127

---

Кодифікація і розвиток права в Україні у 1950—1980-х рр.

У перші повоєнні роки основи законодавства суттєво не змінилися. В 40—50-х рр. на території України все ще зали­шалися чинними прийняті раніше республіканські кодекси із застарілими нормами, що вже не відповідали політичним і соціально-економічним умовам.

З огляду на це 14 травня 1956 р. Президія Верховної Ради Української РСР прийняла постанову «Про перегляд кодексів законів Української РСР». XX з'їзд КПРС (1956 р.) проголо­сив курс на демократизацію суспільства й розширення прав союзних республік. Незадовго перед цим Верховна Рада Союзу РСР прийняла Закон «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесу­ального кодексів». Таким чином, до компетенції Союзу РСР тепер входило лише видання основ законодавства з пере­лічених галузей. З настанням цього нового етапу в законо­давчій діяльності загальносоюзних органів розпочалася друга кодифікація радянських законів.

8 грудня 1961 р. Верховна Рада СРСР прийняла «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік». Подальша кодифікація цього законодавства тривала майже два роки. 18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла Цивільний кодекс УРСР, який набув чинності 1 січня 1964 р. Віддзеркалюючи положення загальносоюзних основ, цей ко­декс розвинув і конкретизував їх з урахуванням судової практики Союзу РСР і Української РСР, досвіду працівників юстиції і теоретичних положень учених-правників. Зазна­чимо, що розвиток цивільного законодавства випливав з утопічної ідеї побудови комуністичного суспільства, включе­ної до третьої програми КПРС 1961 р.

Загальнодержавна власність СРСР тлумачилася як найви­щий вияв цивільної, громадської, соціалістичної, комуніс­тичної власності, що якнайповніше

забезпечує інтереси народів СРСР. Приватна власність відкидалася як найбільше зло. Відповідно до постанов партії Цивільний кодекс був покликаний регулювати майнові відносини державної і кол­госпно-кооперативної власності, служити зміцненню закон­ності у сфері майнових відносин, а також посиленню охорони прав насамперед соціалістичних організацій, а потім уже гро-.мадян. Більше того, за ст. 5 цивільні права не підлягали охо­роні, якщо вони здійснювалися з метою, яка суперечила «за­вданням соціалістичного будівництва». Так, кодекс визнавав особисту власність громадян (житловий будинок, дачу чи інше майно) лише тоді, коли вона не використовувалася для одер­жання так званих нетрудових доходів. Ним обмежувалася особиста власність. Наприклад, розмір домобудови однієї сім'ї не повинен був перевищувати 60 кв. м житлової площі. За безгосподарне ставлення громадянина до належної йому .домобудови, допущення ним її руйнування, ухилення без поважних причин від ремонту на вимогу місцевої ради ця до-мобудова за судовим рішенням могла бути вилучена без відшкодування й передана у фонд місцевої ради. Низка статей Цивільного кодексу давала змогу чиновникам комуно-радянського режиму обмежувати цивільні (громадянські) права, чинити сваволю стосовно нелояльне налаштованих до режиму осіб. Інакше кажучи, право власності, закріплене в Цивільному кодексі, порушувало природні права людини. У цьому юридичному документі набуло подальшого розвитку зобов'язальне право, важливе місце займали акти планування народного господарства, яких раніше не було в цивільних ко­дексах. Зазначалося, що з цих актів виникає зміст зобов'я­зання, а план, затверджений адміністрацією, радою, урядом, стає зобов'язанням сторін (держави й особи, держави і ко­лективу). За порушення плану наставала адміністративна, цивільна або кримінальна відповідальність. У кодексі чи не вперше було сформульовано принцип вини як необхідної умови покарання за порушення зобов'язань (ст. 209). Закріп­лювалися й інші види зобов'язань, як-от: договори про пос­тавки, державні закупки, підряд на капітальне будівництво тощо.

У цивільному кодексі зазнало змін і спадкове право, зок­рема розширювалася свобода заповідальних розпоряджень. Так, заповідач міг залишити свою власність не лише тим особам, які були спадкоємцями за законом, а й іншим або взагалі позбавити усіх їх спадщини. Замість трьох встановлювалися дві черги спадкування за законом. До спадкоємців першої черги належали діти, чоловік (дружина) і батьки померлого, а до другої — поряд з його братами і сестрами ще й діди і бабусі.

