ного судочинства: звичайний і скорочений, скасовувалася станова підсудність. Судова влада відокремлювалася від адмі­ністративної і виконавчої. Скорочувалися терміни судових дій. Встановлювалися правила участі в цивільній справі третіх осіб. Визначався порядок подання приватних прохань і скарг.

У Статуті кримінального судочинства зазначалося, що його метою є віднайдення матеріальної істини у злочинних діях і проступках. Для досягнення мети відкидалася теорія фор­мальних доказів і запроваджувалися нові засади в оцінці доказів, виходячи із внутрішнього переконання суддів. Кон­статувалося, що в кримінальних справах кожен несе відпові­дальність лише сам за себе. Кримінальний процес розпадався на кілька стадій. Попереднє розслідування складалося з дізнання і попереднього слідства. Дізнання здійснювалося поліцією, жандармерією або безпосереднім начальником особи, запідозреної у скоєнні злочину. Попереднє слідство здійснювалося судовим слідчим і полягало у збиранні мате­ріалів, необхідних для пред'явлення обвинувачення конкрет­ній особі чи групі. Поліція була позбавлена права проводити попереднє слідство. Статут визначав умови попереднього слідства, порядок ведення справ у мировому суді, на з'їзді мирових суддів, в окружному суді й судовій палаті, а також порядок оскарження кримінальних вироків і порядок їх вико­нання.

Судові статути 1864 р. проголошували рівність усіх грома­дян перед законом. Інакше кажучи, прийняті правові доку­менти започаткували демократичний судовий устрій. Але новий суд став чужорідним тілом в організмі феодально-абсо­лютистської держави.

Революційний терор 70-х рр. і страта народовольцями Олександра II зумовили широкий наступ реакції на всі демо­кратичні елементи Російської імперії. Царизм приймає низку законодавчих актів, спрямованих на зміни й доповнення до цивільного, кримінального і процесуального кодексів. Най-реакційнішим було «Положення про земських дільничих на­чальників» від 12 липня 1889 р,, яке фактично позбавило се­лян наданого їм права на місцеве самоуправління. А 29 грудня 1889 р. вийшли «Правила про провадження судових справ» підвідомчим земським начальникам. Згідно з цими законами 1889 р. в 37 губерніях, у т. ч. й на Лівобережній та Південній Україні, було ліквідовано мирову юстицію. Замість мирових суддів запроваджувалася нова складна система судових органів, низовими ланками якої були: 1) земський дільничий начальник; 2) міський суддя; 3) повітовий член окружного суду. Земським дільничим начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, що покладалися на мирових суддів. Крім того, земський начальник виконував адміні­стративні функції. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських і повітових містах, де ще зберігалася мирова юстиція. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали низці вимог, зокрема мали вищу юридичну освіту. Повітові члени окружного суду вели справи, вилучені з компетенції земських дільничих начальників і міських суддів. Другою апеляційною інстанцією для справ, що розгля­далися земськими начальниками й міськими суддями, був повітовий з'їзд у складі його судового присутствія, очолюва­ного повітовим предводителем дворянства. До судового присутствія також входили: повітовий член окружного суду, мирові судді, міські судді та земські дільничі начальники. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губерна­тора. Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів. Волосний суд відтепер формується земським дільничим начальником і затверджується постановами повітового з'їзду.

Таким чином, царизм здійснив контрреформи. Запровад­ження нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, які існували в дореформеній Росії.

Разом з тим цивільне й кримінальне право під тиском різних чинників розширює права соціальних верств. Як уже зазначалося, «Звід законів Російської імперії» надавав особис­ті й майнові права селянам, робітникам та іншим верствам на­селення. Однак розгортання революційного руху в 70—80-х рр. і спроби повалення монархії спонукали царя обмежити раніше надані права. «Положенням про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р., прийнятим як тимчасовий захід, посилювалися ка­ральні статті адміністративного й кримінального кодексів.

У 1866 і 1885 рр. вийшли нові редакції «Уложення про пока­рання кримінальні та виправні». Якщо «Уложення» 1845 р. визначало поняття «злочин» як дію, заборонену законом під загрозою покарання, то в нових його редакціях це поняття відповідало принципові: «немає злочину, якщо немає вказів­ки на це в законі».

«Уложення» 1885 р. передбачало нові склади злочинів — державних і таких, що порушують усталений порядок та гро­мадський спокій. У ньому з'явилися нові розділи: «Про страйки робітників і про утиски останніх заводчиками», «Про порушення постанов про торговельні товариства і компанії» та ін., визначалися нові норми стосовно злочинних дій. За­гальна кількість складів злочинів наближалася до 2 тисяч, а отже, значно розширювалася система покарань. Це свідчило про те, що царизм узяв курс на посилення репресій.

