Радник

---

Українська інтелігенція та ідейно-політична орієнтація партій, що входили до складу Центральної Ради

Формування українського національно-дсмократичного руху з са­мого початку було органічно пов’язано з діяльністю гуртків творчої, наукової та письменницької інтелігенції.

Цей зв’язок українського національно-демократичного руху з національно-культурним життям мав чимало позитивних, але й деякі негативні наслідки.

З одного боку, такі люди, як М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевчен­ко, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, В. Наумснко, Д. Доро­шенко та інші справді становили квінтесенцію національної інтелі­генції. Вони мали широкий і глибокий погляд на історію, долю та можливості України, високе моральне відчуття відповідальності перед суспільством, усвідомлення того, що саме від праці кожного з них, від їх громадянської позиції залежить майбутнє народу, його культура й умови життя.

Але, з іншого боку, переважна більшість представників літератур­но-художньої та викладацько-наукової інтелігенції, українські гро­мадсько-політичні діячі передреволюційних десятилітть не мали майже ніякого досвіду організаційно-адміністративної і, тим більше, військової роботи. Тому вони виявились здебільшого непрактичними і навіть певною мірою наївними у тій жорстокій боротьбі, яку започат­кувала Лютнева революція 1917 р. Такі талановиті державні діячі, як міністр закордонних справ у гетьманському уряді Д. Дорошенко, мі­ністр народної освіти цього ж уряду М. Василенко, не кажучи вже про таких видатних організаторів науки, як М. Грушсвський та В. Вернадський, були серед них особами винятковими і не типовими. Тому, фактично перебравши владу в українських губ

ерніях на хвилі загаль­нонародного піднесення в липні — вересні 1917 р. вони — провідні фігури Центральної ради та її Генерального секретаріату — вже через кілька місяців демонструють свою повну нездатність у справі організації повсякденного державного життя, наслідком чого стають більшовицька окупація України в січні —лютому 1918 р. і наступне розмі­щення на її території німецьких та австро-угорських військ.

При першому ж знайомстві з матеріалами тих часів впадає в очі цілком зрозуміле для літераторів і вчених-гуманітаріїв акцентування їх уваги на мовно-культурному житті, тоді як питання економіки, струк­тури і організації дієздатної влади, військового будівництва згадуються ними спорадично і не знаходять навіть в теорії системного, концепту­ального вирішення. І цьому не варто дивуватись. Само життєве ста­новище української інтелігенції, що очолила народно-демократичний рух в Україні у другій половині XIX — на початку XX ст., зумовлювало як її національну культурно-мовну орієнтацію, а також абстрактно-со­ціалістичні пристрасті, так і непрактичність й малу придатність до ко­піткої організаційно-адміністративної роботи на державному рівні.

Офіційні ідеологія та політика царської Росії не чинили особам українського походження, як східним слов’янам “руського племені” та православним християнам, ніяких перешкод щодо просування вгору по сходах службової, військової, підприємницької або науково-викла­дацької ієрархії. Однак, умовою входження у відповідні соціально-престижні структури було вільне володіння російською мовою й орга­нічне вживання в систему російської чи, точніше, російськомовної культури (творцями її поряд з росіянами були і українці, і німці, і євреї, і представники інших народів імперії).

Для значної більшості представників українського за походжен­ням дворянства та середнього і вищого прошарків городян входження до російськомовного соціо-культурного континіуму відбувалося пара­лельно з загальною соціалізацією індивідуума ще в дитинстві завдяки спрямованим на цс системам виховання й освіти російською мовою, на зразках російської літератури та історії. Місцеве дворянство, духо­венство та міщанство, з седовища яких у XIX ст. переважно і поповню­валась українська інтелігенція, органічно вливалися в загальноім-перські структури, як правило усвідомлюючи своє українство (“малоросійство”), але не надаючи практично цьому факту особливого значення. Вони відігравали активну роль в загальноросійському політичному і військовому житті (як Безбородьки, Ґалаґани, Кочубеї, Скоропадські та інші), були одними з фундаторів і найвидатніших дія­чів культури Російської імперії, вносячи до неї своєрідні риси українського світосприймання та менталітету (як Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Бортнянський, М. Березовський, Л. Левицький, В. Боровиковський, М. Гоголь, В. Короленко, П. Юрксвич, О. Потебня, М. Міщeнко і багато інших).