Протягом 70—80-х рр. до цивільного законодавства вво­дилися нові положення. За цей час зазнало змін і трудове право, що становило частину цивільного законодавства. Як зазначалося в ідеологічних постулатах КПРС, у ньому знай­шли відображення заходи радянської держави, спрямовані на піднесення життєвого рівня трудящих, поліпшення й оздо­ровлення умов їхньої праці, посилення її охорони, вивільнен­ня часу для підвищення культурного рівня радянських людей. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1956 р. скасовувалася судова відповідальність за деякі право­порушення, передбачалася можливість розірвання трудового договору на вимогу працівника з попередженням про це адміністрації за два тижні, надавалося право адміністрації поряд з іншими заходами звільняти працівників з роботи за прогул. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про поси­лення охорони праці підлітків» від 13 грудня заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років. Ще раніше, 26 травня 1956 р., було встановлено 6-годинний робочий день для робітників і службовців віком від 16 до 18 ро­ків. З метою подальшого поліпшення охорони материнства і дитинства Президія Верховної Ради СРСР 26 березня 1956 р. прийняла Указ «Про збільшення тривалості відпусток по вагітності й пологах» з 77 до 112 календарних днів з видачею за цей період допомоги у встановленому порядку. У зв'язку з цим Президія Верховної Ради Української РСР указом від 15 серп­ня 1956 р. внесла відповідні зміни до КЗпП УРСР. 1960 р. всі робітники й службовці перейшли на 7— 8-годинний робочий день, внаслідок чого робочий тиждень скоротився на 6,5 годи­ни. Цю зміну було закріплено у ст. 119 Конституції СРСР (в редакції 7 травня 1960 р.). З 14 березня 1967 р. робітники й службовці підприємств, установ та організацій переводилися на 5-денний робочий тиждень.

Трудове право в СРСР і УРСР регулювало відносини між людьми та підприємствами, організаціями і установами. Відносини, пов'язані з управлінням працею, кооперацією за межами підприємств у масштабах галузі, не були предметом трудового права.

Важливого значення комуно-радянський режим надавав удосконаленню кримінального законодавства. Протягом 50— 80-х рр. було прийнято цілу низку загальносоюзних і респуб­ліканських актів, які звужували коло діянь, що вважалися злочинами. Так, з 1955 р. скасовувалася кримінальна відпо­відальність вагітних жінок за аборти, самовільне залишення підприємства тощо. Поряд з цим до діючого законодавства було внесено зміни протилежного характеру. З метою убезпе­чення життя громадян Президія Верховної Ради СРСР прийняла ЗО квітня 1954 р. Указ «Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство». Відповідно до нього на осіб, винних у вчиненні умисного вбивства за обтяжливих обставин, поширювалася відповідальність за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 р. «Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, підрив­ників-диверсантів».

З 1954 р. в радянському кримінальному праві домінували дві тенденції: 1) обмеження і пом'якшення відповідальності за малозначні злочини; 2) посилення покарання за небезпечні злочини.

Законом від 11 лютого 1957 р. прийняття кримінальних кодексів покладалося на союзні республіки. Базою для ство­рення нового Кримінального кодексу УРСР стали «Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік», прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р. Підготовлений протягом чотирьох років республіканський Кримінальний кодекс був затверджений Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 р. До нього повністю увійшли загально­союзні закони про кримінальну відповідальність за державні й військові злочини, а також ті загальносоюзні закони, які визначали відповідальність за інші злочини, спрямовані проти інтересів СРСР.

