265

---

Формування української національної держави і права в добу Гетьманату й Директорії УНР. Західноукраїнська Народна Республіка

Як уже зазначалося, політика Центральної Ради викликала невдоволення заможніших верств селянства, що вимагали відновити приватну власність на землю й покласти край пово­єнному хаосові. Поміщики ставили питання про негайне повернення їм конфіскованої власності. Зростало невдово­лення і селянських мас. За обставин, що склалися, громад­ськість почала схилятися до встановлення сильної влади. Цю ідею підтримували і деякі політичні організації, зокрема «Українська народна громада», Українська демократично-хліборобська партія, а також впливовий «Союз земельних власників».

Таким чином, організаторами повалення Центральної Ради були не тільки німці та австрійці, як твердили радянські історики. Лише 24 квітня керівники окупаційної адміністрації в Україні зустрілися з нащадком старовинного гетьманського роду, авторитетним воєначальником генералом П. Скоро­падським, який прагнув створити уряд «сильної руки». Він прийшов до влади 29 квітня 1918р.

У день свого обрання П. Скоропадський оприлюднив «Грамоту до всього українського народу» й «Закони про тимчасовий державний устрій України». В них за Україною закріплювалася офіційна назва — Українська Держава, зазна­чалося, що державне будівництво здійснюватиметься «на тве,рдих основах законів, виданих в установленій черзі». Цен­тральна Рада, Мала Рада і крайові комітети рад розпускалися, прогресивні починання Центральної Ради скасовувалися. Повідомлялося, що найближчим часом вийде закон про вибори до Сейму України, а доти порядок і законність у дер­жаві підтримуватимуться гетьманською владою. Гетьманові належало право приймати закони, призначати голів виконав­чої влади й затверджувати її склад. Він керував усіма зно­синами з іноземними державами, був головнокомандуючим,

оголошував надзвичайний стан, стан облоги тощо. Згідно із «Законами про тимчасовий державний устрій України» за­мість демократичної республіки фактично встановлювалася конституційна монархія.

Управління державою покладалося на призначену гетьма­ном Раду Міністрів. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» визначалися загальні функції міністерств і самих міністрів. Очолив Кабінет Міністрів Ф. Лизогуб. До Ка­бінету входили: Д. Дорошенко — міністр закордонних справ, А. Ржепецький — міністр фінансів, С. Гутник — міністр тор­гівлі, В. Кокольцов — міністр земельних справ, Ю. Соколов-ський — міністр харчових справ, В. Зіньковський — міністр культів, Ю. Люблинський — міністр народного здоров'я, М. Василенко — міністр освіти, Б. Бутенко — міністр шляхів, М. Чубинський — міністр юстиції, Ю. Вагнер — міністр пра­ці, Г. Афанасьєв — державний контролер, І. Кістяківський — державний секретар. За допомогою уряду П. Скоропадський мав намір розбудувати правову державу з розвиненим судочинством. У своїй діяльності члени уряду підпорядкову­валися гетьманові, що зумовлювалося законом «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголо­шення законів». У цьому законі конкретизувалися функції уряду в процесі законотворчості, керівництво якою здійсню­вав державний секретар. Саме він подавав законопроекти на розгляд Ради Міністрів. Цим же законом визначалися повно­важення Генерального суду як «вищого охоронця і захисника закону». Гетьман України призначав склад Генерального суду і затверджував генерального суддю. Загальне керівництво судочинством здійснювало Міністерство юстиції. Його ком­петенція постійно розширювалася. Міністр юстиції мав право одноособове призначати і мирових суддів, і голів з'їздів мирових суддів, а також звільняти їх з посад.

На початку липня 1918 р. Рада Міністрів скасувала закон «Про апеляційні суди» Центральної Ради й ухвалила інший, про судові палати: Київську, Харківську та Одеську. Компе­тенція палат залишалася попередньою. Міністерство юстиції за рішенням уряду зміцнювало кадровий потенціал окружних судів. Адміністративні, кримінальні й цивільні справи ці суди розглядали гласно в складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів, правила для яких було затверджено окремо. Відновлювалася мирова юстиція, що діяла на основі старих законів. Створювалася система повітових і губернських судів. Найвищим судовим органом, як і в царській Росії, був Сенат.

Існували й військові суди. Вони підпорядковувалися Го­ловному управлінню військово-судових справ військового міністерства. Така увага до проблем становлення суду пояс­нюється тим, що гетьман посилював репресії. Рада Міністрів ухвалювала нові закони про організацію військово-судових інституцій, розширювала їх компетенцію. Застосовувалася виняткова підсудність, яка стала переважаючою при заколо­тах, спротиві владі, в процесах про вбивство. Винятковій під­судності підлягали й агітатори проти Української Держави.

