181

---

Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті

Суспільно-політичний лад і право Східної Галичини, Пів­нічної Буковини і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, мали свої особливості. Абсолютна влада в державі належала імператорові (цісарю), який здійснював керівництво за допомогою цілої низки органів влади й управління. До березня 1848 р. налічувалося 10 придворних рад і головних управлінь: 1) імператорсько-королівське при­дворне канцлерство; 2) королівська угорська придворна рада і канцлерство для Угорщини; 3) королівське трансільванське придворне канцлерство для Трансільванії; 4) імператорсько-королівська генеральна придворна камера; 5) імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої справи; 6) імператорсько-королівська головна рада юстиції; 7) імпе­раторсько-королівська головна поліційна і цензурна придвор­на рада; 8) імператорсько-королівська військова рада; 9) ім­ператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; 10) імператорсько-королівське таємне канцелярство правля­чого дому, двору і держави. Керівники цих придворних уста­нов були найближчими радниками монарха в справах своїх відомств. Усі ділянки суспільно-політичного життя узгоджу­валися і регулювалися загальними конференціями всіх шефів у присутності самого монарха. 1814 р. ці придворні органи управління було підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали величезний штат чинов­ників — вихідців із дворян. Карл Мерінг назвав їх олігархією, що управляла імперією, створивши систему земських уп­равлінь.

У всіх землях Австрійської імперії переважало велике сільськогосподарське виробництво, зосереджене в руках не­значної кількості дворян (поміщиків). Найчисельнішою гру­пою населення було залежне селянство, яке зазнавало чимдалі більшого гніту з боку шляхти і магнатів. Середній наділ се­лянського господарства 1

819р. становив 14 акрів землі (акр — 0,4 га), а поміщицького — 1051 акр. На поміщицьких землях використовувалася лише селянська праця. Питома вага пан­щини 1805 р. досягла 83,2 % усіх феодальних повинностей. Панщина регулювалася статутом від 1775 р. До панщини до­давалися різні повинності та збори (як грошові, так і нату­ральні) на користь пана, держави й общини. 1819 р. австрій­ський уряд склав новий інвентар, на підставі якого 1821р. було запроваджено новий земельний податок.

Посилення гніту викликало невдоволення селян, що при­зводило до заворушень. Ці виступи примусили уряд Австрії у другій половині 40-х рр. XIX ст. прийняти закони про скоро­чення панщини до 27 %, про ліквідацію літніх допоміжних днів, про скасування гужової повинності та інші. Під тиском революційних подій 1848 р. імператор видав патент про лік­відацію панщини, звільнення селян від кріпосної залежності й наділення їх земельними ділянками з викупом. Викупна сума визначалася в 20-кратному розмірі щорічних селянських повинностей. Общинні землі залишалися в приватній влас­ності феодалів; за користування ними селяни платили подат­ки або відбували повинності. Викупні суми і зміна умов користування общинними землями спричинили ряд повстань, найбільше з яких відбулося під проводом Л. Кобилиці, депу­тата рейхстагу від селян Буковини.

У західноукраїнських землях було встановлено австрійську систему влади й управління. На чолі краю стояв призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалося губер­нське присутствіє у Львові. В період загострення соціально-політичних суперечностей у деяких регіонах утворювалися окремі тимчасові (надзвичайні) органи управління на правах губернських правлінь.

Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18 округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено на 74 повіти (в де­яких районах вони називалися староствами) на чолі з окруж­ними старостами, наділеними великою владою. В селах і міс­тах управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами. Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.

Закарпаття мало свої особливі адміністративно-терито­ріальні одиниці — жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бе­режанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська, що входи­ли до Угорського королівства. Ними управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО — 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самов­рядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган, що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало територіально-економічне — домінії. Вони об'єдну­вали землі з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).

З метою забезпечення ефективного управління національ­ ними провінціями цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному пред­ставникові. Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав се­лянські метрики тощо і не впливав на національно-культур­ний розвиток у Західній Україні.

Деякі зрушення у справі відродження самобутності Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття сталися під час революційних подій 1648—1649 рр. у Європі, в т. ч. і в Австрії. Вище духівництво й буржуазна інтелігенція краю утворили 2 травня 1848 р. Головну руську (українську) раду, яка стала офіційним представником українського населення Галіції та Лодомерії. В програмі ради ставилися вимоги культурно-на­ціональної реформи для українського народу. Революційний рух — т. зв. «Весна народів» — примусив цісаря Фердинанда І проголосити в квітні 1848 р. конституцію, скликати 22 червня 1848 р. парламент (австрійський рейхстаг) і скасувати кріпос­не право. Виконуючи домагання українців, уряд погодився на діяльність у Львові Головної руської ради, своєрідного тимча­сового національного уряду. Звернувшись із маніфестом до народу, рада закликала до єдності українців усіх етнічних територій, що викликало занепокоєння уряду Російської імперії. Тож останній, відповідно до домовленостей кінця XVIII ст., надав військову допомогу цісарю в придушенні революції і відновленні абсолютистського ладу.

