96

---

Державний устрій УСРР у 1920—1930-х рр.

Створення СРСР і прийняття загальносоюзної Консти-туиії істотно змінили правове становище об'єднаних респуб­лік. VIII Всеукраїнський з'їзд Рад, ратифікувавши Договір про утворення СРСР і Конституцію СРСР, доручив ВУЦВК переглянути Конституцію УСРР відповідно до союзної.

1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс деякі зміни й до­повнення до чинної Конституції УСРР 1919 р. З 1926 р. зміни­лася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки:

Починаючи з 1926 р., на з'їздах Рад заслуховувалися доповіді про діяльність уряду і обиралися від УСРР члени Ради національностей ЦВК СРСР. Було затверджено засади діяль­ності Президії ВУЦВК, розроблені ще 1924 р. Цей правовий акт уперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК у період між сесіями ВУЦВК є вищим законодавчим, виконавчим і розпо­рядчим органом влади УСРР.

XI Всеукраїнський з'їзд Рад 1929 р. ухвалив нову Конститу­цію республіки. Вона складалася з п'яти розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій радянської влади; 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю УСРР.

УСРР проголошувалася соціалістичною державою робіт­ників і селян. Принципове значення мали статті 2 і 3, де УСРР заявляла про входження до СРСР і визначала за собою такі права: а) ухвалення власної Конституції, яка відповідатиме Конституції СРСР; б) територіальне верховенство; в) ство­рення власних органів державної влади й державного управ­ління; г) обрання повноважних представників України до Ради національностей ЦВК Союзу РСР і делегатів на Всесо­юзний з'їзд Рад; є) здійснення законодавства й управління в межах своїх повноважень; ж) право на законодавчу ініціативу у вищих органах СРСР. Конституція на найвищ

ому рівні за­кріплювала принцип верховенства загальносоюзних органів і загальносоюзного законодавства. Останнє свідчить про те, що проголошений суверенітет УСРР в складі СРСР був не чим іншим, як фікцією.

Центральними органами влади в УСРР, як і за Консти­туцією 1919 р., залишалися Всеукраїнський з'їзд Рад робіт­ничих, селянських і червоноармійських депутатів, ВУЦВК, Президія ВУЦВК та РНК. Якщо за попередньою Консти­туцією з'їзди скликалися двічі на рік, то тепер один раз на два роки. Сесії ВУЦВК мали скликатися тричі на рік. Президія ВУЦВК була постійно діючим органом. До її компетенції на­лежало: 1) видання декретів, постанов та розпоряджень; 2) за­твердження декретів та постанов РНК УСРР; 3) право скасо­вувати будь-які рішення РНК, наркоматів і місцевих органів влади й управління.

Вищезазначені центральні органи влади УСРР залишалися майже незмінними у 1925—1937 рр. ВУЦВК, як і Всеукра­їнський з'їзд Рад, чимало уваги приділяв розвиткові промис­ловості, сільського господарства, культури, питанням держав­ного будівництва, вдосконаленню роботи місцевих органів влади, становленню радянського права. ВУЦВК заслуховував на своїх сесіях звітні доповіді окружних (пізніше обласних) виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад.

РНК і народні комісаріати УСРР також зазнавали реформ в означений період. 12 жовтня 1924 р. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавав­ся виконавчим і розпорядчим органом державної влади. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його за­ступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова Вищої Ради народного гос­подарства УСРР, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Раднарком УСРР звітував перед союзними органами. Пре­зидія ЦВК УСРР мала право скасовувати рішення ВУЦВК і РНК УСРР.

У середині 30-х рр. відбулася зміна назв вищих органів вла­ди республіки. Після XIII з'їзду Рад (січень 1935 р.) Всеукра­їнський з'їзд Рад було перейменовано на з'їзд Рад УСРР, ВУЦВК - на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК - на Президію ЦВК УСРР.

Характерною рисою цього періоду було посилення впливу Раднаркому СРСР на всі сфери державного життя в Україні. Раднарком залишався бюрократичним органом, через який тоталітарному більшовицькому керівництву зручніше було керувати країною. Форсовані темпи індустріалізації, суцільна примусова колективізація сільського господарства призвели до ще більшого зосередження влади у центрі — Союзі РСР, в ЦК ВКП(б),— тож вимагали певної перебудови структури й організаційних форм діяльності уряду України.

