78

---

Державний устрій України

Державний устрій України грунтується на народовладді. Ст. 5 Конституції України чітко визначила: «Носієм суверені­тету є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Формою безпосереднього здійснення українським наро­дом влади стали референдум і вибори. Це знайшло відобра­ження в Конституції України й окремих законах: «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про вибори на­родних депутатів України», «Про вибори Президента Украї­ни» і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного й місцевого значення.

Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референ­думом, мають вищу юридичну силу, ніж постанови і акти Вер­ховної Ради України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів, вищих виконавчих і розпорядчих органів. Разом з тим Конституція України (ст. 74) обмежує коло пи­тань, які виносяться на референдум. Референдум не проводи­ться щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Важливою гарантією повновладдя народу є конституційне закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад. Будь-які спроби органів дер­жави, вищих посадових осіб змінити орієнтири суспільного розвитку, узурпувати владу абсолютно неприпустимі.

Вибори — найчастіше і найширше застосовувана форма демократії, процес, в результаті якого український народ шля­хом голосування формує державні органи влади, місцевого са­моврядування та інші структури народовладдя (прямої демок­ратії). За Конституцією України (ст. 71) вибори до органів державної вла

ди й місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого вибор­чого права шляхом таємного голосування.

Згідно з порядком проведення виборів, встановленим за­коном, обираються представницькі органи держави: Верховна Рада України, Президент України, органи місцевого самовря­дування та ін.

Верховна Рада — єдиний орган законодавчої влади в Ук­раїні, особливий суб'єкт конституційно-правових відносин.

Восени 1993 р. український парламент прийняв Закон про назву, структуру й кількісний склад цього найвищого законо­давчого органу, а також ухвалив рішення провести дострокові вибори до Верховної Ради 27 березня і вибори Президента України — 26 червня 1994 р.

Хоч Верховна Рада дванадцятого скликання у своїй діяль­ності домоглася певних успіхів (прийняла Декларацію про державний суверенітет, проголосила державну незалежність України, заклала підвалини функціонування всіх державно-правових інституцій, створила умови для демократичних реформ, сприяла реалізації політичного плюралізму в країні, напрацювала й прийняла 402 закони і 1108 постанов нор­мативного характеру, була, як зазначалося у її зверненні до но­вообраних депутатів і громадян України, «стабілізуючим фак­тором у суспільстві, сприяла уникненню національного розбрату»), їй далеко не все вдалося зробити для виходу країни з економічної кризи, стабілізації та розвитку національної економіки, хоч депутатський корпус змінив чотири уряди.

Тим-то для України важливе значення мали нові вибори, не кажучи вже про те, хто на них переможе.

Верховна Рада тринадцятого скликання розпочала свою роботу 11 травня 1994 р. з оприлюднення головою Центр-виборчкому остаточних даних. Так, з-поміж кандидатів, що балотувалися на виборах, 49 було обрано народними депута­тами у першому турі. В ході повторного голосування 10 квітня до них додалося ще 289 осіб. Комісія визнала повноваження 338 народних депутатів України. Серед них 168 осіб належали до різних партій. Кожен четвертий був членом Компартії України. Народний рух України представляли 5,9 %, Селянсь­ку партію України —5,3%, Соціалістичну партію України — 4,15 % депутатів. Отримали місця в парламенті й предс­тавники УРП, КУН, ХДПУ, ПДВУ, ДемПУ, Партії праці, СДПУ, УКРП, ГКУ. Серед народних обранців налічувалося 170 безпартійних депутатів, 56 депутатів Верховної Ради мину­лого скликання, 12 жінок, майже три чверті парламенту ста­новили особи віком від 25 до 50 років. Широким спектром ха­рактеризувався національний склад. З-поміж представників 13 національностей українці становили майже 75 %, кожен п'ятий був росіянином. 96 % депутатів мали вишу освіту, кожен п'ятий був доктором чи кандидатом наук. Юридичну освіту здобули 27 чоловік, економічну — 37.

