47

---

Розділ VI

Відродження і розбудова Української держави. Право (1917-1921 рр.)

Відродження української національної держави. Центральна Рада та її правова політика

Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної рево­люції в Петрограді й повалення самодержавства з нестримною силою розгорнулася в Україні національно-визвольна бороть­ба, що, попри спротив російського царизму, польських і ав-стро-угорських властей, не припинялася протягом століть не­волі й спроб викреслити з історії українську націю, її мову та культуру, а саму Україну перетворити на Малоросію, окраїну імперії не лише за назвою, а й за суттю.

Імперіалістична війна, поглибивши кризу в суспільстві Ро­сійської та Австро-Угорської імперій, загострила політичні, економічні, соціальні й національні суперечності. В націо­нальних провінціях Російської імперії, зокрема в Україні, Польщі, Фінляндії, Грузії, пробуджувалася національна свідо­мість, зростав потяг до незалежності й відновлення власної державності. Україна, поділена між державами-противника­ми, в роки 1-ї світової війни стала основним театром бойових дій, тому зазнала величезних втрат. На український національ­ний рух зводили наклепи, забороняли українську мову, зак­ривали українські видання, заарештовували українських полі­тичних діячів, переслідували інтелігенцію, політичні партії та організації. Однак перемога в Російській імперії буржуазно-демократичної революції в лютому 1917 р. викликала нове політичне пожвавлення і висунула на порядок денний питан­ня про самовизначення України, відродження її державності, визволення з-під гніту чужоземного панування.

В унікальних умовах, при відносно сприятливому міжна­родному становищі в Україні вперше після двох століть бездержавності виникли фактично дві держави — національна і радянсько-більш

овицька, боротьба між якими визначала головний зміст політичної ситуації на нашій землі упродовж XX ст.

Страйкова боротьба і демонстрації робітників у Російській імперії переросли в буржуазно-демократичну революцію, внаслідок якої монархію було ліквідовано. В ході революції виникли нові органи влади, самоврядні органи управління.

27 лютого 1917р. представники Державної думи й Держав­ної ради утворили «Тимчасовий комітет Державної думи для запровадження порядку в Петрограді й для зносин з устано­вами та особами». Головою комітету обрали колишнього го­лову Думи В. Родзянка. Того ж дня відбулося перше засідання петроградських представників страйкових комітетів; вони утворили Раду робітничих і солдатських депутатів. Цей орган з перших днів показав себе як всеросійський (у межах колиш­ньої імперії) державний центр.

Тимчасовий комітет ставив собі завданням узяти управ­ління до своїх рук. Він звернувся до населення Петрограда із закликом «берегти державні й громадські установи». Це прак­тично — перший державно-правовий документ цього орга­ну. Наступними були такі призначення: полковника-октяб­риста Енгельгарда — комендантом столиці, комісарів — у Сенат, міністерства, градоначальство, а на посаду командую­чого військами Петроградського військового округу — ге­нерала Л. Г. Корнілова. Всім головнокомандуючим фронтами й командуючим Комітет послав телеграми про перехід до його рук урядової влади, «оскільки колишню Раду Міністрів ліквідовано». Голови губернських і повітових земських управ, міських управ і градоначальники отримали аналогічні цирку­лярні телеграми. Водночас Комітет вступив у переговори з представниками Виконавчого комітету Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів про створення ново­го уряду. В ніч на 2 березня 1917 р. внаслідок переговорів ке­рівництва Петроградської ради і Тимчасового комітету було сформовано Тимчасовий уряд із представників буржуазних і близьких до них партій. Головою уряду і міністром внутрішніх справ став великий поміщик і земський діяч, близький до кадетів, князь Г. Є. Львов. У перший же день свого існування Тимчасовий уряд проголосив повну амністію з політичних справ, демократичні свободи, заміну поліції народною міліцією, демократизацію місцевого самоуправління, скли­кання на засадах загального рівного, прямого і таємного голо­сування Установчих зборів, які встановлять форму правління, приймуть основні закони та ін. Питання війни, передача поміщицької землі селянам, про 8-годинний робочий день, терміни скликання Установчих зборів Тимчасовий уряд обми­нав, зволікаючи із затвердженням конституційних актів.