Для забезпечення чіткого виконання директив центру пос­танова ЦВК і РНК СРСР від 18 січня 1931 р. передбачала ство­рення при раднаркомах союзних і автономних республік відповідних комісій. Розвиваючи цю директиву, ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію для перевірки фактичного виконання директив уряду і зміцнення дисципліни в усіх державних органах та госпо­дарських організаціях. До складу комісії входили: голова Рад­наркому УСРР, один із секретарів ЦК КП(б)У, народний комісар РНК, голова Всеукраїнської ради профспілок і голова Укрколгоспцентру. Поява цієї комісії підтверджує згадану ра­ніше тезу про те, що в середині 30-х рр. сформувалася кому-но-радянська диктатура Сталіна і його оточення, яка нега­тивно вплинула на розвиток демократії та права.

Піддавши тотальному контролю всі сфери суспільного і державного життя, політичне керівництво СРСР ініціювало розробку нової Конституції СРСР, яка мала закріпити «заво­ювання соціалізму». Вперше це питання було винесене на обговорення 1935 р. на лютневому Пленумі ЦК ВКП(б). На ньому йшлося про зрілість соціалістичної демократії і необхід­ність закріплення цієї демократії в новій Конституції.

Було підготовлено досить демократичний за зовнішніми ознаками проект Основного Закону СРСР. Його розглянув червневий Пленум ЦК ВКП(б), схвалила Президія ЦВК СРСР і винесла на всенародне обговорення. Обговорення і схвален­ня проекту Конституції СРСР відбувалися в умовах масових репресій і беззаконня. У розпал терору 30-х рр. мало хто на­важувався критикувати цей проект. 5 грудня 1936 р. делегати VIII Всесоюзного з'їзду Рад одноголосно затвердили і запро­вадили нову Конституцію СРСР.

Французький філософ-просвітитель Ш. Л. Монтеск'є (1689— 1755) вважав, що найжорстокішою тиранією є та, яка виступає під мантією законності й прапором справедливості. У цьому зв'язку зазначимо: із ЗО членів конституційної комісії, що го­тували другу Конституцію СРСР, 16 осіб було розстріляно і двоє наклали на себе руки.

За звичним сценарієм було розроблено й ухвалено Конституцію України. 13 липня 1936 р. Президія ЦВК УСРР створила конституційну комісію, до складу якої увійшли дер­жавні й партійні діячі України: Петровський, Косіор, Пости-шев, Затонський, Любченко, Якір та ін. Наприкінці 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла за основу проект Конституції, запропонований конституційною комісією. Після всенарод­ного «обговорення» його розглянув Надзвичайний XIV з'їзд Рад УСРР, який ЗО січня 1937 р. постановив: «Проект Кон­ституції (Основного Закону) Української Радянської Соціа­лістичної Республіки... затвердити». На цьому ж з'їзді замість назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР) було встановлено іншу — «Українська Радянська Соціалістична Республіка».

Конституція УРСР 1937 р. за побудовою відповідала Кон­ституції СРСР 1936 р. Ця майже точна копія основних поло­жень союзної Конституції складался з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів, які закріплювали суспільний і державний устрій, вищі органи державної влади УРСР і Молдавської АРСР, місцеві органи державної влади, бюджет УРСР, організацію суду й прокуратури, основні права і обов'язки громадян, а також порядок внесення змін до Конституції.

Конституція УРСР декларативно проголошувала перемогу соціалізму в усіх сферах суспільного життя, морально-політичну єдність українського народу.

Вищим органом державної влади стала Верховна Рада УРСР з такими повноваженнями: затвердження народногос­подарського плану, Державного бюджету, керівництво всіма галузями народного господарства, встановлення відповідно до законодавства Союзу РСР місцевих податків, зборів і дохо­дів, законодавство про працю, організація суду, надання прав громадянства тощо. В період між сесіями Верховної Ради її функції покладалися на Президію, що видавала укази, тлума­чила закони, контролювала роботу уряду, скасовувала ті рі­шення обласних рад, які не відповідали законам, скликала се­сії Верховної Ради, могла проводити референдуми, присвою­вала почесні звання республіки, мала право помилування тощо.

Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду На­родних Комісарів як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. Раднарком здійснював керівництво народними комісаріатами республіки та іншими йому під­порядкованими органами, об'єднував і спрямовував роботу наркоматів республіки, координував діяльність уповнова­жених загальносоюзних наркоматів, керував виконкомами обласних рад депутатів трудящих.

Всі вищі органи влади в СРСР і в Україні у 20—30-х рр. бу­ли органами диктатури пролетаріату на чолі з Політбюро ЦК ВКП(б) і Й. Сталіним. Гасло диктатури пролетаріату в сталінських руках стало кривавим мечем, засобом терору про­ти власного народу. Внаслідок репресій загинули мільйони людей.

Наведемо типовий приклад. На засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) (протокол № 51 від 2.УІІ.1937 р.) було запропо­новано секретарям обласних і крайових партійних організа­цій, обласним, крайовим і республіканським представникам НКВС узяти на облік усіх куркулів і кримінальні елементи, що повернулися на батьківщину із заслання. Тих із них, хто найворожіше ставився до радянської влади, рекомендувалося негайно заарештувати й розстріляти в порядку проведення їхніх справ через «трійки», а менш активні, але також вороже налаштовані, підлягали арештові й засланню в райони, вка­зані НКВС. Про склад «трійок» і кількість осіб, призначених для розстрілу, було наказано повідомити ЦК у п'ятиденний термін.

Рішення більшовицької партії суперечили положенням Конституції і кодексів. Не ставши виразником інтересів біль­шості народу, ця партія керувала суспільством і державою.

Ціною величезних жертв правлячому режимові вдалося з допомогою ГУЛАГу форсованими темпами розв'язати деякі пріоритетні економічні проблеми, пов'язані насамперед з будівництвом «соціалізму». Але цей сталінський «великий стрибок» було здійснено за рахунок занедбання соціальних проблем, низького життєвого рівня народу, обмеження його прав і свобод.

У механізмі сталінської диктатури пролетаріату важливу роль відігравала система вищих органів державної влади і управління.

Після утворення СРСР відбулися зміни в системі органів галузевого управління УСРР, а пізніше — УРСР. Почали дія­ти загальносоюзні, союзно-республіканські й республікан­ські наркомати. До загальносоюзних відносилися такі нарко­мати: закордонних справ; військових і морських справ;

зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів становили: Вища Рада народного гос­подарства, наркомати продовольства, праці, фінансів, робіт­ничо-селянська інспекція. Республіканськими залишилися наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

У 30-х рр. вийшла низка правових актів про наркомати зем­леробства, фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юс­тиції тощо, де чітко визначалися права, обов'язки і структура народних комісаріатів.

Усі центральні органи управління в УРСР, хоч і називалися республіканськими, були структурними підрозділами союзної держави. Це наркомати, прокуратура, суд та ін. Ще до утво­рення СРСР Раднарком УСРР зобов'язував Наркомат юстиції УСРР і всі судові установи налагодити неослабний контроль за додержанням здебільшого російських або розроблених на їх основі декретів, постанов і розпоряджень радянської влади.

У складі Наркомату юстиції було створено державну про­куратуру УСРР, на яку покладалося: а) здійснення нагляду від імені держави за соціалістичною законністю дій усіх органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій та приватних осіб шляхом кримінального пере­слідування винних і опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами дізнання і слідства, а також за діяльністю органів державного політичного управління УСРР; в) під­тримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному про­цесі; д) нагляд за правильністю тримання заарештованих під вартою. Керівником прокуратури, тобто прокурором респуб­ліки, був народний комісар юстиції УСРР. Прокурор мав помічників, яких затверджувала і звільняла Президія ВУЦВК за поданням прокурора. Місцевими органами прокуратури були прокурори в губерніях, округах, а пізніше — в областях. Вони здійснювали нагляд за всіма органами влади аж до сільрад. У період становлення органів прокуратури заходами урядових кіл СРСР було створено (23 червня 1933 р.) Проку­ратуру СРСР як самостійний орган на чолі з І. Акуловим. 1935 р. його замінив А. Вишинський. На цю прокуратуру покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік, які постановою ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. «Про утворення Народного Комісаріату юстиції Союзу СРСР» виділялися з наркоматів юстиції республік. Хоч закони про прокуратуру визначили її основним завданням суворе й неухильне додержання так званої соціа­лістичної законності, на практиці часто-густо траплялися порушення цієї законності, а самих прав та свобод люди­ни — і поготів. Фаховий юрист, прокурор СРСР А. Вишин­ський спотворив правову науку й культуру юриспруденції. Його друковані праці в цій галузі надовго стали основою радянського законодавства, особливо кримінально-процесу­ального, а тлумачення норм кримінального права у низці його наказів і циркулярів прокурорам і слідчим суперечило їх внутрішньому змістові й необгрунтоване посилювало під­стави кримінальної відповідальності, що призводило до пору­шення усталених норм права в судах і позасудовій практиці.