На цьому тлі яскраво виділялись люди, які оволодіваючи досягненнями російської культури, не поривали з національним культурно-мовним підґрунтям, а подекуди, як В. Антонович або М. Драгоманов, свідомо повертались від польського чи загальноросійського шару самосвідомості до власних національних джерел. Цим вони демонстру­вали акт вільного вибору власної національно-культурної ідентифіка­ції і тому протягом всього наступного життя акцентували увагу на відповідних ознаках як свого народу, так і самих себе.

Такий вибір життєвих орієнтирів на психологічному рівні демон­стрував їх неабиякий нонконформізм, а на суспільно-політичному — дистанціював від реальної адміністративної, військової чи навіть підприємницької діяльності. Останнє перешкоджало нагромадженню представниками національне свідомої української інтелігенції необ­хідних для майбутньої державотворчої роботи практичних знань і до­свіду. Більше того, відчуженість, навіть неприховане вороже ставлення до влади і її носіїв, сприяло поширенню у відповідних колах зне­важливого, зверхнього, саркастичного ставлення до згаданих вище професій, а соціальне домінуюче становище осіб, що їх репрезенту­вали, викликало ще більше негативних емоцій.

Схарактеризований тип людей переважав серед української національне свідомої інтелігенції у 60 — 80-х роках XIX ст. Цe яскраво демонструється на прикладі діячів київської “Старої Громади”. Її члени орієнтувалися на творчу — наукову, літературну, мистецьку діяль­ність, розбудовуючи підвалини української національної культури від­повідно до тогочасних вимог, проте зовсім не були схильні (що за тих умов було цілком природньо) до практичної роботи в галузі державо­творення. В їхній свідомості домінували постромантично-народницькі ідеали культурно-просвітницькоїдіяльності, що поєднувалися з посту­повим утвердженням позитивістсько-сволюціоністської орієнтації, з перевагою емпіризму в науковій сфері (класичний зразок — школа В. Антоновича, як і її спадкоємниця — школа М. Грушевського) та реалістично-критичного, виразно соціального спрямування, з іс­тотним етнографічним забарвленням, методу в літературі (особливо в творчості І. Нeчуя-Левицького).

Але протягом останньої чверті XIX ст. поступово набирали силу й інші радикальншіі соціалістичні тенденції, про що йшлося раніше. Бурхливе економічне та культурне піднесення південних і південно-західних губерній європейської частини Російської імперії цього часу, розквіт таких міст, як Київ, Одеса, Харків та Катеринослав, органічно пов’язувались з підвищеним попитом на людей з спеціальною техніч­ною освітою, центрами якої були саме переважно російськомовні, з строкатим етнічним складом населення міста. За цієї доби значно де­мократизується склад учнів гімназій і студентів трьох університетів, розташованних у підросійській Україні — Київського, Харківського та Одеського. Якщо в останніх у 1865 рр. 71% складали дворянські сини, то в 1890-х роках понад 60% були дітьми священників, міщан тощо.