Кримінальний кодекс охороняв від злочинних зазіхань на­самперед суспільний і державний лад, соціалістичну (тобто державну) систему господарювання, соціалістичну власність і весь так званий «соціалістичний правопорядок». Статті цього кодексу віддзеркалювали ставлення держави до майна своїх громадян. Якщо розкрадання державного майна суворо кара­лося, то за крадіжку особистого майна призначалися незначні міри покарання. Суворі заходи покарання застосовувалися до шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів. З 1959 р. посилювалася відповідальність за такі злочини, як: виготов­лення або збут підроблених грошей чи цінних паперів (ст. 79) та порушення правил про валютні операції (ст. 80); розкра­дання державного або громадського майна в особливо великих розмірах (ст. 86); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 101) і зґвалтування (ст. 117); хабарництво (ст. 168). Нове кримінальне законодавство запровадило поняття «тяжкий злочин», за вчинення якого передбачалися особливо суворі покарання. Кримінальний кодекс УРСР містив у примітці до ст. 25 вичерпний перелік тяжких злочинів, яким мусили послугову­ватися суди, визначаючи вид і міру покарання, а також (на відміну від Кримінального кодексу УРСР 1927 р. й «Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік») перелік нових обтяжливих обставин. До них відноси­лися: заподіяння злочину з використанням підлеглого або іншої залежної особи; вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебувала в безпорадному стані;

підмовляння неповнолітніх до вчинення злочину або їх залу­чення до участі в злочині; вчинення злочину суспільнонебез-печним способом; вчинення злочину, пов'язаного з вико­ристанням джерела підвищеної небезпеки, а також особою, що перебувала у стані сп'яніння; вчинення повторного злочину особою, взятою на поруки, протягом терміну поруч-ництва або року після закінчення цього терміну. До осіб, які вчинили тяжкі злочини, як, зрештою, і до особливо небез­печних рецидивістів, застосовувалися найсуворіші заходи покарання — тривалі терміни позбавлення волі й у винят­кових випадках — смертна кара (розстріл).

З 1960-го по 1985 р. до кримінальних кодексів було внесено понад 250 змін і доповнень, дві третини яких посилювали покарання. Це не сприяло стабільності законодавства, зрос­танню його ролі й авторитету в суспільстві. Навіть юристам важко було простежити за змінами й доповненнями.

Особливу загрозу для комуно-радянського режиму ста­новив рух опору в Україні, що існував у різних формах. Як за­значається у книзі Г. Касьянова «Незгодні: українська інте­лігенція в русі опору 1960—80-х рр.» (К., 1995), на період так званої хрущовської «відлиги» і після неї припадають чисельні випадки засуджень громадян України за політичними обвину­ваченнями. За «антирадянську націоналістичну пропаганду» судили різних осіб у Тернополі, Чернівцях, Рівному, Лугансь­ку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Сумах, Луцьку і, звичайно ж, у Києві. Щоб винести якнайсуворіший вирок, вину цих осіб, як правило, перебільшували або фальсифікували. За даними КДБ, протягом 1954—1959 рр. в Україні було ліквідо­вано 183 «націоналістичних і антирадянських угруповання», а за «антирадянську діяльність» притягнуто до суду 1879 осіб.

Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. зберігав статті, спря­мовані на боротьбу режиму з інакомисленням. До дисидентів застосовувалися ст. 61 — «шкідництво» і сумнозвісна (уні­версальна) ст. 62 — «антирадянська агітація і пропаганда». Під дію останньої підпадав будь-який вияв невдоволення вла­дою, до того ж поняття «антирадянський» здебільшого визна­чали не правові норми, а безпосередньо працівники караль­них органів. Так, відомого правозахисника Л. Лук'яненка, що проходив по справі «сепаратисти», було засуджено за ст. 56 — «зрада батьківщини» до розстрілу лише за те, що він розробляв і обговорював зі своїми товаришами програму майбутньої Української робітничо-селянської спілки (УРСС). Ця дія кваліфікувалася як «змова з метою захоплення влади».

Після усунення М. Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР репресії за інако­мислення і дисидентство посилилися. І лише «перебудова» кінця 80-х рр. загальмувала процес насильства. Політичний плюралізм уже не вважався злочином.

У 60—70-х рр. продовжувалася кодифікація радянського законодавства. Вона здійснювалася на базі «Основ законо­давства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю» (1968 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік про працю» (1970 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я» (1969 р.), «Основ законодавства про народну освіту» (1973 р.). Радянське зако­нодавство розроблялося на основі світових досягнень теорії права і юриспруденції, однак, за словами самих слідчих, ці за­кони писалися для світової громадськості, а в СРСР панували сваволя, авторитаризм і догматизм комуно-радянських чинов­ників.