У 20-х рр. здійснювалося реформування суду. Згідно з «По­ложенням про судоустрій УСРР» від 16 грудня 1922 р., укла­деним за образом і подобою «Положення про судоустрій РРФСР», усі судові органи революційного періоду скасову­вались і створювалася єдина система судових установ, як-от: а) народний суд (у складі постійного народного судді або постійного народного судді і двох народних засідателів); б) гу­бернський (пізніше окружний, обласний) суд; в) Верховний суд УСРР. Положенням також передбачалося, що для розгля­ду справ спеціальних категорій утворюються спеціальні суди:

військові трибунали; особливі трудові сесії нарсудів — у спра­вах про злочинні порушення законів про працю; земельні комісії — в земельних справах; арбітражні комісії — у справах про спори між державними організаціями щодо майнових прав. Вище зазначене «Положення» стало базою для наступ­них реформ суду. Згідно з ним народні судді районів округу обиралися окружними з'їздами рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних рад. За новим «Положенням» окружний суд складався з: 1) пленуму окружного суду; 2) ци­вільного відділу; 3) кримінального відділу; 4) надзвичайної сесії; 5) особливої сесії у справах про неспроможність коопе­ративних організацій. Верховний суд мав таку структуру:

президія, пленум, цивільна касаційна колегія і надзвичайні сесії. З метою боротьби із службовими проступками і прови­нами державних органів, які не підлягали переслідуванню в кримінальному порядку, ВУЦВК і РНК УСРР 3 лютого 1926 р. прийняли «Положення про дисциплінарні суди», які створю­валися при ВУЦВК (Головний дисциплінарний суд) і при окружних виконкомах. Вони існували до 1928 р. й були ска­совані рішенням XV з'їзду ВКП(б). 19 червня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили «Положення про товариські суди і гамівні камери», покликані розглядати на заводах, фабриках і в державних установах дрібні справи, що не мали важливого соціального значення.

Одним із структурних елементів партійно-радянської системи, спрямованих на боротьбу з «ворогами соціалізму», були органи Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (ВУНК), створені в 1917— 1918 рр. для мобільного придушення висту­пів противників радянського режиму, бандформувань, селян­ських повстань проти радянської влади тощо.

IX Всеросійський з'їзд Рад проголосив ідею нового визна­чення функцій і повноважень Надзвичайної комісії, обмежив­ши коло її діяльності суто політичними завданнями. Після консультацій у Політбюро ЦК РКП(б) Всеросійський ЦВК прийняв декрет «Про Державне політичне управління» (1922 р.).

За прикладом Російської Федерації Всеукраїнський ЦВК своєю постановою від 22 березня 1922 р. скасував ВУНК та її місцеві органи й утворив при НКВС (за російською схемою) Державне політичне управління, завданнями якого були бо­ротьба проти відкритих контрреволюційних виступів, банди­тизму й шпигунства, охорона кордонів, шляхів, виконання спеціальних доручень губернських (пізніше окружних і облас­них) виконкомів. Таким чином, почав діяти новий орган ра­дянської державності, не передбачений Конституцією. Пер­шим головою ДПУ ВУЦВК призначив В. Манцева. Більшість особового складу ВУНК увійшла до складу ДПУ.

