49

---

РОЗДІЛ VIII

Держава і право України.

1991—2001рр.

Відродження суверенної і незалежної держави  Україна

Наприкінці 80-х рр. український народ, долаючи нескін­ченні кризи, висловив бажання будувати свою суверенну дер­жаву. Відповідно до принципів «Декларації про державний суверенітет» вийшла низка законодавчих актів, що юридичне забезпечували самостійність України в межах Союзу РСР, зокрема закон про економічну самостійність України, в якому наголошувалося, що Українська держава самостійно визначає економічну структуру, форми й методи господарювання і управління суспільним виробництвом.

Навесні 1991 р. поглибилася криза всіх ланок влади, особ­ливо центральної. Це, як, зрештою, і підвищення цін, викли­кало невдоволення широких мас населення, особливо шахта­рів, які вдалися до страйків. Однак ні Президент М. Горбачов, ні Кабінет Міністрів СРСР не вжили заходів щодо стабілізації становища.

Тим часом Верховна Рада УРСР, втілюючи «Декларацію про державний суверенітет України», 12 червня 1991 р. прий­няла Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», згідно з яким українському народові надавалося виключне право самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Того ж місяця Верховна Рада УРСР встановила свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Реорга­нізовану Раду Міністрів УРСР було перейменовано на Кабінет Міністрів; його очолив В. Масол. Нові функції Кабінету Міністрів чи не повністю виключали адміністративне коман­дування «згори». Але на той час головні важелі управління ще залишалися в Москві, оскільки майже 95 % промислової про­дукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядку­вання, тож Україна не мала з цього користі.

justify;">У руслі забезпечення суверенітету України Верховна Рада прийняла закони «Про заснування поста Президента Укра­їнської Радянської Соціалістичної Республіки і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», схвалила концепцію нової Конституції України і проект нової Конституції (Основного Закону) Української РСР. Ці документи започатковували новий конституційний устрій, який передбачав побудову президентсько-парламентської держави. За методологічними основами вітчизняного конституціоналізму, сформульовани­ми в концепції нової Конституції, цей Основний Закон мав стати юридичним документом, безпосередньо діючим правом людини і для людини, утверджувати її свободи, гідність, права, матеріальні й духовні блага, захищати громадян від будь-яких виявів приниження і несправедливості. Слід зазначити, що в проекті Конституції (1991 р.) закріплювалися радикальні статті щодо права Української РСР у складі Союзу РСР. За­кріплювалося і право самостійно вирішувати всі питання дер­жавного життя.

Суверенізація республік не сприяла збереженню всевлад­дя центру. Більше того, вона розвалювала тоталітарний режим в СРСР. Для врятування його Кабінет Міністрів СРСР на чолі з В. Павловим поставив перед Політбюро ЦК КПРС і Верхов­ною Радою СРСР питання про надання йому надзвичайних повноважень та встановлення надзвичайного стану. Коли Президент М. Горбачов і Верховна Рада СРСР відхилили ці домагання, сили, зацікавлені у надзвичайних заходах, 19— 21 серпня 1991 р. вдалися до антиконституційного створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Утво­рення ДКНС було спробою загальмувати процеси демок­ратизації, а також розпаду СРСР. Прибувши 20 серпня в Ук­раїну, емісари ДКНС на чолі з генералом Варенниковим зажадали від керівництва республіки підтримати їх.

Однак місцеве керівництво на чолі з Головою Верховної Ради Л. Кравчуком оприлюднило заяву про невизнання пос­танов ДКНС на території республіки. А 24 серпня 1991 р. Вер­ховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. В ньому, зокрема, зазначалося: «Виходячи із смер­тельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом 19 серпня 1991 р., продовжуючи традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом 00Н та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи «Деклара­цію про державний суверенітет України», Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України і створення самостійної української держави України». Того дня назву Українська Радянська Соціалістична Республіка було скасо­вано. Держава почала називатися «Україною».

Тоді ж Верховна Рада прийняла постанову «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового переворо­ту». З метою захисту суверенітету і незалежності України в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя комісії Верховної Ради розгорнули формування національних зброй­них сил, національної гвардії, служби безпеки України та внутрішніх військ. Відповідно до прийнятої 11 листопада 1991 р. Верховною Радою постанови «Про концепцію оборони та будівництва збройних сил України» передбачалося створення трьох родів військ: наземних, повітряних і військово-морських. Чисельність збройних сил мала відповідати прин­ципові розумної достатності. В мирний час вона могла ста­новити 200—450 тисяч військовослужбовців. З'явилися і деякі новації в комплектуванні армії. Поряд з традиційною служ­бою за призовом запроваджувалася контрактна й невійськова альтернативна служба. Остання призначалася для юнаків, яким релігійні переконання не дозволяли тримати в руках зброю. Докорінно мінялася військова освіта. В листопаді 1991 р. вийшли закони «Про прикордонні війська України» і «Про державний кордон України». Втілення їх у життя вимагало від керівництва держави значних зусиль щодо переобладнання кордонів з адміністративних у державні.

Для захисту національних інтересів, крім силових струк­тур, було створено спеціальні органи безпеки, в тому числі й дорадчо-консультативний орган — Раду національної без­пеки і оборони при Президенті України (липень 1992 р.). Про­тягом 1992—1996 рр. цей орган зарекомендував себе з найкра­щого боку й пізніше набув законодавчого оформлення в Конституції України 1996 р.

Важливе значення для організації державного життя України мали законодавчі акти про власність, зайнятість на­селення, про підприємства, банки, банківську діяльність та багато інших.