24 і 31 липня, 7 серпня відбувся другий етап виборів. Із 59 дообраних депутатів були чотири комуністи, по одному представнику Селянської парті, ПДВУ, Партії праці, Руху. Решта — безпартійні, керівники промислових і сільськогос­подарських підприємств, установ, правоохоронних органів. Верховна Рада поповнилася чотирма жінками — народними депутатами.

На посаду Голови Верховної Ради України було обрано О. Мо-роза, який набрав 171 голос (треба було щонайменше 168). Го­ловний його конкурент В. Дурдинець отримав 103 голоси.

Верховна Рада України тринадцятого скликання прийняла Конституцію України 1996 р.

Україна вперше на конституційному рівні продемонстру­вала свою відданість визнаному світом демократичному прин­ципові поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Це положення мало надзвичайно важливе значення для судової влади, яка внаслідок втручання компартійних органів і політики правового нігілізму радянської влади вия­вилася найслабшою. В Україні розпочалася трансформація суду: цей колишній орган примусу мав забезпечити належний державний захист прав і свобод людини. Основною функцією судів визнавалося здійснення правосуддя. Держава зобов'язу­валася створити всі умови для функціонування і діяльності судів.

Крім того, було ухвалено 753 закони і 1625 постанов, запро­ваджено нові форми контролю за діяльністю уряду, цент­ральних органів управління. Було проведено вісім парла­ментських слухань і 20 днів уряду, на яких розглядалися актуальні питання суспільного життя. Зазначимо, що майже

60 % законодавчих актів приймалися в новій редакції згідно з нормами нової Конституції. Заходами парламенту було засно­вано Конституційний суд, Рахункову палату, посаду уповно­важеного з прав людини, Вищу раду юстиції. Верховна Рада прийняла Закон «Про Раду національної безпеки і оборони України», а також новий Закон про вибори до Верховної Ради України 29 березня 1998 р. (оприлюднений 24 вересня 1997 р.).

У цьому Законі, на відміну від попереднього, були відсутні деякі положення, як-от: вибори вважаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше 50 % виборців; обраним вважається кандидат у депутати, якщо він отримав на виборах понад половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менше 25 % від кількості виборців, зане­сених до списків виборців округу.

Прикметне, що за новим законом народні депутати України обиралися на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Із загальної кіль­кості (450) депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (4 %).

За підсумками першого етапу виборів 29 березня 1998 р., оприлюдненими 17 квітня, Центрвиборчком визнав повно­важення 413 народних депутатів України. З них 218 було обра­но в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі й 195 — в одномандатних виборчих округах. Серед них 114 (40,18 %) були безпартійними, 39 (34,38 %) — членами Ком­партії України, 14 (6,25 %) — Народного руху України, 11 (4,91 %) — Народно-демократичної партії, 8 (3,5 %) — Аг­рарної партії України, 7 (3,13 %) — «Громади», по 3 (1,34 %) — Християнсько-демократичної партії України, Соціалістичної партії України, Конгресу українських націоналістів, партії «Реформи і порядок», по 2 (0,89 %) — партії «Союз», Селянсь­кої партії України, Української республіканської партії, Прог­ресивної соціалістичної партії України, Соціал-демократич-ної партії України (об'єднаної), по одному (0,45 %) — партії «Міжрегіональний блок реформ», Ліберальної партії України, Української партії справедливості, Демократичної партії Ук­раїни, Української християнсько-демократичної партії і партії «Християнсько-народний союз».

Уперше в історії України було створено законодавчий орган, в якому ті чи інші політичні сили отримали депутатські місця. За депутатські «крісла» боролося близько 50 політичних партій.

Керівниками Верховної Ради є Голова Верховної Ради, його Перший заступник та заступник. Голова Верховної Ради веде засідання Верховної Ради; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради; здійснює повноваження, передбачені Кон­ституцією України, і деякі інші, не зафіксовані у ній, в поряд­ку, встановленому Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р.

