192

---

Державний устрій і право Західної України, Закарпаття, Північної Буковини у 1920—1930-х рр.

За наслідками 1-ї світової війни значна частина україн­ських земель підпала під владу Польщі, Чехословаччини, Ру­мунії та Угорщини.

Загарбавши Західну Україну, польські імперіалісти здій­снили адміністративно-територіальну реформу, що полягала в запровадженні загальнопольських державних установ. Тери­торію Західної України було поділено на воєводства — Львів­ське, Станіславське, Тернопільське, Волинське. На чолі воє­водств призначалися Радою Міністрів воєводи, наділені майже необмеженою владою. Воєводи підпорядковувалися безпосе­редньо Міністерству внутрішніх справ. Як голова загальної адміністрації воєвода керував діяльністю адміністративних органів на території воєводства, наглядав за торгівлею, шля­хами сполучення, регулюванням праці й громадської опіки.

Покладені на воєвод функції виконувалися спеціальними органами — воєводськими управліннями. Вони контролюва­ли роботу старост, які займалися тими самими питаннями у межах повітів, що й воєводські управління. Зокрема, Львів­ське воєводське управління на початку 30-х рр. мало 11 відді­лень, які наглядали за спокоєм (відділ безпеки), органами самоуправління, веденням актів цивільного стану, керували діяльністю державних і приватних медичних установ, пильну­вали за вирішенням земельного питання.

На чолі всієї адміністрації повіту, крім військової, фінан­сової, шкільної, земельної і поштово-телеграфної, стояв пові­товий староста. Його головним обов'язком було придушення революційно-визвольного руху й забезпечення правопорядку в повіті. З цією метою він міг використовувати органи пові­тової поліції. Свої функції староста виконував за допомогою спеціального апарату — старостинського управління й підлег­лих йому установ. Старостинські управління поділял

ися на реферати, а реферати — на підвідділи.

Для боротьби з революційним і національно-визвольним рухом було встановлено складну воєнізовану систему так зва­них «органів безпеки». Вся територія Польщі поділялася на воєводські поліційні округи, співмірні з адміністративно-територіальним воєводським поділом. Кожен повіт мав свою державну поліцію. На території воєводства її очолював воє­водський комендант, а на території повіту — повітовий.

Згідно з Конституцією Польщі 1921 р. на території громад, повітів і воєводств діяла система органів місцевого само­управління. При проведенні загальних заходів ці самоуправ-лінські одиниці могли правовим актом об'єднуватися в союзи, і тоді органи цих союзів офіційно ставали своєрідними вико­навчими органами адміністративної влади. Органами само­управління в Галичині були: громадська рада і громадська влада, повітова рада і повітовий відділ, Крайовий сейм і Кра­йовий комітет.

На території Західної України діяли судові установи, засно­вані ще законами Австро-Угорщини. Змінилася лише їхня політична орієнтація. Якщо раніше суд обстоював насамперед інтереси австрійських поміщиків і буржуазії та клаптикової Австро-Угорської монархії, а потім уже захищав права по­льських і українських поміщиків та буржуазії, то тепер він ставив понад усе інтереси польських капіталістів і поміщи­ків та цілісність польської держави, а права української бур­жуазії і поміщиків відійшли на другий план. Основним зав­данням суду було придушення революційного руху, націо­нально-визвольної боротьби.

1928 р. в Польщі відбулася судова реформа, за якою окружні, апеляційні суди і Верховний суд зазнали деякої реорганізації, а замість повітових засновувалися громадські суди. Окружні суди виступали апеляційною інстанцією для громадських судів. Вищою інстанцією для окружних судів був апеляційний суд. Крім загальних судів, існували й спеціальні, скажімо, трудові і третейські суди для установ страхування від нещасних випадків. Трудові суди утворювалися лише у вели­ких промислових центрах. Наприклад, Львівський трудовий суд виник ще 1918 р. внаслідок реорганізації Промислового суду, що існував під час панування Австро-Угорщини. Він розглядав позови робітників до підприємців, власників фаб­рик, заводів. Більшість цих позовів стосувалася зарплати, страхування, квартирних та інших питань. Основним завдан­ням трудових судів був правовий захист промисловців від робітників.

Для регулювання фінансового господарства і забезпечення грошових надходжень до бюджету було створено фінансові ус­танови, зокрема фінансові палати, яким підпорядковувалися фінансові управління і управління акцизів та державних монополій. На території, що входила раніше до складу Австро-Угорщини, діяли спеціальні кадастральні управління, які відали справами земельного кадастру. Запровадження зе­мельних реформ вимагало створення спеціальних установ — земельних управлінь. Питаннями, пов'язаними з реформами (наприклад, подрібненням маєтків (парцеляцією), створен­ням заможних польських господарств (осадництвом) і відрубів, ліквідацією сервітутів, перерозподілом і регулюван­ням земельних володінь), займалися повітові земські управ­ління на чолі з земськими комісарами або підкомісарами. Окружне земельне управління виступало вищою інстанцією і поширювало свою діяльність на території воєводства. Вищим апеляційним органом було Міністерство землеробства і зе­мельних реформ.