Тимчасовий уряд як найвищий орган влади утворював нові й реформував старі органи управління. Царські міністерства, що діяли до революції, залишалися недоторканними. З утво­ренням першого коаліційного уряду 3 травня 1917 р. було сформовано нові міністерства: пошти і телеграфу, праці, про­довольства, державної опіки. При уряді й міністерствах ство­рювалися особливі наради, які мали виконувати конкретні завдання (економічна нарада, юридична нарада, особлива на­рада для підготовки Положення про вибори до Всеросійських установчих зборів та ін.). Одночасно з перетворенням цент­ральних органів управління Тимчасовий уряд постановою від 4 березня 1917 р. усунув від управління губернаторів і віце-губернаторів.

У губерніях, де набуло чинності положення про земські ус­танови, уряд тимчасово поклав обов'язки губернаторів на голів губернських земських управ. Вони почали називатися гу­бернськими комісарами Тимчасового уряду. Ця постанова за­клала юридичні основи виникнення інституту комісарів Тимчасового уряду на місцях. Рівночасно в Києві, Чернігові, Вінниці, Полтаві, Одесі та інших містах створювалися вико­навчі комітети громадських організацій, до складу яких вхо­дили представники місцевих рад робітничих і солдатських депутатів, земств, міських дум, кооперативних організацій. Усі ці виконавчі комітети стали головними адміністратив­ними органами на місцях. На них спиралися у своїй роботі комісари Тимчасового уряду, доручаючи їм окремі функції державного характеру. Тимчасовий уряд також підтримав їх, але лише тих, котрі виконували розпорядження уряду або пос­танови комісарів. Склад, структура й компетенція комітетів громадських організацій Тимчасовим урядом не регулюва­лися.

За обставин, що склалися, керівництво Товариства українських поступовців (ТУП), до якого, зокрема, входили М. Грушевський та С. Єфремов, вирішили створити пред­ставницьку раду не міського чи губернського масштабу, а всеукраїнського.

В результаті, 4(17) березня 1917 р. в Києві виникла Україн­ська Центральна Рада, до якої увійшли представники різних партій і груп, зокрема робітників, солдатів, студентів, коопе­ративів, профспілок, духівництва та ін. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Провідна роль у Раді на­лежала українським соціал-демократам та есерам. До керів­ництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфре­мов та ін. Лідери Ради прагнули домогтися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України. Про своє утворен­ня Центральна Рада сповістила телеграмою Тимчасовий уряд, сподіваючись, що «у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу».

Центральна Рада 22 березня видала відозву «До україн­ського народу», в якій закликала населення до спокою, вива­женості, організації політичних і культурних товариств. Неза­баром утворилися національні ради в Петрограді та Москві, що налагодили міцні зв'язки з Центральною Радою у Києві.

З перших кроків своєї діяльності Центральна Рада при­пустилася організаційної помилки: вона створювалася спо­чатку лише з представників київських організацій. Тобто пер­шого пореволюційного місяця Центральна Рада, формально претендуючи на роль органа влади загальноукраїнського мас­штабу, фактично представляла одне місто.

Організаційний етап діяльності Центральної Ради, який охоплював період з березня по квітень 1917 р., був присвя­чений питанням розширення соціальної та політичної бази українського національно-визвольного руху, оформлення його програми, створення єдиної всеукраїнської націо­нально-територіальної організації неоднорідних політичних сил і соціальних груп. У Центральній Раді точилися дискусії щодо формування виборчого представницького органу, з'ясо­вувалося ставлення ЦР до Тимчасового уряду та його пред­ставників на місцях, тривав активний пошук майбутнього України.

Важливе значення у становленні та зміцненні Централь­ної Ради мав Всеукраїнський національний конгрес, що відбу­вався у Києві 5—7 квітня за участю понад 900 делегатів. Цей конгрес закликав не чекати рішення всеросійських Установ­чих зборів, а негайно розпочати розбудову автономії України в складі оновленої Федеративної Російської Республіки. Питання про незалежність України на конгресі не розгляда­лося. Було рекомендовано створювати з представників на­ціональних і соціальних груп населення місцеві органи само­врядування у формі сільських, повітових та губернських комітетів, які мали формуватися на основі рівного і загального виборчого права. Йшлося про допуск делегації України на майбутні переговори з країнами — учасниками 1 -ї світової війни. Конгрес визнав владу Тимчасового уряду і висловився за підтримку скликання всеросійських Установчих зборів.

