107

---

Державний устрій УРСР у повоєнний період

Після вигнання фашистських окупантів в УРСР було відновлено систему рад депутатів трудящих. 1944 р. вона поширилася на Закарпаття. В березні розпочалася сесійна робота Верховної Ради УРСР.

У 1943—1945 рр. активізувалася діяльність найвищих органів державного управління УРСР. Удосконалення дер­жавного апарату знайшло свій вияв у створенні низки нових наркоматів, комітетів і управлінь. Так, у зв'язку з розширен­ням житлового будівництва Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1943 р. було сформовано респуб­ліканський Наркомат житлово-цивільного будівництва. Він займався питаннями проектування, житлового, комунального й культурно-побутового будівництва. В грудні того ж року для забезпечення керівництва архітектурними роботами при відбудові міст і населених пунктів, здійснення контролю за будівельними роботами постановою РНК УРСР було створе­но Управління у справах архітектури при Раднаркомі УРСР, а наступного року почали діяти новостворені союзно-республіканські Наркомати закордонних справ і Наркомат оборони. Ці зміни знайшли відображення в Конституції УРСР. Інакше кажучи, до кінця війни на всій визволеній території України відновили господарську і культурно-ви­ховну діяльність центральні й місцеві органи державної влади та управління.

Відроджуючи радянську систему, уряди СРСР і УРСР прийняли низку правових актів, які вносили зміни й уточнен­ня в структуру вищих органів влади і державного управління, й відповідно — в Конституцію СРСР і Конституцію УРСР. Верховна Рада СРСР другого скликання 12 березня 1946 р. прийняла Закони «Про перетворення Ради Народних Комі­сарів СРСР на Раду Міністрів союзних і автономних респуб­лік» та «Про перетворення міністерств», обрала постійні комі­сії, Президію Верховної Ради СРСР, сформувала уряд Союзу РСР—Раду Міністрів СРСР, Верховний суд СРСР, п

ри­значила прокурора СРСР. Те саме зробила й восьма сесія Вер­ховної Ради УРСР першого скликання, що зібралася 27 серп­ня 1946 р. Як зазначається в документах, у світлі рішень Верховної Ради СРСР було розглянуто питання про перебу­дову найвищих органів державного управління, зміну їхньої організаційної структури і про вдосконалення форм діяль­ності державного апарату республіки. Верховна Рада УРСР за­твердила Указ Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. «Про перетворення Ради Народних Комісарів Україн­ської РСР на Раду Міністрів Української РСР і народних комісаріатів Української РСР на міністерства Української РСР», внесла зміни до відповідних статей Конституції УРСР.

Перетворення Раднаркому УРСР на Раду Міністрів УРСР мало на меті піднесення авторитету й посилення відповідаль­ності органів центрального управління, що керували госпо­дарським і культурним будівництвом у республіці. Державне управління підприємствами важкої промисловості, машино­будування та іншими найважливішими галузями, як і раніше, зосереджувалося в союзних міністерствах і державних коміте­тах Союзу РСР. Всі важелі господарського управління кон­центрувалися в Державному плановому комітеті СРСР (Держ-плані СРСР).

З повоєнного часу й до розвалу Союзу РСР система вико­навчих і розпорядчих органів залишалася майже незмінною. Вони лише косметичне обновлювалися. Щоправда, в трав­ні 1957 р. М. Хрущов спробував радикально змінити систему управління народним господарством. Як зазначалося в того­часних документах, після всенародного обговорення проблем управління народним господарством, щоб «дати ще більший простір розвиткові продуктивних сил країни, повніше вико­ристати наявні величезні резерви, чимдалі ширше розвивати ініціативу й активність мас трудящих», управління промис­ловістю почало здійснюватися через ради народного госпо­дарства, так звані раднаргоспи (РНГ).

Відповідно до закону СРСР «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом» Вер­ховна Рада УРСР прийняла однойменний закон, згідно з яким в Україні було створено 11 раднаргоспів, що в межах еконо­мічних адміністративних районів керували дорученими їм га­лузями промисловості: Вінницький (Вінницька і Хмельниць­ка області), Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський (Київська, Черкаська, Кіровоградська, Житомирсь­ка області й м. Київ), Львівський (Львівська, Тернопільська, Ровенська, Волинська області), Одеський, Сталінський (Донецький), Станіславський (Закарпатська, Станіславська, Чернівецька області), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області), Херсонський (Херсонська, Кримська, Миколаївська області й м. Севастополь). РНГ було передано комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, кон­тори, бази матеріально-технічного забезпечення, а також підприємства республіканської промисловості та інші госпо­дарські організації, які раніше підпорядковувалися загально­союзним і союзно-республіканським міністерствам. Міні­стерства й державні комітети ліквідовувалися. Відповідні зміни вносилися до Конституції УРСР. Це була спроба надати республікам більше прав у керівництві економікою. Однак управління промисловістю через РНГ послаблювало контроль тоталітарного режиму над республіканською економікою, тому він повернувся до попередніх методів централізованого жорсткого управління. В політичних документах це поясню­валося тим, що відхід від галузевого принципу управління промисловістю призвів до зниження рівня керівництва ба­гатьма галузями, до порушення технічної політики й розпоро­шення кваліфікованих кадрів, породив багатоступеневу сис­тему управління.