Верховна Рада затверджує перелік своїх комітетів, які здійснюють законопроекту роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради. За ст. 85 Конституції України до цих повноважень належить: внесення змін до Конституції; призначення все­українського референдуму про зміну території України; прий­няття законів; затвердження Державного бюджету Украї­ни, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення виборів Президента України у терміни, передба­чені Конституцією; вирішення кадрових та багатьох інших питань.

Роботу Верховної Ради забезпечує апарат. Його повноважен­ня визначаються законами та Регламентом Верховної Ради Ук­раїни, й носять організаційно-функціональний характер: скли­кання і підготовка сесій; координація роботи комітетів; сприяння народним депутатам у здійсненні ними своїх повноважень і забезпечення їх необхідною інформацією; публікація законів, прийнятих Верховною Радою, тощо. Секретаріат — це, по суті, апарат, до складу якого входять група наукових консуль­тантів, протокольна, правова, аналітична та інші служби. З до­помогою своїх керівних і допоміжних органів Верховна Рада здійснює властиві їй повноваження.

Функції депутата як представника народу у вищому органі влади визначаються Конституцією та Законом про статус на­родного депутата України, де, зокрема, зазначається, що де­путати в період між сесіями працюють у виборчих округах, зустрічаються з виборцями, вирішують інші нагальні соціаль­но-економічні питання.

За Конституцією України главою держави є Президент, який виступає від її імені. Інститут президентства, що чітко вписується в механізм народовладдя, було засновано 5 липня 1991 р. відповідно до «Декларації про державний суверені­тет України», яка закріпила принцип поділу влади на законо­давчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів) і су­дову.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конститу­ції України, прав і свобод людини й громадянина. Він як гла­ва держави забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньо­політичною діяльністю держави; вирішує кадрові питання, призначаючи керівників і заступників найвищих органів уп­равління, глав місцевих адміністрацій; утворює, реорганізо­вує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міні­стерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконав­чої влади. Звертається з посланням до народу та із щоріч­ними і позачерговими посланнями до Верховної Ради Ук­раїни про внутрішнє і зовнішнє становище в країні, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції Украї­ни відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою тощо.

Найвищим у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, реорганізований з Ради Міністрів УРСР у червні 1991 р. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. За ст. 114 Конституції України до нього входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і міністри. Згідно з Указом Президента «Про склад Кабінету Міністрів України» від 14 грудня 1996 р. до нього (як і передбачається Конституцією, за поданням Прем'єр-міністра) увійшло 29 міністрів.

Кабінет Міністрів вирішує питання державного управ­ління на основі Конституції, законів, указів та розпоряджень Президента. В межах своїх повноважень він забезпечує дер­жавний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; роз­робляє і втілює загальнодержавні програми економічного, на­уково-технічного, соціального і культурного розвитку України; вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, бо­ротьби зі злочинністю; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, розроб­ляє проект закону про Державний бюджет України, здійснює заходи щодо його виконання, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавочї влади; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента.

Центральні органи виконавчої влади узагальнюють практику законодавства з питань, що належать до їхньої ком­петенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законо­давства і в установленому порядку подають їх на розгляд Президентові, Кабінету Міністрів України. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у формуванні та реалізації державної політики, прогнозують розвиток еконо­міки у виробничій, науково-технічній та інших сферах, здійснюють функції, що випливають з покладених на них зав­дань.

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є місцеві органи державної влади і самоврядування.