Конгрес провів вибори до Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні. Із загальної кількості мандатів (150) дві третини надавалися губерніям і містам, а одна третина — партіям і громадським організаціям. По одно­му мандату отримали українські національні ради Петрограда та Москви. Конгрес прийняв рішення про поповнення Цен­тральної Ради делегатами від робітників, селян, солдатів після проведення відповідних з'їздів. Соціально-економічних пи­тань конгрес не торкався.

Найвищим виконавчим органом України став обраний Центральною Радою Виконавчий комітет (Мала рада) на чолі з головою М. Грушевським та його заступниками В. Винни-ченком і С. Єфремовим.

Отже, Всеукраїнський національний конгрес утворив легі­тимну Центральну Раду, санкціонував її статус як вищого те­риторіального органу влади в Україні, оформив ідеологічні й політичні засади національно-визвольного руху, поклав поча­ток прагматичному втіленню в життя ідеї української націо­нально-демократичної держави як органічної складової частини оновленої Російської Федеративної Республіки. Він юридичне оформив створення місцевих органів самовряду­вання і управління.

У червні—липні 1917 р. до складу Центральної Ради увійшли Всеукраїнська рада військових депутатів (чисель­ністю 130 осіб), Всеукраїнська рада селянських депутатів (Виконавчий комітет) — 212 осіб, Всеукраїнська рада робіт­ничих депутатів — близько 100 осіб. Таким чином, Центральна Рада налічувала понад 800 депутатів і оформилася як єди­ний вищий законодавчий орган України.

Продовжуючи великоросійську державну політику, Тим­часовий уряд у червні 1917р. висловив Центральній Раді своє негативне ставлення до надання Україні автономії. Він заявив, що не може визнати Центральну Раду виразницею справжньої волі українського народу й не має повноважень розв'язувати питання про автономію України до скликання всеросійських Установчих зборів. Ворожу позицію щодо українських вимог зайняли ради робітничих і солдатських депутатів, пріоритети в яких почали поступово займати більшовики.

Лише тоді Центральна Рада зробила рішучий крок до авто­номії України й формування адміністрації на місцях. На нара­ді її членів було вирішено звернутися до народу з Універсалом і закликати його «зорганізуватися і приступити до негайного закладення фундаменту автономного ладу в Україні».

Виходячи з цього, Центральна Рада 10 (23) червня 1917 р. прийняла закон-декларацію під назвою «Універсал до україн­ського народу на Україні й поза Україною сущого», в якому проголошувалося відродження автономного устрою України в складі Росії. Для виконання цих та інших рішень було утво­рено виконавчий орган влади — Генеральний секретаріат (уряд). Його головою став В. Винниченко. Генеральний сек­ретаріат складався з таких секретарств (міністерств): внут­рішніх справ (керував В. Винниченко), у військових справах (С. Петлюра), з міжнаціональних відносин (С. Єфремов), шляхів сполучення (В. Голубович), пошти і телеграфу (О. За-рубін) та ін. Згодом кількість генеральних секретарств зросла до 14.

Універсал містив аналіз суспільно-політичної ситуації, що склалася влітку 1917 р., й декларував верховенство влади Цен­тральної Ради в Україні. Це рішення, зазначалося в Універ­салі, не є наслідком самостійницької позиції Центральної Ради. Тимчасовий уряд Росії відкинув простягнуту руку українського народу, тож «нас приневолено самим творити нашу долю». Далі мовилося про те, що для здійснення авто­номії потрібні великі кошти. Досі український народ усі свої кошти віддавав у всеросійську центральну казну, а сам не мав і не має нічого. Нині не може не дивувати наївна віра лідерів Центральної Ради у порядність російської демократії і Тимча­сового уряду. Займаючись внутрішніми справами, диску­сіями, борючись за портфелі, вони упродовж трьох з лишком місяців майже нічого не зробили для утвердження і реального захисту автономії України.

Щоправда, Універсал містив заклик організовувати в усіх селах, повітах і містах органи влади й управління, підлеглі Центральній Раді. Однак до останніх днів її існування залиша­лося здебільшого старе проросійське або пробільшовицьке місцеве управління (Червона гвардія, ради робітничих і сол­датських депутатів та ін.).