4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» ім­перії нову конституцію, що закріплювала утворення (віднов­лення) централізованої держави, в якій уся влада була зосеред­жена в руках імператора та його міністрів. Для управління національними провінціями імператор призначив наділених значними повноваженнями намісників (доти вони нази­валися губернаторами). Для Галіції у вересні 1850 р., як і для інших австрійських провінцій, було видано крайову консти­туцію, що передбачала поділ її на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), утворення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяль­ність цих органів суворо контролювалася призначеним імператором намісником. Поділ Галіції на три округи передбачав поділ населення на три групи за національностями: краків­ський — з польською, львівський — з польською і україн­ською, станіславський — з українською. Це мало свідчити про турботи уряду в справі забезпечення національних інтересів, і насамперед українського населення. Але українську мову не було допущено ні в адміністративні, ні в громадсько-культурні та освітні заклади. Уряд Австрії на цих землях підтримував полонізацію. 1851 р. імператор патентом від 31 грудня лікві­дував залишки революційних завоювань (скасувавши попе­редні рішення) і відновив абсолютизм.

Система абсолютизму протягом першої половини XIX ст. розповсюджувала правові положення, обов'язкові для Галіції та Лодомерії. Вони входили до спеціальних збірників, які вклю­чали «накази й закони для всіх», «вироки», «мандати», «патен­ти» та інші правові акти. Усі вони друкувалися німецькою та польською мовами, як, зрештою, і «Провінціальний звід зако­нів» (Львів, 1827—1861 рр.), пізніше названий «Загальним вісником місцевих законів». Для захисту інтересів панівних станів з 1797 р. почав діяти новий цивільний кодекс. Його дже­релами стали пандектне (цивільне римське) право, Прусське цивільне уложення 1794 р., провінційне право деяких око­лиць, правові норми України-Руси.

Замість окремих положень цивільного кодексу запровад­жувалися надзвичайні урядові акти — т. зв. новели. Це стосу­валося часткового розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого^розвитку забов'язального права та ін.

1811 р. цісар Йосиф II затвердив цивільне уложення— новий правовий документ, що поширювався на всі землі імперії. Він завершив кодифікацію цивільного права. Збері­гаючи елементи феодального і канонічного права, уложення містило статті, які захищали новостворені буржуазні інсти­тути. В кодексі визнавалися рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Кодекс мав 1502 параграфи. З прийняттям цивільного уложення суди імперії перестали керуватися римським правом.

Наприкінці XVIII ст. (1787 р.) набув чинності новий ав­стрійський кримінальний кодекс, який містив окремі поло­ження, характерні для буржуазного кримінального права. Офіційно збірник називався: «Кодекс законів про злочини і про покарання». Проте 1803 р. вказане кримінальне законо­давство було замінене «Законом про злочини і тяжкі поліційні проступки». При імператорі Йосифі II в колах юристів поширюються формули «нема злочину, не вказаного в законі» і «нема кари, не передбаченої законом». Кримінальне право уже вилучило кару за добровільні позашлюбні статеві зв'язки між дорослими людьми. Невірність дружини каралася лише в разі приватної скарги її ображеного чоловіка. З 1796 р. по-но­вому тлумачиться поняття «грабунок», а з 1803 р. виділяється в особливий делікт розтрата довіреного майна. На старих за­садах римського права було розроблено широку класифікацію покарань, спрямованих проти порушників «громадського спокою». В кримінальному кодексі 1803 р. виявилася тенден­ція «захисту проти революції». Покарання за злочини в зга­даних кодексах було детально виписано. Головним способом покарання стає ув'язнення — позбавлення особистої свободи і свободи пересування. При цьому позбавлення свободи кла­сифікується за ступенями: а) суворе тюремне ув'язнення із за­ковуванням у ланцюги й додаткові позбавлення; б) суворе ув'язнення з кайданами на ногах; в) звичайне тюремне ув'яз­нення без кайданів і ланцюгів.

Певний вплив на право Галичини мали Цивільний (1804 р.) і Кримінальний (1810 р.) кодекси Франції, які стали зразком для укладення нових кодексів європейських держав, у т. ч. й Австрії.

Разом з тим слід зазначити, що австрійський уряд намагав­ся унеможливити проникнення в Україну прогресивних ідей буржуазної юриспруденції, робив усе, щоб суспільно-полі­тичний лад залишався недоторканним. Але прогрес на основі демократизації суспільства і передових європейських ідей вплинув і на становище Галичини, Північної Буковини та За­карпаття.

