78

---

13.3. Зміни в законодавстві

У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керів­ництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з’їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, які мали юридичну силу.

Проголошений XX з’їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. “Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів”. Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР Постанови “Про перегляд кодексів законів Української РСР”.

Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945-1946 pp. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв’язку в захід­них областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укла­дення договорів господарськими організаціями. Передбачалася пев­на цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 p., в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з бо­ку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвич

айних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних праців­ників з обласних центрів “персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами” тощо). Як наслідок - новий, штучно створений голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських се­лян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, сек­ретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, уповноважений Міністерства заготі­вель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну, що “колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов’язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. дос­троково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Зда­вання хліба державі понад план продовжується”.

Відбувалося “зближення” державної та колгоспно-кооператив­ної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошо­вої системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. “Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків” громадяни отримали право осо­бистої власності на одно або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат -п’ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок висе­лення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодав­ства Союзу РСР (1961 p.). Кодекс містив вісім розділів: І. Загальні положення. II. Право власності. III. Зобов’язальне право; IV. Авторське право. V. Право на відкриття. VI. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію. VII. Спадкове право. VIII. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Істотний вплив на основні положення ЦК 1963 p. мали утопічні погляди КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання “майнових і пов’язаних із ними немайнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму та дедалі повнішого задоволення матеріальних і духов­них потреб громадян”. Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони су­перечили “призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві”, взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зо­бов’язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу.

Цивільний кодекс 1963 р. містить норми, що врегульовують як загальні положення про зобов’язання, так і окремі види зобов’язань (купівля-продаж, дарування, підряд та ін.). Особлива увага надавалася забезпеченню тих видів зобов’язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чо­ловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність також іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року ліквідовано заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мо­білізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. відновлювалося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р. поновилася практика укладення колективних договорів між адміністрацією під­приємства, установи й профспілковими організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як організований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді в ремісничі та залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відпові­дальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. від­мовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з робо­ти за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудово­го договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робо­чий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958-1960 pp. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення охорони праці підлітків” від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на ро­боту молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами.

Посилилася захисна функція профспілок. Так, необхідною умо­вою звільнення працівника з ініціативи адміністрації потрібна була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних началах представників адміністрації й проф­спілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР положення про права фабричного, заводського, місцевого ко­мітету профспілки.

14 липня 1956 р. був прийнятий Закон “Про державні пенсії”, який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пенсію за віком мали чоловіки - коли вони досягали 60 років і їхній трудовий стаж становив не менше 25 років, жінки - коли вони досягали 55 років і мали 20 років трудового стажу.

Суперечливим виявився розвиток колгоспного права. Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) “Про заходи з ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах” від 19 вересня 1946 р. визначалися основні засади вдосконалення організації та діяльності колгоспів у повоєнний період. Ряд нормативних актів регламентував здійснення колективізації у західних областях (1947-1950 pp.), але це не позбавило її від порушення темпів і принципу добровільності.

Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 19 квітня 1948 р. як основна форма артільної праці встановлювалася бригада. До неї входило кілька ланок, вона мала постійний склад колгоспників, земельні ділянки, худобу, інвентар. Зрівнялівка в нарахуванні трудоднів, кругова порука зводили нанівець принцип матеріальної зацікавленості колгоспників, знецінювали їхню ініціативу. Розподіл натуральних і грошових прибутків колгоспників згідно з постано­вою Ради Міністрів СРСР від 16 лютого 1952 р. здійснювався в останню чергу - після завершення усіх інших розрахунків господарств. До 1956 р. продовжувала існувати кримінальна відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів, колгоспники до 1958 р. не мали паспортів, що надавало їхній праці примусового характеру.

Нових обертів свавіллю на селі надав прийнятий у лютому 1948 р. з ініціативи вищого керівництва УРСР таємний Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”. Виселення здійснювалося органами МВС на підставі рішень загальних колгоспних зборів.

Улітку 1949 р. розпочалося форсоване укрупнення колгоспів. При цьому порушувався принцип добровільності й доцільності. До кінця 1950 p. їх кількість зменшилась на 42 %. Гігантоманія призво­дила до того, що деякі раніше рентабельні господарства занепадали. Проте в цілому великі колгоспи виявилися спроможними забезпечу-вати себе кадрами сільськогосподарських спеціалістів і технікою. У 1958 р. з ініціативи УРСР МТС були реорганізовані в РТС, а сіль­госптехніка викуповувалася колгоспами у держави. Замість обов’язкових поставок колгоспами сільгосппродукції державі встановлювалася закупівля її у колгоспів. Цього ж року почала впроваджуватися грошова оплата праці колгоспників.

Розширенню прав колгоспів сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. “Про Статут сільськогоспо­дарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва й управління справами артілі”. Загальним зборам колгоспників, з урахуванням умов кожного господарства, надавалося право встановлювати обов’язковий мінімум трудоднів, розміри присадибних ділянок, кількість худоби і птиці, яка могла бути в індивідуальній власності колгоспників.

Однак з 1959 р. розпочалося обмеження особистого господарства колгоспників, посилилося втручання партійних і радянських органів у діяльність колгоспів.

У зв’язку із закінченням війни відбулися певні зміни в криміналь­ному праві. Утратили силу окремі норми законодавчих актів, які з’явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що по­роджували тривогу серед населення тощо). Держава вважала можливим видати акти загальної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеч­чиною” від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі терміном до трьох років, а для осіб, засуджених на понад трирічний термін, покарання скорочував­ся наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов’язані з умовами воєнного часу й засуджені з відстрочкою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від по­карання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на терміни до 5 років, а засудженим на термін більше 5 років покарання ско­рочувалося наполовину. Від покарання звільнялися також чоловіки старші 55 років, жінки віком понад 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засуджених за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що призвело до ускладнення криміногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітничали з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканці західного регіону, звинувачені у “пособництві ворогові”, учасники оунівського руху та члени їхніх сімей повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР скасовано смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мирний час застосовувалось позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 р., “на численні прохання трудящих”, було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були захист передусім інтересів держави, соціалістичної власності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР було приведено у повну відповідність з нормами законодавства СРСР.

Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. встановлювалися нові склади у групі “інші державні злочини”: розголошення державної таємниці; втрата документів та інших матеріалів, зміст яких становить державну таємницю; заявления чи передавання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становлять державну таємницю. Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного й громадського майна” від 4 липня 1947 р. посилювались до 25 років позбавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна; вперше встановлювалася також кримінальна відповідальність за недоносительство щодо вчиненого чи такого, що готується, розкрадання. Також у кримінальному законодавстві посилилися санкції за злочини проти життя, здоров’я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте безпідставно було анульовано склад такого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гуманний Закон “Про захист миру” від 12 березня 1951 р. щодо осіб, винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.

Десталінізація принесла певне обмеження застосування кримінальних репресій, звуження кола кримінальної відповідальності. У 1955 р. було скасовано кримінальну відповідальність за самовіль­ний проїзд на товарних поїздах (березень), за прогул або самовільне залишення підприємств і установ (квітень), здійснення абортів (листопад). З 1959 р. поширюється умовне засудження.

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базувався на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні зако­ни про кримінальну відповідальність за державні, військові та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з п’яти глав: І. Загальні положення. II. Межі чинності кримінального кодексу. III. Про злочин. IV. Про покарання. V. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. Особлива частина, за ознаками родового об’єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини. II. Злочини проти державної і колективної власності. III. Злочини проти життя, здоров’я та гідності громадян. IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян. V. Злочини проти індивідуальної власності громадян. VI. Господарські злочини. VII. Посадові злочини. VIII. Злочини проти правосуддя. IX Злочини проти порядку управління. X. Злочини проти гро­мадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я. XI. Військові злочини.

КК 1960 р. мав охороняти від злочинних посягань суспільний і державний лад, соціалістичну власність, права особи і громадян, був спрямований на попередження злочинності.

Важливими положеннями КК 1960 р. були звуження сфери кримінальної відповідальності (скасовувалося понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 p.); зменшення кількості видів покарань; відмова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом’якшував кару, надавалась зворотна сила. Закон, який встановлював кару за дії чи посилював її, зворотної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за скоєння тяжких злочинів цей вік наставав у 14 років. Знижувався максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Відновлювалась практика умовного засудження, встановлювався новий порядок умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м’яким. Смертна кара проголошувалася виключною мірою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом’якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, при посиленні відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здо­ров’я особи. Водночас КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на бо­ротьбу з інакомисленням (ст. 56 - “зрада Батьківщині”, ст. 61 -“шкідництво”, ст. 62 - “антирадянська агітація і пропаганда” та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

Зміни в процесуальному праві розпочалися зі скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсудності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося “усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, направляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю”. Згідно з цим наказом до суду передавалися справи лише тих осіб, що скоїли злочини, передбачені радянським кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. скасовувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористичних актів (Постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом скасовувались постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін до діючих кримінально-процесуальних кодексів союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1953 року розпочався процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Прокуратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОГПУ, “трійками” НКВС - УНКВС та Особливою нарадою про відміну рішень, скорочення строку покарання, дострокове звільнення та скасування судимості з попередніми висновками у цих справах МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на підставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих позасудових органів. У 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС та майже 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації й помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верхов­ному Суду України та обласним судам.

Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Вона не поширювалася на діячів Центральної Ради, Директорії, осіб, засуджених за політичні злочини у 20-х - першій половині 30-х років, учасників національно-визвольного руху. Поряд з реабілітацією жертв сталінського режиму відбувалися переслідування інакомислячих і нові політичні репресії. За даними КДБ, протягом 1954-1959 pp. в Україні “було ліквідовано 183 націоналістичних і антирадянських угруповання, за антирадянську діяльність притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб”.

28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуаль­ний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності. Підґрунтям КПК стали Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об’єднує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов’язків учасників процесу, вимог до до­казів, обставин, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві, строків та судових витрат.

Особлива частина регламентує порушення кримінальної справи, дізнання і попереднього слідства; провадження справ у суді першої інстанції; касаційне оскарження вироків, ухвал суду й постанов судді та внесення на них подання прокурора; виконання вироку, ухвали й постанови суду; застосування примусових заходів медичного характеру. Пізніше зміст Особливої частини було доповнено. Указами Президії Верховної Ради від 24 січня 1967 р. внесено розділ VII “Протокольна форма досудової підготовки матеріалів”, від 30 серпня 1971 р. - розділ VIII “Провадження в справах про злочини неповнолітніх”.

КПК 1960 р. закріплював перехід на демократичні засади кримінального процесу, розпочатий у 1956 p., коли було скасовано особ­ливий процесуальний порядок провадження слідства та судового розгляду у справах про терористичні організації й терористичні акти, шпигунство й диверсії. Завданням кримінального судочинства проголошувалась “охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб..., швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону” з тим, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і навпаки - жоден невинний не був покараний.

У липні 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів. Розділ І “Загальні положення” встановлював загальні норми цивільного судочинства, зокрема врегульовував питання підвідомчості та підсудності цивільних справ, процесуальних строків, судових штрафів, сплати судових витрат. Розділ II містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки. Розділ III - про провадження в справах у судах першої інстанції. Розділ IV - касаційній та наглядовій інстанціях. Розділ V - про виконання судових рішень. В VI розділі викладено цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства, подано норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іно­земних судів, визначено порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами й угодами.

***

Тоталітарний режим, що зміцнів за роки війни, прагнучи посилити свій вплив у повоєнному світі, втягнув країну у “холодну війну”. Зосередження значних матеріальних і людських сил на відбудові важкої й оборонної промисловості при занепаді розореного війною сільського господарства призвело до нового голодомору в Україні. При формальному поверненні до конституційних засад у діяльності центральних і місцевих органів влади й управління домінували адміністративно-командні методи. Створений у 30-ті роки репресивно-каральний механізм продовжував діяти. Зміни, спричинені скасуванням воєнного стану, у законодавстві носили обмежений характер.

Процес демократизації державно-правового життя в період десталінізації характеризується спробами реорганізувати систему центрального і місцевого управління, радикальним проявом яких стала ліквідація міністерств і держкомітетів та передача функцій господарського управління раднаргоспам. Посилилися господарські й соціально-культурні функції місцевих Рад. Водночас поділ обласних Рад за виробничою ознакою призвів до негативних наслідків.

Відбулося реформування судових і правоохоронних органів. Припинилися масові репресії й терор. Розпочалася друга кодифі­кація радянського права, яка сприяла удосконаленню правової системи. Характерно, що вона розпочалася з кримінального та кримінально-процесуального права. Це свідчить про значну на той час роль кримінально-правового примусу як методу управління суспільством.

Проте “хрущовські" реформи були непослідовними. Незмінними лишалися політичні й економічні основи держави. Країною, як і раніше, управляла партійно-радянська бюрократія.

 

< Попередня   Наступна >