'Для усунення цих недоліків було створено галузеві дер­жавні комітети (хімічної, нафтопереробної, паливної промис­ловості, авіаційної техніки, оборонної техніки, електронної техніки та ін.). Вони підпорядковувалися безпосередньо про­мисловості. Їхнє завдання полягало у проведенні прогресив­ної технічної політики, у впровадженні передової техніки на галузевих підприємствах, підпорядкованих Вищій раді наро­дного господарства (ВРНГ) СРСР.

Поряд з галузевими державними комітетами створювалися виробничі державні комітети (газової промисловості, серед­нього машинобудування, енергетики). На відміну від галу­зевих, вони мали у своєму розпорядженні підприємства певної галузі й керували ними. Виробничі державні комітети, звичайно ж, були покликані забезпечити технічний прогрес у своїй галузі.

Однак створення державних комітетів за галузями про­мисловості не забезпечувало прискорення технічного прогре­су в промисловості. Партія і уряд СРСР прийняли 11 січня 1963 р. постанову «Про підвищення ролі державних комітетів та їх відповідальність за розвиток галузей промисловості». Голови держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР і вводилися до складу членів Держплану СРСР. Один із за­ступників голови кожного комітету входив до складу членів Раднаргоспу СРСР. Але цей та інші нормативно-правові до­кументи не розв'язували проблеми, оскільки промислові під­приємства не підпорядковувалися галузевим державним комі­тетам. Щоб усунути перешкоди на шляху прогресивного розвитку промисловості, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР пос­тановою від ЗО вересня 1965 р. «Про поліпшення управління промисловістю» ліквідували усі ради народного господарства й повернулися до управління промисловістю за галузевим і принципом через союзно-республіканські й загальносоюзні І міністерства, обмежуючи суверенітет республік.

Зміни в системі органів управління, передбачені зазначе­ною постановою, були закріплені в Законі «Про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління», прийнятому 2 жовтня 1965 р. У зв'язку з цим сьома сесія Верховної Ради Української РСР шостого скликання прийняла 23 жовтня 1965 р. Закон «Про зміну органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління Української РСР». За цим законом замість ліквідованої ради народного господарства в УРСР було створено дев'ять союзно-респуб­ліканських промислових міністерств і республіканське Міні­стерство місцевої промисловості. На союзно-республікансь­кі перетворилися Держплан УРСР і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні часто змінювалася. Постано­вою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966 р. ліквідовувалися раднаргоспи економічних районів УРСР.

Протягом 70—80-х рр. система управління в УРСР не за­знавала суттєвих змін. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади залишався уряд — Рада Міністрів УРСР, що формувалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії. До складу уряду входили: Голова Ради Міністрів, його перші та інші заступники, міністри, голова Державного планового комітету, голови Державних комітетів з професійно-технічної освіти, телебачення і радіомовлення, нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості й гірничого нагляду, використання трудових ресурсів, голова Комітету державної безпеки, голова об'єднання «Укрсіль-госптехніка», начальник Головного управління з матеріально-технічного постачання, начальник Центрального статистич­ного управління при Раді Міністрів УРСР.

Під керівництвом ЦК КПУ та Ради Міністрів працювали головні управління, комітети та інші республіканські відом­ства; вони об'єднували і спрямовували роботу міністерств, перевіряли діяльність уповноважених загальносоюзних міні­стерств і відомств, а в разі необхідності створювали спеціальні комітети й головні управління в справах господарського і культурного будівництва, спрямовували і перевіряли роботу виконавчих комітетів обласних рад.

За Конституцією, уряд УРСР був відповідальним перед Верховною Радою, а в період між сесіями — перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але жодне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не надходило до Верховної Ради без розгляду на Політбюро ЦК КПУ і ЦК Компартії України. Так, Верховна Рада УРСР спершу подава­ла звіт про виконання Державного бюджету до ЦК КПУ, а потім, після «партійного схвалення»,— до Верховної Ради. Отже, фактично вища влада й управління перебували в руках ЦК КПРС — ЦК КПУ. Такий стан речей був законодавче закріплений Конституцією СРСР 1977 р.

Від вищих партійних інстанцій залежали й місцеві органи влади та управління. В тогочасних документах зазначалося, що партійні комітети республіки проводили значну роботу, спрямовану на зміцнення рад депутатів та їхніх виконавчих і розпорядчих органів досвідченими працівниками. З цією ме­тою створювалася ціла система пільг, зокрема підвищувалася заробітна плата працівників партійного і радянського апарату.

