47

---

Розділ 14

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРІОД “ЗАСТОЮ” (середина 1960-х — середина 1980-х років)

14.1. Органи влади й управління

Після того як жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова з посад голови Ради Міністрів СРСР та першого секретаря ЦК КПРС, процес демократизації суспільства змінився на “брежнєвський консерватизм”. Розпочата у 1965 р. головою Ради Міністрів СРСР О. Косигіним нова економічна реформа, що мала на меті розширення господарської самостійності підприємств, у 1972 р. зусиллями консерваторів була припинена. Курс на гіпертрофований розвиток важкої та оборонної промисловості важким тягарем ліг на економіку України. У травні 1972 р. було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, який певною мірою намагався захистити економічні та національно-культурні інтереси республіки від союзного центру.

Нових обертів набув процес посилення партійного контролю над органами державної влади і життям суспільства, юридичним оформленням якого стало прийняття відповідних положень у Конституції СРСР 1977 p., Конституції УРСР 1978 p., а також у конституціях інших союзних республік. Так, ст. 6 Конституції СРСР визначила статус КПРС як “керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядра його політичної системи, державних і громадських організацій”. Конституційно за партією закріплювалися державницькі функції визначення “лінії внутрішньої і зовнішньої політики СРСР”. Це положення було продубльоване в ст. 6 Конституції УРСР. Рішення центральних партійних органів і місцевих партійних комітетів були обов’язковими для відповідних державних органів та громадських організацій.

Система органів влади й управління, встановлена відповідно до Конституції УРСР 1937 p., зазнала незначних змін із прийняттям у 1978 p. нової Конституції УРСР. Найвищ

им органом влади респуб­ліки вважалася Верховна Рада УРСР. Конституція 1978 р. визначила кількісний склад Ради - 650 депутатів (за попередньою Конституцією обирався один депутат від 100 000 населення). Депутати Верхов­ної Ради УРСР обиралися у виборчих округах з рівною кількістю населення на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Вони обиралися громадянами не на чо­тири, як раніше, а на п’ять років. Серед повноважень Верховної Ради було прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін; затвердження державних планів економічного і соціального розвитку УРСР, державного бюджету республіки і звітів про їх виконання; прийняття законів УРСР; призначення референдумів. Конституція 1978 р. знизила віковий ценз депутата Верховної Ради до 18 років (раніше - 21 рік). Основними формами діяльності Верховної Ради були сесії, які скликалися двічі на рік. Позачергові сесії мали скликатися Президією Верховної Ради з її ініціативи, а також за пропозицією не менш як третини депутатів. На сесіях Верховної Ради відбувалися її засідання, а також засідання постійних та інших комісій. Верховна Рада обирала Голову Верховної Ради й чотирьох його заступників. Повноваження Голови Верховної Ради зводилися до керівництва засіданнями Верховної Ради та відання внутрішнім розпорядком.

Верховна Рада також обирала підзвітний їй постійно діючий ор­ган - Президію Верховної Ради УРСР. До її складу входили Голова Президії, три заступники Голови, Секретар і двадцять членів Президії. На відміну від попереднього Основного Закону Конституція УРСР 1978 р. детально визначила повноваження Президії. Серед найважливіших: призначення виборів та скликання сесій Верховної Ради УРСР; координація діяльності постійних комісій; здійснення контролю за дотриманням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР; вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР (до рівня районного поділу областей включно); керівництво діяльністю місцевих Рад; скасування постанов та розпоряджень уряду республіки та рішень місцевих Рад у разі невідповідності їх зако­нові; ратифікація й денонсація міжнародних договорів Української РСР; призначення виборів до районних (міських) судів; встановлення і присвоєння почесних звань, прийняття до громадянства Української РСР та ін. Президії Верховної Ради УРСР надавалося право у період між сесіями Верховної Ради з наступним поданням на її затвердження на черговій сесії вносити у разі необхідності зміни до чинних законодавчих актів республіки; утворювати області; за про­позицією уряду утворювати й ліквідовувати міністерства та державні комітети УРСР; за поданням Голови Ради Міністрів УРСР звільняти з посад і призначати окремих осіб, які входять до складу уряду.

Укази Президії Верховної Ради УРСР широко застосовувались у нормативно-правовому регулюванні життя республіки. За формальним змістом і обсягом повноважень статус Президії можна умовно наблизити до “колективного президента” держави.

Для попереднього розгляду й підготовки питань, а також для реалізації законів та інших своїх рішень, контролю за діяльністю державних органів та організацій Верховна Рада обирала з числа депутатів постійні комісії. Завдання, права й обов’язки постійних комі­сій, кількість яких мала тенденцію збільшуватися, врегульовувалась Положеннями про постійні комісії Верховної Ради УРСР 1966 та 1980 років. Крім того, у разі необхідності Верховна Рада мала право створювати слідчі, ревізійні та інші комісії з будь-якого питання, віднесеного до відання Української РСР. Верховна Рада також утворювала Комітет народного контролю Української РСР, який очолював систему органів народного контролю в республіці.

