116

---

Зміни в державному устрої в період перебудови

Партійне і державне керівництво СРСР, виходячи з аналізу соціально-економічного стану суспільства, взяло за орієнтир суттєве оновлення державних позицій. Квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС визначив курс, який мав зупинити спов­зання країни до загальної кризи, що розпочалася ще в середині 70-х рр. Спочатку відбувався процес деякого оздо­ровлення економіки, її поворот до задоволення насущних потреб людей. У життя суспільства втілювалися елементи гласності й демократії. Саме останні викрили антиконститу-ційні, неправові і навіть злочинні дії комуно-радянської влади в різні періоди розвитку СРСР. Це призвело до значної політизації окремих груп населення, плюралізму.

Щоб зупинити сповзання країни до загальної кризи, партійне керівництво СРСР взяло курс на роздержавлення і приватизацію промисловості й сфери послуг. Однак надання колективам підприємств формального права самостійності і самоуправління вкрай негативно позначилося на міжгоспо­дарських зв'язках, що призвело до ще більшого спаду ви­робництва. Тоді з ініціативи верхів розпочалося реформуван­ня політичної системи. Головним у цьому реформуванні був курс на забезпечення дійсного повновладдя рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів. Рішення XIX Всесоюзної конференції КПРС, поза­чергової дванадцятої сесії (1988р.) Верховної Ради СРСР, зок­рема прийняття законів про зміни й доповнення до Кон­ституції СРСР, про вибори народних депутатів, дещо акти­візували самодіяльність у політичній сфері профспілок, ком­сомолу, творчих спілок та інших громадських організацій, які виражали інтереси тих чи інших груп суспільства. Прикмет­ною рисою життя країни стали зародження нових політичних партій різних напрямів і практичне становлення багато-партійної системи. Політичні партії і громадські організації взяли активну участь у реформуванні рад народн

их депутатів. У березні 1989 р. після чотиримісячної виборчої кампанії відбулися вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі при наявності багатопартійної системи. Але привілеї КПРС було збережено. У травні — червні новообрані депу­тати зібралися на І з'їзд народних депутатів — найвищий орган влади в СРСР. Зазначимо, що рішення про утворення такого органу влади прийняли делегати XIX партійної конфе­ренції. Перед цим з'їздом ставилися завдання розробити про­цедуру, регламент і повноваження самого з'їзду та його постійного органу — Верховної Ради СРСР. Важливими у реформуванні вищих органів влади були такі заходи: встанов­лення реального контролю за їхньою діяльністю з боку простих громадян, обмеження прав радянського апарату. Вті­люючи ці заходи, І з'їзд народних депутатів у постанові про основні напрями внутрішньої політики СРСР визначив го­ловні шляхи розвитку країни й оголосив, що бере всю повноту влади в свої руки. Він мав на меті вивести суспільство на новий етап розвитку демократії і гласності, перебудувати всі сфери життя країни, покінчити з монополією однієї партії.

І справді, наступні з'їзди народних депутатів (II—IV) прий­няли закони про зміни й доповнення до Конституції СРСР з основних питань виборчої системи, про багатопартійність, про заходи щодо оздоровлення економіки. Важливою зміною в Конституції СРСР було запровадження інституту президент­ства.

Реформування політичної системи відбувалося непослі­довно й мало суперечливий характер. Зокрема, це засвідчили вибори народних депутатів СРСР (майже 1000 місць залишалися за КПРС), високі партійні й державні посади зо­середжувалися в одних руках; першого президента СРСР, всу­переч Конституції, було обрано на позачерговому з'їзді Рад. КПРС і компартії союзних республік нехтували принцип вер­ховенства Конституції і законів. Пов'язані з цим питання вза­галі не підлягали обговоренню.

В умовах дії проголошеного курсу на демократизацію в бе­резні — квітні 1990 р. за новим виборчим законом, на аль­тернативних засадах, відбулося формування депутатського корпусу Верховної Ради Української РСР. З початку і до по­ловини 1990 р. відбулася поляризація різних груп депутатсь­кого корпусу. Близько 130 осіб вважали себе представниками «демократичного блоку», 150 були партгоспактивістами й ке­рівниками радянських органів влади усіх рівнів. «Центр» налі­чував приблизно 140—150 депутатів (див.: Мокін Б. Щоб не було соромно перед дітьми, або рік у політиці.— К., 1991). У Верховній Раді УРСР сформувалася опозиція під назвою «Народна Рада» (голова — Л. Лук'яненко, пізніше — І. Юхнов-ський). Виникнення опозиції викликало відповідну реак­цію — сформувалася протилежна структура під назвою «За радянську суверенну Україну», загальною чисельністю близь­ко 300 депутатів. Лідером цієї групи став О. Мороз. В резуль­таті боротьби й протистояння полярних груп і центру, критики політичного керівництва КПРС і КПУ Верховна Рада УРСР скасувала шосту статтю Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії.

Слід зазначити, що нова Верховна Рада УРСР формувалася в умовах спроб загальносоюзного зміцнення державного і гро­мадського порядку, дисципліни, узгодження дій центру, рес­публік і регіонів. Однією з проблем, що вимагали негайного розв'язання, було правове переосмислення входження ра­дянських республік в СРСР та їхніх повноважень. Це питання актуалізувалося штучним розгортанням міжнаціонального вірмено-азербайджанського конфлікту. Було підготовлено кілька проектів нового союзного договору, спрямованого на перетворення Союзу РСР на справді добровільний, рівноправ­ний, а не декларативний союз суверенних республік.

Депутатські групи й комісії активно обговорювали проб­леми федерації чи конфедерації. У пресі публікувалися статті з аналізом розвитку України в складі СРСР. В них відзначався неадекватний обмін між республіками промисловою про­дукцією і продовольством, які Україна виробляла у значній кількості. Більшість товарів вивозилася за межі республіки (див.: Кваснюк І. Загальне сальдо обміну // Політика і час,— 1991. № 12). Передбачалося, що встановлення рівноправних економічних відносин між республіками автоматично розв'яже проблему підвищення життєвого рівня в Україні.

Керівні органи УРСР висунули низку програм докорінної перебудови економіки, конверсії організаційних структур, форм і методів управління, власності українського народу.

На тлі критики нерівноправних союзних відносин перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання 16 липня 1990 р. прийняла «Декларацію про державний суверенітет України» — правовий документ, який започатковував відрод­ження справжньої державності України. В ньому зазначалося, що наша «суверенна держава розвивається в існуючих кордо­нах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення», а також те, що Декларація є «осно­вою для прийняття нової Конституції».

Таким чином, криза комуно-радянського політичного режиму, неспроможність бюрократії СРСР розв'язувати на­гальні проблеми, утопічність програм соціально-політичного розвитку СРСР та інші чинники призвели до різкої зміни соціально-політичного й економічного становища.

Розпад тоталітарної держави призвів до децентралізації державного управління, що супроводжувалася протистоян­ням між центром і республіками, яке набуло характеру національно-демократичних революцій. Це унікальне явище прибічники імперії охрестили «парадом суверенітетів». По­слідовна суверенізація союзних республік підірвала основи Союзу РСР.

 

< Попередня   Наступна >