Для розв'язання значної кількості гострих проблем засто­совувалися «силові, надзвичайні» методи. З поширенням полі­тичного протистояння, бандитизму та деяких інших кримі­нальних злочинів у республіці рад в 20-х рр. ДПУ надавалося право розстрілу захоплених учасників збройних пограбувань безпосередньо на місці скоєння злочину, а також вислання кримінальних елементів. Інакше кажучи, органи ДПУ одер­жали право на позасудову розправу (аж до розстрілу), яке поширювалося на всіх осіб, затриманих при бандитських на­падах і збройних пограбуваннях. Нагляд прокурора за слід­ством і дізнанням у справах політичних і про обвинувачення в шпигунстві набув обмеженого характеру. Зазначимо, що в умовах утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ стали каральним мечем ЦК ВКП(б). ЦВК СРСР і РНК СРСР 3 квіт­ня 1927 р. надали право органам ДПУ, а пізніше НКВС, роз­глядати справи в позасудовому порядку з призначенням пока­рань аж до найвищої міри. Для оперативного вирішення справ 1929 р. було створено «трійки» (позасудові каральні органи) в складі керівників оперативних управлінь або відділів, в за­вдання яких входило попереднє розслідування слідчих справ з метою доповіді на засіданнях колегії чи особливої наради ДПУ, які здійснювали позасудовий розгляд. Діючи в рамках і поза законом, органи ДПУ — НКВС у 20—30-х рр. розглянули сотні й тисячі справ, провели десятки сфабрикованих «крик­ливих» політичних процесів («ухил Шумського-Хвильового», «Шахтинську справу», «Справу СВУ» тощо). Органи держав­ної безпеки перетворилися на знаряддя насильства комуно-радянського режиму, на ще один каральний меч у руках дер­жави (диктатури Сталіна та його оточення).

Процес реорганізації вищих органів управління України в 20-х і особливо в 30-х рр. відбувався на основі вказівок Сталіна, Політбюро ВКП(б), Раднаркому СРСР та інших союзних органів влади й управління. Так, на основі вказівок XVII з'їзду ВКП(б) 7 квітня 1934 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову «Про реорганізацію народних коміса­ріатів та центральних установ УСРР». Відповідно до цієї пос­танови з метою посилення єдиноначальності й особистої відповідальності керівників було ліквідовано колегії при всіх наркоматах УСРР. Відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалася на наркомів та їхніх заступників. Також здійснювалася реорганізація інших структур наркоматів. Усе це робилося для створення такого державного механізму, який беззаперечно виконував би вказівки керівної партійно-радянської верхівки.

На основі рішень партії і уряду СРСР у 30-х рр. створю­валися нові органи центрального управління. Так, у жовтні 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла постанову про створен­ня союзно-республіканських наркоматів легкої, харчової, лісової промисловості, зернових і тваринницьких радгоспів, внутрішньої торгівлі.

У зв'язку із загрозою нової світової війни й необхідністю зміцнення обороноздатності країни 8 грудня 1936 р. постано­вою ЦВК СРСР було створено загальносоюзний наркомат оборонної промисловості.

З появою наркомату промисловості будівельних матеріалів СРСР з 1 квітня 1939 р. почали діяти союзно-республікан­ський наркомат промисловості будівельних матеріалів УРСР.

У другій половині 30-х рр. органи НКВС було остаточно виведено з-під контролю уряду й вищих партійних органів. Фактично НКВС нікому, крім Сталіна, не підпорядковувався. НКВС диктував свою волю всім, нехтуючи правові норми й спираючись виключно на власні нормативні акти-накази, директиви та розпорядження. Наприклад, із першого радян­ського уряду — РНК, затвердженого II Всеросійським з'їздом Рад у складі 15 осіб, 10 виявилися ворогами народу, були реп­ресовані й фізично знищені.

Наприкінці 30-х рр. апарат НКВС зазнав «чистки», що за­вершилася зміною його керівництва й основних кадрів. Реор­ганізація не минула й зовнішню розвідку. В лютому 1941 р. НКВС було поділено на два наркомати: внутрішніх справ (НКВС) і державної безпеки (НКДБ).