Усі зазначені й інші структури влади та управління підля­гали структурам вищої законодавчої і виконавчої влади, вста­новленим згідно з Конституціями Польщі 1921 і 1935 рр. Зако­нодавчу владу Конституція 1921 р. надала Сеймові й Сенатові. Президент республіки і Рада Міністрів керували органами виконавчої влади. Внаслідок травневого перевороту 1926 р. в Польщі запанував політичний режим, який зводив нанівець основні принципи, покладені в основу березневої Конституції 1921 р. Механізм функціонування держави, властивий парла­ментському ладові, замінили авторитарні методи правління. Протягом 10 років відбувалося конституювання нової верхов­ної влади. 1935 р. було прийнято так звану квітневу Консти­туцію Польщі, за якою Президент отримав законодавчі, кон­ституційні, виконавчі, контрольні, надзвичайні (на випадок війни) повноваження з управління Польською Республікою (офіційна назва — II Річ Посполита Польська).

Тяжке економічне становище, небувалий національний, релігійний і соціальний гніт, політична безправність спричи­нили посилення революційно-визвольної боротьби корінного населення Західної України під керівництвом політичних партій і об'єднань КПЗУ, УНДО, ОУН та ін. Лише в 1934— 1938 рр. тут відбулося 1118 страйків.

Суттєві зміни в становищі українців Галичини сталися з початком 2-ї світової війни. Падіння Польщі призвело до встановлення на західноукраїнських землях сталінського режиму. Після «окупації» — для одних і «визволення» — для інших Червоною армією території Західної України упродовж двох місяців було конституйовано радянську владу Західної України. Народні Збори Західної України (26 жовтня 1939 р.) прийняли важливі законодавчі акти: «Про державну владу в Західній Україні»; «Про входження Західної України до складу УРСР»; «Про конфіскацію поміщицьких земель»; «Про націоналізацію банків і великої промисловості». 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію, в якій зазначалося:

«Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Замість вищих органів влади й управління на завершальному засіданні депу­тати обрали Повноважну комісію, якій доручалося від імені Народних Зборів подати Декларацію Верховній Раді СРСР та Верховній Раді УРСР і просити їх включити Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР. Принизливішого акта історія не знала: спершу загарбання («визволення»), а потім під дулами гвинтівок військ НКВС утворення рад депутатів трудящих, яким надавалося право вирішити те, чого аж ніяк не бажала значна частина народу. Однак це сталося.

У статті «Об украинском вопросе» Л. Троцький писав: «От прежнего доверия й симпатий западньїх украинских масс к Кремлю не осталось й следа... Рабочие й крестьянские массьі в Западной Украине, в Буковино, в Карпатской Украине рас-теряньї: куда повернуться?.. На зтойтрагической смуте Гитлер основьівает свою политику в украинском вопросе. В своє вре-мя мьі говорили: без Сталина... не бьіло бьі Гитлера. К зтому теперь можно прибавить: без насилия сталинской бюро-кратии над Советской Украиной не бьшо бьі гитлеровской украинской политики» (див.: Троцкий Л. Об украинском во­просе // Старожитності. 1991. Ч. 5. С. 13.).

31 жовтня 1939 р. позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Продублювала це рішення Верховна Рада УРСР, ухваливши 15 листопада рішення прийняти Західну Україну до складу УРСР.

Для Й. Сталіна об'єднання українських земель полягало насамперед у зазделепдь запланованому поділі Польщі між фашистською Німеччиною і СРСР.

Таким чином, на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР. 4 грудня 1939 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було створено Волинську, Дро­гобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську й Тернопіль­ську області в складі УРСР. А Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. повністю скасовувався старий поділ на повіти й волості і створювалися райони, міськради, сільради. Всього було організовано 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних і 4944 сільських рад. Ще раніше, 9 грудня 1939 р., було затверджено склад облвиконкомів. 26 грудня Наркомюст України видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних і народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами з числа комуністів, направлених Наркомюстом з інших облас­тей УРСР. Наново створені суди разом з органами НКВС роз­почали масштабну так звану класову боротьбу проти колиш­ніх експлуататорів, «куркулів», націоналістичної інтелігенції, потенційних «ворогів українського народу» тощо. Репресії проти західноукраїнського народу викликали національно-визвольний рух проти комуно-радянського («совіцького») режиму, який не вщухав упродовж років. Особливо гострим він виявився під час і після 2-ї світової війни.