Революція А 848 р. в Європі й Австрійській імперії поклала початок капіталістичним перетворенням. Разом з тим полі­тичну систему в Австрійській імперії за допомогою «жандарма Європи» царя Миколи І було збережено з незначними змі­нами. Це явище увійшло в історію як неоабсолютизм. Днем утвердження неоабсолютизму стало 31 грудня 1851 р., коли вийшов указ про скасування конституції 1849 р. і відновлення необмеженої влади імператора. Доти в політичній сфері уже відбулися зміни на користь аристократії. Проте у сфері со­ціально-економічній неоабсолютистський режим виявляв терпимість, проводив реформи, які сприяли розвиткові капіталістичних відносин.

Економічний лад Австрійської імперії характеризувався переплетенням капіталістичних відносин у промисловості з феодальними у сільському господарстві. В Галичині найкращі умови для капіталістичної перебудови мали великі земле­власники, в чиїх руках у 1852 — 1866 рр. було зосереджено 43 % орної землі й понад 9/10 лісів. У фільварках з'явилися кінні молотарки та інші машини, розширилися посіви льону, ко­ноплі, цукрового буряку та ін. Але темпи капіталістичної ево­люції господарства порівняно із західними регіонами імперії були повільними. Це пояснюється тим, що ціни на землю і продукти сільського виробництва забезпечували великому землевласникові доход і при напівфеодальних формах експлу­атації. Десь із півмільйона селянських господарств залиша­лися карликовими, а середній наділ дорівнював 6,6—12,7 мор­га (1 морг = 0,57 га). 1859 р. 27 % господарств мали менше 2 мор­гів; а41 % — від 2 до 10 моргів. Через надмірні податки їм важко було прогодувати сім'ї. Господарство селян зберігало напівнатуральний характер. Перехід від мануфактури до фаб­рики був повільним. Найбільшого розвитку набули видобувні галузі промисловості (нафтова, соляна та ін.), продукція яких постачалася в промислові центри імперії.

Оскільки утвердження капіталізму в Галичині відбувалося повільно, то й українська буржуазія тут була слабкою і мало-чисельною (переважали купці, власники підприємств реміс­ничого типу). Вона пов'язувала свою політику з інтересами поміщицького табору. Панівне становище в економіці Східної Галичини займала польська і єврейська буржуазія, а також ав-стро-німецький капітал. Однак роль і значення української буржуазії постійно зростали. 1859 р. в Східній Галичині нара­ховувалося близько 90 тис. українських дрібних виробників, або 22 % їхньої загальної чисельності (євреї — 45 %, поляки — 31 %) (див.: Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст.~ Львів, 1964. С. 82). Прагнучи економічного й культурного розвитку Гали­чини і скасування станових привілеїв при заміщенні посад, буржуазія у своїй масі залишалася консервативною.

На відміну від буржуазії і поміщиків селянство не раз виступало проти залишків феодальної системи. 1861 р. воно домоглося публічного визнання дворянами порушення своїх прав. У галицькому сеймі 1861 р. нараховувалося 39 селян. Разом з тим селянський рух у Галичині у 50—60-х рр. не набув масового характеру. Селяни сподівалися, що уряд сприятиме забезпеченню їхніх прав та національних інтересів.

Незважаючи на повільне утвердження капіталізму в Гали­чині, Північній Буковині й Закарпатті, чисельність робіт­ників зростала в основному за рахунок громадян, що розо­рилися, та селянства. 1869 р. у Східній Галичині було 66 тис. робітників, які працювали на 32 тис. підприємств. З них на 145 підприємствах фабричного типу працювало близько 7 тис. чол. Чисельність сезонних робітників перевищувала 400 тис. чоловік (див.: Історія робітничого класу Української РСР.— К., 1967. Т. І. С. 496). Спільним у становищі робітників періоду завершення промислового перевороту в імперії була жорстока експлуатація і політична безправність. Це спонука­ло їх до виступів і страйків.

Соціальні виступи, загострення міжнаціональних супереч­ностей в Австрійській імперії призводили до відновлення опозиційного, національного й революційного руху переваж­но політичного характеру. Найактивніше діяли угорці, які до­моглися відновлення конституції. Рескриптом від 17 лютого 1867 р. Франц-Йосиф проголосив відновлення конституції Угорщини та інших країв. Парламентами Австрії і Угорщини було схвалено угоду (березень 1867 р.) про утворення дуаліс­тичної Австро-Угорської імперії. Франц-Йосиф одночасно був королем Угорщини й імператором Австрії.