Водночас в Україні створювались і діяли три системи управління:

— комісари й чиновники різних рангів, призначені Тим­часовим урядом, яким формально належала верховна влада;

— ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на чолі з більшовиками, меншовиками, есерами;

— Центральна Рада з її місцевими органами — радами, уп­равами, спілками.

Незважаючи на складне політичне, економічне й соціальне становище, в Україні точилася запекла боротьба, відбувався процес національного відродження. Влада Центральної Ради невпинно зміцнювалася, але в робітничому й селянському се­редовищі давалися взнаки більшовицька агітація і репресії.

Проголосивши експропріацію поміщицьких, казенних, царських, монастирських та інших земель, універсал вбив перший кіл у могилу Центральної Ради. Адже цим було зав­дано удару не лише великим землевласникам. За свої зе­мельні наділи й господарства почала боятися більшість се­лянства.

У липні прибула до Києва шукати згоди делегація Тимча­сового уряду в складі І. Церетелі й М. Терещенка під керів­ництвом міністра оборони О. Керенського, що приїхав з фронту. Вони погодилися визнати Центральну Раду й Гене­ральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні, обмеживши її територію п'ятьма губерніями (Київською, Волинською, Полтавською, Подільською і Чернігівською) з попередніх дев'яти. Центральна Рада у своїй політиці мала зректися національного напряму й стати на шлях компромісів. Що ж до питання національно-політичного та економічного устрою України, то його вирішення, уже вкотре, відкладалося до скликання всеросійських Установчих зборів.

Приставши на вимоги Тимчасового уряду, Центральна Рада 3 (16) липня 1917 р. проголосила свій 2-й Універсал. Однак, попри її заклики зберігати спокій в очікуванні доле­носного рішення Установчих зборів про автономію України, політичні лідери при підтримці населення почали вживати конкретних заходів. У містах і губерніях формувалися війсь­кові ради, збройні сили, запроваджувався єдиний національ­ний податок, відбувалися кадрові зміни в місцевих органах влади.

За попередньою угодою з Тимчасовим урядом Центральна Рада розробила й затвердила 16 липня Статут Генерального секретаріату. Разом з тим вона зобов'язалася підготувати Україну до остаточного здійснення автономії, а також довести її до всеукраїнських і всеросійських Установчих зборів.

4 серпня уряд О. Корейського видав «тимчасову інст­рукцію» для Генерального секретаріату, що перетворювала його на орган, влада якого була суто формальною, тобто йшлося не про справжню автономію України, а про відновлення царського генерал-губернаторства зразка XVIII— XIX ст.

В Україні настала криза влади, зумовлена низкою причин. По-перше, в Центральній Раді, як, зрештою, і в усій Україні, російська меншість відкрито оголосила непримиренну бо­ротьбу українському націоналізмові. По-друге, «тимчасова інструкція» фактично перекреслила прийняті раніше угоди з Тимчасовим урядом. По-третє, вона позбавила Центральну Раду можливості навести порядок в Україні, створити органи державної влади й місцевого управління. І, по-четверте, міс­цеві органи влади підпорядковувалися Тимчасовому урядові або перебували під впливом більшовиків чи есерів.

Відсутність у державі сильної влади, широкомасштабна агітація більшовиків, їхні популістські гасла, терор, розвал фронту, дезертирство й зростання злочинності — все це породжувало в Україні атмосферу загального страху й хаосу. Тому населення почало вдаватися до засобів самооборони від злочинців, а також до самосуду.

Влітку 1917 р. на Звенигородщині розпочалося створення Вільного козацтва. Його з'їзд у Чигирині в жовтні головним отаманом обрав генерала П. Скоропадського, ще раніше при­значеного секретаріатом у військових справах командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. Генеральна рада Вільного козацтва складалася з 12 осіб. Ця рада зверну­лася до народу із закликом організовувати збройні загони для боротьби з грабежами, розбоєм і для підтримки національної влади.