Судова система певною мірою зберігала організаційні і процесуальні основи, закладені судовими статутами 1864 р. й законами від 12 липня і 29 грудня 1889 р. про земських дільничих начальників і підвідомче їм судочинство. Запровад­жена система судів проіснувала до 1912р. Система місцевого суду й судочинства за законами 1889 р. піддавалася різкій критиці, що примусило царський уряд розробити проекти перебудови судової частини. Первісний варіант проекту реформи місцевого суду, розроблений навесні 1906 р. Міністерством юстиції, передбачав відновлення в повному обсязі мирової юстиції за статутами 1864 р. Але він так і залишився проектом. У січні 1907 р. Рада Міністрів схвалила новий проект судової реформи, однак його обговорення в за­конодавчих палатах затягнулося аж до 1912р. їлише 15червня 1912 р. багатостраждальний законопроект був підписаний царем і став законом «Про реорганізацію місцевого суду». Відповідно до цього закону волосні суди звільнялися від підпорядкування адміністративним установам. Відтоді во­лосний суд у складі голови й двох членів обирався виборцями. Керував виборами мировий суддя, а затверджував обраних осіб повітовий з'їзд мирових суддів. Волосному судові були підсудні справи про провини осіб, підвідомчих сільському управлінню. Якщо вина була спрямована проти осіб станів, останні мали право вибору суду (волосного чи мирового). Крім того, волосний суд розглядав справи про порушення гро­мадського порядку і безпеки та незначні провини проти влас­ності. Покарання волосного суду обмежувалося арештом і грошовим штрафом до 100 крб.

Другою апеляційною інстанцією для волосних судів був верхній сільський суд, до якого входили дільничий мировий суддя (голова) і двоє голів волосних судів як члени, що пра­цюють почергово. Ця форма суду була запозичена з німецького т. зв. шеффенського суду й передбачала поєднання професіоналізму із знанням місцевих особливостей. Волосні судді у верхньому суді навчалися юриспруденції і судочинству.

Касаційною інстанцією для волосних судів стали з'їзди мирових суддів. Інститут мирової юстиції відновлювався зако­ном від 15 червня 1912 р. на засадах судових статутів 1864 р. Разом з тим до них було внесено деякі зміни. Так, удвічі змен­шувався майновий ценз для заміщення посад мирових суд­дів; у разі відсутності осіб з юридичною освітою посади мирових суддів могли заміщати особи, що мали принаймні шестирічний службовий досвід предводителя дворянства чи земського начальника; мировими суддями в Правобережній Україні призначалися навіть особи без потрібного майнового цензу, якщо вони мали обов'язкову юридичну освіту; було вве­дено дискримінаційну норму, що забороняла заміщати посади мирових суддів особам іудейського віросповідання; змінював­ся порядок заміщення посади голови з'їзду мирових суддів. Останні вже не обиралися, а призначалися урядом. Мирова юстиція відновлювалася поступово. Спочатку мирові суди було запроваджено в 13 губерніях, а в ході війни до 1917 р. — в 20 (з 97 губерній Російської імперії).

На відміну від місцевих судів система загальних судів не підлягала реформуванню. Як і було визначено судовими ста­тутами 1864 р., цю систему становили окружні суди й судові палати.

У ході революції та подальших реформ вносилися зміни і до військової юстиції. Нагадаємо, що систему військових судів було засновано 1867 р. Вона складалася з полкових, вій­ськово-окружних і головного військового суду. З метою по­дальшого посилення репресій проти революційного і визволь­ного руху за царським указом від 19 серпня 1906 р. запро­ваджуються військово-польові суди. В постанові Ради Мі­ністрів зазначалося: «На основі ст. 87 Основних державних законів у місцевостях, оголошених на воєнному стані або в стані надзвичайної охорони, віддавати обвинувачених... військово-польовим судам згідно з законами воєнного часу».