Одним з найважливіших чинників дуалістичного устрою були спільні для обох частин імперії справи. До них відно­силися питання, що стосувалися зовнішньої політики, зброй­них сил та їх фінансування. Загальні австро-угорські міні­стерства (зовнішніх справ, військове і фінансове) разом з династією і двором покликані були демонструвати єдність імперії як великої держави. Разом з тим забезпечення геге­монії двох націй в імперії вимагало створення багатосту­пінчастої ієрархічної системи регулювання міжнаціональних відносин. Уряди надали внутрішню автономію Галичині, Хор­ватії, Словенії та ін. Самоуправління Галіції було досягнуто шляхом здійснення австрійським урядом у 1867 — 1871 рр. низки заходів, спрямованих на розширення компетенції місцевої влади і сейму, спочатку в галузі шкільництва. Це пок­лало край германізації і сприяло полонізації, особливо після оголошення 1869 р. польської мови офіційною мовою про­вінції. Попередня габсбурзька політика балансування між польською і українською націями краю уступила місце поль­ській. Цей крок австрійського уряду звів нанівець польський опозиційний рух. Натомість польська аристократія Галичини перейшла до лоялізму з метою одержання від Габсбургів пос­тупок, які б зробили Галіцію центром об'єднання польських земель. Ідею лояльності до Австро-Угорської імперії як захисниці «демократії» розвивали і деякі «львівські демо­крати». 1868 р. у Львові виникло Національно-демократичне товариство на чолі із Ф. Смолькою, яке закликало боротися за відродження Речі Посполитої.

Як реакція на польський національний рух та його лоялізм у середовищі української ліберальної інтелігенції виникають «москвофільська» й «українофільська» («народовська») течії. «Москвофіли» (І. Гущалевич, І. Наумович, Б. Дідицький, Д. Зуб-рицький та ін.) стверджували, що вони є прихильниками Росії і для пропаганди своїх ідей використовували надбання ро­сійської культури. «Народовці» (О. Партицький, О. Ого-новський,А. Вахнянин,Д. Танячкевич, В. Барвінськийтаін.) обстоювали національну спільність українців у східних і західних землях і, виступаючи на захист української мови, сприяли поширенню національної самосвідомості. Значна частина «народовців» надавала перевагу розвитку Східної Галичини в складі Австрії. У Закарпатті також активізувалася боротьба проти політики національного гніту й мадяризації. Найактивнішими діячами тут були О. Духнович, А. Доб-рянський та ін. Так, Добрянський вимагав об'єднання закар­патських комітатів у «Східну Рутенію», рівноправності наро­дної мови, надання русинам місць в апараті управління, утворення незалежної української церкви тощо.

Ідейно-політична еволюція суспільних рухів у 60-х і на по­чатку 70-х рр. відбувалася під знаком наростання радикалізму й політичного демократизму. Прихильники національної не­залежності керувалися правовими вченнями Дж. Мадзіні та інших, підносили «національний принцип», «природне» та «історичне» право народів. Поряд з радикалізмом у другій половині 70-х рр. формується національна революційно-демок­ратична течія, представники якої (М. Драгоманов, І. Франко та ін.) пов'язували майбутнє західноукраїнського народу з демо­кратичними революціями.

Від загальної характеристики суспільно-політичного й економічного розвитку Галичини й Австро-Угорщини перей­демо до аналізу державного устрою. Австро-Угорщина поді­лялася на дві частини: Ціслейтанію, куди входили Австрія, Буковина, Галіція, Герц, Далмація, Істрія, Крайна, Моравія, Сілезія, Трієст, Чехія, і Транслейтанію в складі Угорщини, Трансільванії, Фіуме і Хорвато-Словенії. Назви Ціслейтанія і Транслейтанія виникли у зв'язку з тим, що імперія Габсбургів розмежовувалася рікою Лейта на дві частини. Землі Транслей-танії були підпорядковані 1867 р. угорській владі, а Ціслейта-нії — Австрії. Землі Австро-Угорщини ще з 1849 р. поділялися на коронні краї.

Галіція, що входила до Австро-Угорщини, залишалася ок­ремим «коронним краєм» (намісництвом). Її територія пло­щею 78 497 кв. км. становила 26,17 % усієї Австро-Угорщини. Галіція, своєю чергою, поділялася на Східну (55 347 кв. км.) і Західну (23 160 кв. км) з населенням 8 025 675 чол. До се­редини XIX ст. її територія була поділена на 6, а потім 19 цир­кулів, на чолі яких стояли старости. В середині XIX ст. адмі­ністративно-територіальний устрій кілька разів змінювався, у зв'язку з чим перебудувалася система низових адміністратив­них установ. Усічні 1867р. було запроваджено поділ на повіти, містечка, поміщицькі маєтки і сільські громади. Напередод­ні 1-ї світової війни в Галичині налічувалося 82 повіти, з них 51 повіт входив до Східної Галичини.