У період кризи Тимчасового уряду в серпні — жовтні та анархії в Росії Центральна Рада, приймаючи декларації, здій­снювала самостійну політику державної розбудови України. На новому етапі боротьби за владу В. Ленін, враховуючи праг­нення українців здобути самостійність, у червні й липні через газету «Правда» звертався до кадетів, есерів і представників уряду з порадою піти на поступки. Зробивши це, писав він, ви відкриєте шлях до довіри і братерського союзу. Тактика біль­шовицького лідера, спрямована на підтримку ворогів свого противника, стала програмою дій для його послідовників в Україні, які також почали підтримувати Центральну Раду, аж доки національна ідея не вступила в суперечність з ідеєю соціалістичною.

У жовтні 1917 р. більшовики здійснили державний перево­рот у Петрограді. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив Республіку Рад робітничих і солдатських депутатів і утворив новий уряд — Раду народних комісарів. Політичним ядром владних структур була РСДРП(б). Вона взяла курс на утвер­дження диктатури пролетаріату і найбіднішого селянства в межах усієї колишньої Російської імперії. Права власників (великих і середніх), чиновництва, інтелігенції, офіцерів цар­ської армії та інших верств у створенні нової демократичної влади були узурповані більшовиками.

Визнавши антидемократичною і шкідливою для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада видала 3-й Універсал, в якому проголосила Українську Народну Респуб­ліку (УНР), але знову ж таки як автономну частину Російської Федерації. Автономія України поширювалася на Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму) губернії.

Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до створення власної держави. При цьому наголошувалося на «неприпустимості переходу абсолютно всієї влади до рук рад робітничих і солдатських депутатів», засуджувалося «повстан­ня в Петрограді».

Підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією була ще однією фатальною помилкою українського національно-де­мократичного руху і насамперед лідерів Центральної Ради. Найближчі події засвідчили це з усією переконливістю.

Отже, державність України виникла не стільки внаслідок широкого національного руху, а як природна реакція на ліквідацію монархії і розпад центральної влади Російської імперії, як засіб запобігання «внутрішній усобиці, руїні, зане­падові», тобто національне державне оформлення України 1917 р. було ініційовано як внутрішніми, так і зовнішніми обставинами.

3-й Універсал Центральної Ради — це перший самостій­ний державно-правовий документ української демократії початку XX ст. В ньому закріплювалися такі основні поло­ження:

— конституційна спрямованість;

— конфіскація поміщицького, удільного, церковного, мо­настирського землеволодіння і передача земель трудовому на­родові без викупу;

— встановлення 8-годинного робочого дня і державного контролю над виробництвом;

— оголошення амністії за політичні виступи й скасування смертної кари як міри покарання;

— розширення і закріплення місцевого самоврядування;

— утвердження демократичних прав і свобод, недоторкан­ності особи й житла, рівноправності всіх мов тощо.

Жовтневі події в Петрограді й Києві, проголошення УНР докорінно змінили орієнтири Центральної Ради. Оскільки молода держава залишилася віч-на-віч з проблемами, що пот­ребували невідкладного правового врегулювання, 25 листопа­да було ухвалено порядок видання законів, за яким законо­давчі функції надавалися Центральній Раді, а «врядування» мали здійснювати на основі законів генеральні секретарі УНР. Разом з тим залишалися чинними «всі закони й постанови», що діяли на території УНР до 27 жовтня і не були скасовані універсалами, законами й постановами Центральної Ради і Генерального секретаріату (див.: Вісник Генерального секре­таріату. 1917 р. № 1). Тож Центральна Рада перейшла від полі­тичних декларацій до формування власної правової системи. В галузі державного будівництва чи не найважливішим у стратегічному відношенні був закон «Про вибори до Уста­новчих зборів Української Народної Республіки», виданий окремою брошурою. Його 183 статті детально регламентували порядок організації та проведення виборів. 19 грудня Цент­ральна Рада ухвалила Тимчасовий закон про випуск Дер­жавним банком УНР кредитових білетів. Цей закон у період діяльності Центральної Ради неодноразово доповнювався і змінювався. Деякі акти регламентували питання оподаткуван­ня.

Крім державотворчих, політичних і економічних актів, Центральна Рада ухвалила закон «Про 8-годинний робочий день», яким визначалася тривалість робочого часу (48 год.) про­тягом тижня, регламентувалися праця жінок і дітей, нічна праця, праця в шкідливому виробництві, вихідні й святкові дні. Ст. 1 давала точне тлумачення поняття «виробництво». Цей закон вважався своєрідним кодексом законів про працю.