Наприкінці 80-х рр. на теренах колишнього СРСР розпо­чалася реформа місцевих органів влади. У ході горбачовської перебудови було визнано принцип «поділу влади», а також до­цільність відродження інституту місцевого самоврядування. 9 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про за­гальні засади місцевого самоврядування і місцевого господар­ства в СРСР». 7 грудня 1990 р. Верховна Рада УРСР відповідно ухвалила Закон «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування». Союзний закон визнавав місцеві ради народних депутатів основною ланкою в системі місцевого самоврядування і представницькими орга­нами влади. Закон Української РСР визначав правовий статус місцевих рад по-іншому: основною ланкою в системі місцевого самоврядування є місцеві ради народних депутатів як представницькі органи державної влади. Розділ III цього закону кваліфікував місцеві ради як державні органи місце­вого самоврядування. Із запровадженням президентства в Ук­раїні виникла проблема організації виконавської вертикалі. Для здійснення конституційних повноважень Президента за його поданням Верховна Рада України 5 березня 1992 р. прий­няла Закон «Про Представника Президента України». 14 квіт­ня того ж року Президент своїм Указом затвердив «Положен­ня про місцеву державну адміністрацію». Згідно з цими законами представники Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах міст Києва та . Севастополя отримали правовий статус найвищої посадової особи державної виконавчої влади — глави місцевої держав­ної адміністрації. На відповідній території місцева державна адміністрація набула правового статусу системи органів дер­жавної виконавчої влади на місцях. Таким чином, в Україні вперше було запроваджено інститут місцевих органів держав­ної виконавчої влади. Доти функції таких органів виконували виконкоми рад народних депутатів.

У зв'язку з цим Верховна Рада 27 березня 1992 р. прийняла Закон України «Про внесення змін до закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» від 7 грудня 1990 р.». Закон України, який регламентував діяльність місцевих рад, отримав нову назву: «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». Згідно з ним сільські, селищні, міські ради народних депутатів визначалися як органи місцевого самоврядування, а районні та обласні ради — як органи регіонального самоврядування. Що ж до районних рад у містах, то Закон відносив їх до складової частини міського самоврядування. Цей Закон виводив місцеві ради із системи органів державної влади. Разом з тим ст. 42 передбачала на­дання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад повноважень, делегованих державою. Закон визначив ком­петенцію Київської та Севастопольської міських, районних у містах Києві та Севастополі рад, які за своїм статусом при­рівнювалися до органів регіонального самоврядування.

В умовах погіршення економічного та політичного ста­новища України й неспроможності органів законодавчої і виконавчої влади загальмувати процес сповзання до еконо­мічної кризи Верховна Рада дванадцятого скликання із закінченням терміну своїх повноважень у лютому 1994 р. знову змінила організацію місцевих органів влади в Україні, прийнявши Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування». Відповідно до Закону органами місцевого самоврядування в Україні ставали сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. А обласні, районні, Київська та Се­вастопольська міські ради одночасно мали виконувати функції органів державної влади. Закон визначив, що голови обласних, районних, міських, селищних і сільських рад оби­раються безпосередньо населенням і їм підпорядковуються виконавчі комітети відповідних рад. Постановою про набуття чинності цим Законом на 26 червня 1994 р. призначалися вибори місцевих рад та їхніх голів. Закон встановив, що після виборів та формування виконавчих органів рад втрачає чин­ність Закон України «Про Представника Президента Украї­ни». Після виборів місцевих рад та їхніх голів влітку 1994 р. й було скасовано інститут Представника Президента України і місцевої державної адміністрації. Фактично це стало ліквіда­цією президентської державної виконавчої влади на місцях.