Епохальною подією в житті України стало винесення Акта проголошення незалежності на загальноукраїнський рефе­рендум. 1 грудня 1991 р. перед виборцями було поставлено одне питання: чи підтверджують вони зазначений Акт? За підтвердження проголосували 90 % громадян, що брали участь у референдумі, тобто 84 % тих, хто мав право голосу. Отже, за незалежність України висловилося 76 % усіх дієздат­них її громадян.

Того самого дня вирішувалося й питання про обрання Пре­зидента України. Йому передувала гостра передвиборна боро­тьба. З великої групи претендентів набули права стати кан­дидатами в Президенти 7 осіб. Фаворитом вважався 57-річний Голова Верховної Ради Л. Кравчук, який запропонував про­граму із п'яти «Д»: Державність. Демократія. Добробут. Духов­ність. Довіра. Другий рейтинг мав авторитетний у національ­но-демократичних колах 54-річний В. Чорновіл — народний депутат України, голова Львівської обласної ради і колишній політв'язень за статтею «антирадянська пропаганда». Третім подолав 100-тисячний рубіж підписів виборців 64-річний Л. Лу-к'яненко — голова Української республіканської партії, та­кож колишній політв'язень. Симпатією інтелігенції користу­вався І. Юхновновський, на той час голова парламентської комісії народної освіти та науки. Кандидатами в Президенти були також В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради, доктор математичних наук, професор; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України; Л. Табурянський — голова Народної партії України, депутат парламенту.

На президентських виборах 1 грудня переконливу перемо­гу здобув Л. Кравчук, який став першим всенародне обраним Президентом України. Посаду Голови Верховної Ради України посів І. Плющ, його першим заступником було обрано В. Дур-динця.

Вихід України на історичну авансцену як незалежної дер­жави поставив її державних і політичних діячів перед необ­хідністю розв'язання складних проблем. Чи не найголовні­шою з них було ставлення до Союзу. 25 листопада парафування Союзного договору не відбулося. Лідери республік відмови­лися це зробити, дійшли лише згоди подати договір у парла­менти для обговорення. Української делегації при цьому вза­галі не було, республіка готувалася до референдуму.

Настав грудень 1991 р. — поворотний місяць у долі Союзу РСР. Л. Кравчук відбув до Мінська, туди ж вирушив Б. Єль­цин. Тут лідери України, Росії та Білорусії проголосили утво­рення Співдружності Незалежних Держав і ліквідацію СРСР.

За рік незалежності Україну визнав увесь світ: понад 120 кра­їн, а з 87 з них на різних рівнях було встановлено дипломатичні відносини. Вона набула основних ознак державності — кор­дони, прикордонні війська та митна служба. Нарешті, сфор­мувала власну армію.

Так розпочався новий період української історії. Поступо­во вдосконалювалися всі ланки влади — законодавча, вико­навча й судова. Важливим чинником в утвердженні державної незалежності стало відродження духовності й культури ук­раїнського народу, вивчення його історії, традицій, боротьби за соціальну справедливість і національну державність.

Утвердженню державної незалежності сприяло відрод­ження давньої української символіки. Під тиском Народного руху України, Української республіканської партії та інших патріотичних сил Верховна Рада прийняла малий герб України — тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна». Для забезпечення економічної самостійності в Україні 10 січня 1992 р. було запроваджено нову національну валюту — гривню. До її введення діяли купони багаторазового використання для розрахунків за продовольчі й промислові товари. Після приборкання інфляції у вересні 1996 р. гривня стала єдиним платіжним засобом.

З початком утвердження незалежності настав новий етап у становленні багатопартійності в Україні. В липні 1992 р. Пре­зидент Л. Кравчук підписав Закон України «Про об'єднання громадян», який регулював діяльність політичних і гро­мадських організацій. Якщо до серпневих (1991 р.) подій в Україні було зареєстровано 5 політичних партій, то за рік, що минув, до них додалося ще 10. 1996 р. їх уже налічувалося близько 40, а наприкінці 2001 р.— понад 110. Початковий етап державно-правового будівництва в Україні характеризувався інтенсивним пошуком принципово нових рішень на шляху докорінної перебудови усіх сфер державного і суспільного життя. Центральне місце займав у цьому комплекс питань, пов'язаних з розробкою і прийняттям нової Конституції України. 1992 р. Верховна Рада України відповідно до схвале­ної концепції розглянула перший, а 1993 р. — другий варіанти Конституції України. На кінець 1994 р. було вже шість офіційних варіантів проекту нового Основного Закону, підготовлених робочою групою Конституційної комісії. Але жоден з них протягом 1993—1995 рр. так і не дійшов до обго­ворення у Верховній Раді. Прийняття нової Конституції за­тягнулося через протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади та інших структур держави, названих «четвер­тою», «п'ятою» та іншими «владами».

В умовах зволікання з прийняттям Конституції політики та провідні юристи Л. Юзьков, С. Головатий, О. Ємець та інші під керівництвом уже нового Президента України Л. Кучми розробили Конституційний Договір між Верховною Радою і Президентом «Про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції України». Цей Договір набув чинності 8 червня 1995 р.

Згаданий Договір став каталізатором конституційного про­цесу в нашій державі, який мав завершитися прийняттям нової Конституції щонайпізніше через рік. Для розробки ще одного її проекту було створено нову Конституційну комісію з рівною кількістю членів від Президента і Верховної Ради. Протягом другої половини 1995 р. Конституційна комісія роз­робила й подала 24 лютого 1996 р. проект Конституції України Верховній Раді. В складних умовах ідеологічного й політич­ного протистояння 28 червня 1996 р. було прийнято Консти­туцію України. Втратили чинність Конституція Радянської України від 20 жовтня 1978 р. з наступними змінами й допов­неннями і Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президентом України.

Таким чином, прийняттям нової Конституції (Основного Закону) України завершився період юридичного оформлення національної держави Україна.

 

< Попередня   Наступна >