До освіти, а відтак і до новітніх на той час ідей (соціалізму, зокрема марксизму) все більший доступ мали люди з середніх та незаможних, переважно україномовних верств населення. Невисокий рівень добро­буту прискорював засвоєння радикальних вчень, орієнтованих на ска­сування станових привілеїв і приватновласницьких засад суспільно-скономічного життя. Цьому сприяла і відповідна нелегальна література, яка мала ще й романтичну привабливість “забороненого плоду”, а відсутність ґрунтовних теоретичних знань не дозволяла побачити хибність відповідних утопій. До того ж, отримання освіти не рідною, російською мовою, як у цілому і російськомовний клімат великих міст, де доводилося вчитися представникам демократичної провінційної молоді, викликали їхнє природне обурення, реакцію, що подекуди набувала вигляду демонстративної прихильності до всього національно-українського. Труднощі адаптації, як і свідоме небажан­ня змінювати власний культурно-мовний імідж, помножені подекуди на жалюгідне матеріальне становище та відчуття соціальної обмеже­ності в чужому — великому, капіталістично-бюрократичному, російськомовному, жорстокому, “бездушному” — місті сприяли у від­повідному середовищі кристалізації радикальних соціалістичних і на­ціональних (у крайньому виявленні — націоналістичних) поглядів, які, об’єднуючись, складали емоційно насичене, але логічно су­перечливе ціле.

Зважуючи все цс, не важко зрозуміти, чому на межі XIX —XX ст. український визвольний рух починає набувати виразнішого націо­нально-радикального характеру. Його представники —люди, здебіль­шого не пов’язані з практичною організаційною, військовою та підприєм-ницькою діяльністю або причетні до неї лише як виконавці-клерки, орієнтуються на модні ідейні течії соціалістичного гатунку. Протягом 1917р. вони або витискують з політичної авансцени досвід­ченіших, а відтак і поміркованіших, українських діячів, таких як В. Науменко, М. Василенко, Д. Дорошенко, або, захоплюючи їх своїм пото­ком, несуть попереду, як М. Грушевського. Коли їм доля судила очолити український народ, то, з одного боку, вони прагнули негайно втілити свої соціально-економічні й культурно-мовні наміри у життя, а з іншого — не вміли і не знали, як реально зорганізувати державу.

Зупинимось докладніше на ідейно-політичній спрямованості тих сил, які відігравали провідну роль в Українській Центральній раді й у проголошеній нею наприкінці 1917р. Українській Народній Республі­ці. Про соціалістичне спрямування більшості українських партій, що діяли в Україні в 1917 р., і, особливо, двох найчисельніших з них — УСДРП та УПСР, свідчить аналіз їх програмних документів та універ­салів Центральної ради.

Українські соціал-демократи в соціально-економічних питання перебували на цілком марксистських позиціях, наполягаючи на необ­хідності скасування революційними методами приватної власності на засоби виробництва. Тільки заміна “приватної власності на землю, рудники, сирові матеріали, машини тощо на власність громадську і перетворення товарної продукції на соціалістичну” стає “джерелом найвищого добробуту і цілковитого гармонійного розвитку”, — писали вони в своїй програмі. “Цей громадянський переворот — рево­люція —означає визволення не тільки пролетаріату, але і всієї людсь­кості... Але ця революція може бути справою тільки робітничого класу, бо всі інші класи... стоять на грунті приватної власності” [55,с.8].

Подібні думки проголошували'й українські соціалісти-революціо­нери, які восени 1917 р. становили найчисельнішу в Україні партію і до яких врешті-решт приєднався голова Центральної ради М. Грушевський. Члени цієї партії називали себе “складовою частиною армії міжнародного революційного соціалізму” і основним своїм завданням вважали “перебудову сучасного капіталістичного ладу на лад соціа­лістичний”, підвалиною якого має бути “скасування приватної влас­ності на сили природи і на засоби (знаряддя) виробництва”. Вони на­голошували, що “право приватної власності на землю касується назавжди і земля виключається з товарообміну”. Засобом реалізації цих намірів проголошувалася революційна боротьба, в якій партія виступатиме як “революційна організована меншість”, що прагне до “диктатури рсволюційноїдемократії..., яка б дала змогу побороти всякі протилежні заходи буржуазії” [55,с.15—17,21].