Наприкінці 80-х рр. в СРСР діяло понад ЗО тис. норматив­них актів уряду, з них 85 % були господарськими, тобто міністерства й відомства практично виступали монополістами в праві. Ці нормативні акти, як правило, суперечили Консти­туції і чинному законодавству.

25 червня 1975 р. найвище чиновництво ЦК КПРС і Ради Міністрів прийняло постанову «Про заходи щодо подальшо­го вдосконалення господарського законодавства». Основною метою цієї постанови було впорядкування відомчих актів з урахуванням процесів тодішнього розвитку економіки.

Важливою віхою в кодифікації законодавства СРСР і союз­них республік стала постанова ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР від 2 вересня 1976 р. «Про підготовку і видання Зводу законів СРСР». До Зводу мали увійти законодавчі акти й найважливіші постанови ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР. Рішення союзних органів продублювали владні структури республік. Так, в Україні протягом 1982—1988 рр. було видано 9 томів Зводу законів УРСР. Цей Звід, як і Звід законів СРСР, став етапом на шляху вдосконалення правової системи й подальшого розвитку комуно-радянського законодавства. За визначенням А. Собчака у статті «Дорога к праву», опублі­кованій у «Правде» за 5 грудня 1999 р., Звід законів СРСР на 90 % складався з нормативних актів ЦК КПРС і Ради Мі­ністрів СРСР, тобто це був звід постанов, а не законів.

Формування матеріалів Зводу законів УРСР здійснювало­ся на основі Конституції УРСР 1978 р., у відповідність до якої приводилося все законодавство. Було внесено зміни до термінів повноважень Верховної Ради (з 4 до 5 років), а також місцевих рад — з 2 до 2,5 року, знижено віковий ценз обрання депутатами Верховної Ради і місцевих рад з 21 до 18 років. Від­повідно до Конституції розширювалися повноваження Вер­ховної Ради, але номінальне. Насправді ж усі важливі питан­ня, що належали до її компетенції і навіть до компетенції Верховної Ради СРСР, вирішувала КПРС, яка, за Консти­туцією, ставши ядром політичної системи СРСР, керуючою і спрямовуючою силою радянського суспільства, на чолі з Політбюро поєднувала законодавчі, управлінські й конт­рольні функції, втручалася в роботу органів управління і місцевих рад через свої партійні осередки на місцях. За­значимо, що радикальних змін у комуно-радянську систему не було внесено. Вона залишалася такою ж тоталітарною, як і раніше.

За Конституцією, основу радянського суспільства ста­новили політична й економічно-соціальна системи. Перша складалася з таких елементів: «загальнонародна» держава;

КПРС — керівна і спрямовуюча сила радянського суспіль­ства; профспілки, комсомол, кооперативні та інші громадські організації; трудові колективи. Друга включала єдиний народ­ногосподарський, тобто державний, комплекс з його складо­вими: плановим веденням господарства на базі соціалістич­ної власності; участю трудящих в управлінні виробництвом;

розвитком соціалістичного змагання; поєднанням галузевої і територіальної форм управління з господарською самостій­ністю і ініціативою підприємств, об'єднань та інших орга­нізацій.

Зазначимо, що основними тенденціями розвитку радянсь­кого права після 2-ї світової війни були:

— відновлення соціалістичної законності у сферах дер­жавного і господарського життя та ліквідація її деформації;

— подальший розвиток і вдосконалення основних прин­ципів радянського права;

— посилення правотворчої діяльності радянської влади;

— приведення законодавчої бази у відповідність з новими політичними й соціально-економічними завданнями радян­ської держави;

— підготовка й проведення кодифікації радянського зако­нодавства.

— посилення юридичної відповідальності за правопору­шення.

Отже, радянське право носило в основному декларативний і суперечливий характер, розроблялось і спрямовувалося ЦК КПРС, служило ідеологічною основою для забезпечення пріоритету держави над суспільством і особою, перетворюючи на фарс усі права й свободи, формально надані союзним республікам.

 

< Попередня   Наступна >