Загальні й військові суди Української Держави при роз­гляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесу­альним законодавством Російської імперії, пристосовуючи його до нових умов і вносячи нові склади злочинів та міри по­карання. Для цього законодавства гетьманської держави най­характернішою рисою був незаперечний пріоритет інтересів держави над інтересами людини.

Турбуючись про захист Української Держави, уряд створив розгалужену мережу державної варти. Загальне керівництво нею здійснювало Міністерство внутрішніх справ, де існував спеціальний департамент державної варти, а в губерніях — старости й міські отамани. Сама варта складалася з молодших і старших вартових, приказних дільничих начальників, пові­тових начальників, їхніх помічників, інспекторів та їхніх помічників. Функції державної варти були карно-розвідними, освідомчими, наглядовими й силовими. Під виглядом держав­ної варти відроджувалися переважно старі російські охоронні відділи, поліція.

Призначених Центральною Радою комісарів було усунено з посад. Їх замінили старости, які й очолили місцеву адмі­ністрацію. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам. І взагалі вся система місцевої влади формувалася за колишньою російсь­кою моделлю. Посади губернських старост займали переваж­но місцеві поміщики, земські діячі, колишні судді, що діяли по-старому, часто всупереч гетьманським законам.

Величезне значення мало земельне питання. Відновивши приватну власність і скасувавши закон Центральної Ради про соціалізацію землі, П. Скоропадський розумів, що невирі-шення основного питання революції призведе до невдоволен­ня селян. Тому з самого початку Кабінет Міністрів вживав заходів щодо унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки матеріалів до нового земельного закону було ство­рено губернські й повітові земельні комісії, а згодом — Вищу земельну комісію на чолі з самим гетьманом. На початку листопада затверджується проект земельної реформи. Згідно з ним усі великі земельні маєтки примусово викуповуються державою за допомогою Державного земельного банку й розподіляються між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Господарства з високою культурою землеробства могли отримати до 200 десятин. Цей проект був поліпшеним законом «Про соціалізацію землі» Центральної Ради, який і тоді, і при гетьмані викликав спротив великих землевласни­ків.

Після закінчення 1-ї світової війни революційні маси повалили гетьманський режим, тож земельна реформа зали­шилася лише наміром гетьмана. Основною причиною повс­тання було прийняття «Тимчасового закону про заходи бо­ротьби з розрухою сільського господарства» та інших актів, що дали право поміщикам використовувати примусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великий грошовий штраф, тюремне ув'язнення тощо. За цим законом усе збіжжя врожаю 1918р. вважалося власністю дер­жави. Встановлювалася державна монополія на хліб, вироб­ники якого повинні були на першу вимогу уряду здати його за твердими цінами, окрім частини, необхідної для харчування й господарських потреб. Такий закон мав на меті забезпечення умов для виконання зобов'язань перед німцями й австро-угорцями. Виконувався він дуже своєрідно: при німецьких ко­мендатурах створювалися спеціальні команди, очолювані «агрономічними» офіцерами. Інакше кажучи, до вилучення хліба вдавалися і самі окупанти. Брак українського війська в Українській Державі компенсувався австро-німецькими вій­ськовими загонами.

Щоб розв'язати військову проблему, уряд П. Скоропадсь­кого прийняв проект, розроблений ще за часів Центральної Ради, про формування 8 корпусів, 4 кінних дивізій та інших військових підрозділів. Згідно з ним 24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок і затвердила план організації армії. Для підготовки військових кадрів засновувалися спеціальні школи. В липні 1918 р. було сформовано Гвардійську Сердюцьку дивізію чисельністю 5 ти­сяч вояків, укомплектовану молоддю від 18 до 25 років, в основному з родин хліборобів та заможних селян. Однак були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація мо­лоді може привести до армії більшовицькі, антиукраїнські елементи. Гальмували цю справу й німці, які запевняли геть­мана, що для захисту України досить німецьких та австрій­ських військ. Тому мобілізацію було відкладено до листопада 1918 р.

Незважаючи на це, влітку 1918 р. П. Скоропадський нака­зав військовому міністерству відновити організацію козацтва як окремого привілейованого стану населення й основного резерву війська. Окремим універсалом відновлювалося козацт-во в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Козаки кожної губернії становили кіш на чолі з кошовим ота­маном, який підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Ще в листопаді 1917 р. на прохання делегації вояків-галичан у Києві розпочалося формування Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Але з різних причин питання про організацію сильної регулярної армії не було до кінця вирі­шено.