Більш помірковані, але також соціалістичні гасла знаходимо й у програмі соціалістів-федералістів, до керівництва якої входили такі діячі, як Д. Дорошенко та С. Єфрсмов. У ній зазначалося, що “право приватної власності на землю має бути скасованим” і вимагалося, щоб “була заведена крайова монополізація в справах господарських і тор­говельних та перехід до власності краю, округу чи громад усяких підприємств”. На думку членів цієї партії, як і інших соціалістів, “гур­тове хозяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи”, тоді як землі “мають перейти до органів місцевого самоврядування” [55,с.35—36]. Але на відміну від двох згаданих вище соціалістичних партій ця не проголошувала курс на насильницьке, революційне перетворення сус­пільного життя.

“Соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український і інші народи” та “знищити сучасний капіта­лістичний устрій” визнавала і партія соціалістів-самостійників, на яку у грудні 1917 р. перетворилася Народна партія М. Міхновського, об’єднавшися з іншими групами, що дотримувалися ідеології “націо­нального соціалізму”. Одним з основних її завдань було “націоналізу­вати землю —значить зробити її власністю тієї нації чи народу, що цю землю оселяє; тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації”. Йшлося також про те, що “націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного устрою і соціалістичного оброблення землі — це наш ідеал і наше конечне завдання” [55,с.59]. На фабрики й заводи передбачалося також встановити робітничу властність. Цe, здавалося, було дуже схожим на заяви трьох попередніх соціалістичних партій, але один істотний нюанс відрізняв цю програму від інших, а саме: власником засобів виробництва, передусім землі, в майбутній со­ціалістичній Україні має бути не громадянське суспільство через органи місцевого самоврядування (до яких, зрозуміло, можуть бути обраними представники різних національностей, шо мешкають в да­ному краю), а сама корінна, тобто українська, нація. А це твердження небезпечно вже тим, що імпліцитно вміщує тезу про нерівність предс­тавників різних етносів, що складають населення України, в ставленні до засобів виробництва, а відтак і в усіх інших сферах. Привілеї нада­ються корінній нації, а цс автоматично веде до конфронтації з “некорінним” людом.

Як бачимо, при розбіжностях в деяких підходах, всі провідні партії, що утворювали основу Центральної ради, стояли на соціа­лістичних позиціях у ставленні до проблеми власності. Тому не дивно, що саме цей підхід до соціально-економічних питань і декла­рувався в її універсалах. Вже в першому з них, складснному в червні 1917 р., проголошувалася неодмінна майбутня соціалізацію всіх категорій земель з переданням права користування ними вищій українській законодавчій владі — Сойму. Конкретніше соціа­лістична спрямованість економічної політики Центральної ради та її Генерального секретаріату знайшла втілення в III Універсалі, виданому в листопаді 1917 р.: “Віднині на території Української Наро­дної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хозяйств сільсько-господарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетні та церковні землі —касується” (53,с.10]. Всі ці землі проголошувалися “власністю усього трудового наро­ду”. Висловлювався також намір встановити “державну контролю” над промисловістю і товарообігом. А через два місяці пізніше, — за кілька днів до того, як більшовицькі війська захопили Київ, IV Універ­сал сповіщав, що спеціальна комісія “вже виробила закон про переда­чу землі трудовому народу без викупу, прийнявши за основу скасуван­ня власності й соціалізацію землі”. Поряд з цим декларувалося впровадження державної монополії на найважливіїиі галузі торгівлі й промислового виробництва, а також “державно-народну контролю над усіма банками” [53,с.15—16].

Як писав В. Винничснко, “переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому на­рямку. І не тільки вбачала, але й хотіла того” [4,с.32]. Навіть у квітні 1918 р., після трьох тижнів позначеного розстрілами більшовицького панування в Києві (лютий 1918 р.) соціалізм як ідеал повністю зберігав свою привабливість, зокрема для М. Грушевського. Базою Української держави він вважав тоді об’єднання “правдиво демократичних, а переду­сім соціалістичних елементів” [56,с.53] і метою висував “можливе наближення до соціалістичного ладу” [56,с.45]. У зв’язку з цим наведемо свідчення німецького посла в Україні А. фон Мумма, який 13 квітня 1918 р. у шифрованій телеграмі до свого міністерства закородонних справ інформу­вав, зокрема, і про те, що постійне співробітництво з керівництвом Цент­ральної ради та її уряду, "які через свої соціалістичні теорії втрачають розу­міння реального стану справ, неможливе" [57,с.42]. Цей висновок він остаточно зробив після двогодинної бесіди з М. Грушeвським та прем’єр-міністром українським есером В. Голубовичем.