Центральна Рада працювала над багатьма законами чи не з усіх галузей права. Однак за браком часу й професіоналізму їй не вдалося створити правового поля України.

Важливого значення надавали Центральна Рада й Гене­ральний секретаріат реформуванню судочинства. Всупереч забороні Тимчасовим урядом запровадити в Україні посаду ге­нерального секретаря з судових справ, відомі юристи В. Войт-кович-Павлович, Ю. Гаєвський, Р. Лащенко, 3. Моргуліс, М. Радченко, М. Ткаченко, А. Яковлів та ін. доклали чимало сил до прискорення українізації суду, створення на місцях судових комітетів, а також призначення українських судових комісарів. Ще в червні 1917 р. відбувся з'їзд українських юристів, який обрав крайовий судовий комітет для забезпе­чення зв'язків між Центральною Радою і місцевими судовими установами. Після повалення Тимчасового уряду процес ре­формування суду пожвавився. Запроваджену в уряді посаду ге­нерального секретаря із судових справ посів М. Ткаченко. Через три дні після проголошення УНР М. Грушевський підписав положення про утворення суду УНР. 2 грудня 1917 р. почав діяти Генеральний суд, який узяв до своїх рук усі функції Сенату. Суд складався з цивільного, карного й адмі­ністративного департаментів і 15 генеральних судів.

Зазначимо, що Центральна Рада досягла серйозних успіхів у зміцненні свого політичного становища. Однак, недооцінивши важливість соціально-економічних завдань, які потре­бували першочергового вирішення, вона в другій половині листопада і в грудні 1917 р. почала втрачати свої позиції. Слідом за декларованою в Універсалі ліквідацією поміщи­цького землеволодіння Центральна Рада розіслала на місця розпорядження про заборону конфіскації землі у власників, чим похитнула віру широких мас, незаможного селянства у можливість одержання наданої землі. Селянські виступи про­ти великих землевласників Центральна Рада наказувала при­душувати силою зброї. Ці дії аж ніяк не сприяли зростанню її популярності. Значна частина селянства переходила на бік радянської влади, що саме приступила до реалізації Декрету про землю.

Така недалекоглядна політика Центральної Ради та її уряду налаштовувала проти них цілі стани населення України, церк­ву та військові полки.

Призначені на 27 — 29 грудня 1917 р. вибори до всеукра­їнських Установчих зборів не стали масовими, бо вони через воєнні дії відбулися не скрізь, а лише в Київському, Волин­ському, Подільському, Херсонському, Полтавському, Кате­ринославському й Чернігівському округах, і то переважно в січні — лютому 1918 р. Ситуація ускладнилася ще й тим, що

11 — 12 (24 — 25) грудня 1917р. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад. Радянсь­ку владу силою було встановлено на частині території України, а в ряді регіонів точилася запекла збройна боротьба за владу. В цю боротьбу активно втрутилася більшовицька влада Російської Федерації.

Наступ військ В. Антонова-Овсієнка остаточно розвіяв ілюзії керівництва Центральної Ради щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Вона прагнула поз­бавити український народ державних прав і нав'язати йому «кишеньковий» харківський уряд. Формальне відмежування від режиму більшовицької диктатури стало проблемою пер­шорядного значення. Крім того, виникла необхідність про­вадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпочалися в Бресті-Литовському. У ніч на

12 (25) січня 1918 р. М. Грушевський оголосив останній універсальний акт Центральної Ради, в якому говорилося:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою укра­їнського народу».

4-й Універсал стверджував, що джерелом влади є народ України (тобто закріплював принцип народного суверені­тету), а виконавчим органом — Рада народних міністрів (дер­жавний орган УНР). Вона створювалася Центральною Радою і підпорядковувалася лише їй.

Як зазначалося в законі-декларації, Україна хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя УНР. Ще до про­голошення незалежності Центральна Рада доручила урядові розпочати мирні переговори з сусідніми державами, і насам­перед з Радянською Росією. Після укладення миру армію передбачалося розпустити й створити народну міліцію.

В аграрному питанні Універсал закріпив конфіскацію у власників лісів, вод, надр і передачу їх державі. Пропонувало­ся розробити закон про надання землі трудовому народові без викупу, узявши за основу скасування власності й соціалізацію землі.

