95

---

14.2. Судові та правоохоронні органи

Судова система в досліджуваний період була об’єктом пильного партійного керівництва. Свідченням тому є зокрема постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1970 р. “Про заходи що­до поліпшення роботи судових і прокурорських органів”, в якій визначалися конкретні завдання судових органів, заходи щодо поліп­шення роботи із суддівськими кадрами. Основоположні засади ді­яльності судових установ містила Конституція УРСР 1978 р. За Ос­новним Законом республіки правосуддя в Українській РСР мало здійснюватися тільки судом. Судова система України складалася з

Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) судів. Усі судові установи республіки утворюва­лися на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися громадянами ра­йону (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого пра­ва таємним голосуванням на п’ять років. Народні засідателі район­них (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за міс­цем їх роботи або проживання відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. Суди вищого рівня обиралися відповідними Радами терміном на п’ять років. Зазначалося, що судді й народні за­сідателі є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними й можуть бути відкликані з посад.

Найвищим судовим органом республіки був Верховний Суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР у складі Голови, йо­го заступників, членів і народних засідателів. Верховний Суд здій­снював нагляд за судовою діяльністю всіх судів УРСР.

Розгляд цивільних і кримінальних справ в усіх судах здійснювався колегіально; у суді першої інстанції - з участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя, за Конституцією, мали кор

истуватися всіма правами суддів. Проте, не маючи відповідної професійної підготовки і досвіду судової роботи, вони, як правило, орієнтувалися на думку суддів. Проголошувалася незалежність суд­дів і народних засідателів, які мали підкорятися тільки законові; дек­ларувалося, що здійснення правосуддя в УРСР відбувається на заса­дах рівності громадян перед законом і судом. Але саме в цей період дедалі більшого поширення набувало так зване телефонне право. Поліпшенню роботи судових органів мали сприяти прийняті у 1981 р. Закони “Про судоустрій УРСР”, “Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР”, “Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР”.

Зусилля органів державного арбітражу спрямовувалися на те, щоб забезпечити виконання суб’єктами господарювання планових завдань і договірних зобов’язань, на правильне й однакове застосування законодавства у вирішенні господарських спорів. Цьому мало сприяти перетворення у 1974 р. Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР у союзно-республіканський орган. У зв’язку з цим було прийнято нове Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Юридичне оформлення цієї реорганізації завершив Закон СРСР “Про Державний арбітраж СРСР” від 30 листопада 1979 p., який визначив систему, завдання та компетенцію органів державно­го арбітражу.

Органи прокуратури УРСР до прийняття Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. діяли на підставі Положення про проку­рорський нагляд від 24 травня 1955 р. Конституція СРСР 1977 р. за­вершила процес конституційного оформлення централізації системи прокурорських органів. Виходячи з цього Конституція УРСР 1978 р. визначала, що “найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомства­ми, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгос­пними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюється Генеральним прокурором СРСР і підлеглими йому Прокурором Української РСР і нижчестоящими прокурорами”.

Прокурор УРСР та прокурори областей призначалися Генераль­ним прокурором СРСР, а міські та районні прокурори - Прокуро­ром УРСР із затвердженням Генеральним прокурором СРСР. Уста­новлювався 5-річний термін повноважень прокурорів усіх ланок.

Завдання, структуру, принципи організації та діяльності проку­рорських органів відповідно до Конституції СРСР 1977 р. визначив Закон СРСР “ Про прокуратуру СРСР” від 30 листопада 1979 р. Під­порядковуючись тільки Генеральному прокуророві СРСР, органи прокуратури мали здійснювати свої повноваження незалежно від будь-яких місцевих органів. Насправді ж місцеві керівники постійно втручалися в діяльність органів прокуратури, покладали на проку­ратуру безліч невластивих прокурорському наглядові обов’язків.

Характерною тенденцією керівництва органами внутрішніх справ було повернення до централістських засад. 1966 року створюється Міністерство охорони громадського порядку СРСР, якому в листопаді 1968 р. повернуто назву Міністерство внутрішніх справ СРСР. Відповідно було перейменовано Міністерство охорони громадського порядку Української РСР у МВС УРСР. Відбулося перейменування місцевих відділів охорони громадського порядку в районні, міські відділи, обласні управління внутрішніх справ. До відання МВС належали міліція, виправно-трудові установи, пожежна охорона, слідство та ін.

Міліція поділялася на територіальну й транспортну. До її складу входили карний розшук, служба боротьби з розкраданням соціалістичної власності, державна автомобільна інспекція, відомча міліція та ін.

Приймається ряд нормативних актів, спрямованих на посилення боротьби зі злочинністю та удосконалення діяльності міліції. Серед них - Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи по­силення боротьби зі злочинністю” від 23 липня 1966 р., “Про заходи по зміцненню міліції” від 19 листопада 1968 р., Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про основні обов’язки і права радянської міліції з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю” від 8 червня 1973 p., нове Положення про радянську міліцію.

Діяльність адвокатури врегульовувалася Положенням про адво­катуру УРСР 1962 р. із змінами й доповненнями від 15 червня 1965 р. Положення встановлювало організаційну форму адвокатської діяль­ності - обласні колегії адвокатів. Це були добровільні об’єднання осіб, які займалися адвокатською діяльністю. Визначалися завдання та склад колегій, права й обов’язки адвокатів. За Положенням адво­катські об’єднання (колегії) здійснювали захист на попередньому слідстві й суді, представництво з цивільних справ у суді та арбітражі, надавали юридичну допомогу громадянам, підприємствам, устано­вам, організаціям і колгоспам. Певна увага адвокатурі приділялась в Конституціях СРСР та УРСР. Зокрема зазначалося, що “обвинуваченому забезпечується право на захист. Для подання юридичної до­помоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випад­ках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам подається безплатно”.

Удосконаленню діяльності адвокатури сприяло прийняття Зако­ну “Про адвокатуру СРСР” від 30 листопада 1979 р. та нового Поло­ження про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р. Згідно із цими актами колегії адвокатів утворювалися за завами груп засновників. Загальне керівництво їх діяльністю покладалося на Ради народних де­путатів. Порядок оплати юридичної допомоги та праці адвокатів встановлювали союзне та республіканське міністерства юстиції. Во­ни також здійснювали контроль за дотриманням колегіями адвокатів законодавства. Для надання юридичної допомоги населенню утворювалися юридичні консультації.

Як уже зазначалося, керівництво нотаріальними органами, яким належало засвідчувати безспірні факти, що мали юридичне значення, в період з 1963 p. по 1970 p. здійснювалося Верховним Судом УРСР і обласними судами. Зі створенням у 1970 р. союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР система нотаріату ввійшла у його відання. На місцях керівництво нотаріальними конторами здійснювали відповідні відділи юстиції. Організаційно-правові засади нотаріату визначалися Законом СРСР “Про державний нотаріат” від 19 липня 1973 р. та Законом УРСР “Про державний нотаріат” від 15 грудня 1974 р.

 

< Попередня   Наступна >