Зрозуміло, що не всі політичні сили України проголошували тоді соціалістичні гасла, але у свідомості демократичної інтелігенції й у створеному нею загальноукраїнському представницькому органі — Центральній раді, повністю панувала саме соціалістична орієнтація. В цьому відношенні українська демократія мало чим відрізнялася від за-гальноросійської, що протягом однієї доби роботи Установчих зборів встигла прийняти “Закон про землю”, запропонований фракцією со­ціалістів-революціонерів. В першому ж його пункті проголошувалося: “Право власності на землю в межах Російської республіки віднині та назавжди скасовується” [58, с.9б].

На тлі такого соціально-економічного радикалізму дещо дивує обережність майже всіх (за винятком соціалістів-самостійників та їх попередниці Народної партії М. Міхновського) у питанні здобуття дер­жавної незалежності. Але пояснити це не важко. Українські соціалісти у своїх соціально-економічних прагненнях та гаслах йшли пліч-о-пліч з загальноросійськими партіями відповідного спрямування, які, влас­не, у Росії почали брати гору відразу після придушення корніловського заколоту. В питанні ж про незалежність вони були б змушені йти на відкриту конфронтацію не тільки з Тимчасовим урядом, а й з загально-російським соціалістичним рухом, партії якого через ради робітничих та солдатських депутатів мали значний вплив на пролетарське насе­лення індустріальних міст та Донбасу. До того ж, майже вся попередня українська культурно-політична традиція (крім галицьких партій та окремих, наприклад того ж самого М. Міхновського, груп Наддніп­рянщини) не переслідувала мету боротьби за незалежність, обмежу­ючись з часів Кирило-Мeфодіївського братства гаслами автономії й федералізму.

Ідеї щодо майбутнього федеративного устрою Російської респуб­ліки, до складу якої з правами найширшої автономії мала б входити Україна, дотримувалися не тільки помірковані ліберали, київські професори з Української федсративно-демократичної партії [55,с.76—80], а й українські соціал-демократи, що знайшло відображен­ня в їхній програмі [55,с.12], та українські соціалісти-революціонери, чия партія вважала за необхідне “вимагати перебудови Російської дер­жави на федерацію рвноправних, національно-тсриторіальних респуб­лік” [55,с.18]. Подібних поглядів дотримувалися й українські соціа­лісти-федералісти, для яких у кращому випадку Україна мала б існувати як “автономний штат держави Російської” з власним законо­давством та органами влади [55,с.ЗЗ].

Як зазначалося вище, на грунті повної державної незалежності України перебувала лише Українська народна партія, перетворена в 1917 р. у партію соціалістів-самостійників. Від Лютневої революції її вплив на українську громадськість, а особливо у військових колах, поступово зростав, але провідною чи домінуючою силою в українському політичному спектрі того часу її аж ніяк вважати не можна.

Протягом 1917 р., не кажучи вже про попередні часи, ідея повної державної самостійності України не переважала не тільки в свідомості широких верств народу, айв самій Центральній раді. Це виразно за­свідчують гасла демонстрацій та резолюції численних з’їздів тогочас­ного громадського життя. У повній відповідності до загального наст­рою, що панував в українському суспільстві, М. Грушевський у своїх публіцистичних статтях наголошував на тому, що “українці не мають наміру відривати Україну від Росії..., а хочуть тільки, щоб вона ні в чому не обмежувала їх свободи і самостійного національного життя” [59,с.18]. Такі думки висловлювалися і на грандіозній маніфестації в Києві 18 березня (1 квітня) 1917 р., на квітневому Всеукраїнському на­ціональному конгресі та на всеукраїнських військових з’їздах в травні й червні того ж року.

