82

---

Правовий фарс українізації

Оскільки в процесі утворення Союзу РСР гостро ставилося питання про правове забезпечення суверенітету республік, московське партійне керівництво змушене було тимчасово відступити від жорсткого централізму. XII з'їзд РКП(б) (1923 р.) прийняв резолюцію, загалом спрямовану на забезпечення за республіками широких прав, зокрема, в питаннях, віднесених до компетенції Союзу, і на збереження їхньої незалежності.

В умовах НЕПу українізація стала елементом реформи політичної системи республіки, що розпочалася на початку 20-х рр. Політика українізації набула законодавчого закріп­лення ще 1920 р. Але ґрунтовнішу її правову основу було за­кладено 1923 р. В січні Раднарком УСРР прийняв рішення про створення при Управлінні справами РНК республіки бюро українських перекладачів. Малому Раднаркомові доручалося розглянути питання про залучення до роботи в державні уста­нови необхідної кількості співробітників, які б добре знали українську мову.

7 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР видали поста­нову «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про до­помогу розвитку української мови». Цей акт і низка інших рішень, прийнятих раніше, стали правовою основою поси­лення українізації державного апарату знизу доверху й усіх структур влади.

Внаслідок проведеної роботи протягом 1924—1925 рр. діловодство у більшості радянських установ було переведено на українську мову.

Відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. заборонялося приймати на службу осіб, що не володіли українською мовою, а співробітників державних установ і тор­говельно-промислових підприємств, які негативно ставилися до українізації, адміністрація цих установ і підприємств мала право звільняти без видачі вихідної допомоги. Приймати їх на службу дозволялося лише після о

володіння ними українською мовою.

Практичне втілення в життя прийнятих вищими органами влади й управління постанов щодо українізації здійснювала Всеукраїнська центральна комісія з українізації державного апарату при РНК УСРР. До її складу входили В. Чубар (голо­ва), І. Булат, М. Скрипник, О. Шумський, Д. Лебідь, Я. Поз­нанський, В. Порайко та ін. Чи не всіх членів комісії з українізації у 30-х рр. було оголошено «ворогами народу» й знищено.

6 липня 1927 р. ВУЦВК і РНК УСРР видали постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння роз­витку української культури». Нею скасовувалися всі попе­редні правові акти, пов'язані з українізацією. Основою для по­станови були норми законодавчих актів, прийнятих у 1923-1925 рр.

Цей документ закріплював рівноправність мов усіх націо­нальностей, що населяли Україну. Декрети, постанови й накази ВУЦВК, РНК, центральних установ УСРР, а також місцевих органів влади і управління мали публікуватися обо­в'язково українською і російською мовами, а найважливіші акти із зазначених — також мовами національних меншин республіки.

Мережу освітніх установ належало будувати так, щоб насе­лення кожної національності могло навчатися рідною мовою.

Аналіз лише деяких положень зазначеного нормативного акта дає підстави для висновку: українізація сприяла тенден­ціям національного відродження в Україні. Національне від-родження пов'язане з іменами М. Хвильового, О. Шумського, М. Скрипника, М. Волобуєва та ін.

До 1931 р. в Україні налічувалося 25 районів для на­ціональних меншин, у тому числі 8 російських, 7 німецьких, З єврейських, 3 болгарських, 3 грецьких, 1 польський. Діяло 450 російських, 254 німецьких, 151 польська, 156 єврейських, 12 чеських, 45 болгарських, ЗО грецьких, 4 білоруських, 3 ал­банських сільрад. Але їх створення було політичним фарсом. Тих, хто повірив у щирість більшовицьких намірів і працював для добра національних меншин, виявляли й фізично знищували.

З утвердженням командно-адміністративної системи в СРСР процеси українізації було визнано небажаними. В 30-х рр. розпочався процес згортання українізації. Він супроводжував­ся посиленням боротьби проти так званих «націоналістичних ухилів» в Компартії України, пошуками українських «буржу­азно-націоналістичних елементів».

Командно-адміністративна система вороже ставилася до національних інтересів і цінностей. Тим-то національну роз­будову України було замінено інтернаціоналізацією, що мала сприяти відродженню «единой й неделимой» Російської імперії. Терор і репресії в СРСР і союзних республіках стали основним методом державного управління. Здавалося, за цей час радянській політичній верхівці вдалося докорінно знищити потенціал опору тоталітарному режимові. Однак, попри все це, засади національно-визвольного руху, одвічне прагнення українців побудувати власну державу, національні ідеї М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри й сотень тисяч інших поборників української державності виявилися життєздатними.

 

< Попередня   Наступна >