Головне меню

10.3. Формування основ радянського права

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.2
103

10.3. Формування основ радянського права

Радянське державне будівництво супроводжувалося формуванням основ радянської правової системи. Особливістю цього процесу в Україні була його спорідненість із російським. Найважливішим аспектом правової дійсності й головним джерелом права вважалась революційна правосвідомість.

Основи радянського конституційного права закладалися декретами Всеросійських з’їздів Рад, актами ЦБК та РНК Росії, дію яких було поширено на Україну, а також постановами Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широкий. Так, резолюція II Всеукраїнського з’їзду Рад “Про державний устрій” від 18 березня 1918 р. визначала Україну як “республіку федеративну, яка... об’єднує вільні міста та республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки”.

Найприйнятнішою формою диктатури пролетаріату вважалася система радянських органів влади. Юридичне оформлення вона отримала на III Всеукраїнському з’їзді Рад 10 березня 1919 р. із затвердженням першої Конституції УСРР. Попередньо проект Конституції, в основу якого була покладена Конституція РСФРР, розгля­дався й був схвалений III з’їздом КП(б)У. Остаточна редакція Конституції УСРР була прийнята Всеукраїнським Центральним Вико­навчим Комітетом (ВУЦВК) 14 березня 1919 р.

У розділі І “Основні постанови” УСРР проголошувалась організацією “диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їхніми віковими гнобителями й експлуататорами - капіталістами й поміщиками”. Завдання дикатури полягало у переході від буржуазного ладу до соціалізму завдяки проведенню соціалістичних реформ і систематичному придушенню опору заможних класів. Після чого диктатура мала зникнути, а за нею й держава, “поступившись місцем вільним форм

ам суспільного життя” комуністичного ладу. Скасовувалася приватна власність, проголошувалась свобода слова, зібрань і союзів, але тільки для “працюючих мас”. На “трудові елементи” покладався збройний захист завоювань соціалістичної революції. Наголошувалося, що УСРР має увійти до складу єдиної Соціалістичної Радянської Республіки, “як тільки створяться умови для її збудови”. По суті це свідчило про тимчасовість існування УСРР.

Другий розділ “Конструкція радянської влади” визначав структуру та повноваження органів радянської влади. Центральними органами УСРР проголошувались: 1) Всеукраїнський з’їзд Рад, який мав скликатися не рідше як двічі на рік; 2) ВУЦВК, що діяв у періоди між з’їздами; 3) Рада Народних Комісарів (РНК), яка складалася з голови і народних комісарів - завідувачів особливих відділів ВУЦВК та інших осіб, призначених ВУЦВК. Органами радянської влади на місцях були з’їзди губернських, повітових і волосних Рад, міські та сільські Ради, а також обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).

Правом обирати й бути обраними до Рад користувалися незалежно від віросповідання, національності, статі громадяни УСРР, яким виповнилося 18 років, за винятком осіб, що застосовують найману працю, живуть на нетрудові доходи (прибутки з підприємств, маєтків тощо), приватні торгівці, комерційні посередники, служителі релігійних культів, колишні поліцейські й жандарми, члени імператорської родини, особи, визнані божевільними, засуджені.

До третього розділу Конституції було включено пристосований до умов УСРР текст Декларації прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу, затверджений у січні 1918 р. III Всеросійським з’їздом Рад. Закріплювалися принципи повновладдя трудящих, скасовувалась експлуатація людини людиною, запроваджувались робітничий контроль, націоналізація промисловості, транспорту, банків.

В останньому розділі описувалися герб і прапор УСРР.

У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту, ліквідації приватної власності відбувалося становлення основних цивіль­но-правових інститутів радянського права. Правові засади націоналізації були закладені в Декретах “Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних колій” від 4 січня 1919 р., “Про порядок націоналізації підприємств” від 11 січня 1919 р., “Про націоналізацію банків” від 22 січня 1919 р., “Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах” від 1 березня 1919 р. та ін.