Рада Міністрів Української РСР - Уряд Української РСР за Кон­ституцією 1978 р. вважався найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки. Рада Міністрів Української РСР утворювалась Верховною Радою УРСР у складі Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів Української РСР. Уряд України був відпові­дальним перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітним, а в період між сесіями відповідно - перед Президією Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР була “правомочна вирішувати всі питання дер­жавного управління, віднесені до відання Української РСР, оскільки вони не входять згідно з Конституцією до компетенції Верховної Ради Української РСР і Президії Верховної Ради Української РСР”. У ме­жах своїх повноважень Рада Міністрів забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; здій­снювала заходи щодо забезпечення державної безпеки й обороноздат­ності країни; охорони соціалістичної власності й громадського поряд­ку, прав і свобод громадян; здійснювала керівництво діяльністю вико­навчих комітетів місцевих Рад.

Серед повноважень уряду - також керівництво, виходячи з установ­леного Союзом РСР порядку, у галузі відносин Української РСР з іно­земними державами та її участю в діяльності міжнародних організацій. Докладніше компетенцію і порядок діяльності уряду республіки регла­ментував Закон “Про Раду Міністрів Української РСР” від 19 грудня 1978 р. Відповідно до Конституції Рада Міністрів Української РСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов’язковими до виконання на всій території республіки. Постійно діючим органом уря­ду була Президія Ради Міністрів у складі Голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також деяких членів уряду.

Центральними органами державного управління були союзно-рес­публіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші підпорядковані уряду відомства. Перелік цих органів містився у Законі “Про Раду Міністрів Української РСР”, але кіль­кість міністерств і держкомітетів не була сталою. Так, на середину 70-х років було 29 союзно-республіканських міністерств і шість рес­публіканських. Усіма важливими галузями народного господарства, внутрішньою і зовнішньою політикою керували союзно-республі­канські міністерства і відомства, які, маючи формально подвійне під­порядкування як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному міністерс­тву СРСР, фактично управлялися Москвою.

Місцевими органами влади, за Конституцією 1978 p., були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних де­путатів (до 1978 р. відповідно до Конституції 1937 р. - Ради депута­тів трудящих). Місцеві Ради обиралися громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосу­ванні. Правові засади утворення й діяльності місцевих Рад врегульо­вувалися законами УРСР “Про сільські і селищні Ради депутатів тру­дящих” від 2 липня 1968 р., “Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих” від 15 липня 1971 p., Законом СРСР “Про статус депутатів Рад трудящих СРСР” від 20 вересня 1972 р. Права і обов’язки місцевих Рад були розширені й конкретизовані у прийнятих 1979 р. нових редакціях законів про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР; 1980 р. - про обласну Раду народних депутатів УРСР. Конституція УРСР 1978 р. збільшила до 2,5 років строк повно­ важень місцевих Рад (за попередньою Конституцією - 2 роки).

До повноважень місцевих рад належали: керівництво на своїй те­риторії державним, господарським і соціально-культурним будів­ництвом; затвердження планів економічного і соціального розвитку, місцевого бюджету і звітів про їх виконання; здійснення керівництва підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, уста­новами й організаціями; забезпечення дотримання законів, охорони державного й громадського порядку, прав громадян, сприяння зміц­ненню обороноздатності країни. У межах своїх повноважень місцеві Ради приймали рішення, обов’язкові до виконання всіма розташова­ними на території відповідної Ради підприємствами, установами й організаціями, а також службовими особами і громадянами.

Основною формою роботи місцевих Рад були сесії, які скликали­ся не менше чотирьох разів на рік. Місцевими Радами також з числа депутатів обиралися постійні комісії для попереднього розгляду та підготовки питань, сприяння проведенню в життя власних рішень і рішень органів державної влади і управління вищого рівня, контро­лю за діяльністю державних органів, підприємств, установ і органі­зацій. Виконавчими й розпорядчими органами місцевих Рад були виконавчі комітети, що обиралися ними з числа депутатів, у складі голови, заступників голови, секретаря і членів комітетів. До їх ком­петенції входило вирішення усіх питань, що належали до повнова­ження відповідних Рад, за винятком тих, які вирішувалися безпосе­редньо сесією Рад. Виконкоми скликали сесії Рад; сприяли депута­там у здійсненні їх повноважень; організовували виконання рішень Рад і органів державної влади вищого рівня, наказів виборців; керу­вали підпорядкованими їм органами управління.

 

< Попередня   Наступна >