Але потреба в цій вертикалі Президента України залиша­лася. Тому Верховна Рада тринадцятого скликання наступ­ного дня після виборів і формування виконавчих органів рад (28 червня 1994 р.) прийняла Закон «Про внесення змін і до­повнень до Закону України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування». Фактично набула чинності нова редакція Закону. Внаслідок цього акта змінилися статус і компетенція місцевих рад. Органами місцевого самовряду­вання в Україні ставали сільські, селищні, районні, міські, районні в містах і обласні ради. Вони наділялися власною компетенцією, в межах якої мали діяти самостійно. Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних рад та очолювані ними виконавчі комітети в порядку і межах, визначених Законом, повинні були здійснювати делеговані їм повноваження державної виконавчої влади. На­голошувалося, що після виборів рад і формування їхніх ви­конавчих комітетів повноваження обласних, Київської, Севас­топольської міських, районних у містах Києві та Севастополі місцевих державних адміністрацій, передбачених Законом «Про Представника Президента України», який втрачає свою силу, передаються головам і виконавчим комітетам відпо­відних рад. Інакше кажучи, виконкоми відповідних рад отримали право виконувати функції виконавчих органів місцевого самоврядування і одночасно місцевих органів дер­жавної виконавчої влади. На голів відповідних рад було пок­ладено виконання функції глав місцевих державних адміні­страцій.

Президент України намагався на основі власних нор­мативно-правових актів очолити цю виконавську державну вертикаль, встановлену вищеозначеним Законом. 6 серпня 1994 р. він видав Указ «Про забезпечення керівництва струк­турами державної виконавчої влади на місцях», згідно з яким відповідальними за здійснення делегованих державою голо­вам місцевих рад та очолюваним ними виконавчим комітетам повноважень державної виконавчої влади є голови обласних, місцевих, районних, районних у містах, селищних і сільських рад. Цим же Указом до прийняття відповідного Закону деле­гованими повноваженнями державної виконавчої влади визнавалися повноваження, передбачені «Положенням про місцеву державну адміністрацію». Відновлення дії цього «По­ложення» було спробою в межах виконкомів рад утворити нову державну адміністрацію.

І Верховна Рада, виходячи із старих підходів до місцевих органів влади, намагалася впливати на виконкоми, а через них на органи місцевого самоврядування, тобто на ради. Законо­давча влада хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу.

Дві виконавчі вертикалі не сприяли справі подолання кризових явищ у суспільстві, а навпаки, загострювали їх. По­літичне протистояння двох гілок влади, яке виникло з цього приводу, завершилося прийняттям у червні 1995 р. Консти­туційного Договору між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на пе­ріод до прийняття нової Конституції України». Згідно з Кон­ституційним Договором сталася чергова (четверта в 90-х рр.) реорганізація органів влади на місцях. У ньому зазначалося, що органами державної виконавчої влади в областях, містах Києві та Севастополі і районах (крім районів у містах, за винятком міст Києва і Севастополя) є відповідно обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації на чолі з голова­ми цих адміністрацій. У здійсненні своїх повноважень органи місцевої державної влади підпорядковуються органам держав­ної виконавчої влади. Органами місцевого самоврядування в селах, селищах, містах виступають відповідно сільські, селищні й міські ради, що обираються згідно з законодавством України громадянами України, які проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Виконавчими орга­нами цих рад є виконавчі комітети, персональний склад яких формував голова ради. Голови й очолювані ними виконкоми здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування набули таких повнова­жень: розробка, затвердження і виконання бюджетів; встанов­лення передбачених Законом місцевих податків і зборів; роз­порядження комунальною власністю та ін.

Вищеозначені зміни в законодавчому регулюванні міс­цевих органів влади й місцевого самоврядування були тим­часовими. З прийняттям Конституції України 1996 р. розпо­чався новий етап у формуванні органів виконавчої влади. За ст. 18 Конституції України виконавчу владу в областях і рай­онах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві дер­жавні адміністрації на чолі з головами, яких призначає і звільняє з посади Президент. Голови під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед ним і Кабінетом Міністрів України, підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Якщо рішення місцевих державних адміні­страцій суперечить законам України і рішенням вищих орга­нів влади й управління, а також органів місцевого самовряду­вання, то воно може скасовуватись відповідно до закону. Це визначено самою Конституцією України й законом про місцеві державні адміністрації. Вони забезпечують: 1) вико­нання Конституції та законів України, нормативно-правових актів Президента, Кабінету Міністрів та інших органів вико­навчої влади; 2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного й культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного прожи­вання корінних народів і національних меншин — також програм їхнього національно-культурного розвитку; 4) під­готовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодію з органами місцевого самоврядування; 7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Ради (сільські, селищні, міські) та їхні виконавчі комітети виступають органами місцевого самоврядування. Останнє є правом територіальної громади — жителів села, селища та міста. Крім цих органів місцевого самоврядування можуть ут­ворюватись будинкові, вуличні, квартальні та інші органи са­моорганізації населення і наділятися частиною власної ком­петенції, фінансів, майна.