Політика “воєнного комунізму” стала конкретним виявом диктатури пролетаріату у 1918-1920 pp. Вона призвела до широкої націо­налізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство й предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітників за наявності механічного двигуна - 6 чоловік, а без нього - 10. Націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одинаків. На відміну від Росії, в Україні “червоноармійська атака на капітал” розпочалася дещо пізніше. З цієї причини зберігалися не націоналізовані ще середні і дрібні підприємства, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти, більшим виявив­ся грошовий обіг.

Дедалі відчутнішим у сфері цивільно-правових відносин ставало адміністративно-правове регулювання. Заборонялась приватна торгівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Було скасовано плату за паливо, газ, електроенергію, транспорт, комунальні послуги тощо. Для робітників і службовців запроваджувалась карткова система розподілу продуктів харчування й предметів першої необхідності. Згідно з принципом “хто не працює, той не їсть” “нетрудові елементи” карток не одержували. Більше того, на підставі Декрету РНК УСРР від 1 березня 1919 р. “Про відібрання надлишків одягу та білизни у буржуазії” у них конфіскувалися та реквізовувалися відповідні речі.

Декрети РНК УСРР “Про вилучення хлібних лишків і встановлення твердих цін на них” від 31 січня 1919 р., “Про розкладку лиш-ків врожаю 1918 р. та попередніх років” від 12 квітня 1919 p., Закон “Про хлібну розкладку” від 26 лютого 1920 р. зобов’язував селян продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умо­вах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали комбіди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилася на м’ясо й картоплю, а з 1920 р. -на все продовольство.

Так зване буржуазне спадкове право скасовувалося Декретом РНК УСРР “Про скасування спадкування” від 11 березня 1919 р. Майно померлого переходило у власність держави. За рахунок цьо­го майна забезпечувалося “утримання” непрацездатним та нужденним родичам спадкодавця.

Основи радянського земельного законодавства були започатковані вже в першому Декреті Всеросійського з’їзду Рад “Про землю”, Постанові РНК РРФСР від 5 листопада 1917 р. “Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів”. Законодавчими актами УСРР (“Тимчасове положення про соціалізацію землі”, схвалене II Всеукраїнським з’їздом Рад 19 березня 1918 p., декрет ВУЦВК “Про соці­алістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування” від 26 травня 1919 p., Закон Всеукрревкому “Про землю” від 5 лютого 1920 р.) скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Вони утворювали єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (купівля-продаж, застава, дарування та ін.). Земля надавалася у користування селянам. Передбачався розвиток колективних форм земле-користування (радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, то­вариств із спільної обробки землі). Кооперативні об’єднання, участь у яких для сільського населення стала обов’язковою, перетворилися по суті у придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарно­го голоду кооперація наприкінці 1920 р. майже перестала існувати.

Трудові відносини регулювалися на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918 р. На підставі договору про воєнно-політичний союз його дія поширювалася на Україну. Проголошу-валися загальний обов’язок працювати і право на працю; обов’язок виконувати встановлений обсяг праці та право на оплату праці; обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок і матеріальне забезпечення. Але в умовах воєнного часу реалізувати ці положення було неможливо.

Відбувалася мілітаризація підприємств, їхній режим був наближеним до військового. Широко застосовувалася загальна трудова по­винність, примусове закріплення робітників та службовців за підприємствами й установами. Спочатку вона охоплювала оборонну про­мисловість, з листопада 1918 р. поширилася на залізниці, а потім на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової по­винності вважалося “трудовим дезертирством”. Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах госпо­дарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати, яка наприкінці 1920 р. досягла майже 100 %.

Основи шлюбно-сімейного права започаткували Декрети РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. “Про організацію відділів записів актів громадянського стану”, “Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану”, “Про розлучення”. Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрований органами ЗАГСу). Церковний шлюб не мав правових наслідків і вважався приватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як відмінність у віросповіданні, обов’язковість дозволу батьків, скасо­вувались. Проголошувалася свобода розлучень: шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому го­ловним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919 р. Наркомюстом УСРР підготовлено Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРР, в основу якого було покладено норми зазначених декретів та аналогічний кодекс РСФРР, але в умовах громадянської війни цей акт не був введений в дію.

Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доцільності, який протиставлявся принципу законності. Суд мав враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальну належність. Кримінальні репресії спрямовувалися не лише проти кримінальних елементів, а й проти вчинків, які “становили загрозу радянській владі”. Жертвами “червоного терору” стали тисячі людей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декретами УСРР, а з 4 серпня 1920 р. на території України введено в дію “Ке­рівні начала з кримінального права РСФРР”. У керівних началах містилися положення про кримінальне право й правосуддя, про стадії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права.

Покарання передбачалося не лише за скоєння злочинного діяння, а й за задум злочину. Система покарань включала догану, громадський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл тощо. Деякі з цих покарань, насамперед спрямовані на зміну свідомості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політграмоти тощо), широко застосовувалися в адміністративному й позасудовому порядку. Водночас влада вдавалася до таких антиправових заходів, як взяття заручників, притягнення до кримінальної відповідальності за принципом кругової поруки (у випадках опору держав­ним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження залізниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920 р. відмовилися від застосування смер­тної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920 р. про те, що скасування смертної кари на даний час на території України не може бути здійснене.

Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим по­ложенням про народні суди й революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 p., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920 p., інструкцією “Про судочинство” від 3 червня 1919 р. та численними циркулярами Наркомюсту УСРР.

Усі репресивні органи мали функції слідства, суду й виконували вироки. Так, “Положенням про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії” від 30 травня 1919 p. HK надавалося право застосовувати збройну силу у випадках контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство та виносити вироки у справах про контрреволюцію, шпигунство та бандитизм. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство й виносити вироки також з інших справ.

Справи про найнебезпечніші злочини розглядали революційні трибунали. При оцінці доказів і визначенні покарань члени трибуналів керувалися декретами радянської влади та “власною революційною правосвідомістю”. У деяких справах трибунали мали право визнавати непотрібним попереднє слідство, а в політичних справах відповідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920 р. “Про прискорення провадження попереднього слідства” воно мало бути завершеним протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право звинуваченого на захист істотно обмежувалося. Вироки трибуналів виконувалися протягом 24 годин.

Процедура розгляду кримінальних справ у народних судах врегульовувалася Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. Приво­дом до порушення кримінальної справи були постанови органів міліції, слідства, заяви громадян. Судові засідання, як правило, були відкритими. Справи про посягання на життя, зґвалтування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку документів та грошових знаків розглядалися за участі шести народних засідателів, які мали однакові права з народними суддями. Рішення щодо проведення попереднього слідства у конкретних справах приймав народний суддя. Розгляд справ про найтяжчі злочини відбував­ся за обов’язковою участю обвинувача та захисника.

Норми цивільного процесу містились переважно в актах, якими врегульовувався кримінальний процес. Внаслідок значного скоро­чення цивільного обігу питома вага цивільних справ у народних судах була незначною. Територіальна підсудність справ визначалася за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд. Судочинство розпочиналося за позовом громадян або установ. Справи розглядалися народними суддями одноособово або за участю двох народних засідателів. Судове засідання розпочиналося з до­повіді народного судді, потім слово надавалося позивачеві і відповідачу. За необхідності допитувалися свідки. Рішення народного суду протягом місяця від дня його оголошення могло бути опротестоване в касаційному порядку до Ради народних суддів.

***

Внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтримкою Росії в Україні утвердилася диктатура пролетаріату та найбіднішого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, крім радянських органів, діяли нелегітимні надзвичайні органи влади, органи захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборо­ни та придушення опору класових супротивників.

Суцільна націоналізація економіки, проведення політики “червоноармійської атаки на капітал” призвели до широкого використання форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. Радянське право використовувалося для суворих класових репресій, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук