РОЗДІЛ VIII Держава і право України. 1991—2001рр. Відродження суверенної і незалежної держави Україна
Історія держави і права України - Історія держави і права України |
РОЗДІЛ VIII
Держава і право України.
1991—2001рр.
Відродження суверенної і незалежної держави Україна
Наприкінці 80-х рр. український народ, долаючи нескінченні кризи, висловив бажання будувати свою суверенну державу. Відповідно до принципів «Декларації про державний суверенітет» вийшла низка законодавчих актів, що юридичне забезпечували самостійність України в межах Союзу РСР, зокрема закон про економічну самостійність України, в якому наголошувалося, що Українська держава самостійно визначає економічну структуру, форми й методи господарювання і управління суспільним виробництвом.
Навесні 1991 р. поглибилася криза всіх ланок влади, особливо центральної. Це, як, зрештою, і підвищення цін, викликало невдоволення широких мас населення, особливо шахтарів, які вдалися до страйків. Однак ні Президент М. Горбачов, ні Кабінет Міністрів СРСР не вжили заходів щодо стабілізації становища.
Тим часом Верховна Рада УРСР, втілюючи «Декларацію про державний суверенітет України», 12 червня 1991 р. прийняла Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», згідно з яким українському народові надавалося виключне право самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.
Того ж місяця Верховна Рада УРСР встановила свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Реорганізовану Раду Міністрів УРСР було перейменовано на Кабінет Міністрів; його очолив В. Масол. Нові функції Кабінету Міністрів чи не повністю виключали адміністративне командування «згори». Але на той час головні важелі управління ще залишалися в Москві, оскільки майже 95 % промислової продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, тож Україна не мала з цього користі.
Суверенізація республік не сприяла збереженню всевладдя центру. Більше того, вона розвалювала тоталітарний режим в СРСР. Для врятування його Кабінет Міністрів СРСР на чолі з В. Павловим поставив перед Політбюро ЦК КПРС і Верховною Радою СРСР питання про надання йому надзвичайних повноважень та встановлення надзвичайного стану. Коли Президент М. Горбачов і Верховна Рада СРСР відхилили ці домагання, сили, зацікавлені у надзвичайних заходах, 19— 21 серпня 1991 р. вдалися до антиконституційного створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Утворення ДКНС було спробою загальмувати процеси демократизації, а також розпаду СРСР. Прибувши 20 серпня в Україну, емісари ДКНС на чолі з генералом Варенниковим зажадали від керівництва республіки підтримати їх.
Однак місцеве керівництво на чолі з Головою Верховної Ради Л. Кравчуком оприлюднило заяву про невизнання постанов ДКНС на території республіки. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. В ньому, зокрема, зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом 19 серпня 1991 р., продовжуючи традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом 00Н та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи «Декларацію про державний суверенітет України», Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України і створення самостійної української держави України». Того дня назву Українська Радянська Соціалістична Республіка було скасовано. Держава почала називатися «Україною».
Тоді ж Верховна Рада прийняла постанову «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту». З метою захисту суверенітету і незалежності України в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя комісії Верховної Ради розгорнули формування національних збройних сил, національної гвардії, служби безпеки України та внутрішніх військ. Відповідно до прийнятої 11 листопада 1991 р. Верховною Радою постанови «Про концепцію оборони та будівництва збройних сил України» передбачалося створення трьох родів військ: наземних, повітряних і військово-морських. Чисельність збройних сил мала відповідати принципові розумної достатності. В мирний час вона могла становити 200—450 тисяч військовослужбовців. З'явилися і деякі новації в комплектуванні армії. Поряд з традиційною службою за призовом запроваджувалася контрактна й невійськова альтернативна служба. Остання призначалася для юнаків, яким релігійні переконання не дозволяли тримати в руках зброю. Докорінно мінялася військова освіта. В листопаді 1991 р. вийшли закони «Про прикордонні війська України» і «Про державний кордон України». Втілення їх у життя вимагало від керівництва держави значних зусиль щодо переобладнання кордонів з адміністративних у державні.
Для захисту національних інтересів, крім силових структур, було створено спеціальні органи безпеки, в тому числі й дорадчо-консультативний орган — Раду національної безпеки і оборони при Президенті України (липень 1992 р.). Протягом 1992—1996 рр. цей орган зарекомендував себе з найкращого боку й пізніше набув законодавчого оформлення в Конституції України 1996 р.
Важливе значення для організації державного життя України мали законодавчі акти про власність, зайнятість населення, про підприємства, банки, банківську діяльність та багато інших.
Епохальною подією в житті України стало винесення Акта проголошення незалежності на загальноукраїнський референдум. 1 грудня 1991 р. перед виборцями було поставлено одне питання: чи підтверджують вони зазначений Акт? За підтвердження проголосували 90 % громадян, що брали участь у референдумі, тобто 84 % тих, хто мав право голосу. Отже, за незалежність України висловилося 76 % усіх дієздатних її громадян.