Певний інтерес викликає ще один державний документ доби Гетьманату — «Тимчасовий закон про верховне управ­ління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебу­вання поза межами держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України». В ньому проглядається прагнення створити правове забезпечення стабільності та наступності вищої дер­жавної влади через чіткий механізм. Так, у разі тяжкої хвороби чИ смерті гетьмана верховна влада мала передаватися Колегії верховних правителів, що складалася з трьох осіб, з яких одно­го попередньо призначав сам гетьман, другого вибирав дер­жавний Сенат, а третього — Рада Міністрів. Гетьман зі своїми диктаторськими повноваженнями видавав в основному «тим­часові» закони. Проблема легітимності, тобто залежності геть­манської влади від справді всенародного волевиявлення (всеукраїнських Установчих зборів), так само гостро стояла перед П. Скоропадським, як раніше перед Центральною Радою.

Гетьманська держава активно вела переговори з Фінлян­дією, Румунією, Швейцарією, Іспанією, Швецією та іншими країнами. Великого значення надавалося стосункам з Росією. Так, у червні 1918р. до Києва приїхала делегація Росії на чолі з X. Раковським. В ході нелегких переговорів Росія визнала Українську Державу, відбувся обмін дипломатичними предс­тавниками на рівні консульських.

Гетьманат діяв під суворим наглядом окупаційної німець­кої влади, яка продовжувала грабувати Україну, відправляючи ешелонами до Німеччини зерно, цукор, масло, м'ясо, промис­лові та інші вироби. Це спричинило активізацію повстанської, визвольної боротьби українського народу й повалення геть­манського правління.

Падіння гетьманського режиму зумовлювалося як внут­рішніми, так і зовнішніми чинниками. Опозиційною до геть­манського уряду силою виступав з травня 1918р. Український Національно-державний Союз (з липня — Український На­ціональний Союз (УНС) на чолі з В. Винниченком), що об'єднував частину революційних, національно-державних угруповань, зокрема соціалістів-самостійників, українських соціал-демократів, соціалістів-федералістів, Трудової партії, Ради залізничників, Поштово-телеграфної спілки, соціаліс­тів-революціонерів. Іншу опозиційну організацію — Всеукра­їнський союз земств — очолив С. Петлюра.

Спершу Український Національний Союз домагався вход­ження своїх представників до Ради Міністрів. Однак намаган­ня УНС шляхом українізації Ради Міністрів прийти до влади успіху не мали. Тому було вирішено (за словами В. Винни-ченка) «силою вирвати владу».

Восени 1918р. різко змінилася міжнародна ситуація. 29 ве­ресня капітулювала Болгарія, а за нею — Туреччина. 17 жовт­ня розпалася Австро-Угорська імперія. 11 листопада капіту­лювала Німеччина. Гетьманський уряд шукав підтримки в Антанти, але остання не визнавала Української Держави, вва­жаючи, що її місце — у федерації народів, які входили до скла­ду Російської імперії.

Втративши підтримку з боку Німеччини, гетьманський уряд та його прихильники змінюють зовнішньополітичну орі­єнтацію. 14 листопада 1918 р. гетьман новою грамотою про­голосив федерацію України з небільшовицькою Росією. За його вказівкою було сформовано новий, проросійський і проантантівський уряд С. Гербеля, який розробив програму дій.

За обставин, що склалися, УНС розпочав повстання. На таємному засіданні керівництва українських політичних пар­тій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію в складі: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. 15 листопада 1918 р. від імені Директорії було оприлюднено «Звернення» до громадян України із закликом «до зброї і до порядку», до повалення гетьманського уряду. В ньому повідомлялося про перехід влади до Директорії самостійної Української Народної Рес­публіки на чолі з В. Винниченком. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де розташовувався полк січових стрільців під командою Є. Коновальця. Того самого дня (15 листопада) головний отаман українських військ С. Пет­люра від свого імені розповсюдив значно більшим тиражем Універсал до народу України із закликом підтримати пов­стання. Тим-то цей швидкоплинний повстанський рух із пер­ших днів почав сприйматися як петлюрівський.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади й подався до Німеччини. Гетьманська держава перестала існу­вати.