Тоді ж, у другій половині 30-х рр., значно розширилася компетенція вищих ланок суду. Так, постановою Президії ВУЦВК від 23 червня 1935 р. «Про розширення повноважень президії Верховного суду УСРР» президії надавалося право переглядати, змінювати й скасовувати вироки і постанови колегій та спеціальних судових складів Верховного суду. Раніше це здійснював пленум Верховного суду. Постанови президії з конкретних справ були остаточними й могли опро­тестовуватися лише до Президії ЦВК УСРР. Такі повноважен­ня президії Верховного суду часто призводили до порушення законності й посилення тоталітаризму. В цей же період, точніше 26 червня 1934 р., ВУЦВК і РНК УСРР видали пос­танову, за якою народні суди й колегії захисників, нотаріат та інші допоміжні судові органи підпорядковувалися безпосе­редньо обласним судам. На них покладалося керівництво організацією і діяльністю цих органів. Тією ж постановою передбачалося створення в усіх обласних судах пленумів у складі голови, його заступника й членів обласного суду. Участь у засіданні пленуму обласного прокурора або його за­ступника була обов'язковою. Все управління по лінії прокура­тури й суду повністю зосереджувалося в руках відповідних керівників — обласного прокурора і голови суду. Така орга­нізація і управління судом свідчать про те, що в другій по­ловині 30-х рр. партійно-бюрократична система підкорила собі найважливіші ділянки державного управління і перейшла до наступу на своїх противників, називаючи їх «ворогами на­роду і соціалізму».

Після входження до складу Союзу РСР УРСР формально мала свою окрему територію, на якій відбувався процес впо­рядкування робіт з адміністративно-територіального поділу, розпочатий ще 1922 р. Відповідно до постанови Президії ВУЦВК УСРР «Про ліквідацію губерній та перехід на тристу­пеневу систему управління» Україну було поділено на райо­ни й округи, тобто замість 102 повітів і 1984 волостей стало 53 округи і 706 районів. Укрупнювалися сільради. Їх кількість скоротилася з 15696 до 9307. Вертикаль управління здійснюва­лася за схемою: район — округ — центр. У зв'язку із скасуван­ням губерній ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 17 березня 1926 р. ліквідували Волинський, Донецький, Катерино­славський, Київський, Одеський, Подільський, Полтавський, Харківський і Чернігівський губернські виконавчі комітети (Зібрання узаконень УСРР, № 16).

У ході реформування адміністративно-територіального устрою Х Всеукраїнський з'їзд Рад УСРР, розглянувши пи­тання про радянське будівництво, запропонував розширити компетенцію місцевих органів влади на підвідомчій їм тери­торії. Ради міст і сіл ставали вищими органами влади. Вони отримали право юридичної особи, самостійний бюджет, керу­вали промисловістю і сільським господарством, вирішували фінансово-податкові питання. Зазначимо, що це реформу­вання відбувалося під керівництвом правлячої в СРСР партії більшовиків. Без згоди партійного керівництва жодне рішен­ня державного будівництва не набувало чинності. Заходами ЦК ВКП(б) в Україні тривало очищення органів диктатури пролетаріату від «ворожих елементів». До останніх відносили заможних селян, ремісників, тих, хто воював на боці Цент­ральної Ради, Директорії чи в інших повстанських загонах проти комуно-більшовицького режиму. Партія зміцнювала ради новими кадрами з робітників, бідняків і наймитів, що знали лише одне: нищити, реквізувати, розкуркулювати, роз-селянювати тощо.

Реформуючи систему рад, ЦВК і РНК СРСР, Політбюро ЦК ВКП(б) замислили під приводом підвищення ролі район­них виконавчих комітетів ліквідувати окружні ради. Відпо­відно до рішення союзних органів влади ВУЦВК і РНК УСРР своєю постановою від 2 вересня 1930 р. «Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління» ска­сували попередні рішення про адміністративно-територі­альний поділ України на округи й розпустили окружні вико­навчі комітети. На території УСРР було утворено 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка (Мол-давськаАСРР, 1924—1940), 18 міст, виділених в окремі адміні-стративно-господарські одиниці, й 484 райони. Їм надавалися всі права окружних виконкомів. Виконкоми районних і 18 міських рад та Молдавської АСРР підпорядковувалися безпосередньо ВУЦВК, його Президії та РНК УСРР. Таким чином, на початку 30-х рр. було встановлено двоступеневу систему управління (район — центр).