Зазначені частини Австро-Угорщини мали одного монарха (цісаря), спільну армію і флот, спільні фінанси, вели спільну зовнішню і внутрішню політику. Для обговорення питань за­гальнодержавного значення було створено т. зв. «Делегації», до яких входили по 60 представників від австрійського і угорського парламентів. Окремі коронні краї делегували точно визначену кількість представників. Від Галіції їх обиралося 7 (6 поляків і 1 українець). Кодекс від 21 січня 1868 р. визначав компетенцію «Делегації», що скликалася щорічно по черзі — у Відні й Будапешті. Крім того, згідно з конституцією в імперії діяв парламент (рейхсрат), який поділявся на палату панів і палату депутатів. Перша складала­ся зі спадкових представників найбільших дворянських родин, а палата депутатів — з представників від населення, яких до реформи 1873 р. обирали непрямими виборами на крайових сеймах (ландтагах). 1873 р. було запроваджено нову систему комплектування палати представників. Місцеві сейми позбавлялися права участі у виборах до австрійського парламенту. Натомість запроваджувалася куріяльна система виборів. Курій існувало чотири: великих землевласників, тор­гово-промислової буржуазії, міщан і селян. Норма представ­ництва для курій і різних національностей була неоднаковою. Так, одного депутата обирали 39 400 австрійців, 51 000 поляків і 102 300 українців. Тому українців у рейхсраті 1879 р. налічува­лося лише троє. Його права були обмежені, бо остаточне рішення щодо закону приймав імператор.

Виконавча влада належала урядові на чолі з президентом міністрів.

Міністри за законом відповідали перед рейхсратом. Кількість міністрів змінювалася залежно від потреби. Крім трьох спільних для Австро-Угорщини міністерств (зовнішніх справ, військового і фінансового) у кожній частині було ство­рено міністерства: внутрішніх справ, крайової оборони, юсти­ції, культів та освіти, торгівлі, землеробства, шляхів сполучен­ня та ін. З 11 квітня 1871 р. почало діяти міністерство для Галичини, очолюване виключно польськими можновлад­цями. Створення останнього свідчить про те, що в Галичині було чимало проблем, які потребували особливої уваги.

«Коронними краями» управляли крайові начальники (ландшефи), яких призначав імператор. Наділені широкими, майже необмеженими повноваженнями ландшефи вирішу­вали всі питання краю. Їм підпорядковувалися поліція, крайо­ві й повітові правління, управи міст. Вони наглядали за куль­турою, освітою, фінансами, торгівлею, спілками, виборами до крайового сейму і рейхсрату. В Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом (ландеспрезидент), а в Галі-ції — намісником (штаатгальтер). Організація цих установ регулювалася законом від 1853 р., який був трохи змінений і доповнений законом від 19 травня 1868 р.

Крайовим начальникам підпорядковувалися начальники повітів (старости), що призначалися міністром внутрішніх справ, але без зазначення повіту намісництва. Це вирішував сам намісник. Компетенція повітових старост регулювалася розпорядженням від 1853 р. Основне їхнє призначення поля­гало в придушенні будь-яких виявів невдоволення пануван­ням Габсбургів. Старости наділялися широкими повноважен­нями у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань. У їхньому розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли в разі необхідності використовувати військові частини, розташовані на території повіту.

Нижчою ланкою державного апарату були начальники міських і сільських общин (війти у селах і бурмистри в містах), які підлягали старостам. Війти і бурмистри мали ті самі пов­новаження, що й старости, але лише на своїй території.

На відміну від Галичини й Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Закар­патські землі складалися з чотирьох жуп. Влада в жупах пере­бувала в руках жупанів і піджупанів, які за допомогою адміні­стративно-судового апарату управляли територією, придушу­вали народні виступи, збирали податки тощо. Жупи поділялися на комітати. Начальники останніх підпорядковувалися жуп-ному керівництву.

Начальники країв, повітів, міст і сіл, жуп і комітатів цілковито підлягали оперативному управлінню з боку уряду.