Отже, державотворення доби Гетьманату тривало понад сім місяців і відбувалося за складніших обставин, ніж у часи Центральної Ради. За своє виживання в умовах іноземної інтервенції Українській Державі доводилося вести боротьбу як із зовнішніми ворогами — більшовиками, так і з внутріш­німи російськими й проросійськими силами та українською соціалістичною опозицією. Найсуттєвішими вадами націо­нальної розбудови були такі: відсутність власної сильної регу­лярної армії, міліції, служби безпеки й повна залежність геть­манської влади від окупантів. Як і Центральна Рада, вона не зуміла вирішити аграрного питання, що позбавило її міцної соціальної бази й селянської підтримки. Гетьманська держава мусила взяти на себе тягар спадщини Брест-Литовського ми­ру — постачання Німеччини та Австро-Угорщини великою кількістю продуктів та сировини.

Але були й позитивні зрушення і навіть значні успіхи. Це активна зовнішня політика, що забезпечила укладення дипло­матичних стосунків з понад півтора десятками держав Євро­пи, в тому числі з більшовицькою Росією, запровадження української грошової системи, заснування банків. Було підго­товлено проект земельної реформи, налагоджено судочинство , на нових засадах, прийнято чимало законів. Вживалися заходи і щодо оформлення Української автокефальної православної церкви.

Після підписання П. Скоропадським грамоти про зречен­ня Директорія фактично прийшла до влади. Оприлюднена нею 26 грудня 1919 р. «Декларація Української Народної Республіки» проголошувала ліквідацію Гетьманської держави й відновлення незалежної Української Народної Республіки а також усіх демократичних свобод, вирішення земельного питання, і насамперед для тих, хто пішов служити у військо республіки, встановлення 8-годинного робочого дня тощо. Відразу ж було створено перший уряд Директорії — Раду на­родних міністрів у складі: В. Чехівського — голова і міністр закордонних справ, О. Мицюка — внутрішніх справ, М. Ша-повала — земельних справ, Д. Антоновича — мистецтва, М. Вілінського — морських справ, Б. Матюшенка — охо­рони здоров'я, І. Штефана — пошти і телеграфу, Б. Марто-са — продовольства, С. Остапенка — торгівлі і промисловості, О. Осецького — військових справ, П. Холодного — освіти, С. Шелухіна — юстиції, В. Мазуренка — фінансів, Л. Михай-ліва — праці, П. Тимчука — шляхів, І. Липи — релігійних справ, Д. Симоніва — державний контролер, І. Сніжка — державний секретар.

Рівночасно державотворенням займалися і політичні сили Галичини, Буковини, Закарпаття. Після перемоги збройного повстання у Львові під проводом Національної Ради і війсь­кового комітету на чолі з Д. Вітовським було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Це сталося 9 листопада 1918 р. Невдовзі Північну Буковину відторгнула Румунія, а Закарпаття — Чехословаччина, що утворилися піс­ля розпаду Австро-Угорської імперії.

9 листопада Національна Рада сформувала уряд — Дер­жавний секретаріат, що складався з 14 секретарств на чолі з прем'єром К. Левицьким (з грудня С. Голубовичем); прези­дентом став голова Національної Ради Є. Петрушевич. 13 лис­топада Національна Рада прийняла Тимчасовий основний закон, який визначав конституційні засади держави. Ним закріплювалися верховенство і суверенність народу, що мав здійснювати свої права через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни незалежно від національності, віросповідання, статі тощо. Передбачалося, що таким представницьким орга­ном стане Сейм, а до його обрання верховну владу здійсню­ватиме Національна Рада. За її розпорядженням на території держави належало ліквідувати всі старі органи державної влади й управління і шляхом виборів утворити нові: в повітах обрати повітових комісарів і повітові національні ради, у містах і селах — відповідні органи. Законом від 16 листопада 1918 р. регламентувалися порядок утворення, структура й функції органів місцевої влади та управління. В ньому зазна­чалося, що до прийняття нового законодавства діє те старе, яке не суперечить інтересам і цілям держави.

Процес державотворення у ЗУНР відбувався в складних умовах. Відповідно до статей Версальської і Сен-Жерменської угод західноукраїнські землі передавалися на засадах авто­номії тим національним державам, що утворилися на уламках колишньої Австро-Угорської імперії. Землі Галичини мали увійти до відродженої Польщі, яка з перших днів почала загар­бувати їх. За таких обставин керівництво ЗУНР вважало го­ловною справою досягнення державного об'єднання з УНР. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній «договір про злуку» між ЗУНР і УНР в одну соборну державу. Це рі­шення узаконив 22 січня 1919 р. Всеукраїнський Трудовий конгрес. Президент ЗУНР Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії, а сама ЗУНР почала називатися Західною областю УНР.