Місцеве самоврядування і є виявом народовладдя. Стат­тя 143 Конституції України визначила конкретні повноважен­ня територіальних громад. Вони безпосередньо або через ут­ворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують про­грами соціально-економічного та культурного розвитку і кон­тролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та лік­відовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої ком­петенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися за­коном окремі повноваження органів виконавчої влади. Діяль­ність з питань цих повноважень підконтрольна відповідним органам виконавчої влади.

На основі Конституції України було ухвалено 1997 р. нові закони про місцеві державні адміністрації, про місцеве само­врядування в Україні, про територіальний устрій України і статус адміністративно-територіальних одиниць та інші. Ці закони враховують положення Європейської Хартії про міс­цеве самоврядування, прийнятої Радою Європи 15 жовтня 1985 р. Рада Європи вважає демократичне місцеве управління однією з головних підвалин демократичного устрою держави.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. За Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судовому захистові підлягають усі права, свободи й обов'язки громадян. Судо­чинство здійснюється Конституційним судом України і суда­ми загальної юрисдикції.

Конституційний суд України — єдиний орган консти­туційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного суду є гарантування верховенства Конституції України на всій її території. Конституційний суд утворюють Президент, Вер­ховна Рада України та з'їзд суддів України, призначаючи по шість суддів кожен (всього вісімнадцять).

До повноважень Конституційного суду України належать:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України; 3) подання висновків про відпо­відність Конституції України чинних міжнародних договорів України, законність актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо.

Конституційний суд не є наглядовою, апеляційною чи конт­рольною інстанцією над судовими та державними органами.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і сво­бод громадян шляхом розгляду цивільних, адміністративних і кримінальних справ. Систему судів загальної юрисдикції ста­новлять районні (міські) суди, обласні й прирівняні до них за компетенцією суди, Верховний суд України.

Місцеві (раніше районні, міські) суди розглядають у першій інстанції усі цивільні й адміністративні справи одно­особове і кримінальні справи одноособове або колегіальне в складі трьох суддів.

Згідно з законом про судоустрій 2001 р. для розгляду спір­них питань створюються апеляційні суди.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України.

Поряд із судами загальної юрисдикції в Україні діють гос­подарські (раніше арбітражні) суди, які розглядають госпо­дарські справи в порядку позовного провадження, справи про банкрутство. Діяльність господарських судів України регла­ментується Господарським процесуальним кодексом України 2001 р.

В кінці 90-х рр. XX ст. судова система України перебувала у стані реформування, започаткованого ще 28 квітня 1992 р. концепцією судово-правової реформи. Протягом 90-х рр. було прийнято низку законів («Про статус судів», «Про судо­устрій України», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дис­циплінарну відповідальність суддів судів України», «Про Вищу раду юстиції» та ін.). Однак, попри все це, судова система України ще не відповідала потребам економічної свободи, беззастережної охорони прав і законних інтересів громадян.

Отже, розбудова української національної державності включала всі сфери духовного і суспільного життя. Було не лише демонтовано підвалини колишньої тоталітарної сис­теми, покінчено з однопартійністю та ідейним монополізмом, а й утверджено нові складові демократичного устрою, прого­лошено курс на радикальні ринкові реформи, проводилася жорстка монетарна політика, спрямована на стримування росту інфляції, стабілізацію національної грошової одиниці — гривні.

 

< Попередня   Наступна >