Революція 1848 р. і наступні події 60—70-х рр. примусили імперську владу піти на поступки. 26 лютого 1861 р. австрій­ський уряд видав «Крайовий статут і сеймову виборчу ордина­цію для королівства Галичини і Лодомерії з великим князів­ством Краківським», згідно з яким було створено галицький і буковинський крайові сейми. Цей закон протягом другої половини XIX ст. уточнювався. Як і загальноімперський пар­ламент, крайовий сейм Галичини комплектувався депута­тами, що обиралися від чотирьох станових курій терміном на 6 років. До першої курії входили великі землевласники, другу курію представляла торгово-промислова буржуазія, до третьої входила міська буржуазія, а до четвертої — селяни, які пла­тили податки. Інші не отримали виборчих прав. Практика свідчить, що й по четвертій курії переважно обиралися шлях­та, духівництво й інтелігенція. Галицький сейм складався із 150 депутатів, серед яких більшість становили великі влас­ники. У національному відношенні депутати цього сейму були, як правило, поляками. 1876 р. в сеймі налічувалося лише 14 українців. Діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, а його постанови затверджувалися імпера­торською владою. Сейм формально здійснював контроль над діяльністю намісника, повітовими, міськими і сільськими органами, наглядав за банківською, бюджетною, гірничою, гмінною, шкільною та іншими справами. Безпосереднє керівництво й головування на засіданнях сейму здійснювали крайовий маршалок або його заступники. Обидва призна­чалися імператором. Виконавчим органом і водночас мандат­ною комісією був крайовий комітет, діяльність якого регулюва­лася законом 1861 р. і прийнятою сеймом 1890 р. спеціальною інструкцією. Установлення крайового сейму і крайового комітету розглядалося як процес становлення самоуправління в краї.

Поряд із заснуванням крайового самоуправління 1862 р. вийшов загальнодержавний закон про місцеве самоврядуван­ня, а на його основі було розроблено закон галіційський від 12 серпня 1866 р. За цим законом засновувалися повітові гро­мади (гміни) та їхні органи — повітові (гмінні) комітети (управи). У великих містах вони називалися, як і раніше, магі­стратами. На чолі комітету стояв начальник гміни (управи). У ЗО містах за законом 1899 р. вони називалися бурмистрами. До компетенції цих органів управління відносилися питання господарського характеру. Начальником гміни, як правило, був повітовий староста. Таким чином, повітові органи само­управління перебували під повним контролем урядової адмі­ністрації.

Демократичні перетворення в системі управління і само­управління привели до певних змін і в системі судових органів. Після проголошення березневої конституції неоабсолютизму вийшов закон 1849 р. про перебудову судової системи. Від­повідно до нього засновувалася загальна система судових ор­ганів. Галичину було поділено на 218 судових повітів. На їхній території діяли повітові суди (в складі одного судді) і колегіальні повітові суди (у складі трьох суддів). Як суди першої інстанції вони розглядали прості цивільні справи й справи про проступки та незначні злочини. Важливі цивільні справи у першій інстанції передавалися на розгляд крайовим судам, яких було створено 9 на території Галичини. Вони виступали і як суди другої інстанції стосовно справ, вирішених повітовими судами. Очолював крайовий суд президент. Для всієї Галичини створювався ще й вищий крайовий суд у Львові. Він був другою інстанцією для крайових і третьою для повітових судів. Найвищою судовою інстанцією для всієї дер­жави був Верховний судовий і касаційний трибунал, ство­рений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р. Невдовзі за­коном від 14 вересня 1852 р. в судоустрій було внесено зміни:

ліквідовувалися повітові колегіальні суди й суди присяжних, а в Галичині створювалися два вищих крайових суди (у Львові й Кракові). Поява останніх була наслідком вимог галицьких українців про поділ вищого крайового суду на українську й польську частини. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій — військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Поза загаль­ною системою судів перебував створений 1867 р. імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи про зловживання владою з боку міністрів і намісників. Особ­ливе місце в системі судів належало Верховному маршалків-ському судові на чолі з великим придворним маршалком. Початок його історії відноситься до середніх віків. Він здійснював правосуддя стосовно членів панівної династії, за винятком самого імператора. Всі судді проголошувалися не­залежними й призначалися довічно імператором.

Водночас із судовою реформою засновувалася державна прокуратура, а з початку 80-х рр. — адвокатура. Прокурори й адвокати брали участь в судовому процесі. Питання процесу­ального права регулювалися законом про компетенцію суду від 1852 р. і законом про судочинство із безспірних справ 1854 р.

У своїй діяльності суди Галичини, Буковини й Закарпаття керувалися цивільним кодексом від 1797 р., доопрацьованим і схваленим цісарським патентом 1 січня 1812р. Останній було доопрацьовано відповідно до закону про судову реформу дру­гої половини XIX ст. і схвалено цісарем 1895 р. Кодекс скла­дався з 6 частин, які, своєю чергою, поділялися на 602 статті. Кодекс, на відміну від попереднього, проголошував усність і гласність цивільного процесу.