Крім українських національно-політичних партій бороть­бу проти гетьманського режиму й окупантів вели підпільні осередки поваленої радянсько-більшовицької влади. Зміни, що відбулися в міжнародному становищі після закінчення 1-ї світової війни, дали змогу РКП(б) як правлячій партії Росії та РНК РСФРР денонсувати несприятливий Брестський мир і безпардонно втручатися в українські справи. В ЦК РКП(б) було вирішено створити український уряд і групу військ для цього уряду. 28 листопада 1918 р. в Курську члени Реввійськ-ради українського фронту, Комуністичної партії (більшовиків) України й колишнього ЦВК Рад України створили Тимчасо­вий робітничо-селянський уряд України, до якого увійшли:

В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квірінг, Ю. Коцю­бинський, Ф. Сергєєв (Артем) та ін. Очолив уряд Г. Пятаков. Утворення Тимчасового уряду служило прикриттям агресив­них намірів більшовиків Росії щодо України. Цей уряд відразу ж розпочав свою правотворчу діяльність: прийняв декрет «Про організацію Військової ради Української Радянської Армії», «Тимчасове положення про організацію влади на місцях», «Звернення до уряду Німеччини» та ін. акти. 29 лис­топада ним було оприлюднено «Маніфест до робітників і селян України», в якому повідомлялося про повалення режиму гетьмана П. Скоропадського, про скасування його законів і розпоряджень, про перехід усієї влади до рук робітників і відновлення радянської влади в Україні. Визна­чивши свою мету і завдання, об'єднані революційні сили Росії та України розпочали наступ проти Директорії з північного сходу, відновлюючи радянський режим.

Картина тогочасних подій була б неповною, якби ми не згадали деяких фактів: на Катеринославщині повстале селян­ство на чолі з Н. Махном творитиме свій державний лад ще за­довго до жовтневого більшовицького перевороту і до кінця грудня 1918 р. в чорноморських портах висадяться війська Антанти (дві французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські й польські частини), щоб «допомогти» українцям «відновити порядок у краї» після виведення звідти німецьких та австро-угорських окупаційних військ, а на південному сході відновленням порядку, точніше відродженням єдиної і непо­дільної Росії, займуться так звані збройні сили півдня Росії.

За українську владу в 1919 — 1922 рр. під проводом своїх отаманів у Холодному Яру, на Поділлі, Київщині, Катерино­славщині, Херсонщині та в інших регіонах України відчай-душно боролися українські селяни. Радянські ідеологи називали цей народний опір більшовицькій диктатурі «бан­дитизмом», «анархізмом», а дехто й романтизмом. Насправді це була спроба реалізації природного права народу, який пра­гнув мати власну самостійну соборну державу, а шлях до неї перетнула московська орда, з метою утримати Україну в лабе­тах уже соціалістичної імперії. Героїчна боротьба десятків тисяч селян проти московських загарбників, очолювана по­льовими командирами М. Григор'євим, А. Гулим-Гуленком, Ю. Тютюнником, І. Лютим-Лютенком, К. Блакитним, Д. Гу-палом, братами Василем, Петром і Олексою Чучупаками й ба­гатьма іншими, спростовує комуністичну вигадку про те, що у східній частині України не було національно-визвольного руху, більше того, український народ нібито з допомогою «братнього» російського народу під керівництвом більшо­вицької партії власноручно розгромив «буржуазну» Україн­ську Народну Республіку.

В умовах конфронтації усіх цих та інших політичних сил Директорія УНР прагнула розробити компромісну програмудій. Передовсім вона затвердила закон про скасування права приватної власності на землю. Всі землі, крім ділянок роз­міром до 15 десятин, що залишалися за дрібними господарст­вами, передавалися державі. Для узаконення політичної про­грами Директорія скликала Всеукраїнський Трудовий конгрес з представників «робітників, селян і трудової інтелігенції». Він проходив з 22 по 28 січня 1919 р. за участю близько 300 де­путатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, тимчасово передав виконавчу й законодавчу владу Директорії, прого­лосив загальне виборче право, прийняв низку законів, зокре­ма «Закон про форму влади в Україні», в якому йшлося про за­твердження повноважень Директорії, утворення постійних комісій (оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, продовольства, культурно-освітню), про владу комісарів Ди­ректорії на період війни тощо.