Відповідно до Конституції УРСР 1937 р. місцеві органи влади мали назву рад депутатів трудящих, а пізніше, за Кон­ституцією УРСР 1978 р., вони почали називатися радами на­родних депутатів. В Україні, як і в усьому СРСР, сформувалася єдина система місцевих рад — обласні, міські, районні в містах, сільські та селищні ради народних депутатів. Вер­ховній Раді СРСР підлягала вся система рад. Ради вищого рівня керували радами нижчого рівня. Місцеві ради розгля­далися як представницькі органи народу й одночасно як ор­гани державної влади. За Конституцією СРСР (1977 р.) і Конституцією УРСР (1978 р.) всі органи державної влади були підпорядковані й підзвітні радам.

Діяльність системи рад, як і партії, будувалася на засадах демократичного централізму. За адміністративно-терито­ріальним поділом в УРСР у 70-х рр. діяло 10348 місцевих рад, у тому числі 25 обласних, 2 міські — міст республі­канського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських — міст обласного й районного підпоряд­кування, 772 селищних і 8598 сільських. Обласні, районні, міські, сільські й селищні ради обиралися всіма громадянами відповідної адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста і т. д.) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні терміном на 2 роки. Згідно з Конституцією УРСР місцеві ради діяли на засадах колективності керівництва, гласності, регулярної звітності депутатів перед виборцями і виконавчих комітетів перед радами й населенням, широкого залучення трудящих до участі в їхній роботі. Всі питання, віднесені до компетенції рад, розв'язувалися, виходячи насамперед із загальнодер­жавних інтересів, потім — з інтересів області, району, міста, селища, села, трудових колективів, партійних і громадських організацій. Фактично ж усі питання вирішувалися в інтересах партійної і радянської бюрократії. Якраз у цьому полягала суть комуно-радянського демократичного централізму.

Юридичне права й обов'язки місцевих органів влади ви­значалися в положеннях про обласну, районну, міську ради і в законах про сільську та селищну ради. В цих документах знайшли відображення права місцевих органів влади у галузі планування, керівництва промисловістю і будівництвом, сіль­ським господарством, розвитком народної освіти, охорони здоров'я, культурно-побутового обслуговування населення.

Основною організаційною формою діяльності рад були сесії (загальні збори депутатів). За Конституцією УРСР, сесії обласних і міських (у містах з районним поділом), районних, сільських та селищних рад скликалися не рідше шести разів на рік, тобто один раз на два місці. Законом передбачалося скликання й позачергових сесій рад — як за ініціативою виконкому, так і на пропозицію вищих органів чи вимогу третини депутатів. На сесіях обговорювалися і вирішувалися всі найважливіші питання господарського й соціально-куль­турного будівництва після схвалення відповідними партко-мами, періодично заслуховувалися звіти виконкомів, їхніх відділів і управлінь, постійних комісій.

Виконавчими й розпорядчими органами рад депутатів тру­дящих (народних депутатів) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях. До їхнього складу входили, як правило, з числа комуністів: голова виконкому, заступники голови, секретар і члени виконкому. Кількісний склад виконкому встановлю­вався радою. Виконкоми здійснювали керівництво госпо­дарським і соціально-культурним будівництвом на основі рішень ради й вищих партійних і державних органів, контро­лювали додержання всіма організаціями і установами консти­туційних норм, законів, положень і обов'язків, організовували виконання постанов партії і уряду, рішень рад та своїх власних рішень.

Для керівництва окремими галузями економіки й культури ради депутатів трудящих створювали відділи і управління ви­конкомів. Вони підлягали виконавчому комітетові й раді, з одного боку, і відповідному відділові (управлінню) виконкому вищої ради аж до міністерства Української РСР,— з другого. Така подвійна підлеглість виконавчо-розпорядчих органів місцевих рад була виявом тоталітарної підпорядкованості най­вищим органам влади й управління в Україні і Радянському Союзі.

Крім відділів кожна рада, залежно від характеру економіки і конкретних місцевих умов, створювала необхідну кількість постійних комісій: планово-бюджетну, з питань промисло­вості, сільського господарства, народної освіти, торгівлі, шля­хового будівництва, благоустрою, соціалістичної законності тощо. Постійні комісії як допоміжні органи ради мали широкі права й повноваження, зокрема вони допомагали раді вивчати віднесені до їх компетенції галузі економіки і куль­тури, готувати питання на розгляд сесії або виконкому, організовувати реалізацію їхніх рішень, контролювати хід виконання господарських планів, місцевих бюджетів, рішень ради і вищих за рангом органів влади й управління.

Усі форми і методи організаторської роботи рад мали на меті примусити колективи підвідомчих підприємств і терито­рій виконувати планові завдання, які були часто нереальними або, навпаки, непотрібними. Не вдаючись до економічного аналізу, зазначимо, що державна партійно-радянська система стала гальмівним чинником суспільного прогресу. Діяльність партійних органів свідчить, що КПРС виступала не як полі­тична організація, а переважно як державно-господарський орган, підміняючи законодавчу, виконавчу й судову влади.

 

< Попередня   Наступна >