1852 р. було переглянуто кримінальний кодекс 1787 р. За­мість колишнього поділу на злочини і тяжкі поліцейські прос­тупки кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочи­ни і проступки. Відповідно називалися і частини кодексу: «Про злочини» (1—232 ст. ст.) і «Про проступки» (233—532 ст. ст.). За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні терміни. За проступки кодекс передбачав грошовий штраф, арешт до 6 місяців, тілесні пока­рання, заборону проживати в даній місцевості та ін. Протягом другої половини XIX ст. кодекс доповнився значною кількіс­тю окремих законодавчих актів, спрямованих на захист імперської буржуазно-поміщицької влади.

Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття із своїм суспільно-політичним ладом незмінно залишалися до 1918 р. в складі Австро-Угорщини, уряд якої проводив колоніальну політику.

Промисловість і сільське господарство підпорядковували­ся торгово-промисловим палатам. Їхня діяльність регулюва­лася законом 1868 р. з деякими змінами, внесеними 1901 р. Ці палати мали право з власної ініціативи або за дорученням відповідних органів виступати із законопроектами, робити висновки стосовно урядових проектів законів тощо. В тісному контакті з торгово-промисловими палатами діяли союзи фабрично-заводської промисловості. В коло завдань цієї доб­ровільної організації входило представляти інтереси великих заводчиків і фабрикантів перед центральними й крайовими властями. Союз мав філії у Бродах, Коломиї, Львові, Терно­полі та ін. містах. Головними галузями промисловості в українських землях Австро-Угорщини були: нафтова, спир­това, залізнична, цукрова та ін. Всі вони належали до моно­полістичних об'єднань, де переважав іноземний капітал. Най­розвинутішою галуззю промисловості, наприклад у Східній Галичині, було ґуральництво. В промисловості цього краю домінували кустарні промисли. За статистичними даними, на­веденими В. Кульчицьким у праці «Державний лад і право Галичини», виданій у Львові 1966 р., в тій-таки Галичині 1910 р. існувало 4096 промислових і гірничих підприємств, з яких 96,5 % були зовсім дрібними, 3 % — середніми і лише 0,5 % — великими. Всі вони забезпечували роботою 2,1 % населення. Значна його частина (88,5 %) займалася сільським господар­ством. На думку деяких інших авторів (наприклад І. Компа­нійця), ця частина становила 93,2 % населення Галичини, Буковини і Закарпаття. 44 % всієї земельної площі залишало­ся в руках великих землевласників. Селянські земельні наділи були дуже малими, внаслідок чого понад 42 % усіх селянських господарств не могли навіть прогодувати своїх володільців. Шукаючи засоби до існування, десятки тисяч безземельних селян вирушали на сезонні роботи в інші країни, головним чином до Німеччини, або й емігрували до Канади чи Бразилії. Кількість емігрантів постійно зростала. Якщо в 1876— 1880 рр. з Галичини емігрувало 46 259 чол., то в 1906—1910 рр.— 646 792.

Органи державної адміністрації та самоуправління зали­шалися майже незмінними. Під впливом революційних подій початку XX ст. цісарським патентом від 26 січня 1907 р. в Австро-Угорщині було запроваджено загальне виборче право замість куріяльного, але з різними обмеженнями. Не мали ви­борчих прав жінки, молодь, військовослужбовці. Згідно з цим законом українське населення Буковини й Галичини отрима­ло 32 мандати. Одначе й ця найбільша за австрійського пану­вання кількість депутатів-українців становила лише 6,2 % усіх депутатів рейхсрату, тоді як західноукраїнське- населення складало 13,2 % населення Австро-Угорщини. На наступних (1911р.) виборах до рейхсрату ця кількість зменшилася до 29 осіб. Серед них переважали юристи. Права рейхсрату були такими ж обмеженими, як і в другій половині XIX ст.

Галицький і буковинський сейми мали незначні повнова­ження стосовно краю і вирішували другорядні питання місце­вого значення. Виборча реформа тут розпочалася 14 лютого 1914 р. Згідно з новим виборчим законом запроваджувалося загальне і пряме виборче право при таємному голосуванні, але не рівне — з поділом на шість курій (великої власності, цен­зова міська, загальна міська, торгових і промислових палат, промислових об'єднань, сільських общин і містечок). Інакше кажучи, цей закон був реакційнішим за попередній. Тому від нього в умовах 1-ї світової війни відмовилися. Кількісний склад галицького сейму в 1900—1914 рр. майже не змінився порівняно з попередніми періодами. 1910 р. в галицькому сеймі був 21 українець із усього 161 депутата, а 1913 р. пред­ставництво українців зросло до 31 депутата, однак практично це майже не змінило становища, що склалося, й депутати-українці не могли впливати на рішення сейму. Їм навіть не завжди випадала змога вносити самостійні пропозиції, оскільки такі подавалися від імені не менше 15 депутатів сейму. В. Кульчицький у тій-таки праці «Державний лад і право Галичини» наводить у виступі одного з депутатів рейхс-рату нарікання на те, що автономія галицького сейму — це сваволя польської шляхти стосовно українців. Інтереси ук­раїнців безперервно ставляться в невигідне становище. Австрійський уряд і в перші десятиліття XX ст. спирався на польську аристократію, яка не лише відігравала керівну роль в Галичині, а й усіляко підтримувала його реакційну політику. І хоч кількісний склад сейму залишався майже незмінним, число постійних комісій на початку XX ст. зросло з 12 до 16. Додатково створеними були: дисциплінарна, залізнична, податкова, сільська та ін. З переліку цих комісій випливає, що сейм займався розв'язанням проблем крайового життя пере­важно в інтересах можновладців.

