69

---

Діяльність ОУН—УПА.

Спроби національно-державного будівництва

Після революції і громадянської війни супротивні біль­шовицькому режимові уряди УНР (Директорії) і Української Держави П. Скоропадського перебували в еміграції. В умовах польського політичного режиму з колишніх представників національно-визвольної боротьби і нової їх генерації постала 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка також повела боротьбу за відрив західноукраїнських земель від Польської Республіки, пропагуючи ідею української само­стійної соборної держави. У пошуках підтримки своїх полі­тичних прагнень ОУН вимушено вдалася до співробітництва з німецькою військовою розвідкою. Зважаючи на наявність в ОУН розгалуженої організаційної мережі і з огляду на власні цілі щодо України, уряд Німеччини всіляко підтримував її, як правило, матеріально, щоб використати оунівську мережу для себе.

Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз обидві фракції — ОУН-Мельника і ОУН-Бандери — надіслали меморандуми, в яких об„рунтовували необхідність віднов­лення суверенної української держави в її етнічних кордонах. Для досягнення мети представники ОУН-Б звернулися до аб-веру з проханням про формування українського військового відділу. Внаслідок переговорів при абвері було створено два підрозділи українських націоналістів — батальйони «Нахті-галь» (командир Р. Шухевич) і «Роланд» (під проводом Є. По-бігущого). Особовий склад цих дружин чисельністю понад 700 осіб формувався переважно з членів ОУН-Б, мельників-ців, колишніх вояків «Карпатської Січі». Загальне керівниц­тво українськими підрозділами здійснювали представники абверу А. Герцнер і Т. Оберлендер.

1941 р. з «Нахтігалем» до Львова прибули члени револю­ційного проводу ОУН Я. Стецько, Л. Ребет, І. Равлик, Я. Старух, С. Ленкавський, Є. Врецьона, Д. Яців та ін. Під їхні

м керівництвом з націоналістів почала формуватися допо­міжна поліція, завдання якої полягало в допомозі німецьким групам і командам винищувати ворогів гітлерівської Німеч-чини. В день її нападу на СРСР у Кракові за ініціативою С. Бандери зібралося 113 представників різних націоналіс­тичних формувань. Прагнучи об'єднати свої сили у зв'язку з новою «сприятливою» обстановкою, вони створили Україн­ський національний комітет. У своєму першому ж документі УНК висловив німецькому урядові найсердечніші почуття і готовність до співробітництва у справі завоювання свободи України і встановлення нового порядку. Але гітлерівці не визнали УНК. Бандеру посадили на кілька днів під домашній арешт, давши зрозуміти, що не дозволять своїм підлеглим набути політичної самостійності. Однак, попри це, револю­ційний провід ОУН спробував ще раз здійснити омріяне. ЗО червня 1941 р. керівництво ОУН спільно з націоналіс­тичними осередками Львова провели збори. Згодом як Стець-ко, так і Бандера стали називати їх «народними», а націо­налістична преса — «великими» чи «національними зборами». Разом з тим Я. Стецько згадував, що він після розмов з митрополитом А. Шептицьким пішов до ратуші й, присівши на дошках, накреслив план проголошення державності, зміст своєї промови, текст Акта тощо. Все відбувалося поспіхом, нотатки робилися олівцем на шматочках паперу. Ця тема знайшла відображення у багатьох мемуарних і літературних творах, а також на сторінках тогочасних періодичних видань. Так, у друкованому органі Національної Української ради в Дрогобичі «Вільне слово» (№ 4, 1941 р.) зазначалося, що ЗО червня 1941 р. о 8-й годині вечора в приміщенні львівського товариства «Просвіта» відбулися великі збори представників західноукраїнських земель, на яких святочне проголошено відновлення української державності й створено перше крайове правління на чолі з Я. Стецьком, заступником С. Бандери. Прийнято Акт проголошення Української со­борної держави. Поряд з конституюванням державності збори закликали народ України стати на боротьбу за ство­рення Української суверенної держави на всіх українських землях. Там же наголошувалося: «Новопостаюча Україн­ська держава тісно співдіятиме з націонал-соціалістичною великою Німеччиною... щоб визволитися з-під московської окупації».

Через 9 днів після цього самочинного акту новостворений уряд було заарештовано, його осередки, що почали форму­ватися на місцях,— розігнано, а С. Бандеру з найближчим оточенням — запроторено до концтабору Заксенхаузен, де він просидів аж до 1944 р. Отже, спроба створити уряд Україн­ської держави під проводом ОУН зазнала поразки.

Відродити українську державність намагався і еміграцій­ний уряд УНР під головуванням К. Левицького. На початку війни у Львові було створено Раду Сеньйорів, що мала стати своєрідним парламентом. Рада запропонувала керівництву ОУН співпрацю, але останнє відмовилося. Після ліквідації Українського державного правління Я. Стецька Рада Сеньйо­рів на пропозицію Б. Гнатевича змінила свою назву на Українську Національну Раду. Вона складалася в основному з видатних діячів довоєнних демократичних громадсько-політичних організацій. Зенон Городиський у книзі «Україн­ська Національна Рада» стверджує, що вся організована українська громадськість і населення західноукраїнських зе­мель визнали УНРаду за найвищий політичний і представ­ницький авторитет. Такий його висновок випливає з поста­нови самої УНРади від 14 жовтня 1941 р. Але німці не визнали УНРаду, бо її діяльність мала політичні ознаки. Значно більше їх задовольняв Український Центральний Комітет (УЦК) під7 керівництвом проф. В. Кубійовича, що діяв у Кракові. Він займався доброчинністю, шкільництвом та іншими справами. Використовуючи авторитет УЦК, окупанти робили свою чорну справу.