За новим законом, під юрисдикцію військово-польового суду підпадали випадки, коли: «злочинне діяння є настільки очевидним, що немає необхідності в його розслідуванні». Згідно з цією нормою до військово-польового суду притягу­валися особи, обвинувачені в підпалах, грабежах та інших злочинах, часто кримінального характеру. Підсудність вій­ськово-польових судів у законі чітко не визначалася. Притяг­нення тієї чи іншої особи до військово-польового суду зале­жало від рішення генерал-губернатора, губернатора, коман­дуючого військами та інших посадових осіб. Військово-по­льовий суд складався з п'яти стройових офіцерів, призначених начальниками гарнізонів і командирами загонів. Ні від голови, ні від членів суду юридичних знань і практичного су­дового досвіду не вимагалося. Засідання було закритим. Пріз­вища військово-польових суддів зберігалися в таємниці. Вироки військово-польових суддів оскарженню не підлягали;

вони набували чинності негайно і виконувалися не пізніше 24 годин з моменту оголошення. Скарги й апеляції не перед­бачалися. 11 вересня 1906 р. П. Столипін зажадав від коман­дуючих військами, щоб на вироки військово-польових суддів не подавалися апеляції навіть телеграфом. Ці суди протягом восьми місяців із середини 1906 р. винесли 1100 смертних вироків. Під тиском демократичної громадськості уряд зму­шений був скасувати закон про військово-польові суди, але подбав про компенсацію цієї «втрати» шляхом прискорення термінів провадження справ у військово-окружних судах. Так, відповідно до закону від 27 червня 1907 р. терміни просування справ обмежувалися до 4 днів, показання свідків, що не з'явилися до суду, враховувалися судом. Інакше кажучи, навіть найсумнівніші показання могли братися за основу вироку. Новий закон задовольняв поліційних агентів. Зазначимо, що військові суди розглянули значну кількість цивільних справ:

у 1902- 1904 рр.- 74,1907 р.- 4335,1908 р.- 7016, а з червня 1907 р. по липень 1914 р. через військово-окружні суди прой­шло понад 21 тис. цивільних осіб — учасників революцій­ного руху. Найбільше справ розглянула військова юстиція в національних околицях Російської імперії. Так, лише за період з 1905 р. по 1 листопада 1908 р. київський генерал-гу­бернатор В. Сухомлинов передав до військово-окружного суду 218 справ (див.: Ярмиш О. Н. Судові органи царської Росії в період імперіалізму (1900 — 1917).— К., 1991. С. 50 — 51).

Отже, адміністративно-судові органи Російської імперії на чолі з царем під тиском демократичних сил змушені були здійснювати демократичні перетворення в інтересах усього суспільства, не зменшуючи, а навпаки, розширюючи правове поле діяльності для дворян і буржуазії. На захист інтересів цих класів спрямовувалася політика царизму. Запроваджувалося нове цивільне, адміністративне й кримінальне законодавство, яке зміцнювало становище панівних класів. Зазначимо, що 23 квітня 1906 р. цар підписав новий текст «Основних дер­жавних законів Російської імперії», що враховував реалії суспільного життя. Виданий 1912 р. новий «Звід законів Російської імперії» тлумачив поняття «населення» як сукуп­ність станів дворянства, духівництва, сільських обивателів і міського населення. Цим тлумаченням охоплювалося і суспільство України. Провідна роль у ньому, як і раніше, належала дворянам і великій буржуазії. Вищезазначені зако­ни — яскравий приклад. Найпоказовішим щодо цього є закон «Про дворянські земельні банки та губернські дворянські каси взаємодопомоги», згідно з яким кредитна підтримка на­давалася дворянам. Українські поміщики також отримували кредитні пільги.

В умовах розвитку капіталістичної промисловості само­державство приймало закони, що сприяли зміцненню буржу­азії, захистові її економічних інтересів. На початку XX ст. вийшли окремі нормативні акти стосовно виробництва й реалізації товарів цукрової, виноробної, тютюнової та інших галузей. Самодержавну буржуазну економічну політику здій­снював державний апарат, спираючись на міністерства — фінансів, державного майна, торгівлі й промисловості. До речі, останнє було створене 1905 р. спеціально для захисту монополістичних об'єднань капіталістів.

Найбільша кількість законів про правове становище се­лянства вийшла в 1900 — 1912 рр. Можна визначити дві групи законів: 1) яка розширювала особисті права селян; 2) яка рег­ламентувала поземельні права селян. Загальною рисою зако­нодавства першої групи були половинчатість у наділенні селян правами й нереальність використання наданих прав бідними селянами. Друга група норм становить столипінську аграрну реформу.

Найбільше значення серед законів першої групи мав закон від 5 жовтня 1906 р. «Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів і осіб інших податних станів». Цей закон руйнував владу селянської общини над особою, оскільки ліквідував кругову поруку, дозволяв селянам без рішення «миру» і пред'явлення сільських свідоцтв про звільнення ми­ром і сплати повинностей переходити в іншу сільську грома­ду, в інший стан. Інакше кажучи, закон означав розширення правоздатності селян, надання їм нових прав, розширював права селян на виборах у земські установи.