Того самого дня вирішувалося й питання про обрання Президента України. Йому передувала гостра передвиборна боротьба. З великої групи претендентів набули права стати кандидатами в Президенти 7 осіб. Фаворитом вважався 57-річний Голова Верховної Ради Л. Кравчук, який запропонував програму із п'яти «Д»: Державність. Демократія. Добробут. Духовність. Довіра. Другий рейтинг мав авторитетний у національно-демократичних колах 54-річний В. Чорновіл — народний депутат України, голова Львівської обласної ради і колишній політв'язень за статтею «антирадянська пропаганда». Третім подолав 100-тисячний рубіж підписів виборців 64-річний Л. Лу-к'яненко — голова Української республіканської партії, також колишній політв'язень. Симпатією інтелігенції користувався І. Юхновновський, на той час голова парламентської комісії народної освіти та науки. Кандидатами в Президенти були також В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради, доктор математичних наук, професор; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України; Л. Табурянський — голова Народної партії України, депутат парламенту.
На президентських виборах 1 грудня переконливу перемогу здобув Л. Кравчук, який став першим всенародне обраним Президентом України. Посаду Голови Верховної Ради України посів І. Плющ, його першим заступником було обрано В. Дур-динця.
Вихід України на історичну авансцену як незалежної держави поставив її державних і політичних діячів перед необхідністю розв'язання складних проблем. Чи не найголовнішою з них було ставлення до Союзу. 25 листопада парафування Союзного договору не відбулося. Лідери республік відмовилися це зробити, дійшли лише згоди подати договір у парламенти для обговорення. Української делегації при цьому взагалі не було, республіка готувалася до референдуму.
Настав грудень 1991 р. — поворотний місяць у долі Союзу РСР. Л. Кравчук відбув до Мінська, туди ж вирушив Б. Єльцин. Тут лідери України, Росії та Білорусії проголосили утворення Співдружності Незалежних Держав і ліквідацію СРСР.
За рік незалежності Україну визнав увесь світ: понад 120 країн, а з 87 з них на різних рівнях було встановлено дипломатичні відносини. Вона набула основних ознак державності — кордони, прикордонні війська та митна служба. Нарешті, сформувала власну армію.
Так розпочався новий період української історії. Поступово вдосконалювалися всі ланки влади — законодавча, виконавча й судова. Важливим чинником в утвердженні державної незалежності стало відродження духовності й культури українського народу, вивчення його історії, традицій, боротьби за соціальну справедливість і національну державність.
Утвердженню державної незалежності сприяло відродження давньої української символіки. Під тиском Народного руху України, Української республіканської партії та інших патріотичних сил Верховна Рада прийняла малий герб України — тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна». Для забезпечення економічної самостійності в Україні 10 січня 1992 р. було запроваджено нову національну валюту — гривню. До її введення діяли купони багаторазового використання для розрахунків за продовольчі й промислові товари. Після приборкання інфляції у вересні 1996 р. гривня стала єдиним платіжним засобом.
З початком утвердження незалежності настав новий етап у становленні багатопартійності в Україні. В липні 1992 р. Президент Л. Кравчук підписав Закон України «Про об'єднання громадян», який регулював діяльність політичних і громадських організацій. Якщо до серпневих (1991 р.) подій в Україні було зареєстровано 5 політичних партій, то за рік, що минув, до них додалося ще 10. 1996 р. їх уже налічувалося близько 40, а наприкінці 2001 р.— понад 110. Початковий етап державно-правового будівництва в Україні характеризувався інтенсивним пошуком принципово нових рішень на шляху докорінної перебудови усіх сфер державного і суспільного життя. Центральне місце займав у цьому комплекс питань, пов'язаних з розробкою і прийняттям нової Конституції України. 1992 р. Верховна Рада України відповідно до схваленої концепції розглянула перший, а 1993 р. — другий варіанти Конституції України. На кінець 1994 р. було вже шість офіційних варіантів проекту нового Основного Закону, підготовлених робочою групою Конституційної комісії. Але жоден з них протягом 1993—1995 рр. так і не дійшов до обговорення у Верховній Раді. Прийняття нової Конституції затягнулося через протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади та інших структур держави, названих «четвертою», «п'ятою» та іншими «владами».
В умовах зволікання з прийняттям Конституції політики та провідні юристи Л. Юзьков, С. Головатий, О. Ємець та інші під керівництвом уже нового Президента України Л. Кучми розробили Конституційний Договір між Верховною Радою і Президентом «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції України». Цей Договір набув чинності 8 червня 1995 р.
Згаданий Договір став каталізатором конституційного процесу в нашій державі, який мав завершитися прийняттям нової Конституції щонайпізніше через рік. Для розробки ще одного її проекту було створено нову Конституційну комісію з рівною кількістю членів від Президента і Верховної Ради. Протягом другої половини 1995 р. Конституційна комісія розробила й подала 24 лютого 1996 р. проект Конституції України Верховній Раді. В складних умовах ідеологічного й політичного протистояння 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України. Втратили чинність Конституція Радянської України від 20 жовтня 1978 р. з наступними змінами й доповненнями і Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президентом України.
Таким чином, прийняттям нової Конституції (Основного Закону) України завершився період юридичного оформлення національної держави Україна.
< Попередня Наступна >