Після загарбання 19 вересня 1941 р. німцями Києва ук­раїнська інтелігенція разом з групою прибулих за військами представників ОУН за порадою і допомогою Олега Ольжича (Кандиби) 5 жовтня 1941 р. сформували ще одну українську політичну репрезентацію в Києві — Українську Національну Раду (УНРаду). На установчих зборах головою УНРади було обрано проф. М. Величківського, а також, проголошено декла­рацію і звернення до народу. Ці політико-правові, як вважа­ють деякі автори, документи визначали програмну мету — побудову цілісної української держави. УНРада в Києві та інших містах намагалася відродити освіту, кооперацію, цер­ковне життя тощо. Але й вона проіснувала недовго (сім тижнів). І лише в квітні 1944 р. члени обох Рад (Львівської та Київської) об'єдналися в одну Українську Національну Раду, про що свідчать «Декларація Української Національної Ради» і «Протокол». В цих документах визначалися правничо-полі­тичний характер і прерогативи об'єднаної УНРади як «єди­ного повновласника всього українського народу на терені соборної України», а також її завдання: «заступати і вести національно-державну справу українського народу в усіх ді­лянках його життя». Але це були останні акорди національно-державного творення. Впевнені у тому, що з відновленням радянської влади й режиму НКВСчлени самостійницького руху зазнаватимуть репресій, творці УНРади виїхали в еміграцію.

Згадаємо ще кілька спроб національно-державного будів­ництва в Україні окупаційного періоду. На початку війни рух опору під назвою «Вільне козацтво» організував літератор і націоналістичний діяч Тарас Боровець (Бульба), який свого часу був близьким до уряду УНР. Сформований ним і озброєний німцями загін боровся на Поліссі й Волині проти залишків Червоної армії, що потрапили в оточення. «Вільне козацтво» налічувало близько 3 тис. чоловік. В історію це фор-\ мування увійшло під назвою «Поліська Січ». Коли необ­хідність у допомозі Т. Боровця відпала, заходами СД «Полісь-і?у Січ» 15 листопада 1941 р. було обеззброєно і розпущено. Частина її членів перейшла на нелегальне становище. Т. Бо­ровець намагався владнати справу з німцями про звільнення членів проводу ОУН, але безрезультатно. Після цього він знову зібрав частину ліквідованого загону і створив у травні — червні 1942 р. партизанське формування (пізніше переймено­ване на Українську повстанську армію). Загони УПА розгор­нули боротьбу проти німецьких окупантів і організованих більшовицьким режимом партизанських формувань. Ко­мандир одного з них О. Сабуров повідомляв 3 грудня 1942 р. в УШПР, що в Костопільському районі створено українські органи влади, які перебувають в руках ОУН і підпорядковані Боровцю.

Протягом літа й осені 1942 р. ОУН-Б формувала так звані самооборонні кущові відділи для збройної боротьби проти німецьких окупантів, і з прийняттям рішення про її початок на Третій конференції ОУН-Б (17— 21 лютого 1943 р.) ці військові підрозділи стали діяти. Загони ОУН влилися до новоутвореної Української визвольної армії (УВА). Ос­кільки цілі УПА Т. Боровця й оунівських формувань були близькими, націоналістичне керівництво прийняло назву УПА для своїх підрозділів. Військові формування ОУН-М залишалися самостійними. Матеріали «Літопису УПА» засвід­чують жорстоку окупаційну політику Німеччини в Україні та зростання опору українців цій політиці, безуспішну спробу гітлерівських і сталінських окупантів знайти спільну мову з УПА. Аналіз цих документів свідчить також про безпідстав­ність звинувачення українського підпілля у змові й співробітництві з фашистами.

У збройному протистоянні усіх цих сил узяли гору військові загони ОУН-Б. Більшість підрозділів Т. Боровця й ОУН-М було включено до УПА-Б.

Таким чином, у серпні 1943 р. ОУН-УПА чисельністю близько 35 тис. чоловік стала лідером національно-визвольно­го руху на Правобережній Україні. Головний штаб Україн­ської повстанської армії очолив Р. Шухевич (з листопада — генерал-хорунжий, головнокомандуючий УПА). В серпні 1943 р. провід ОУН скликав надзвичайний Великий збір орга­нізації, в постановах якого було зафіксовано демократичні принципи, що мали забезпечити майбутній державний поря­док і справедливий соціальний лад. На цьому зборі головою проводу ОУН було обрано Р. Шухевича. Відтоді він поєднував посади голови проводу і головнокомандуючого УПА.

З вигнанням Червоною армією німецьких окупантів з України розпочалося формування нового політичного центру під егідою ОУН-УПА. Цей надпартійний орган мав керувати українським рухом на рідних землях і репрезентувати його за кордоном. Було створено ініціативний комітет, який підго­тував проекти майбутнього збору. 11—15 липня 1944 р. під охороною загонів УПА в Карпатських горах представники націоналістичного руху України створили ще один держав­ницький уряд під назвою Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Оформившись як центр української революційної бо­ротьби, УГВР видала універсал до українського народу, в якому проголосила себе єдиним керівним органом на період революційної боротьби аж до створення уряду Української самостійної соборної держави. Виконавчим органом УГВР став Генеральний секретаріат на чолі з Р. Шухевичем. На час створення УГВР фашистський режим в Україні було повністю ліквідовано. В Братиславі представники УГВР і Всеукраїн­ської Національної Ради у серпні — вересні 1944 р. нама­галися, але так і не змогли об'єднатися під егідою останньої.

Спроби об'єднання національно-державницьких політич­них угруповань продовжувалися, однак далеко не кожен ке­рівний діяч націоналістичного руху ладен був поступитися своїм лідерством у новому політичному формуванні.

 

< Попередня   Наступна >