162

---

Перебудова державного апарату СРСР і УРСР в роки другої світової війни

Процес мирного розвитку радянської соціалістичної сис­теми перервався у зв'язку з розпочатою 22 червня 1941 р. аг­ресією гітлерівської Німеччини проти СРСР. Українська РСР першою з-поміж радянських республік зазнала нищівного удару фашистської Німеччини. Ворог планував окупувати її в перші місяці війни, загарбати всі багатства, знищити більшість населення, а решту поневолити.

Війна вимагала підпорядкування діяльності державного апарату справі розгрому німецько-фашистських загарбників. Програму перебудови всього життя союзної держави на воєн­ний лад було викладено в директиві ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 29 червня 1941 р., у виступі Й. Сталіна 3 липня 1941 р. та в рішеннях партії і уряду. Зміст цих загальносоюзних правових документів зводився до наступного: розгортання у чимдалі більших масштабах військового виробництва й постачання фронту необхідного озброєння і бойової техніки. Для цього потрібно було: змінити економічні пропорції в інтересах збільшення військового виробництва; сконцентрувати всі ресурси для забезпечення потреб війни; передати військовій промисловості максимальну кількість підприємств з інших га­лузей; перебудувати на воєнний лад роботу транспорту, зв'язку; збільшити пропускну спроможність залізничних шляхів, щоб забезпечити військові перевезення і евакуацію промисловості та населення на схід із прифронтових областей;

спрямовувати діяльність наукових і дослідно-конструктор­ських установ на досягнення воєнно-технічних переваг над противником і забезпечення потреб армії; мобілізувати матеріальні й трудові ресурси сільського господарства на безперебійне постачання армії, населення міст — продоволь­ством, а промисловості — сировиною; перерозподілити люд­ські ресурси для забезпечення мобілізації до Збройних Сил і потреб воєнної економіки; мобіліз

увати фінансові ресурси для потреб війни; пристосувати торгівлю, всю сферу обслуго­вування та ін. до потреб воєнного часу. Для вирішення цієї програми потрібно було перебудувати державний апарат, здійснити жорстку централізацію. Насамперед виникла необхідність у вищому органі стратегічного керівництва збройною боротьбою народів СРСР, який поєднав би в одних руках управління Збройними Силами на фронті і воєнною економікою. З цією метою ЗО червня 1941 р. було створено Державний Комітет Оборони (ДКО), наділений вищою дер­жавною і військовою владою в межах усього СРСР.

Для безпосереднього керівництва Збройними Силами було утворено Ставку Верховного головнокомандування на чолі з Верховним головнокомандуючим. Координація дій ДКО і Ставки забезпечувалася тим, що їх очолювала одна особа — Й. Сталін. Незважаючи на це, функції ДКО і Ставки суттєво розрізнялися. ДКО був вищою інстанцією, яка здійснювала загальне керівництво збройною боротьбою Радянської дер­жави, а Ставка стала виконавчим військовим органом, що ке­рувався вказівками ДКО. Головним напрямом діяльності ДКО були розгортання Збройних Сил, підготовка резервів, їх забезпечення озброєнням, спорядженням, продовольством. ДКО також керував мобілізацією економіки, організацією воєнного господарства, розробляв заходи щодо збільшення виробництва танків, літаків, боєприпасів, металу, палива, продовольства тощо. ДКО тісно співпрацював з ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. Єдність їхньої діяльності забезпечувалася суміщен­ням посад. Члени ДКО були членами Політбюро ЦК ВКП(б), заступниками Голови РНК СРСР і секретарями ЦК ВКП(б), а Голова ДКО — Й. Сталін був одночасно Генеральним секре­тарем ЦК ВКП(б) і Головою РНК СРСР. ДКО не мав свого апарату, тож використовував апарати ЦК ВКП(б), Раднарко-му і наркоматів. Для вивчення і вирішення деяких найсклад­ніших проблем ДКО створював спеціальні комітети, ради й комісії, що готували проекти постанов. Нерідко вони й самі вирішували конкретні питання. Для втілення у життя рішень ДКО на місцях призначалися уповноважені ДКО. В більшості випадків ними були секретарі ЦК ВКП(б) і ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії.

Поряд з ДКО продовжували функціонувати постійні конституційні органи державної влади й управління: Верхов­на Рада СРСР, її Президія, Рада Народних Комісарів СРСР. Кожен з цих органів формально продовжував працювати в межах своєї компетенції.