В історії України німецько-радянська війна стала черговою великою трагедією. Берлін і Москва в основному воювали за панування над Україною, заперечуючи таким чином право українського народу на державну незалежність. А ось як відбувалися події в Закарпатті. Після 1-ї світової війни Закарпаття опинилося в складі Че­хословацької Республіки. 1928 р. воно отримало правове оформлення як Підкарпатський край без права на автономію. Протягом 30-х рр. українці Закарпаття боролися за свою автономію. Послаблення Чехословацької Республіки після Мюнхенської угоди примусило уряд надати 11 жовтня 1938 р. автономію Карпатській Україні (Підкарпатській Русі). Було створено перший автономний уряд, до якого увійшли А. Бро-дій, А. Волошин та ін.

Тим часом на частину території Закарпаття претендувала Угорщина. За рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р. Карпатська Україна змушена була віддати Угорщині значну частину своєї території з містами Ужгород і Мукачеве. На цю територію поширилася система державного управління та права Угорщини.

22 листопада 1938 р. в Празі вийшов закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув підготовку виборів до пер­шого Сейму Карпатської України. На виборах, що відбулися 12 лютого 1939 р., Українське національне об'єднання отри­мало 92,4 % голосів. Сейм розпочав свою роботу в м. Хусті 15 березня 1939 р. На ньому було проголошено незалежність Карпатської України, яка стала республікою на чолі з пре­зидентом А. Волошиним. Але невдовзі Карпатську Україну окупували угорські війська, розгромивши її військо — Кар­патську Січ.

Що ж до Північної Буковини, то її після 1-ї світової війни було включено до Румунії. Декрет про це румунський король підписав 18 грудня 1918 р. Таке насильство над місцевим на­селенням викликало страйкову і збройну боротьбу. Але силь­нішою виявилася Румунія. Її підтримувала Антанта.

Румунська влада встановила на Буковині режим управ­ління, який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів владу тут узяли військові коменданти. На території Північної Буковини за наказом командуючого окупаційними військами генерала Я. Зедіка 26 січня 1919 р. запроваджувався стан облоги. Фактично його було ліквідовано лише 1940 р. на основі таємного додаткового протоколу до радянсько-ні­мецького пакту про ненапад 1939 р.

За Конституцією Румунії і законом про адміністративну уніфікацію від 14 червня 1925 р. Буковина складалася з повітів, волостей, комун (общин). На чолі повітів стояли призначені урядом і затверджені королем префекти, які були пред­ставниками центральних властей. Префекти призначали преторів у волостях, а примарів — у міських і сільських общи­нах. Вони очолювали також виборні повітові й комунальні ради, що виконували функції місцевого самоврядування. На­справді ж ці органи місцевого самоврядування мали незначні повноваження в господарському управлінні. Уряд за рекомен­дацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і ска­совувати їхні рішення.

Для створення видимості автономії Північної Буковини склад уряду Румунії збільшився на двох міністрів. Один з них очолив службу управління дев'яти секторів: внутрішнього, фінансового, судового та ін.

Румунська влада здійснювала в Північній Буковині жорс­токе соціальне й національне гноблення, що викликало опір українського населення.

Кінець 30-х рр. ознаменувався серйозними змінами у між­народних відносинах. У таємному додатковому протоколі пакту Ріббентропа — Молотова від 23 серпня 1939 р. СРСР виявив свою зацікавленість у Бессарабії та Буковині. 26 червня 1940 р. РНК СРСР надіслала румунському урядові ноту, вима­гаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину.

Оскільки уряд Румунії відповів невизначне, радянська сто­рона 28 червня 1940 р. ультимативно запропонувала йому звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська.

У звільнених («захоплених») населених пунктах почали створюватися робітничі й селянські комітети, бойові дружи­ни, штаби тощо. Організовували цей процес політоргани Чер­воної армії і спеціально прислані агітатори й організатори. Пізніше було проведено вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала повноважна делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їхній край з Радянською Україною.

Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 р. прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акер-манського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу ново­утвореної Молдавської РСР.

7 серпня 1940 р. було створено Чернівецьку й Ізмаїльську області, а замість повітів і волостей — райони. В цих адміні­стративних районах почала діяти радянська система органів влади й управління і права.

8 результаті підписання радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. й договору між СРСР і Ні­меччиною про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. було розмежовано сфери інтересів кожної зі сторін на просторі від Балтійського до Чорного моря. За захоплення частини Фін­ляндії, Прибалтики, приєднання Західної України, Закарпат­тя, Північної Буковини, Бессарабії СРСР заплатив стратегіч­ними матеріалами й сировиною. Було визначено й спільний кордон з Німеччиною. Позбавлені власної держави українці в роки 2-ї світової війни опинилися в епіцентрі загарбницької політики радянського й фашистського режимів.

 

< Попередня   Наступна >