Тому не дивно, що в перших трьох універсалах Центральної ради про незалежність не йдеться. Зокрема, в першому з них наголошувало­ся: “Не одціляючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російсь­кою, хай народ український на своїй землі має сам порядкувати своїм життям” [53,с.5]. Так само і в II Універсалі підкреслювалося: “Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії” [53,с.8]. Навіть у НІ Універсалі, прийнятому вже після жовтневого перевороту в Петрограді, в якому проголошувалося створення Української Народної Республіки, остання усвідомлювала­ся саме “в федеративній Росії” [53, с.12].

Більше того, на початку січня 1918 р., коли більшовицькі загони вже просувались Слобожанщиною та Лівобережжям на Київ, на вимоги солдат проголосити незалежність України військовий міністр М. Порш відповідав, що не час ще йти на цей крок [6,с.23]. Врешті-решт на нього зважились, але не слід забувати, що проголошення Г/ Універсалом України “самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу” (53,с.14] в значній мірі відбулося під тиском зовнішніх сил та обставин, а саме: німецької та австро-угорської делегацій на мирних переговорах у Бресті. Мотиви Центральних держав цілком зрозумілі: мирний договір з Україною як з повноцінним суб’єктом міжнародного права, можна було підписати не раніше, ніж вона проголосить себе незалежною. Але і IV Універсал остаточно не вирішував цього питання, оскільки, як зазначалося в ньому, лише Загальноукраїнські установчі збори, “сей найвищий орган має рішити про федеративну зв’язь з народними республіками колишньої російської імперії” [53,с.16].

Отже, українські партії, що складали основу Центральної ради, відверто декларували радикально-соціалістичні плани перебудови життя, але були обережними щодо висунення гасла незалежності України, як і щодо проголошення останньої навіть тоді, коли після більшовицького перевороту законного уряду в Російській державі вже не було і Україна стала незалежною “де-факто”.

Окремою темою є ставлення українських партій та самої Цент­ральної ради до національного й мовного питань. Тут спостерігається певна двоїстість, навіть протиріччя між тим, що проголошувалося представниками політичне заангажованої української інтелігенції з високих трибун та нетактовними закликами і необачними діями окремих провідників політики української влади на місцях.

В офіційних документах, програмах майже всіх партій та Універса­лах Центральної ради делікатні проблеми культурно-національно-мовного плану тлумачилися надзвичайно коректно. Так, програма УСДРП передбачала для майбутньої України “права кожної нації на культурне і політичне самоопреділсння”, “знищення усяких привілеїв класів, верств (сословій), походження, статі, релігії і національності”, “рівноправність всіх мов у школах, судах, крайових, громадських і дер­жавних інституціях” [55,с.9]. Партія українських соціалістів-револю­ціонерів наголошувала на тому, що вона “свідомо стоїть в обороні на­ціональних цінностей усіх народів”, дотримується принципу “рівності всіх націй” і визнає право “кожної нації на самовизначення”, що має бути забезпечено системою національно-персональної автономії [55,с.17]. Аналогічні погляди висловлювали і представники партії соціа­лістів-федералістів. Навіть у статутах найбільш національне зорієнто­ваних українських партій — народної та її наступниці партії соціаліс­тів-самостійників (при підкресленні необхідності надання українській мові державного статусу) існувало положення про “рівність усіх грома­дян Української держави перед законом незалежно від національності, віри, статі, достатків і скасування всіх станових (сословних) привілеїв” [55,с.42]. Був там навіть пункт про автономність (за бажанням їх насе­лення) областей і країв, “що одрізняються чи народністю, чи окремими умовами життя, — аби не була гноблена національна мен­шість чи нація слаба” [55,с.55].

У своїх виступах у 1917 р. М. Грушевський постійно наголошував, що в майбутній Російській федерації, однією з складових частин якої має стати Україна, автономні землі мають утворювати “одну державу”, так що громадянин однієї з них автоматично буде мати всі громадянсь­кі права “в цілій федерації”. Тобто, “чоловік, що родився в Мос­ковщині, матиме всі горожанські права, наприклад, на Україні — може там кориетатись з своїх виборчих прав, займати посади, вести діла. Нема сумніву, що до всіх державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй великоруській мові і діставати від них відпо­віді” [59,с.49—50].

Ці принципи поваги до національних прав та гідності предс­тавників інших народів дістали відображення і в універсалах Цент­ральної ради. Так, в третьому з них підкреслювалося, що український народ “буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх наро­дностей, на Україні сущих” і далі оповіщається, “що народам велико­руському, єврейському, польському й іншим на Україні призначаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи врядування в справах їх національного життя” [53,с.12].

Водночас, як це випливає з публіцистичних статей М. Грушевського 1917 р. та інших джерел, дещо в цій сфері вже почало бентежити провідних діячів Центральної ради. Її голова писав навесні цього року: “З різних сторін до мене звертаються з тривожними запитаннями, чи се за нашою згодою і відомістю виголошуються такі слова, що Україна тільки для українців, а “кацапам” звідси треба збиратись, що всякі посади на Україні повинні тепер займати тільки українці, а іншим людям робити тут нічого. Сі розмови дуже неприємно вражають навіть дуже прихильних до українства людей”. І далі, відхрещуючись від гасла “Україна для українців”, М. Грушевський наголошує: “Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на ній, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для блага краю і його людності” [59,с.105—106]. Ширість цих слів, сказаних від імені “організованого поступово­го українства”, сумнівів не викликає, але сама полеміка засвідчує, що тоді були чутні й суто націоналістичні виступи. А останні справляли на деяких таке враження, що окремі “з неукраїнців, які посвоєму ста­ралися для краю, беруть собі такі розмови до серця і справді збирають­ся з України перебиратися до інших сторін” [59, с.106].

Нагнітання національних пристрастей протягом другої половини 1917 р. можна простежити у спогадах П. Скоропадського. Згадуючи своє відвідання в липні 1917 р. Генерального секретаріату, зокрема його військового відділу, комісаром якого тоді був С.Петлюра, він від­значає, що там, при досить обережному ставленні до питань соціальної реформи, “головним чином проводилась національна ідея”, хоча “тоді ще українська мова не накидалася силоміць” [60, с.15 — 16]. Трохи пізніше після нетривалого навчання до діючої армії почали надсилати “прапорщиків, дуже гостро національне настроєних, але зовсім несві­домих у військових справах” [60,с.24]. Наприкінці 1917 р. національні пристрасті розпалилися ще більше, бо до українського руху приєдну­валися не завжди гідні елементи і “головною перешкодою для участі в державному будівництві більш культурної частини місцевого суспіль­ства був український шовінізм, якому народні маси далеко не так спів­чували, як то здавалося тодішнім українським проводирям” [60,с.75]. До речі, сам П. Скоропадський в національному питанні “вважав пот­рібним найсильніше підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в українцях особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць українську культуру, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її повільний органічний зріет, ніж поверхове і примусове прищеплювання” [60,с.84].

Прагнення якомога швидше “українізувати” суспільне життя часто, особливо наприкінці 1917 р., оберталося невиваженими за­явами та непоміркованим.и заходами, які не тільки не наближали до мети, а настроювали проти української справи значні соціальне вагомі прошарки населення, особливо в переважно російськомовних великих містах. В.Винниченко, визнаючи, як мало Центральна рада зробила в справі перебудови навчання, згадував, що в системі освіти “тільки змінили мову, змінили учителів неукраїнців на українців” [4,с.113]. Не важко збагнути, як до цього заходу (точніше наміру) мала відноситись більшість жителів міст України, які, за словами того ж автора, “давно зрусифікувались, прийняли руську мову, руську культуру” [4, с.41]. Без сумніву, це не сприяло консолідації українського суспільства і не вело до зміцнення соціальних позицій Центральної ради. Про ставлення до українізації широких кіл неукраїнського населення у містах, зокрема в Києві, йдеться в спогадах А. Гольденвейзера. Після проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. чиновники почали адаптуватись до нових умов, тоді як російськомовна інтеліген­ція, причетна до школи, адвокатури, науки, була вкрай збентежена, а запровадження української мови в її середовищі викликало стурбова­ність і протидію. Національний момент, який і без того при не завжди спокійних міжетнічних взаєминах у Києві в попердні роки, “був офі­ційно висунутий на перше місце і наслідком не могло не стати національне відокремлення, ворожість і занепад загальнолюдських благ культури” [6, с.18].

