Розвиток права у 1920—1930-х рр.

Право України у 20—30-х рр. зазнало суттєвих змін. Пере­хід після революції і громадянської війни до господарського будівництва актуалізував необхідність подальшої розробки за­конодавства, яке б унормовувало основні напрями суспільно-політичного й економічного життя.

20-і рр. стали періодом інтенсивної законодавчої і кодифі­каційної роботи. Було прийнято й набули чинності цивільний, кримінальний, земельний, цивільно-процесуальний, кримі­нально-процесуальний кодекси, Кодекс законів про працю та ін. З утворенням Союзу РСР на території України почали діяти загальносоюзні законодавчі акти, на основі яких розробляли­ся закони й кодекси УРСР.

У першій половині 20-х рр. одним із джерел права висту­пала революційна правосвідомість. Як синонім вживалися терміни «правосвідомість мас трудящих», «соціалістична (ко­муністична) правосвідомість» та ін. Цими термінами (катего­ріями права) послуговувалися в офіційних документах. На­приклад, у ст. 5 Декрету про суд № 1 за 1917 р. йшлося про «революційну совість» і «революційну правосвідомість». У збір­нику узаконень УСРР № 22 за 1919 р. вказувалося, що судові рішення і вироки повинні відповідати принципам соціаліс­тичної правосвідомості. А в Інструкції НКЮ УСРР «Про поря­док амністії» (див. ЗУ № 11 за 1920 р.) мовилося, що вироки повинні виноситися відповідно до революційної правосвідо­мості. Це свідчило про нігілістичне ставлення більшовиків до дер­жави і права.

Революційна правосвідомість протягом 20—30-х рр. захи­щала ті відносини, які не регулювалися законами. Часто-густо революційна правосвідомість використовувалася як мета для становлення нових правових актів. Правова теорія у револю­ційній законності вбачала насамперед встановлений і визна­чений державою (робітничо-селянським суспільством) со­ціалістичний правопорядо

Розширення масиву правових норм і їх подальша систе­матизація поступово змінювали функції правосвідомості. Остання вже не могла претендувати на роль основного дже­рела права. Разом з тим правосвідомість комуно-радянського керівництва протягом усієї його діяльності часто була визна­чальною щодо противників режиму та їхніх керівників.

У процесі становлення й подальшого розвитку органів радянської держави і державного управління на роль основно­го джерела права почав претендувати нормативний акт. До за­провадження Конституції УРСР 1937 р. приймати закони мали право лише Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР. Ці органи держави до 1924 р. використовували правотворчу роботу Радянської Росії, а після згаданої дати були зобов'язані не виходити за межі основ за­конодавства СРСР і союзних республік, що обмежувало національні інтереси. Компартійна диктатура перетворювала на фарс усі декларативні права, свободи, надані союзним республікам.

Разом з тим Всеукраїнський з'їзд Рад як верховний орган міг приймати на розгляд і вирішувати будь-які питання, а також визначати шляхи прийняття законів. ВУЦВК дозволя­лося затверджувати проекти кодексів, усіх правових актів, які встановлювали загальні норми політичного, економічного й культурного життя УСРР. Таке ж право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі прийняті нею законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні були виноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднар-ком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав правові акти й постанови.

Правотворча діяльність державних органів спрямовувалася Політбюро ЦК ВКП(б) і Політбюро ЦК КП(б)У. В цих політичних органах або під їхнім керівництвом здійснювалася «соціалістична» законотворчість. Посилення керівної ролі Комуністичної партії (точніше, її вождів) знайшло своє відоб­раження у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР, ЦК КП(б)У і РНК УСРР.

Як уже зазначалося, характерною рисою розвитку джерел права був пріоритет загальносоюзного законодавства над рес­публіканським.

З прийняттям Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.) правові акти поділялися на закони й підзаконні акти. Відповідно до Конституцій законодавство в СРСР здійснювалося виключно Верховною Радою СРСР і Верхов­ною Радою УРСР у межах визначеної компетенції та партій­них рішень.

Президія Верховної Ради УРСР мала право видавати укази, які за своєю юридичною суттю були підзаконними актами. Раднарком УРСР приймав постанови і розпорядження на підставі й на виконання законів СРСР і УРСР, постанов та розпоряджень Раднаркому СРСР.