Оскільки умови війни не давали змоги регулярно про­водити сесії Верховної Ради СРСР, як це передбачалося Конституцією СРСР, більшість її функцій здійснювала Пре­зидія. Вона видала укази про воєнне становище, про мобілі­зацію військовозобов'язаних, про встановлення нових орде­нів і медалей, про доповнення до кримінального, цивільного, сімейного, процесуального законодавства, про реорганізацію відомств тощо.

Раднарком, керуючи наркоматами, вирішував питання будівництва, сільського господарства, соціально-культурного будівництва та ін. Організація роботи РНК СРСР пристосо­вувалася до воєнної обстановки з таким розрахунком, щоб за­безпечити безперебійне і ефективне управління країною. Під керівництвом ДКО і РНК СРСР удосконалювалася діяльність наркоматів, створювалися нові структури державного управ­ління. Виникла нова галузь управління щодо державного за­безпечення і побутового влаштування сімей військово­службовців. У період війни було створено й надзвичайні органи, як-от: Комітет з обліку й розподілу робочої сили, Рада з евакуації, надзвичайна Державна Комісія із встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх співучасників тощо.

З початком війни змінилися напрями діяльності й орга­нізація республіканських органів влади і управління. Перебу­дова державних органів влади України, що відбувалася в умо­вах бойових дій на території республіки, охопила всю систему рад — від Верховної Ради УРСР до селищних і сільських рад. Виконуючи директивні вказівки ДКО, ЦК ВКП(б) та інших союзних органів, Президія Верховної Ради УРСР, Рада На­родних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У опублікували 7 липня 1941 р. звернення, в якому закликали український народ тісніше згуртовуватися навколо Комуніс­тичної партії, стійко і мужньо захищати кожен шматок радян­ської землі, надавати допомогу Червоній армії, наполегливо працювати на виробництві в тилу, вступати в народні опол­чення, винищувальні батальйони, створювати партизанські загони й підпільні організації в тилу ворога.

На місцеві ради покладалася складна робота з евакуації на­селення, виробничої бази. Умови вимагали суттєвої перебу­дови роботи місцевих органів влади й управління. Найбіль­шою мірою це стосувалося місцевих рад районів, розта­шованих найближче до фронту й оголошених на воєнному становищі. Всі функції влади з питань оборони, забезпечення порядку і державної безпеки передавалися військовим орга­нам (військовим радам фронтів, армій, військових округів, а де їх не було — вищому командуванню військових з'єднань). У прифронтових і обложених ворогом містах створювалися надзвичайні органи — міські комітети оборони. Такі комітети з'явилися в червні — липні 1941 р. в Києві, Одесі, Севастополі з ініціативи місцевих радянських, партійних органів і вій­ськового командування. Їх називали штабами оборони міста, комісіями з оборони та ін. Узагальнивши досвід діяльності цих органів, ДКО в жовтні 1941 р. постановив утворити комітети оборони у 60 прифронтових містах країни на базі апарату обкомів чи міськкомів партії з включенням до них керівників місцевих радянських і військових органів. Вони підпорядко­вувалися ДКО. Комітети оборони мали право оголошувати облоговий стан, виселяти жителів, запроваджувати комендант­ську годину, ставити промисловим підприємствам воєнні зав­дання. Вони завідували оборонними спорудами, формували частини народного ополчення, винищувальні батальйони та ін.

У зв'язку з тимчасовим відходом Червоної армії з України центральні органи влади УРСР евакуювалися в глиб СРСР, зокрема в Саратов, а пізніше в Москву. В умовах війни вдос­коналювався державний апарат, скорочувалася кількість за­йнятих у ньому працівників, створювалися нові управління і комітети, необхідні для воєнної економіки. При РНК УРСР діяло бюро з обліку й розподілу робочої сили.

Такі ж бюро функціонували при виконавчих комітетах обласних рад УРСР. При місцевих радах засновувалися від­діли з державного забезпечення і влаштування сімей фрон­товиків, з працевлаштування евакуйованого населення та ін­ші. Значні зміни відбулися в діяльності постійних комісій рад. Поряд з комісіями, що існували до війни, при радах заснову­валися нові: з питань оборони, евакуації, державного забезпе­чення і побутового влаштування сімей фронтовиків. З окупа­цією України життя радянських органів влади не зупинялося.