Шкоду від таких непоміркованих, поверхових заходів відзначав етнограф М. Могилянський, котрий за часів гетьманату займав посаду товариша державного секретаря. За його словами, в практичній сфері “украшізація” зводилась до боротьби з вивісками, що перефарбову­валися в жовто-блакитні кольори і перекладалися українською мовою. Переважна більшість населення ставилась до цього цілком байдуже, тоді як російськомовна “демократія міст до українізації школи, наприклад, ставилась відверто вороже”. Попри всі намагання спроба “зверху” українізувати міста ні до чого, крім дратування російськомов­ної громадськості, не призвела, про що, до речі, німецькі та австрійські представники в Києві та Одесі повідомляли урядовців у своїх столицях в квітні 1918 р. [6,с.120—122].

Посилення уваги певних прихильників Центральної ради на наці­онально-мовному питанні не знаходило відгуку і в провінції, особливо на півдні та сході України. Щодо цього цікава інформація міститься в спогадах Н. Махна. Його особиста українська національна самосвідо­мість не викликає сумніву, про що свідчать хоча 6 такі його слова: “Про одне лише жалкую я, видаючи цей нарис: це тe — що він видається не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності” [61,с.6]. Але ставлення Н. Махна, як і більшості населення Катсринославщини до Центральної ради було негативним. З одного боку, цс було пов'язано з упередженим сприйняттям її як “буржуазної влади”, в чому не без успіху намагалися переконати людей представники загальноросійських соціалістичних партій та, особливо, більшовики; а з другого, її політика на місцях часто сприймалася як “українсько-шовіністична”, принаймні як спря­мована проти росіян. Відповідальність за таке спотворення політики Центральної ради повинні нести безпосередньо ті її прихільники, що розпалювали національні пристрасті і міжетнічну ворожнечу в глибинці і за вчинками яких прості люди складали уявлення про наміри української демократії в цілому.

Характерно, що вже на початку липня 1917 р. один з агітаторів від українських есерів у Гуляй-Полі, виступаючи проти Тимчасового уряду і закликаючи до підтримки Центральної ради як “свого” наро­дного уряду, закінчив свою промову гаслом: “Геть кацапів з нашої землі! — Смерть цим гнобителям нашої рідної мови!”. Зрозуміло, що мешканці містечка не лише обурились такими провокаційними закликами, про що пише Н. Махно [61,с.47], але й після такої про­мови мали загальне враження щодо національної політики Цент­ральної ради. Так само і в грудні 1917 р. люди обурювалися, коли “захисники” національної ідеї всіх соціалістів не-української орієнтації називали “зрадниками неньки України” та оборонцями “кацапів”, яких нібито “треба було вбивати як гнобителів мови”. Цс, за словами Н. Махна, ображало селян, які стягували з трибун таких промовців “та били, як ворогів братського єднання укра­їнського народу з російським”. Відповідно, у населення створюва­лася думка що “український шовінізм” фактично є “провідною ідеєю українства” [61,с.133]. А це, зрозуміло, не сприяло зростанню прихильників української державності.

Але повною мірою негативні наслідки не завжди поміркованої та виваженої політики українського керівництва, а особливо його про­відників на місцях, виявилися на початку 1918 р. В останні місяці 1917 р. позиції Центральної Ради в українських губерніях були ще досить міцними, особливо в порівнянні з тими силами, з якими вона конкурувала в боротьбі за вплив на народні маси.

< Попередня   Наступна >