В Універсалі йшлося про необхідність вжиття термінових заходів щодо ліквідації безробіття, про соціальний захист інвалідів, сиріт, потерпілих від війни, людей похилого віку та дітей.

Універсал встановлював монополію держави на зовнішню торгівлю, націоналізацію найважливіших галузей промисло­вості, торгівлі, контроль держави над усіма банками.

Він проголошував рівні демократичні права й свободи гро­мадян незалежно від національності.

Раді Міністрів приписувалося рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а ворогів УНР «карати як за державну зраду».

Центральна Рада прагнула Універсалом встановити таку владу, «до якої мали б довіру і яка б спиралася на всі демок­ратичні верстви народу». Особливо виразно проступає в Уні­версалі бажання якнайшвидше скликати «наші Установчі Збори» і прийняти «Конституцію самостійної Української На­родної Республіки».

Як відомо, Центральна Рада протягом грудня 1917 — січня 1918 р. вдавалася до репресій, спрямованих проти представ­ників більшовицьких рад робітничих і солдатських депутатів. Яскравим прикладом цього є збройне придушення повстання робітників заводу «Арсенал», які, підбурювані більшовиками, виступили проти Центральної Ради. Ці події призвели до політичної кризи в українському уряді й відставки кабінету В. Винниченка (22 січня 1918 р. за ст. ст.). В критичних умо­вах Центральна Рада доручила В. Голубовичу сформувати новий уряд.

Під грім більшовицьких гармат уряд В. Голубовича при­значає повноважну делегацію на мирні переговори у Бресті-Литовському. Таку ж повноважну делегацію вирядив і Народ­ний Секретаріат (більшовицький уряд) на чолі з Є. Мед-ведєвим і В. Шахраєм. Однак представникам країн Четверно­го союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Бол­гарії) вигідніше було вести переговори з делегацією Централь­ної Ради УНР.

Визнавши Україну суверенною і незалежною державою, країни Четверного союзу 26 січня 1918 р. (за ст. ст.) уклали мирний договір з українською делегацією від Центральної Ради. Відповідно до Брестського договору воєнний стан між УНР і країнами Четверного союзу скасовувався, визначалися кордони УНР, регулювалися торговельно-економічні відно­сини на взаємовигідних умовах. Було підписано й статті про обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, а також додаткові договірні документи: про збройну допомогу УНР у боротьбі з більшовиками; про позику Центральній Раді в сумі мільярда карбованців; про зобов'язання уряду УНР роз­рахуватися за надану допомогу продукцією сільського госпо­дарства й промисловості.

Брест-Литовська угода цілком задовольняла країни Чет­верного союзу, особливо Австро-Угорщину й Німеччину, які тепер мали «законні» підстави для вторгнення і грабунку матеріальних і культурних цінностей українського народу.

18 — 19 лютого (тут і далі за н. ст.) 1918 р. німецькі й ав-стро-угорські війська (понад 33 дивізії) разом з полками Цен­тральної Ради під командуванням Петлюри, Болбочана, Сушка, Присовського розгорнули наступальні дії проти більшовиць­ких сил. Протягом двох місяців владу рад робітничих і сол­датських депутатів було повалено, а територію України — поділено на сфери впливу між Німеччиною і Австро-Угор­щиною.

Силкуючись зберегти радянський режим в Україні, Рад-нарком РСФРР на чолі з В. Леніним створив у січні 1918р. так звані автономні Донецько-криворізьку і Кримську радянські республіки. Але цей маневр виявився невдалим. На 17 квітня 1918 р. всю територію України було окуповано, а більшо­вицьку владу — ліквідовано.

Центральна Рада намагалася провадити свою попередню політику. При активній підтримці найчисельнішої в Україні партії есерів вона приймає Універсал про соціалізацію землі, здійснює в інтересах незаможного селянства земельну рефор­му. Відроджуються адміністрація, судова система (мировий суд, з'їзд мирових суддів, окружний суд, судова палата, Гене­ральний суд). Компетенція мирових суддів була досить ши­рокою. При розгляді цивільних і кримінальних справ вироки виносилися на основі старого законодавства. Крім судових, формувалися позасудові органи з правом суду та репресій. Таке ж право надавалося і комісарам Центральної Ради на місцях.