Постанова ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. про організацію боротьби в тилу німецьких військ ставила перед респуб­ліканськими, обласними й районними парторганізаціями прифронтової смуги конкретне завдання: розгорнути мережу більшовицьких підпільних організацій на захопленій терито­рії для керівництва всіма діями проти фашистських окупантів. На 1 жовтня 1941 р. в Україні вдалося створити 23 підпільних обкоми, 63 міськкоми і 564 райкоми КП(б)України. ЦК КП(б) України, місцеві партійні й радянські органи розгорнули організаційну роботу щодо створення партизанських форму­вань і підпільних організацій. У республіці в перші місяці війни було організовано й залишено в тилу ворога для розгор­тання партизанської боротьби 683 загони, понад 1700 ди­версійних груп.

ЗО травня 1942 р. ДКО з метою об'єднання керівництва партизанським рухом і подальшого посилення боротьби на­родних мас проти ворога створив Центральний штаб партиза­нського руху. Для безпосереднього керівництва партизан­ськими загонами при військових радах фронтів формувалися штаби партизанського руху. Так, при Військовій раді Пів-денно-Західного напрямку було організовано Український штаб партизанського руху (УШПР). Начальником штабу призначили Т. Строкача. З ліквідацією Військової ради Пів-денно-Західного напрямку 29 липня 1942 р. постановою ДКО УШПР було перейменовано на республіканський штаб. Він став військовим органом ЦК КП(б)У. Створення УШПР сприяло розгортанню народної боротьби на тимчасово окупо­ваній ворогом території, організації партизанського руху, раціональнішій концентрації сил на найважливіших ділянках боротьби проти окупантів. Під час бойових операцій, рейдів партизани визволяли населені пункти, цілі райони і здійсню­вали там свій контроль. Ці території отримали в літературі назву партизанських країв і зон.

Ставши господарями на контрольованій території, парти­зани відновлювали там органи радянської влади — ради депутатів трудящих. Основним завданням рад було надання всебічної допомоги в розгромі ворога. Залежно від умов, що склалися, радянську владу у визволених районах представляли партійні комітети або штаби партизанських з'єднань. Най­успішніше в період окупації органи радянської влади діяли переважно на Правобережній Україні.

Відроджуючи радянську владу, партизани тим самим ска­совували закони, приписи й розпорядження німецького ко­мандування і відновлювали радянські закони. Про те, що на території країв і зон люди продовжували жити за радянськими законами, свідчить той факт, що тут відзначалися весілля, реєстрували народження дітей з дотриманням усіх формаль­ностей, карали за мародерство і крадіжки, застосовували пра­вові акти, які регулювали ті чи інші сторони громадського життя. У деяких загонах існували спеціальні партизанські суди. Так, за наказом начальника обласного штабу партизансь­кого руху на Чернігівщині від 31 жовтня 1941 р. в партизансь­кому загоні Мало-Дівицького району для переслідування і покарання зрадників Батьківщини було створено надзвичайну «трійку», до якої увійшли командир, комісар і начальник штабу загону (див.: Федоров О. Підпільний обком діє. — К., 1976). Іноді вироки партизанського суду затверджувалися за­гальними зборами партизанів загону. Нерідко питання про відповідальність і покарання осіб за тяжкі злочини команду­вання і політоргани партизанських загонів виносили на роз­гляд громадських судів — зборів громадян села, де було вчинено злочин.

Судова система й органи прокуратури УРСР у роки війни зазнали реорганізації. Указом Президії Верховної Ради від 22 червня 1941 р. було затверджено «Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному станови­щі, і в районах воєнних дій». Відповідно до цього положення військові трибунали діяли: а) при військових округах, фронтах і флотах; б) при арміях, корпусах та інших військових з'єднан­нях і воєнізованих установах. Лінійні суди залізничного і во­дного транспорту було реорганізовано у відповідні військові трибунали. Кожен із зазначених трибуналів розглядав кримі­нальні справи, віднесені до його компетенції. Головним за­вданням військових трибуналів і органів військової прокура­тури була рішуча боротьба з посяганням на безпеку СРСР, на боєздатність Збройних Сил СРСР, військову дисципліну і порядок несення військової служби.

Радянська юстиція періоду війни силкувалася сприяти збе­реженню тоталітарної системи й комуністичної влади. Це сто­сувалося оборони країни від зовнішніх ворогів СРСР, збере­ження соціалістичної законності і власності, нагромадженої як результат тяжкої праці народів Радянського Союзу протя­гом існування більшовицького режиму.

 

< Попередня   Наступна >