Крім загальних законів, які вносили зміни в правове ста­новище сільських обивателів, приймалися закони, що регулю­вали поземельні права. Закон від 4 листопада 1905 р. «Про поліпшення добробуту й забезпечення становища селянсько­го населення» і наказ від 3 листопада 1905 р. «Про зменшення і наступне припинення викупних платежів з селян колишніх поміщицьких, державних та удільних» скорочували на поло­вину (з 1 січня 1906 р.) і припиняли зовсім (з 1 січня 1907 р.) річні суми викупних платежів. Цей захід був вимушеною пос­тупкою з боку царизму, яку революція вирвала в самодержав­ства. До речі, державна влада не зазнала від цього збитків, оскільки селяни виплатили за землю (що оцінювалася сумою понад 544 млн. крб.) більше 2 млрд. крб. Указ від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння і землекористу­вання» і закон від 14 червня 1910р. «Про зміну й доповнення деяких постанов про землеволодіння» значно розширювали можливість придбання землі у власність. Кожному домо­хазяїнові, який володів землею на общинному праві, надава­лася можливість відчужувати від общинного землеволодіння належну йому частку в особисту власність. Сільським грома­дам приписувалося вирішувати питання щодо заяв про виділ лише позитивно. Було розроблено детальний правовий механізм виділення з общини і створення хутірського (фер­мерського, відрубного, куркульського та ін.) землеволодіння, а також видано значну групу законів. Нове законодавство щодо селян та їхніх поземельних прав розроблялося під керівництвом П. Столипіна й тому отримало назву столи-пінської аграрної реформи. Зміни в аграрних відносинах сприяли майновому розшаруванню, збільшенню числа бур­жуазії і пролетаріату.

Правове становище робітників залишалося складним. Ро­бітничий стан у ході революції 1905 — 1907 рр. відвоював собі деякі права у фабрикантів, але вони не були закріплені зако­ном. І лише під час нового революційного піднесення 23 черв­ня 1912р. вийшли закони про страхування робітників, згідно з якими створювалися державні органи з підпорядкуванням їм справи страхування. На вищому урядовому рівні формувалася Рада у справах страхування при Міністерстві торгівлі й про­мисловості під керівництвом міністра, а на рівні губерній — присутствія у справах страхування при губернаторові. Зму­шений турбуватися про права робітників царський уряд спря­мовував вістря своєї реакції на представників революційних партій, серед яких було чимало робітників і селян. З цією метою 1903 р. було видано нове кримінальне «Уложеніє», на основі якого запроваджувалися нові кримінально-правові норми, ефективніші порівняно з «Уложенієм» 1885 р. Спрямо­вані на боротьбу з революційним рухом, ці норми містили більше видів злочинів, переважно політичних, із визначенням суворіших покарань.

Кримінальне законодавство доповнювалося низкою указів Миколи II про нові види злочинів і кримінальну відпові­дальність. Так, царським урядом від 2 грудня 1905 р. встанов­лювалася відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення за організацію і участь у страйках на підприємствах, що мають суспільне і державне значення, на залізницях і в урядових ус­тановах; актом від 13 лютого 1906 р. тюремне ув'язнення передбачалося за критику державного ладу, державних органів і посадових осіб у виступах, пресі, зображеннях і т. п. Кабінет П. Столипіна з серпня 1906 р. по червень 1907 р. видав 34 за­конодавчих акти, які посилювали кримінальну відповідаль­ність за порушення державного порядку (див.: Королева Н. Г. Первая российская революция й царизм.— С. 136—137). Їх ви­дання здійснювалося на основі ст. 87 «Основних державних законів». Під час війни відповідальність за злочини була ще суворішою. На розвиток указу від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів щодо охорони по всій імперії порядку і громадської безпеки» запроваджувалися нові норми в кримінальному праві. У Військовому статуті 1869 р. 14 лис­топада 1914 р. з'явилися зміни й доповнення, зокрема за пос­тачання і збут недоброякісної зброї, боєприпасів, продоволь­ства, медикаментів і т. п. визначалася сувора кримінальна відповідальність. За дезертирство, самовільну відлучку й ухи­лення від військової служби указом від 12 січня 1916 р. визна­чалися різні міри покарання, зокрема позбавленням усіх прав стану, виселенням на каторжні роботи на термін від 4 до 20 ро­ків чи пожиттєво або засудженням до страти.

Таким чином, державний устрій, суспільний лад і право в Україні у складі Російської імперії зазнали значних змін внаслідок реакційної політики царизму, безвідповідальності привілейованих станів, що привело до нової революції, в ході якої було відроджено українську національну державу.

 

< Попередня   Наступна >