Майже не змінилися і органи повітового й сільського «са­моврядування». Такою ж незмінною залишалася і судова система. 1912 р. в Галичині налічувалося 190 повітових судів. Усі цивільні й дрібні кримінальні справи в повітових судах розглядалися суддями одноособове. Над ними були окружні, вищі крайові суди, верховний судовий і касаційний трибу­нали. Очолював судову систему імператор. Спираючись на польський елемент, судова система у Східній Галичині захищала землевласників та буржуазію і утверджувала со­ціальний та національний гніт.

За таких обставин передова українська інтелігенція Галичини, Буковини й Закарпаття мусила вдаватися до радикальних дій, до підтримки виступів селян проти поміщи­ків, проти переселення на українські землі польських колоністів із заходу і взагалі проти соціальної несправед­ливості. Ними на зламі XIX—XX ст. було створено політичні партії: українську християнську суспільну партію, українську Соціал-демократичну партію, українську Національно-де­мократичну партію. Остання відігравала найважливішу роль у житті галицьких українців. Вона ставила собі за мету сприяння боротьбі всього українського народу за здобуття культурної, економічної і політичної самостійності. Партія заснувала у повітах свої комітети, що розгорнули бурхливу політичну діяльність. Часто представники цієї та інших українських політичних партій посідали місця адвокатів, священиків, керівників кооперативних організацій у повітах, навколо яких гуртувалася національне свідома українська громада. Ці діячі на базі «Просвіти» створили чисельну мережу хорів, оркестрів, а також спортивні товариства «Січ» і «Сокіл». Почали виходити періодичні видання «Буковина», «Діло», «Молода Україна».

В умовах, що склалися, політичні партії наприкінці 1913 р. винесли рішення про рівноправність двох мов (польської і української) в Галичині, про поділ Галичини на українську й польську з наданням обом автономії. В боротьбу поляків і українців австрійський уряд особливо не втручався, вважаючи це внутрішнім питанням Галіції та крайового сейму. І коли виникла Головна руська (українська) рада, то австрійський уряд за підтримку нею політики Центральних держав і Австро-Угорщини у війні проти Росії навіть забезпечив її діяльність фінансами й матеріальними засобами, допоміг у створенні Легіону українських січових стрільців, які зобов'язалися во­ювати на боці Австро-Угорщини. Головна руська рада нама­галася в такий спосіб домогтися надання автономії Східній Галичині з наступним її об'єднанням із Східною Україною і утворенням єдиної України. В цьому її підтримував Союз визволення України, створений ідеологами українського на­ціоналізму — Д. Донцовим, В. Дорошенком, А. Жуком, М. За­лізняком та ін. Згідно з платформою Союзу самостійна Україна мала бути конституційною монархією з демокра­тичним ладом, однопалатною системою законодавства, гро­мадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із автокефальною україн­ською церквою. Проголосивши платформу, Союз на ділі почав виступати як представник інтересів великої України перед Центральними державами, як зародок майбутнього українського уряду. І справді, чимало партійних діячів стали організаторами державності України в ході революції 1917— 1921 рр.

Отже, виходячи з аналізу чисельної літератури і джерел права, що зафіксували державно-правовий історичний процес у другій половині XIX ст., зробимо висновок. В українських землях запанувала реакційна влада монархічних режимів царської Росії та габсбурзької Австрії, які намагалися зни­щити залишки українства. Але розвиток історичного процесу в цей період свідчить про консолідацію українських сил і їхню рішучість продовжувати боротьбу за збереження національної самобутності.

Обидві монархічні влади — і російська і австро-угорська — змушені були визнавати права націй, робити поступки, приймати закони, які (хоч і формально) проголошували рівність людей усіх станів. Спроби загальмувати національні процеси призводили до нових революцій, внаслідок яких народи цих імперій, у тому числі й український, створили свої держави.

Незважаючи на колоніальний режим, наявність російської та австро-угорської політико-правових систем в Україні, відбувався природний процес консолідації української нації, що прагнула відродити національну державу.

 

< Попередня   Наступна >