Практика роботи цієї системи виявилася неефективною в умовах «розгорнутого наступу» тоталітарного режиму на за­лишки дрібного й середнього товаровиробництва. Щоб перекласти на інші плечі тягар нелюдських методів боротьби з індивідуалізмом і приватною власністю, «ворогами соціаліз­му й усього міжнародного пролетаріату», в розпалі голодомору 1932—1933 рр. більшовицьке керівництво ініціювало нову реформу адміністративно-територіального устрою і ВУЦВК ухвалює чергову постанову про перехід на адміністративно-територіальну триступеневу систему: район -— область — центр. В Україні спочатку було створено п'ять областей:

Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську й Одесь­ку, а потім, у червні 1932 р.,— Донецьку, в жовтні—Чер­нігівську. З утворенням областей усі районні й міські викон­коми рад почали підпорядковуватися обласним виконавчим комітетам.

Внаслідок недосконалого й тендеційного національно-територіального розмежування поза межами Радянської України залишилися мільйони українців у регіонах, які ста­новили продовження основного етнічного масиву їх розселен­ня — деякі райони Берестейщини, Курщини, Воронежчини, Кубані, Ставропольського краю та ін.

Із середини 20-х рр. розгорнулася спланована державою насильницька асиміляція українців не лише в діаспорі, а й на території власне УСРР та історичних землях у суміжних з Росією і Білорусією районах. Паралельно здійснювалося сільськогосподарське переселення на землі «колонізаційного фонду» — Далекий Схід, Сибір, Сахалін, Карелія та ін. Упро­довж 1926—1939 рр. у ці райони з Радянської України вибуло 2,8 млн осіб. Натомість в республіку з інших районів СРСР було переселено понад 220 тис. осіб (див.: Наулко В. Українці. Східна діаспора. Атлас.— К., 1992. С. 15.).

Шляхом терору, винищення селянства й так званих «українських буржуазних націоналістів», а також розкурку-лення більшовики намагалися покласти край боротьбі ук­раїнського народу за незалежну державу.

Умисне переміщення народів відповідно до ленінської національної політики було не чим іншим, як наміром партії більшовиків створити нову імперію з денаціоналізованим, а точніше зрусифікованим, етносом під назвою «єдиний радянський народ».

У ході реформування місцевих органів влади й управління першочергова увага приділялася сільським радам, які повинні були як органи державної влади очолити боротьбу за суцільну примусову колективізацію та ліквідацію куркульства як класу.

Суттєву допомогу сільським радам у соціалістичній пе­ребудові села надавали комнезами (комітети незаможних селян). Виконуючи вказівки ЦК ВКП(б), партійні та радянські органи в Україні значно збільшили кількість ком­незамів. 1930 р. в ній налічувалося близько 7 млн 600 тис. чле­нів комнезамів, які очолювали «соціалістичні перетворення» на селі. Найважливіший результат їхньої роботи — розкурку-лення більше 1 млн 200 тис. сімей, створення сектору дешевої примусової робочої сили, а також створення штучного голоду.

Місцеві ради депутатів трудящих обирали виконкоми в складі голови, його заступників, секретаря і членів викон­комів. За Конституцією УРСР 1937 р., виконкоми рад безпо­середньо підпорядковувалися як радам депутатів трудящих, що їх утворювали, так і виконкомам вищих рад.

У грудні 1939 р. внаслідок виборів було утворено 15 облас­них, 583 районних, 164 міських, 10863 сільських і 442 селищ­них рад депутатів трудящих. Вони керували культурно-по­літичним і господарським будівництвом на своїй території. При місцевих радах (переважно районних і обласних) утворю­валися органи управління, будовані переважно за галузевим принципом. Вони підпорядковувалися як самій раді депутатів трудящих та її виконкомові, так і відповідному наркоматові УРСР чи СРСР та партійним органам. На підставі аналізу пов­новажень органів державної влади й управління Союзу РСР, а також змін, що відбулися в устрої і праві УРСР у 20—30-х рр., можна зробити висновок про перехід країни від авторитарно­го до тоталітарного режиму, обмеження суверенітету рес­публіки, деформації теорії і практики соціалізму.

Радянські конституції діяли лише формально. Найваж­ливіші питання регулювалися підзаконними актами й пар­тійними рішеннями, які не лише звужували застосування чинного законодавства, а й часто суперечили йому. Бракувало механізмів реалізації основних конституційних принципів. Проголошені конституціями права людини слугували шир­мою для авторитарного й тоталітарного режимів.

 

< Попередня   Наступна >