Однак правотворча діяльність Директорії припинилася у зв'язку із швидким наступом військ більшовицьких урядів Росії та України. Уряд УНР був змушений відступити до Він­ниці, а потім і далі на захід до Кам'янця-Подільського, Рівного.

Більшість провідних діячів УНР відкидали формування спільного з Антантою антирадянського фронту, хоч їхні ан­тибільшовицькі настрої підсилювала безкомпромісна пози­ція Раднаркому. Адже Антанта перебувала в тісному союзі з Денікіним, який не визнавав самостійності України. УНР опинилася між молотом і ковадлом.

За обставин, що склалися, В. Винниченко передав С. Пет­люрі повноваження голови Директорії і виїхав за кордон. 13 лю­того 1919 р. С. Петлюра сформував новий кабінет Ради Мі­ністрів на чолі з прем'єром С. Остапенком, який усе ще покладав надії на допомогу Антанти, зокрема Франції.

20 — 22 березня, в розпал більшовицького наступу, було створено комітет охорони Республіки (Всеукраїнський рево­люційний комітет), до якого увійшли представники соціал-революціонерів на чолі з М. Грушевським і соціал-демократів під проводом В. Чехівського. Цей комітет ставив за мету організацію опору більшовикам і створення опозиції урядові С. Остапенка. Він навіть розпочав формування нового Кабі­нету Міністрів. Комітет зажадав припинити переговори з Антантою і розпочати діалог з більшовиками. Директорію і Раду Міністрів охопила криза. 9 квітня внаслідок консуль­тацій комітету з С. Петлюрою було сформовано новий уряд на чолі з Б. Мартосом. Він оприлюднив повідомлення про національну розбудову України й закликав населення гурту­вати сили для боротьби проти більшовиків.

Зазнавши нищівних поразок у березні — квітні 1919 р. від Богунського й Ніжинського полків і втративши запаси про­довольства, Директорія видала закон про хлібну повинність, за порушення якого передбачалася кримінальна відповідаль­ність.

Здійнялася нова хвиля репресій. Викликані нею завору­шення спонукали Директорію вдатися до ще жорсткіших засобів покарання уже не на основі права, а керуючись рево­люційною доцільністю, тобто Директорія також стала на шлях беззаконня та репресій.

Влітку 1919 р. збройні сили С. Петлюри об'єдналися з Українською галицькою армією (УГА) й розпочали наступ на Київ. Одночасно в Україну вступили контрреволюційні війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Зазнавши поразки від денікінців, війська Директорії за­лишили в серпні 1919 р. Київ і відступили до Кам'янця-Подільського.

Спроба зробити Францію своїм союзником закінчилася невдало. В цій країні поширився революційний рух, і вона змушена була вивести війська з України. Директорія, шука­ючи виходу з тяжкого становища, уклала нерівноправний союз з Польщею. Ці кроки С. Петлюри не підтримало коман­дування УГА, адже за допомогу Польща вимагала величезну плату — Східну Галичину. В листопаді 1919р. УГА оголосила про перехід на бік Денікіна, а через якийсь час почала під­тримувати Червону армію.

В листопаді 1920 р. війська більшовицької 14-ї армії під ко­мандуванням І. Уборевича між Дністром і Збручем завдали нищівного удару Українській республіканській армії. Ганебні спроби втриматися в Україні з допомогою збройних сил півдня Росії (в другій половині 1919 р.) чи Польщі (укладен­ням 28 квітня 1920 р. Варшавського договору) засвідчили нездатність Директорії керувати державою. За Варшавським договором до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і Волині.

У ці ж останні місяці було сформовано ще низку урядів, спочатку на чолі з І. Мазепою, а з травня 1920 р. — В. Проко-повичем. Під керівництвом останнього розроблявся проект Конституції УНР, набули чинності два основних закони: «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». Ці закони проголо­шували верховенство влади народу, народний суверенітет, принцип поділу влади, законодавче закріплювали багато­партійність, управління на підставі законів. До прийняття Конституції Рада народних міністрів набувала законодавчих функцій. Але це були останні акорди правотворчого процесу УНР. Ризький мирний договір, укладений 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією, поклав край існуванню УНР. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Під-ляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні. І хоча Українська дер­жава не змогла утвердитись, її існування суттєво вплинуло на подальшу долю української національної державності, що виявилася у відродженні і консолідації української нації, у формуванні і становленні національно-державних інститутів, у зростанні національної самосвідомості українського народу.

 

< Попередня   Наступна >