Прагнучи забезпечити вивезення з України продовольства й сировини, окупаційне командування спочатку вдавалося до купівлі-продажу, не застосовуючи методу реквізицій, як це робили більшовики. В обмін на продовольство й сировину Україна отримувала машини, вугілля тощо. Та незабаром при Генеральному секретаріаті було створено продовольчу комі­сію, під керівництвом якої у селян почали вилучати сільсько­господарську продукцію. Репресії, реквізиції, аграрна рефор­ма та інші дії підірвали авторитет керівництва УНР.

Помітних успіхів досягла Центральна Рада в галузі право-творення. Відразу ж після проголошення 1-го Універсалу вона приступила до створення Конституції України — Статуту ав­тономної України. За 4-м Універсалом Конституцію повинні були ухвалити Всеукраїнські Установчі збори, однак прий­няла її Центральна Рада в останній день свого існування — 29 квітня 1918 р. Конституція мала назву: «Статут про дер­жавний устрій, права і вольності УНР». В ній наголошувалося, що Українська Народна Республіка — держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного суверенітету є український народ, усі громадяни України, що проживають на її території. Землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування, всі національності отримували право «на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах». На території УНР скасовувалися смертна кара, тілесні покарання і ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалося і таке покарання, як конфіс­кація майна.

Основу побудови вищих органів держави становив прин­цип поділу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Най­вищу законодавчу владу, згідно з Конституцією, мали Всена­родні збори, виконавчу — Рада народних Міністрів, судову — Генеральний Суд.

Вже згадуваний вище закон «Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки» встановлював у дер­жаві пропорційну систему виборів. У Законі про національно-персональну автономію йшлося про право національних меншин на своє національне життя. Вийшов Закон про гро­мадянство. 12 березня 1918 р. було ухвалено Закон про держав­ну символіку, відповідно до якого державним гербом УНР став «Володимирів тризуб».

Найважливішими у фінансовому праві були питання про випуск державних кредитних білетів, про оподаткування, про державний бюджет. За трудовим правом мав бути запровад­жений восьмигодинний робочий день, регламентувалися особливості найму і праці жінок і неповнолітніх, встановлю­валися святкові й неробочі дні.

Земельне право регламентувалося 3 і 4-м Універсалами, а в січні 1918 р. було ухвалено Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. За цим законом землею мали користуватися сільські громади й добровільні товариства. І хоч він дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна проблема — людини, землі і волі — так і лишилася неврегульованою.

Найменш розробленими за Центральної Ради були норми цивільного й кримінального права. В галузі цивільного права суди продовжували використовувати звід законів Російської імперії з певними корективами. В нормативних актах Цент­ральної Ради відсутній термін «право володіння». Натомість вживалися терміни «право порядкування», «право користу­вання», що свідчить про її негативне ставлення до приватної власності на землю. М. Грушевський помилково думав, що настане час, коли «власність на землю, торгівля землею вва­жатимуться таким же ненормальним явищем, як і власність на людину-раба».

В галузі кримінального права діяли Кримінальне положен­ня Росії 1903 р., Тюремний статут і різні додаткові інструкції до них, а також постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917р., яка передбачала позбавлення волі на термін до трьох років за публічні заклики до вбивств, грабунків, погромів та інших тяжких злочинів. Особи, винні у насильницьких посяганнях на державний лад УНР, каралися безстроковою каторгою.

На жаль, на правотворчому процесі негативно позначи­лися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, не­послідовність і нерішучість у реформуванні суспільства.

День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Централь­ної Ради, яка віддала владу гетьманові П. Скоропадському, не поступившись своїми політичними принципами. Це був пер­ший етап на шляху відродження української державності — від здобуття національно-територіальної автономії до прого­лошення повної незалежності України. У своїй діяльності Українська Центральна Рада виявила як сильні, так і слабкі сторони державотворення. Сильні: рішучість у будівництві держави українського народу, вплив національного відрод­ження на будівництво держави, орієнтація на соціальну політику. Слабкі: відсутність досвіду державного будівництва, утопічно-соціалістична орієнтація керівників Центральної Ради, заперечення необхідності формування українських збройних сил, непослідовність реформування системи місце­вого самоврядування, відсутність зворотного зв'язку з ук­раїнською людністю на місцях.

 

< Попередня   Наступна >